Головна Історія Інтелігенція і влада ЛІКВІДАЦІЯ “НЕПРОЛЕТАРСЬКИХ ПАРТІЙ” В УКРАЇНІ В РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ (сер. 1950 — сер. 1980-х рр.)
joomla
ЛІКВІДАЦІЯ “НЕПРОЛЕТАРСЬКИХ ПАРТІЙ” В УКРАЇНІ В РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ (сер. 1950 — сер. 1980-х рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Зборець

Дніпродзержинський державний технічний університет

З середини 1950-х рр. почалося нове, більш ґрунтовне і всебічне вивчення історії різних політичних партій, які діяли в Росії на поча­тку ХХ ст. Доба так званої хрущовської “відлиги” відкрила новий період радянської історіографії у вивченні “дрібнобуржуазних” со­ціалістичних партій. Під новим кутом зору історики поновлюють дослідження з питань історії діяльності та ліквідації так званих не- більшовицьких політичних партій. Однак, як і раніше, увагу дослі­дників привертала в першу чергу партія більшовиків та роботи В. Ле­ніна, присвячені тактиці РКП(б) та КП(б)У в стосунках з іншими партіями.

Спочатку вивчалася історія діяльності так званих “соціалістич­них партій” есерів та меншовиків. Це перш за все роботи К. Гусєва, М. Рубана, Л. Спіріна, в яких автори надають загальну картину дія­льності партій меншовиків та есерів.

Першопрохідцем цієї наукової тоді ще цілини став відомий радян­ський дослідник К. Гусев, який створив цікаву монографічну роботу про партію лівих російських есерів, а потім вже узагальнюючу пра­цю про партію есерів взагалі [1]. К. Гусев, як найкращій оратор біль­шовиків, показав не тільки діяльність партії есерів з 1917 по 1920 р., але й історію їх політичного краху, який “яскраво підтверджує, що комуністична партія ніколи не ставила своєю метою знищення інших політичних партій, що співпраця комуністів з дрібнобуржуазними демократичними партіями реальна і можлива річ” [1, 240].

К. Гусев визначає причини встановлення в Росії однопартійної системи “як наслідок ідейно-політичного краху дрібнобуржуазних партій, як наслідок блискучої перемоги марксистсько-ленінської іде­ології й політики”. Автор підкреслює, що “більшовики не намагались встановити однопартійну систему” і не вони її встановили, а історичні умови революції в Росії і політика дрібнобуржуазних партій [1,239]. Важко погодитися з даними твердженнями автора, але робота від­дзеркалює настанови радянської історіографії 1960 — сер. 1980-х рр.

“Крах” меншовицької соціалістичної партії показав М. Рубан в роботі “Жовтнева революція та крах меншовизма” [2]. Автор не по­казує самої загибелі меншовиків, він тільки розкриває їх антира - дянську контрреволюційну діяльність меншовицької партії, підво­дячи до її логічного краху. Автор докладно викрив причини роз­кладу меншовицької партії та полевіння її “низів”, зупинився на розвитку подій в лавах меншовицьких осередків центральних міст України — Києва, Харкова, Катеринослава. Якщо в цілому меншо­вицька партія не пішла на зближення з більшовиками, то її органі­зації “таяли протягом всієї громадянської війни”, зазначає автор [2, 394-395].

У працях, що опубліковані вже в 1960-1970 рр. провідні вчені по­чинають досліджувати історію боротьби більшовиків проти всіх ос­новних, так званих “непролетарських партій”. Це — роботи В. Комі - на, Х. Астрахана, Л. Спіріна та інших.

Л. Спірін в монографії “Класи та партії в громадянській війні в Росії” розкрив загибель контрреволюційних партій — меншовиків, есерів, Бунду [3]. Хоч робота і була написана з дотриманням канонів існуючої ідеології, але вона справила помітний вплив на подальше вивчення історії партій та рухів. Докладний історіографічний огляд — характерна ознака праць Л. Спіріна. Автор доводить, що в роки громадянської війни дрібнобуржуазні партії настільки дискре­дитували себе, а чисельність їх стала така мала, що вони неминуче повинні були розпастися [3, 388].

