Головна Історія Інтелігенція і влада ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ЗАСТРАХОВАНИМ У 20-ті рр. XX ст
joomla
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ЗАСТРАХОВАНИМ У 20-ті рр. XX ст
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Мельничук

Конституція України проголошує право громадян на соціа­льний захист, що включає необхідність забезпечення їх у разі настання соціальних ризиків. Це право гарантується загально­обов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств і організацій, а також бюджет­них та інших джерел соціального забезпечення [1].

Втілюючи в життя положення Конституції, в державі пла­номірно здійснюється реформування системи соціального стра­хування, пристосування її до умов ринкової економіки. Наслід­ком реформування стала поява спеціальних нормативних актів, які гарантують громадянам України матеріальне забезпечення та надання соціальних послуг. На сьогодні із п’яти передбаче­них видів соціального страхування врегульовано і реалізовано на практиці чотири. На стадії обговорення та прийняття — за - конопроект “Про загальнообов’язкове державне соціальне ме­дичне страхування”.

Якщо для незалежної Української держави інститут держа­вного соціального медичного страхування є новим явищем, то в історії радянської України медичне страхування з’явилося на початку 20-х рр. XX ст. Вивчення досвіду медичного страху­вання вказаного періоду дасть змогу виявити сильні та слабкі сторони радянського законодавства про медичне страхування, внести певні пропозиції до прийняття нормативних актів у цій сфері. Зважаючи на це, автор поставив за мету висвітлити тео­ретичні засади соціального медичного страхування у вказаний період через аналіз нормативних актів, що передбачали поря­док надання медичної допомоги застрахованим.

Проблема медичного страхування 1920-х рр. не знайшла широкого висвітлення в історичній літературі. Окремі загальні аспекти даної проблеми частково розкривалися у працях істо­риків, юристів та економістів того часу [2]. Значну частку інфо­рмації містять у собі збірники нормативних актів [3]. Проблема соціального страхування частково знайшла своє відображення і в працях сучасників [4].

Першими нормативними актами, які започатковували сис­тему медичного страхування в умовах нової економічної полі­тики були постанови Ради Народних Комісарів УСРР: “Поло­ження про соціальне забезпечення робітників та службовців на випадок тимчасової чи постійної втрати працездатності і членів їх сімей на випадок смерті годувальника” від 10 грудня 1921 р.

[5] та “Про соціальне забезпечення робітників та службовців” від 7 лютого 1922 р. [6]. Обидва нормативні акти були компле­ксними, оскільки передбачали надання різних видів допомоги, серед яких і безкоштовна медична допомога на випадок трав­мування та інших захворювань для всіх категорій робітників та службовців.

Перехід до ринкових відносин та запровадження госпроз­рахункового принципу змусили більшовиків кардинально переглянути систему соціального забезпечення. В нових гос­подарських умовах що склалися, держава намагається пере­класти фінансовий тягар соціальних виплат на підприємства, установи, організації та самих працівників. Саме тому у ви­щезазначених документах ставилося питання про організацію забезпечення медичною допомогою через систему соціального страхування. Оскільки керівництво організацією соціального страхування покладалося на Народний Комісаріат Соціально­го Забезпечення (Наркомсобез), то зачасти на місцях в роботі органів соціального страхування переважали собезівські ме­тоди. Цим, можливо, і пояснюється відсутність терміну “со­ціальне страхування” у назві обох постанов та законодавчих актів про медичне страхування. Лише постановою ВУЦВК від

