Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОБЛЕМА РОСІЙСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
joomla
ПРОБЛЕМА РОСІЙСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
Історія - Інтелігенція і влада

E. В. Мамонтова

Серед чинників, що визначають розвиток сучасного політич­ного процесу в Україні окреме місце посідає мовне питання. З моменту набуття незалежності проблема визначення статусу української та російської мов вийшла далеко за межі правового поля й набула відверто політичного звучання. Дострокові пре­зидентські вибори 1994 р., продемонструвавши, що спекуляції на факторі білінгвізму можуть принести непогані політичні ди­віденди, остаточно зарезервували за мовним питанням місце у порядку денному української політики. І хоча світова прак­тика доводить, що розповсюдження двох мов в однієї країні завжди було джерелом дискомфорту та соціальної напруги, в умовах вітчизняних реалій мовне протистояння слід розгляда­ти як таке, що визначає траєкторію подальшого розвитку укра­їнської державності в цілому. Без його вирішення на держав­ному та соціальному рівнях формування в Україні політичної нації, яка виступає запорукою незворотності державотворчого процесу, виявляється досить проблематичним.

Розуміння цього висуває пошук шляхів регулювання мовно­го конфлікту в число актуальних завдань політичної та управ-


Лінської галузей соціального знання. Аналіз стану наукової розробки означеної проблеми свідчить про високий градус ін­телектуальної дискусії навколо питання мовного протистояння як фактора політичного розвитку в Україні.

Так, законотворчі аспекти регулювання мовної ситуації висвітлюють у своїх публікаціях І. Дзюба, І. Діяк, Ю. Куц, І. Плотницька, С. Чукут та інші [1]. Перспективи правового вдосконалення мовної політики в Україні пропонують у сво­їх розробках В. Євтух, О. Куць, О. Майборода, П. Надоліш - ній, М. Обушний, І. Оніщенко, В. Рехкало, В. Трощинський, Д. Шелест, М. Юрченко та інші [2].

Неабиякий науковий резонанс викликали дослідження М. Вівчарика, І. Кресіної, В. Лізанчука, Б. Попова, Я. Раде - вич — Винницького, Ю. Римаренка та інших, в яких висвітлю­ються різноманітні аспекти питання реалізації мовної політики в контексті сучасних політичних процесів в України [3]. По­літологічний аспект проблеми, зокрема висновки дослідження мовної складової державотворчого процесу в Україні, висвіт­лені в публікаціях таких авторів як О. Антонюк, О. Картунов, Л. Нагорна, О. Нельма, А. Свідзінський та інших [4].

Соціологічний підхід до вивчення ситуації білінгвізму та її значення для вироблення державної етнонаціональної політи­ки застосовують В. Жмир, Ю. Римаренко, Л. Шкляр, Н. Шу­льга та інші [5].

Поява останніми роками низки дисертаційних досліджень (І. Балашенко, А. Кургузов, А. Корж, Т. Скубашевська та ін.), присвячених соціально-політичному виміру мовного питання в Україні, в черговий раз засвідчує тенденцію зростання науко­вого інтересу до цієї проблеми.

Однак, незважаючи на досить широкий спектр підходів до вивчення мовного конфлікту в Україні, у переважній більшо­сті вітчизняних наукових досліджень акцентується об’єктив­на — історико-регіональна складова його ґенези та розвитку, залишаючи на відкуп публіцистики суб’єктивні фактори лінг­вістичного протистояння. На нашу думку, вагомим кроком на шляху його подолання повинна стати науково обґрунтована та чітко спрямована державна політика щодо виводу мовного кон­флікту із сфери політичних спекуляцій в площину етнокуль­турних відносин. Метою даної статті є спроба на основі огляду фактологічного матеріалу та аналізу нормативно-правового за­безпечення розповсюдження та використання російської мови на території України виявити спекулятивний характер мовного протистояння, та визначити шляхи вдосконалення державної політики щодо його подолання.