У 1960-ті рр. спроба визначення причин “зникнення з політичної арени країни дрібнобуржуазних партій” була здійснена в статтях Е. Гімпельсона, П. Соболева та в монографії А. Малашко, присвяче­них проблемі встановлення однопартійної системи в СРСР. Так, Е. Гімпельсон у статті “Із історії утворення однопартійної системи в

СРСР” вперше робить спробу охопити проблему зникнення антира - дянських партій в цілому. Стаття має досконало відібраний фактич­ний матеріал та заслуговуючі уваги висновки, однак боротьба і так­тика більшовиків відносно дрібнобуржуазних партій розкрита не достатньо [4]. До питання виникнення однопартійної системи на сто­рінках журналу “Питання історії КПРС” майже одночасно звернув­ся і П. Соболев [5].

А. Малашко, мінський історик, один з перших на сторінках мо­нографії “До питання про оформлення однопартійної системи в СРСР” в 1969 р. почав підіймати дискусійну проблему про створення однопартійної системи в колишньому Радянському Союзі, але для ви­рішення проблеми обирає традиційний для радянських істориків шлях — аналіз робіт В. Леніна. Заслуга автора полягає в тому, що він один з перших, хто ґрунтовно підійшов до проблеми оформлення однопартійної системи, але, на жаль, тільки повторив загальноприй­няті концепції про антинародну політику дрібнобуржуазних партій, які “збанкротували, розпалися, зникли” [6, 286-292].

У ті ж 1960-1980 рр. в СРСР на основі компартійних підходів ве­лися дослідження як загальноросійських, так і національних пар­тій, які діяли на території колишньої Російської імперії в 1917­1925 рр. У роботах П. Соболевої, Т. Сивохіної, С. Канєва, П. Подбо - лотова, Ю. Шостака ґрунтовно висвітлюється історія політичної дія­льності загальноросійських партій меншовиків, есерів, бундівців у роки революції та громадянської війни, з’ясовуються причини їх по­літичної поразки та банкрутства [7]. Дослідники, які вивчали різні питання та проблеми історії цих партій, зробили висновок про масо­вий перехід частини вихідців із загальноросійських та національних партій до більшовиків та про крах і банкрутство їх залишків.

Слід відзначити, що з кінця 1960-х до кінця 1970-х рр. відбулися зміни в поглядах істориків на боротьбу більшовиків з опозиційними партіями. Згідно з новими підходами, була обґрунтована політична лінія більшовиків. Зокрема, підкреслювалось, що РКП(б) та КП(б)У виявляли готовність піти на компроміс з меншовиками, есерами та бундівцями.

З’являються узагальнюючи монографічні роботи, в яких зобра­жувалася історія діяльності всіх політичних партій з початку їх ви­никнення і до остаточного зникнення з політичного життя. Історики

К. Гусев, В. Полушкіна, М. Басманов починають характеризувати дрібнобуржуазні партії як “непролетарські партії” [8; 11; 17].

У цей же період була створена Всесоюзна наукова рада на чолі з видатним радянським істориком академіком І. Мінцем, яка провела певну роботу з координації робіт по вивченню історії “непролетарсь - ких партій”, в якій активну участь брали вчені з України: І. Курас,

А. Лихолат, В. Полушкіна, В. Солдатенко, Р. Вєтров, Б. Корольов, Ю. Гамрецький та інші.

Протягом 1970-х рр. відбулося декілька науково-практичних кон­ференцій, які свідчили про актуалізацію самої проблеми багатопар­тійності, про неабиякий інтерес науковців до ліквідації опозиційних партій. Своєрідним підсумком тривалої дискусії, яка точилася в істо- рико-партійній науці з середини 1970-х рр., стали матеріали симпо­зіуму “Крах непролетарських партій Росії: методологія вивчення, проблеми, історіографія”.