17 січня 1923 р. управління соціальним страхуванням перехо­дило від Наркомсобезу до Уповнаркомпраці УСРР. Передача всіх функцій мала бути завершена не пізніше 1 лютого 1923 р. [7]. З цього часу лише розпочинається планомірна робота із організації державного соціального страхування, в тому чи­слі — медичного. Однак особливої активізації законодавчо­го оформлення медичного страхування вдалося досягти піс­ля створення єдиного координуючого органу — Союзної Ради Соціального Страхування (СРСС) при НКТ СРСР та головних управлінь соціального страхування в союзних республіках. Вони не лише видавали свої підзаконні акти, але й виступали із клопотаннями перед ВУЦВК, РНК УСРР та відповідними наркоматами про необхідність затвердження відповідних за­конодавчих положень.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 3 лютого 1926 р. “Про забезпечення застрахованих та членів їх сімей медичною до­помогою” вперше визначалися основні та спеціальні види ме­дичної допомоги, які включали: першочергову допомогу при раптових захворюваннях та нещасних випадках; амбулаторне лікування; лікування у фабрично-заводських медичних пунк­тах, допомогу при родах; часткове стаціонарне лікування, лі­карняну допомогу на дому; лікування в установах для боротьби із соціальними хворобами (туберкульозні та венерологічні дис­пансери); завершення лікування хворих на курортах, медико - механічних та фізико-терапевтичних пунктах; перебування в установах по охороні материнства і дитинства; обстеження здо­ров’я робітників, вивчення шкідливих умов праці.

Плани проведення робіт по наданню медичної допомоги за­страхованим і членам їх сімей розроблялися органами охорони здоров’я спільно із органами соціального страхування та про­фесійними об’єднаннями і затверджувалися відповідними ви­конавчими комітетами, а у всеукраїнському масштабі — РНК УСРР. Для кваліфікованого обслуговування застрахованих медичною допомогою у складі Народного Комісаріату Охоро­ни Здоров’я УСРР (НКОЗ УСРР) засновувався відділ робочої медицини, а у складі окружних інспектур охорони здоров’я в промислових округах — бюро робочої медицини [8]. Поста­новою ВУЦВК від 13 травня 1926 р. був затверджений список 35 округів, в яких мали бути створені бюро робочої медицини [9]. За своєю посадою завідувач відділом робочої медицини вхо­див до складу колегії НКОЗ УСРР, а завідувачі бюро робочої медицини обіймали посади заступників окружних інспекторів охорони здоров’я. При Народному Комісаріаті і окружних ін­спектурах охорони здоров’я засновувалися постійні робочі на­ради, які скликалися не рідше 1 разу в тиждень і обговорювали найважливіші питання поточної роботи, здійснювали контроль за видатками фонду медичної допомоги застрахованим та ви­конанням затверджених планів. До складу наради при НКОЗ УСРР входили: Народний комісар охорони здоров’я, завідувач відділом робочої медицини та по одному представнику від Все­української Ради Професійних Спілок, Головного Управління Соціального Страхування, відділу охорони праці Народного Комісаріату Праці, Центрального управління професійної спі­лки медико-санітарної праці, інших центральних управлінь найкрупніших союзів. Подібним був склад робочих нарад при окружних інспектурах охорони здоров’я [10].

Організація медичного страхування та забезпечення застра­хованих медичною допомогою відповідно до законодавства по­кладалася на Народний Комісаріат Охорони Здоров’я УСРР, Народний Комісаріат Охорони Здоров’я АМСРР і округові інспектури охорони здоров’я. Джерелом для забезпечення за­страхованих і членів їхніх родин лікарською і лікарсько-про­філактичною допомогою виступали фонди медичної допомоги застрахованим і кошти, асигновані на охорону здоров’я з дер­жавного та місцевих бюджетів.

Медична допомога застрахованим та їх родинам надавала­ся безкоштовно в загальних лікарських установах, а також в установах, спеціально призначених для застрахованих. По ве­ликих містах, промислових округах і районах, з великою кі­лькістю застрахованих, організовувалася спеціальна мережа лікарських установ, призначена для обслуговування застрахо­ваних. Список міст і округ, де організовувалася окрема мережа лікарських установ для застрахованих, затверджувався Народ­ним Комісаріатом Охорони Здоров’я УСРР, за погодженням із Всеукраїнською Радою Професійних Спілок і Народним Комі­саріатом Праці УСРР, а в АМСРР — Народним Комісаріатом Охорони Здоров’я АМСРР, за згодою із Молдавською Крайовою Радою Професійних Спілок і Народним Комісаріатом Праці АМСРР [11].