Для України необхідність практичної реалізації політики щодо подолання мовної кризи на державному рівні актуалі­зується у зв’язку з конфліктогенністю суспільства за мовною ознакою, зумовленою поліетнічним та культурно неоднорідним складом населення; історико-геополітичним виміром проблеми, спричиненим тривалим перебуванням українських територій у складі Російської імперії; перехідністю сучасного етапу в жит­ті українського суспільства, позначеною не тільки демократи­зацією політичної системи, але й утвердженням української національної державності, що ставить мовне питання у число пріоритетних складових державотворчого процесу.

Отже, на шляху формування політичної нації через кон­солідацію українського суспільства, вирішення мовної кризи набуває першочергового значення. Це потребує від держави у практичній реалізації заходів щодо мовної політики розумін­ня характеру мовного конфлікту в Україні, який виходить за межі суто територіального чи етнолінгвістичного розме­жування.

Розподіл українського суспільства на російськомовні та україномовні регіони, який закріплено відсутністю досконалої законодавчої основи, визначає траєкторію розвитку сучасно­го політичного процесу в Україні. Особливий статус російсь­кої мови як чинника українського політики визначено низкою об’єктивних умов.

Згідно з даними перепису населення 2001 р. російська мова є основною мовою спілкування в південно-західних регіонах України, другою за поширенням у центральних та західних областях, а також найбільш розповсюдженою мовою серед не російськомовного населення держави. Так російську мову ви­значили як рідну 14, 273 млн. громадян України, що складає 29,6 % населення країни. Серед них етнічні росіяни складають лише 56 %, у той час як решта — представники інших націо­нальностей (5, 545 млн. українців, 172 тис. білорусів, 86 тис. євреїв, 81 тис. греків, 62 тис. болгар, 46 тис. молдаван, 43 тис.

Татар, 43 тис. вірмен, 22 тис. поляків, 21 тис. німців, 15 тис. кримських татар тощо).

Широкий спектр соціологічних досліджень демонструє, що російською мовою користуються ще більша кількість громадян, аніж це зафіксував офіційний перепис населення 2001 р.

Опитування, проведені у 2003 р. Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), надало змогу дослідити викори­стання російської мови в Україні на макрорегіональному рів­ні. Так, абсолютну превагу російської мови було зафіксовано на Півдні (82,3%) та Сході (86,8%) країни. Відносна перевага російської (46,4%) спостерігається у Центрально-Східній час­тині України. А мешканці Західних та Центральних областей визначили себе як україномовні (відповідно тільки 3,1% та 24,2% населення назвали рідною російську мову) [6].

Крім того, використання російської мови у побутовому та діловому спілкуванні притаманно не лише тим, хто вважає її рідною. Інакше кажучи, російська мова використовується на території України як мова міжнаціонального спілкування. Усе вищезазначене підтверджує висновки авторитетного досліджен­ня Інституту соціології НАН України, згідно з якими “Україна практично є двомовною країною” [7, с. 69].

Наведені показники дозволяють багатьом прихильникам надання російській мові в Україні статусу другої державної стверджувати, що російськомовні громадяни України є май­же найбільшою в Європі лінгвістичною спільнотою, мова якої не визнана як державна або офіційна. Геополітичний контекст простежується і за визнанням за російськомовними громадяна­ми України статусу найкрупнішої російськомовної спільноти за межами РФ.

Однак перетворення мовного питання на ефективний за­сіб вирішення власних проблем політичними суб’єктами як в Україні, так і за її межами, свідчить, що природу лінгвістич­ного розшарування українського населення визначають більш глибинні причини, аніж історичне минуле, або географічне сучасне. В протилежному випадку спекуляції навколо визна­чення статусу російської мови не перетворилися б в найус­пішніші маніпулятивні технології, ефективність яких неод­норазово доведена нетривалою історією виборчих кампаній в Україні.