Так, Л. Спірін, виступаючи на конференціях, визначив головні напрямки дослідження непролетарських партій: 1) аналіз об’єктив­ної сторони партій, їх діяльність, історичні умови; 2) вивчення су­б’єктивних факторів, стосунки в середині партій, чисельність, стру­ктуру, соціальний склад. Застосовуючи цю методологію автор виді­лив три партійно-політичних табора — пролетарський, тобто біль­шовицький, буржуазний та дрібнобуржуазний. Останній являв бі­льшість класових політичних організацій в Росії і займав проміжне положення, не впливаючи на рух історії. Представники цього табору в кінець кінцем повинні були примкнути або к пролетаріату, або к буржуазії, іншого шляху у них не було [9, 7].

Саме в цей період радянські історики Л. Спірін, К. Гусев, В. По - лушкіна вирішують важливе завдання, як освітлювати з класових позицій “непролетарські партії”. Вчені розробляють класифікацію політичних партій, методологічну базу цієї ґрунтовної роботи стано­вила ленінська класифікація політичних партій. Згідно з нею всі по­літичні партії Росії поділялись в залежності від їх політично-класо­вої основи на чотири типи: пролетарські, дрібнобуржуазні, буржу­азні, поміщицько-монархічні [10, 39; 11, 8]. Дійсно пролетарська пар­тія, безумовно, була тільки одна — це партія більшовиків-ленінців. Всі інші партії звалися непролетарськими [11].

У цей же час особливо пожвавилась науково-дослідницька робота з історії “непролетарських партій” України. Так активізується про­цес вивчення українськими істориками діяльності та ліквідації “бур­жуазно-національних партій”. Українські історики звернули увагу на ряд аспектів “останнього періоду існування дрібнобуржуазних партій, процес їх остаточного внутрішнього розпаду та зникнення з політичної арени” [12,5]. Новим явищем стало дослідження політич­них подій 1920-1925 рр., років ліквідації антинародних, буржуаз­но-націоналістичних партій в Україні.

Окремо слід сказати про книгу, яка вийшла, до 50-річчя Жовтне­вої революції, — “В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Укра­їні” під редакцією П. Бачинського [13]. В цьому творі вперше публі­чно, в окремій спеціальній главі йшла мова про банкрутство дрібно­буржуазних партій. Крім того автори не тільки показали діяльність, об’єднання з КП(б)У дрібнобуржуазних партій, але й надали та порі­вняли чисельність в партіях, ставлення до більшовиків найбільш чи­сленних українських партій — боротьбистів та борбистів. Пізніше, питання чисельності дрібнобуржуазних партій піднімуть І. Ку - рас [14], В. Полушкіна [15].

Дослідники доводять, що “практичні дії всіх дрібнобуржуазних партій — боротьбистів, “незалежників”, борбистів, бундівців тощо — були спрямовані на підрив Радянської влади, основним за­вданням Комуністичної партії була непримиренна ідейна боротьба з ними [13,270]. І тільки “завдяки мудрому ленінському керівниц­тву” безболісно були ліквідовані дві найбільші дрібнобуржуазні партії, що й призвело “до ідейного розброду, організаційного роз­валу й політичної загибелі цих партій”[13,275]. Дана характерис­тика партій була ознакою радянської історіографії сер. 1950 — сер. 1980-х рр.

Так, в тому ж 1967 р. в фундаментальній двотомній монографії “Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні” боротьба більшовиків проти угодників та націоналістів показана як на Україні в цілому, так і в окремих її регіонах [16]. В цьому ж році друком виходить тритомна збірка документів і матеріалів “Громадян­ська війна в Україні 1918-1920 рр. У роботі вперше показано крах боротьбистів та борбистів завдяки вдалій тактиці більшовиків [17].

Активізується процес вивчення національних партій в Україні, значно розширюється тематика досліджень. Історики України ство­рили багато змістовних праць, присвячених вивченню історії діяль­ності українських політичних партій. Спочатку це були статті видат­них вчених В. Сарбея, І. Кураса, В. Полушкіної, В. Чірко, Ю. Гамре- цького, П. Шморгуна та інших дослідників.

З більшовицьких позицій до вивчення концепції лідерів УСДРП підійшов В. Сарбей. Автор спирається на цитати В. Леніна і характе­ризує УСДРП як прихильників ворожої контрреволюційної, буржу­азно-націоналістичної політики [18].