Відповідно до законодавства, правом на безплатну медичну допомогу за кошти фонду медичної допомоги застрахованим мали право користуватися такі категорії застрахованих: особи, що працюють в наймах (робітники й службовці) та члени їх родин; безробітні: які отримують допомогу в порядку соціаль­ного страхування; що мають право отримувати допомогу, але не отримують її через закінчення терміну її отримання; які працюють у колективах, організованих комітетами бірж праці й які є в їхньому віданні, а також на громадських роботах, ор­ганізованих біржами праці; члени родин безробітних; інваліди праці й родини померлих або безвісно відсутніх застрахованих і інвалідів праці, що отримують пенсію порядком соціально­го страхування або ж особи, що отримують персональні пенсії за постановою ВУЦВК від 2 травня 1923 р. “Про персональ­ні пенсії і допомоги особам, що мають виключні заслуги пе­ред республікою”; особи, що отримують пенсію за постановою ВУЦВК та РНК від 11 листопада 1925 р. “Про пенсійне забез­печення викладачів вищих шкіл і робітничих факультетів, а також наукових робітників”; інваліди праці, яким припинено виплату пенсії на підставі того, що: вони працюють у торгівлі й особистих промислах, вільних від оподаткування державним промисловим податком; якщо вони є у складі інвалідних коо­перативних об’єднань, або через їхню майнову забезпеченість; члени родин інвалідів; учні — члени професійних спілок і чле­ни їхніх родин. При цьому інваліди мали право на безкоштовну медичну допомогу до втрати права на пенсію [12].

За Постановою РНК від 15 вересня 1927 р. до застрахова­них у справі надання їм амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги прирівнювалися представники військових категорій громадянської війни та особи, що мали заслуги місцевого зна - чення. Право на безкоштовну медичну допомогу за рахунок фо­нду медичної допомоги застрахованим мали також особи, що були на повному утриманні вищезазначених осіб: батьки; діти, брати й сестри віком до 16 років, а якщо вони навчаються — до

18 років, а також непрацездатні діти, що втратили до 16 років працездатність, незалежно від віку; дружина; діти-приймаки віком до 16 років, за умови навчання — до 18 років. З числа членів родин учнів право на безкоштовну медичну допомогу коштом фонду медичної допомоги застрахованим мали тільки дружина й діти. В окремих виключних випадках, за постано­вою окружної інспектури охорони здоров’я й окружної страхо­вої каси, право на безплатну медичну допомогу коштом фонду медичної допомоги застрахованим могло бути надане й іншим членам родин, якщо ці члени родин були на їх утриманні. Пра­во на отримання безплатної медичної допомоги за кошти фонду медичної допомоги застрахованим надавалося Народним Комі­саріатом охорони здоров’я спільно з Народним Комісаріатом праці за погодженням із Всеукраїнською Радою Професійних Спілок [13].

Підтвердженням права на отримання безплатної медичної допомоги слугувала медична книжка, яку видавали органи охорони здоров’я: застрахованим, що працювали, на підставі розрахункових книжок та інших рівнозначних документів; безробітним — на підставі книжок для одержання допомоги з причини безробіття або на підставі реєстраційних карток бірж праці; інвалідам праці — на підставі документів, що підтвер­джували одержання пенсії порядком соціального страхування, а особам, що одержували персональну пенсію, — на підставі до­кументів, що підтверджували її одержання. Усі підтверджуючі документи: розрахункова книжка, посвідчення з місця служ­би, членський квиток профспілки й інші вважалися дійсними за наявності позначки про виплату заробітної платні, про спла­чення членських внесків, зроблені не більше, як за два місяці до подачі документів в установу. Кожен застрахований, що мав утриманців, на підтвердження цього подавав відповідні посвід­чення домоуправління або району міліції чи сільради.