Звертаючись до фактів, спробуємо з’ясувати, наскільки реа­льно утиснена російська мова в сучасній Україні, і чи потребує вона захисту з боку держави та суспільства.

Дані, наведені у соціологічних опитуваннях, свідчать, що переважна більшість громадян України володіють державною мовою в достатньому ступені, в тому числі й для того, щоб зробити її мовою міжнаціонального спілкування. Але вільне володіння російською мовою та непослідовна державна полі­тика у сфері мовного контролю за інформаційним простором гальмує цей процес. Не зважаючи на постійні звинувачення в перешкоджанні розвитку російської мови, факти свідчать, що потреби російськомовної спільноти України обслуговує розвинена інфраструктура закладів освіти та культури. Згід­но з офіційними даними у 2003 році в Україні (переважно на Сході та Півдні) працювало 1732 російські школи, навчання в яких проходило 804,3 тис. учнів [8], що складало 24,1% від загального числа усіх школярів України [9]. (Для порівняння, у 16937 школах з навчанням українською освіту отримувало 3 944, 9 тис. учнів) [8].

Політичні події 2004 — 2006 років, які вивели мовне проти­стояння із латентного стану у площину відкритого конфлікту, не змінили ситуації: наприкінці 2006 року, за даними МОН України, у 1880 школах країни навчання велося російською мовою [10].

Окрім освітньої сфери російська мова продовжує займати міцні позиції в інформаційному просторі, лідируючи на рин­ку друкованих ЗМІ та книговидання. Так у 2000 р. із 11 тис. зареєстрованих в Україні ЗМІ більш ніж 7 тис. були російсько­мовними або двомовними. У 2003 р. вийшли друком 15,4 млн. екземплярів книг російською мовою, при тому, що обсяг укра­їномовних видань не перевищував показника 24 млн. [11]. Не змінюється ситуація й у наступні роки: у 2005 р. в Україні на­друковано 3 982 найменування книжок російською мовою, що складає 30,7 % від загального накладу [11]. (Для порівняння: об’єм ввезення книжок з Росії у тому ж році досяг 100 млн. екземплярів [12]).

У публічних та наукових бібліотеках України зберігається обширний фонд літератури російською мовою. За офіційними даними станом на 2000 р. 60% національного бібліотечного фон­ду складали російськомовні книжкові видання [12]. Сьогодні переважна більшість книгарень, розташованих в усіх регіонах країни, забезпечує широкий доступ до російськомовних книг, виданих як в Україні, так і в Росії.

На території України видається низка російськомовних сус­пільно-політичних та літературних журналів. Серед них й такі відомі своєю “русофільською” позицією “Радуга” та “Севасто­поль”.

Переважно російськомовним можна вважати вітчизня­ний мультімедійний простір. Більшість веб-сайтів, зареєст­рованих в Україні, функціонує у російськомовному режимі (82% проти 14% україномовних та 4% двомовних станом на 2003 р.) [13].

Не існує проблем для розповсюдження російської мови й у телевізійному просторі Україні. І хоча каналів загальнонаціо­нального формату, трансляція яких велася би виключно росій­ською, в країні не зареєстровано, однак випуск новин, показ художніх фільмів, виробництво популярних програм у російсь­комовній версії має постійну прописку на декількох рейтинго - вих національних каналах та крупнішому регіональному каналі ТРК “Україна” (м. Донецьк). Крім того, місцеве телебачення на Півдні та Сході країни існує переважно у двомовному форматі. Не зустрічає активного опору з боку держави та суспільства телевізійна продукція РФ. Так з 1998 р. у кабельних мережах України ретранслюються російські телеканали ОРТ, РТР, НТВ, ТВЦ та інші. Однак заміна їх внутріросійських версій на між­народні варіанти, що відбулася напередодні парламентських виборів 2002 року, сприймалася певними політичними силами як наступ на права російськомовного населення України.