Вперше до вивчення історії УКП, серед радянських істориків, зве­рнувся у своїй статті В. Чірко [19]. Останній стисло розглянув основні етапи діяльності цієї партії, у тому числі і її закордонних груп. Він вважав націонал-комуністів відверто контрреволюційними політич­ними угрупованнями, а звідси виводив правомочність влади застосо­вувати проти неї репресивні методи [19,34]. Незважаючи на різке пробільшовицьке політичне забарвлення статті, заслугою науковця є значне збагачення джерельної бази, за рахунок фондів централь­них архівів.

Позитивно слід оцінити роботи В. Полушкіної з систематизації матеріалів щодо українських націонал-комуністичних партій — бо­ротьбистів, борбистів та укапістів [15]. В її роботах розглядаються не тільки взаємовідносини більшовиків і українських національних партій, а також приводиться чималий матеріал з проблеми ліквідації багатопартійності в Україні.

В 1970-1980-х рр. продовжують з’являтися роботи, в яких доклад­но висвітлюється діяльність тієї чи іншої української політичної партії, встановлювалась чисельність їх складу тощо. Зокрема статті Ю. Гамрецького [20] можна вважати концентрованими для багатьох історичних праць радянської доби, що торкалися якоюсь мірою дія­льності небільшовицьких партій в Україні.

Особисто історіографію українських дрібнобуржуазних націоналі­стичних партій розглянув П. Шморгун [21]. Дослідник вважав недолі­ком історіографії 1920-х рр. “ідеалізацію” дрібнобуржуазних націо­налістичних партій [21, 69]. Також автор позитивно схвалює “активі­зацію” освітлення діяльності означених партій в 1970 — поч. 1980-х рр., однак відзначає, що дослідженню діяльності буржуазних націоналістичних партій в Україні приділялось недостатньо уваги [21,70].

На рубежі 1960-1970-х рр. вчені ще мало займалися науковою розробкою проблем української багатопартійності. В усталену ідео­логічну схему вписувалася лише історія КПРС і її “бойового заго­ну” — компартії України. І. Курас першим з істориків України ґру­нтовно береться за цю роботу, його глибоко цікавила проблема впли­ву національної ідеї на партійне будівництво, історія українських на­ціональних партій та їх зникнення з політичної арени [14]. У ті часи, коли напрям наукового пошуку жорстко програмувала ідеологія, розробляти ці питання можна було лише в ракурсі “протиборства пролетарського інтернаціоналізму і буржуазного націоналізму”. І. Курасу все-таки вдалося викласти драматичну історію УПСР, УСДРП та інших опозиційних партій, видати з цієї проблеми ґрун­товні монографії. І. Курас вперше в українській історіографії надав комплексну історії ліквідацію усіх опозиційних партій в Україні в 1920-х рр., його численні фундаментальні роботи заслуговують на окреме історіографічне дослідження.

Таким чином, об’єктивний аналіз літератури, опублікованої про­тягом сер. 1950 — сер. 1980-х рр., дозволив виявити певну динаміку та особливості висвітлення радянськими істориками теоретичних та конкретно-історичних проблем “краху непролетарських партій”, з’я­сувати деякі тенденції формування самої історіографії ліквідації ба­гатопартійності. Історики зазначеного періоду виходили з позицій ленінської концепції в історіографії дрібнобуржуазних партій, вва­жаючи, що більшовики вели гнучку диференційну тактичну лінію щодо лівих груп, а корисним засобом вирішення завдання встанов­лення Радянської влади та ліквідації багатопартійності були полі­тичні блоки КП(б)У з дрібнобуржуазними партіями.

Слід визнати наявність значної кількості монографій, збірників статей, наукових конференцій, у яких знайшли відображення різні аспекти політичної історії 1920-1925 рр. Роботи мали ґрунтовну дже­рельну базу, вирізнялися фактологічним аналізом, але концептуаль­но не виходили за межі офіційної методології. Українські політичні партії продовжували залишатися “дрібнобуржуазними”, а ліквіда­ція багатопартійної політичної системи було закономірним явищем внаслідок перемоги “дійсно пролетарської партії більшовиків” про­ти своїх політичних супротивників.