Законодавець визначав чіткий порядок надання медичної допомоги. Вказувалося, що прийом працюючих застрахованих в поліклініках і амбулаторіях проводиться в неробочий час.

Цьому мав бути підпорядкований порядок роботи медичного персоналу. В робочий час медична допомога могла надаватися: членам родин застрахованих; безробітним; інвалідам; застра­хованим, що перебувають у відпустці або звільнені від роботи через хворобу; робітникам підприємств і установ, що працюють у декілька змін; робітникам, що змушені їздити з місця роботи додому залізницею; хворим, що потребують негайної допомоги, коли їх посилає на прийом медпункт, а де такого немає — зав­ком [14].

В стаціонарні лікарські установи хворих направляли виклю­чно органи охорони здоров’я (окружна інспектура охорони здо­ров’я, поліклініка, амбулаторія), лікарсько-контрольні комісії

І, в окремих випадках, також і лікарі. Лікарні не мали права відмовляти в прийомі хворим, що потребували невідкладної до­помоги. Не підлягали прийому в стаціонарні лікувальні уста­нови хворі, що потребували тільки амбулаторного лікування, або ж хворі на хронічні захворювання. Вони направлялися в спеціальні лікувальні установи.

Перебуваючи у лікарні, хворий був зобов’язаний підпоряд­ковуватися встановленому порядкові. В разі невиконання та­ких хворих виписували. Осіб, які потребували швидкої невід­кладної допомоги, приймали до лікарні негайно, з наступним повідомленням відповідних органів [15]. Згідно із постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 15 грудня 1926 р. медичні установи зобов’язані були надавати невідкладну допомогу, в тому числі при пологах, і надомним працівникам. Робітниці, що не мали своїх квартир за два місяці до пологів, або ж з немовлям, при­ймалися в будинки “Матері й дитини”, а також в будинки “Ма- тері-пролетарки” (з майстернями) у першу чергу [16].

У разі звернення застрахованих із скаргами в страхкаси, професійні чи інші організації на діяння адміністрації лікува­льних установ скарги пересилалися в терміновому порядку (не через жалібника) до окружної інспектури охорони здоров’я або в комісію охорони здоров’я при поліклініці. Останні проводили розслідування з участю представників страхкас і профспілок, а про прийняте рішення повідомляли організації, що переслала скаргу [17].

Окремо законодавець визначав порядок надання спеціальної медичної допомоги. Зазначалося, що відправлення застрахова­них хворих у спеціальні лікарські установи може здійснювати­ся при наявності належних показань на спеціальне лікування. Душевно і нервово хворі, епілептики, туберкульозні хворі, що їм спеціальне лікування не могло дати реальної допомоги, по­винні були лікуватися на місцях в межах республіки й ні в якому разі не направлялися в іншу республіку. Як виняток, направляли при відсутності потрібних спеціальних лікарських установ кваліфікованих спеціалістів, або ж коли спеціальна лікарська установа суміжної союзної республіки знаходилася ближче від місця направлення хворого.

Органи, що направляли хворих, повинні були обов’язко­во забезпечити їх коштами на переїзд в обидва кінці й на до­рожні витрати. Передбачалися також витрати на тимчасове проживання хворих, при неможливості негайного поміщення в лікарські установи або при амбулаторному лікуванні. Про необхідність отримання хворими коштів на всі зазначені по­треби зазначалося в супровідних документах. Для запобігання випадкам направлення хворих у момент відсутності потрібних для них вільних ліжок чи тимчасового закриття спеціальних лікарських установ, орган, що направляв хворих, з приводу кожного хворого завчасно повідомляв орган охорони здоров’я. Направляючи хворих на спеціальне лікування, зокрема на ре­нтген та радіолікування, органи, що направляли, обов’язково забезпечували їх детальними історіями хвороби з усіма потріб­ними обстеженнями [18].