Практично вільним від державної мови залишається по сьо­годнішній день вітчизняний радіопростір. Переважна частина комерційних радіостанцій України ЕМ-діапазону веде мовлен­ня російською. А мережа російської радіостанції “Русское Ра­дио Украина”, яка спеціалізується виключно на російському продукті масової культури, за оцінками аналітиків, домінує у українському радіоефірі (вона представлена у 34 містах Укра­їни) [14].

Нерозривний зв’язок з російським духовним та інтелек­туальним простором демонструють події, що відбуваються у культурному та науковому житті українського суспільства. Так, статус державних мають біля двох десятків російських театрів, що постійно працюють в Україні та користуються по­пулярністю у вітчизняного глядача як на Заході, так на Сході країни.

Україна визнана одним з світових наукових центрів ру­систики. Крупнішими дослідницькими центрами російської мови та літератури на пострадянському просторі вважаються Київський, Донецький, Одеський, Таврійський, Харківський національні університети, а також Черкаський педагогічний університет ім. Б. Хмельницького [15]. З 1991 року в Україні проходило сім Форумів русистів України [16].

Починаючи з 2006 року, 6 червня (день народження О. С. Пу­шкіна) у Харківській та Донецькій областях відзначається як день російської мови. У 2007 році Україна приєдналася до дер­жав, які на офіційному рівні проводять “Рік російської мови”.

Отже, вищенаведені факти красномовно ілюструють спеку - лятивність закликів певних політичних сил щодо захисту росій­ської мови в Україні та мобілізації російськомовного населення для врятування від “насильницької українізації”. Більш того, умови для безперешкодного розвитку російської мови в Україні належно закріплені державою на законодавчому рівні.

Проголошена 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Дек­ларація Про державний суверенітет України зазначає: “Україн­ська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Рес­публіки незалежно від соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови... та інших обставин ” [17].

З моменту набуття незалежності в Україні статус російсь­кої мови, як і мов інших національностей, що мешкають на її території, регулюються цілою низкою законодавчих актів, се­ред яких нормами прямої дії є наступні положення Конститу­ції: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території Укра­їни. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” (Стаття 10). “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переко­нань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками” (Стаття 24) [18].

На сучасному етапі мовні відносини в Україні регулює За­кон про мови УРСР (№ 75195 — ВР), прийнятий 28 жовтня 1989 р. (Постанова ВР № 8313 — 11), змінений та доповнений

28 лютого 1995 року (№ 75 / 95 — ВР від 28.02.95) та 2003 р. (№ 594 — 15 від 06.03.2003) [19]. Відповідно до цього доку­менту Україна створює необхідні умови для розвитку і вико­ристання мов інших національностей в республіці (Стаття 3). Мовами міжнаціонального спілкування в Україні є українська, російська та інші мови (стаття 4). Будь-які привілеї чи обме­ження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі (Стаття 8).

Закон гарантує право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою (тут і далі — виділено автором) або мо­вою, прийнятою для сторін. Рішення по суті звернення офор­мляється українською мовою чи іншою мовою роботи органу або організації, до якої звернувся громадянин. За бажанням громадянина таке рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою (Стаття 5). Службові особи повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — і ін­шою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків (Стаття 6).

Акти найвищих органів державної влади та управління при­ймаються українською мовою і публікуються українською і ро­сійською мовами. Написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках державних, партійних, громадських орга­нів, підприємств, установ і організацій виконуються українсь­кою мовою або українською і російською мовами (Стаття 10). Технічна і проектна документація виготовляється українською або російською мовою. (Стаття 13). Офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, — паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одружен­ня, а також документи про смерть особи виконуються україн­ською і російською мовами (Стаття 14).

Мовою у сфері правових відносин визначається українська, або мова, прийнятна для сторін (Статті 18 — 23).

Громадяни України мають право свобідного вибору мови на­вчання (Стаття 25), отримувати освіту на російській або іншій мові у місцях компактного проживання громадян інших наці­ональностей. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах україн­ської і російської мов є обов’язковим (Стаття 27).