Література

1. Гусев К. В. Крах партии левых есеров. — М., 1963. — 260с.

2. Рубан Н. В. Октябрьская революция и крах меньшевизма. — М.: Поли­тиздат, 1968. — 399с.

3. Спирин Л. М. Классы и партии в гражданской войне в России. — М.: Мысль, 1967. — 438с.

4. Гимпельсон Е. Из истории образования однопартийной системы в СССР // Вопросы истории. — 1965. — №11.

5. Соболев П. К вопросу о возникновении однопартийной системы в СССР // Вопросы истории КПСС. — 1968. — №8. — С. 19-33.

6. Малашко А. К вопросу об оформлении однопартийной системы в СССР.

— Минск, 1969. — 324с.

7. Соболева П. И. Октябрьская революция и крах социал-соглашателей. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1968. — 352с.; Сивохина Т. А. Крах мелкобур­жуазной оппозиции. — М.: Политиздат, 1973. — 232с.; Подболотов П. А. Крах есеро-меньшевистской контрреволюции. — Л.: Лениздат, 1975. — 120с.; Шестак Ю. Борьба большевистской партии против национализма и оппортунизма Бунда. — М.: Знание, 1980. — 268с.

8. Непролетарские партии России в 1917 году и в годы гражданской вой­ны. — М., 1980. — 243 с.

9. Спирин Л. Еще раз о теоретико-методологических вопросах изучения ис­тории непролетарських партий России // Непролетарские партии Рос­сии в годы буржуазно-демократических революций и в период назрева­ния социалистической революции. — М.: АН СССР, 1982. — С. 3-16.

10. Спирин Л. М. Крушение помещичьих и буржуазних партий в России (на­чало XX в. — 1920 г.). — М.: Мысль, 1977. — 366с.

11. Непролетарские партии России. Урок истории. — М.: Мысль, 1984. — 566с.

12. Сабинин А. Идейный и организационный крах мелкобуржуазных пар­тий на Украине (конец 1920-1925 гг.): Автореф. дис. канд. ист. наук. — К., 1971. — 20 с.

13. В. І. Ленін перемога Жовтневої революції на Україні. — К.: Політвидав. України, 1967. — 442с.

14. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мел­кобуржуазных партий на Украине. — К.: Наук. думка, 1978. — 315с.; Його повчальний урок історіі (Ідейно-політичне банкрутство українсь­кої соціал-демократичної партії). — К.: Наук. думка, 1986. — 185с.

15. Полушкина В. А. К вопросу об отношении большевиков к левым мелко­буржуазным партиям и группам в Украине (1919-1920 гг.) //Непроле­тарские партии и организации России в Октябрьской революции и граж­данской войне. — М.: Наука, 1980. — С. 29-42.

16. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні: У 2т.

— К.: Наук. думка, 1967. — Т. 2. — 368с.

17. Гражданская война на Украине 1918 — 1920 гг.: Сб. док. и матер.: В 3 т.

— К.: Наук, думка, 1967. —Т. 3: Крах белопольской интервенции. Роз­гром украинской национальной контрреволюции белогвардейских войск Врангеля. Март — ноябрь 1920 / Под ред. Н. Колесника. — 909 с.

18. Сарбей В. Критика В. І. Леніним буржуазно-націоналістичної концепції лідерів УСДРП та її історіографічне значення / / УІЖ. — 1966. — №3. — С. 15-28.

19. Чирко В. Крах идеологии и политики националистической партии ука - пистов // УІЖ. — 1968. — №12. — С. 24-35.

20. Гамрецкий Ю. М. О расколе УСДРП и выделении из ее состава левах групп / / Непролетарские партии и организации национальных районов России в Октябрьской революции и гражданской войне. — М.: АН СССР, 1980.

— С. 21-29.

21. Шморгун П. М. Украинские мелкобуржуазные националистические пар­тии в советской историографии / / Большевики и непролетарские партии в период октябрьской революции и в годы гражданской войны. Матери­алы конференции. — М., 1982. — С. 68-76.