Народний Комісаріат Охорони Здоров’я УСРР визначав умо­ви, за яких проводилося лікування хворих на заїкування та алкоголізм: курс лікування встановлювався не менший за три місяці; лікування проводилося безкоштовно амбулаторно, але хворий повинен перебувати в Харкові виключно за свій кошт протягом цього терміну. Якщо хворий погоджувався на ці умо­ви, він або відповідна інспектура охорони здоров’я повинні були узгодити безпосередньо із Психоневрологічним інститу­том (Харків, вул. Карла Лібкнехта, № 4) термін початку ліку­вання, і тільки після одержання позитивної відповіді їхати до Харкова [19].

Порядок постачання протезами й ортопедичними апаратами застрахованих хворих визначався обіжником НКОЗ УСРР від 24 квітня 1925 р. В ньому зазначалося, що постачання протеза­ми й різними ортопедичними апаратами та їх ремонт здійсню­ють протезні заводи в містах Харкові та Києві, які перебувають у віданні НКОЗ України та їх відділи — ремонтні майстерні, що їх відкривають у відповідних районах України. Правом на постачання протезами й ортопедичними апаратами коштом держави користувалися інваліди громадянської і імперіалісти­чної війни, взяті на облік органами соцзабезу, застраховані ін­валіди праці й ті, що отримували пенсію порядком соціального страхування, члени КНС та їх родини, а також пролетарська молодь, що навчається. Продукція протезних заводів поміж окремими групами інвалідів розподілялася таким чином: гру­па А) інваліди червоноармійці — 30 %; група Б) інваліди імпе­ріалістичної війни — 30 %; група В) інваліди праці, робітники й службовці — 30 %; група Г) інваліди — незаможні селяни та решта селян — 7 %; група Д) інваліди — пролетарські студен­ти — 3 %. Діти до 18 років відносилися до групи в залежності від соціального стану батьків. До груп “Г” і “Д” могли відноси­ти й інвалідів, що не перебувають на соціальному забезпеченні і не застраховані [20].

Клопотання осіб, що потребували протезування, про зане­сення їх до однієї з груп інвалідів і про виготовлення й видачу протезів або ортопедичних апаратів поступали в районні або окружні виконкоми за місцем постійного перебування прохачів з доданням відповідних документів, що засвідчували право на одержання протезу за кошт держави. Одержані заяви з усіма висновками виконкоми направляли: щодо інвалідів громадян­ської й імперіалістичної війни до окрсоцзабезів; щодо членів КНС і селянства — до окружної КНС; щодо інвалідів праці й тих, що одержують пенсії порядком соціального страхуван­ня, — до окрінспектур охорони здоров’я; щодо інвалідів транс­порту — в дорожні й водні відділи охорони здоров’я. Медичне освідчення інвалідів і встановлення потреб й характеру проте­зно-ортопедичної допомоги здійснювали бюро лікарської екс­пертизи окрінспектур охорони здоров’я. їм надавалося право встановлювати черговість для протезування або постачання ор­топедичними апаратами. У своїй роботі бюро було зобов’язано керуватися такими правилами: в першу чергу зараховувалися інваліди — робітники високої кваліфікації і відповідальні робі­тники, а також інваліди, що позбулися обох ніг чи обох рук; в другу чергу зараховувалися інваліди середньої кваліфікації та інваліди середнього ступеня каліцтва; в третю чергу — решта інвалідів і члени родин інвалідів. На позачергове одержання протезів і ортопедичних апаратів мали право такі категорії ін­валідів: хворі, для яких спеціальна ортопедична допомога по­трібна в терміновому порядку в зв’язку з особливими медич­ними показаннями з постанови бюро лікарської експертизи, а також медкомісій при протезних заводах; інваліди, що працю­ють біля верстата, якщо відсутність протезу не дає змоги ста­ти до роботи; висококваліфіковані й відповідальні робітники, що мають великі заслуги в революційній, радянській і профе­сійній діяльності, або особливо визначні робітники на ділянці науки, техніки та в інших галузях — на підставі відповідних посвідчень центральних органів Радянської влади й окружних партійних і професійних органів. З посвідченнями від бюро лі­карської експертизи інвалідів відповідні органи направляють на відповідні протезні заводи [21].