Закон передбачає можливість публікацій результатів науко­вих досліджень російською мовою (Стаття 30).

У Розділі V Закону визначається безперешкодне викори­стання російської мови у сфері інформації та звязку (Стат­ті 33 — 36) [19].

Таким чином, вільне поширення російської мови та спри - ятливи умови для її розвитку на території України чітко за­безпечені на законодавчому рівні. Більш того, правовий статус російської мови закріплено у низці законодавчих актів, що тор­каються етнополітичних питань. Так, у Декларації прав наці­ональностей України (Постанова № 1771 — XII), прийнятій 1 листопада 1991 р., зокрема зазначено: “Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування ро­сійською мовою. В регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення да­ної місцевості” (Стаття 3) [20].

Закон “Про національні меншини в Україні” (№ 2494-ХІІ), підписаний Президентом України Л. Кравчуком 25 червня 1992 р., передбачає використання поряд з українською мов на­ціональних меншин у роботі органів державної влади, громад­ських обєднань, підприємств та організацій у містах проживан­ня національних меншин (Стаття 8) [21].

Крім того, позиції російської мови зміцнило приєднання на­шої держави до низки міжнародних домовленостій (Рамкова конвенція про захист національних меншин, ратифікована За­коном № 703/97 — ВР від 09.02.97; Європейська хартія регіо­нальних мов або мов меншин, ратіфікована Законом №802 —

IV від 15.05.2003) у сфері регулювання етнолінгвістичної сфери суспільства.

Цей далеко не повний перелік документів, які на законо­давчому рівні регулюють мовні стосунки, засвідчує прагнен­ня держави розробити дієві механізми забезпечення вільного розвитку та функціонування мов в поліетнічному суспільст­ві, що спростовує звинувачення України у цілеспрямованій політиці утиснення російськомовного населення за мовною ознакою. Адже поверховий огляд представлених документів дозволяє припустити, що незахищеною у правовому сенсі ви­являється саме державна мова. Нормативна невизначеність сфери її застосування, а також декларативність, суперечли­вість, непослідовність мовної політики, саме у сфері застосу­вання державної мови, створюють підґрунтя для спекуляцій на мовній темі, які постійно підпитують соціальне протисто­яння в країні.

На нашу думку, витоки мовного конфлікту в Україні лежать не в площині політики дискримінації російської мови. Також не слід шукати причини конфлікту виключно у вадах правово­го механізму його регулювання. Мовний конфлікт в Україні — це конфлікт ідентифікації, для вирішення якого недостатньо лише нормативно-організаційних засобів.

Визначення мовної кризи в Україні як невід’ємної складової трансформаційних процесів, які завжди супроводжуються кон­фліктами інтересів, цінностей та ідентифікації, підтверджують дані соціологічних досліджень. Центр Разумкова напередодні

15 річниці Незалежності України провів комплексне дослі­дження громадської думки стосовно результатів державотво­рення, зокрема, торкнувшись мовної географії. З’ясувалося, що українську мову вважають рідною більше половини громадян (52%); майже третина (31%) визнала рідною російську мову, а кожний шостий (16%) назвав їх однаково рідними. При цьому на Заході та Центрі країни у якості рідної домінує українська (90 та 72% відповідно), а на Сході та Півдні більшість мешкан­ців називають рідною російську мову (54 и 52%), або вважають себе білінгвами (24 та 17%) [22].

Відзначимо, що наведені дані приблизно віддзеркалюють ет­нічний склад населення. У перших двох переважно україномо­вних регіонах домінують етнічні українці: 93% українців про­ти 3% руських на Заході та 92% проти 7% у Центрі. На Сході та Півдні українці також складають більшість (відповідно 67% та 58%), при досить суттєвій присутності етнічних руських спі­льнот (30% — на Сході та 32% — на Півдні) [22].

Якщо у територіально-просторовому вимірі за координатами “Україна — регіон — мала батьківщина” мешканці західної України ідентифікують себе переважно з державою Україна, то населення Сходу демонструє чітку регіональну ідентичність. А ось представникам Центру та Півдня країни більш прита­манна локальна ідентичність (зокрема простежується чітка ідентифікація мешканців Києва так Криму з своєю “малою ба­тьківщиною”). Відмітимо, що лише мешканці західних облас­тей ототожнюють себе з Великою Україною. Решта населення, проживаючи на території України, тяжіє до регіонального або локального самовизначення. Звідси змінюється й ставлення до мови. Якщо для західного українця мова є перш за все цін­ністю, то для мешканця Центру, Сходу та Півдня мова — це переважно інструмент спілкування.

Отже, зіставлення наведених даних дає змогу для припу­щення, що в сучасній Україні в контексті етнолінгвістично - го визначення існують три великих об’єднання: україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни. А це, в свою чергу, означає: проблема “двох Україн”, що пе­решкоджає процесу формування єдиної політичної нації, зу­мовлена передусім існуванням різних моделей ідентичності у двох крайніх групах. У даному випадку мовне питання слід розглядати не як причину розколу у суспільстві, а лише як віддзеркалення ситуації. Конструктивним, на нашу думку, на шляху формування громадянської політичної нації, яка й є за­порукою майбутнього держави, могло б виявитися врахування фактору “третьої України” — російськомовних громадян, які визначають себе українцями. Саме така модель громадянської ідентифікації, яка надає мовним або регіональним пріоритетам хоча й важливу, але підлеглу роль, може стати альтернативною на новому етапі державотворчого процесу, коли на зміну дер - жаві-механізму повинна прийти держава-нація.

Таким чином, конструктивний потенціал мовної толерант­ності українського суспільства, про яку красномовно свідчать факти, зокрема наведені у статті, повинен бути ефективно ви­користаний органами державного управління у створенні спри­ятливих умов для досягнення стратегічної мети Української держави на сучасному етапі розвитку, яка полягає у формуван­ні політичної нації на основі громадянської ідентифікації.


Джерела та література

1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? - К., 1998; Діяк І. Україна — Росія: (Історія та сучасність). — К., 2001; Куц Ю. Ет - нополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський ас­пект. — Харків, 2002; Плотницька І. Українська мова в держа­вному управлінні: теоретико-методологічний аспект. — К., 2006; Чукут С. Ґенеза духовної культури (управлінський вимір), 1999.

2. Євтух В., Трощинський В. Державна етнополітика України: істо­ричні витоки та засади формування в сучасних умовах // Етнопо - літична ситуація в Україні: спроби наукової інтерпритації. — К., 1993. — с. 95 — 97; Євтух В. Етнополітичка в Україні: правничій та культурологічний аспекти. — К., 1999; Куць О., Куц Ю. О. Етнополітичні аспекти розбудови української ьедоржави. — Х.: Березіль, 1999; Надолішній П. Етнонаціональний фактор адмі­ністративної реформи в Україні: проблеми теорії, методології, практики. — К., 1998; Надолішній П. Розбудова нової системи врядування в Україні: етнонаціональний аспект (Теоретико-мето- дологічний аналіз). — Київ — Одеса, 1999; Оніщенко І. Етно - і націогенез в Україні. — К., 1997; Ребкало В., Обушний М., Май - борода О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: Досвід, проблеми, перспективи. — К., 1996;. Д. Шелест, М. Юрченко. Політико-правові основи етнодержавотворення в Україні. — Оде­са, 1999.

3. Вівчарик М. Етнос, нація, держава. — К., 2000; Вівчарик М. Укра­їна: від етносу до нації. — К., 2004; Кресіна І. О. Українська націо­нальна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз). — К., 1998; Лізанчук В. Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію України. — Л., 1995; Ліза­нчук В. Завжди пам’ятай: Ти — Українець! -2-е вид., допов. — Л., 2001; Феномен нації, основи життєдіяльності / За ред. Б. В. По­пова. — К., 1998; Радевич — Винницький Я. Україна від мови до нації. — Дрогобич, 1997; Римаренко Ю. Національний розвій України: проблеми і перспективи. — К., 1995; Нація і держава. Те - оретико-методологічний та концептуальний аналіз / За ред. Ю. Ри­маренка: В 2-х кн. — Київ — Донецьк, 1998.

4.О. Антонюк. Формування етнополітики Української держави: істо­ричні та теоретико-методологічні засади: Монографія. — К., 1996;

О. Картунов Вступ до етнополітології. — К., 1999; Л. Нагорна. Національна ідентичність в Україні. — К., 2002; Нельга О. Теорія етносу. — К., 1997; А. Свідзінський. Це складне національне пи­тання. — К., 1994.

5. Жмир В. На шляху до себе: (Етно-соціологічна розвідка). — К., 1995; Римаренко Ю. І., Шкляр Л. Є., Римаренко С. Ю. Етнодер - жавознавство. Теоретико-методологічні засади. — К., 2001; Шкляр Л. Е. Этнос. Нація. Культура (Философско-методологиче­ские аспекты исследования. — К., 1992; Шкляр Л. Є. Етнос і со­ціум. — K., 1996; Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности. — K., 1996. — 200 с.

6. Паніна Н. В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний мо­ніторинг. — Київ: ТОВ “Видавництво Софія”, 2005.

7. Використання російської мови в Україні // Http://www. kiis. com. ua.

8.1нтерв’ю з Головою Державного комітету України у справах націо­нальностей та міграції Г. Москальом // Голос України. — 2003. — 14 серпня.

9. Http://www. demoscop e. ru.

10. Http://www. kmu. gov. ua.

11. Http://uabooks. info/ua.

12. Http://www. rian. ru/review.

13. Http://www. rdu. org. ua/news.

14. Http://www. rusradio. com. ua.

15. А б в г Http://mova-historia. vlada. kiev. ua.

16. Http://www. rdu. org. ua/news. Http://www. rdu. org. ua/news.

17. Про державний суверенітет України: Декларація Верховної Ради УРСР від 16 липня 1990р. № 55 — XII // Відомості Верховної Ради України. — 1990. — №31. — Ст. 429 (Далі — ВВР).

18. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР. — 1996. — №30.

19.3акон Української РСР Про мови в Української РСР // ВВР. — 1989. — № 45. — Ст. 631(із змінами, внесеними згідно із Законами № 75/95 — ВР від 28. 02. 95 // ВВР. — 1995. — №13. — Ст.. 85; № 594 — ІУ (594-25) від 06. 03. 2003 // ВВР. — 2004. — №24. — Ст. 159).

20. Декларація прав національностей України: Декларація Верховної Ради України від 1 листопада 1991 р. № 1771 — XII // ВВР. — 1991. — № 53. — Ст. 799.

21. Про національні меншини в Україні: Закон України від 25 червня 1992 р. № 2494-XII // ВВР. — 1992. — № 36. — Ст. 528.

22. Шангина Н. О стране, государстве и гражданах в переходном воз­расте // Зеркало недели. — 19 августа. — 2006.

Анотації

Мамонтова Э. В. Проблема русского языка в Украине: мифы и реальность.

Статья посвящена проблеме русского языка как фактора обще­ственно-политической жизни нашей страны. Задачами исследова­ния является анализ фактологического материала и содержания основных нормативно-правовых актов, которые регламентируют политику в Украине в контексте языкового конфликта.

Mamontova E. V. The problem of Russian language in Ukraine: myths and reality.

The article is dedicated to the problem of Russian language as a social — political life factor in our country. The objectives of the research are: the analysis of the actual materials and the content of fundamental normative — legal statements which regulate language policy in Ukraine in the context of the language conflict.