Отже, підсумовуючи сказане, зазначимо, що в умовах НЕПу забезпечення хворих медичною допомогою здійснювалося через медичне страхування. У цій сфері на території УСРР діяли як загальносоюзні, так і республіканські нормативні акти. В ра­дянському законодавстві досить детально визначалися основні та спеціальні види медичної допомоги, які охоплювали досить широкий спектр лікарняних послуг. Обслуговування застрахо­ваних здійснювалося як у загальних, так і в спеціальних ліка­рняних установах в робочий та позаробочий час.

Однак медичне страхування 20-х рр. мало і свою специфіку. Оскільки своїм існуванням радянська держава завдячувала, насамперед, багаточисельній армії, законодавець передбачив право військових на отримання безкоштовної медичної допо­моги поряд із застрахованими соціально незахищеними катего­ріями населення. Серед останніх переважну частку становили робітники, клас, що слугував соціальною опорою радянського режиму.

Продовжуючи розвідки у даному напрямку, на наш погляд, слід висвітлити практику медичного страхування в УСРР вка­заного періоду, включаючи розвиток санаторно-курортного бу­дівництва та функціонування мережі будинків відпочинку.


1. Конституція України. — Ст. 46;

2. Баевский И. Л. Практика социального страхования в СССР. — М., 1925; Вишневецкий А. Развитие советского законодательства о со­циальном страховании. — М., 1923; Герасимович В. Социальное страхование. Право трудящихся на обеспечение. — М., 1923; Дан - ский Б. Г. Первый год советского социального страхования. — М., 1923; Любимов Б. Социальное страхование в прошлом и настоя­щем. — М., 1925; Теттенборн 3. Страхование рабочих как резуль­тат классовой борьбы. — М., 1923; Фабрикант М. Л. Социальное страхование по советским законам. — М., 1924.

3. Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечення застрахованих поряд­ком соціяльного страхування. — Харків, 1929; Сборник действую­щего законодательства по социальному страхованию на Украине / Под общ. ред. И. И. Фреймана. — Харьков, 1926; Трефилов И. М. Страховик. Справочник по вопросам социального страхования и медицинской помощи застрахованым. — Изд. 2. — М., 1927; Тра­пезников В. Основы трудового права. Общедоступная систематиза­ция законов о труде. — М. Л, 1925.

4. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні. — К., 2005; Надточій Б. Соціальне страхування у кон­тексті історії // Соціальний захист. — 2003. — № 3; Сташків Б. І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний посібник. — К., 2005; Шарпатий В. Г. Функціонування системи соціального за­безпечення в УСРР 1921 — першої половини 1930-х років. — К., 2005.

5.3У УСРР. — 1922. — № 4. — Ст. 59.

6.3У УСРР. — 1922. — № 6. — Ст. 95.

7.3У УСРР. — 1923. — № 4. — Ст. 53.

8.3У УСРР. — 1926. — № 7-8. — Ст. 71.

9. Вісти. — 1926. — 27 травня.

10. Сборник действующего законодательства по социальному страхо­ванию на Украине / Под общ. ред. И. И. Фреймана. — Харьков,

1926. — С. 195.

11. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 21 вересня 1927 р. // 3У УСРР. — 1927. — № 46. — Арт. 210.

12. Постанова РНК УСРР від 15 квітня 1927 р. // 3У УСРР. — 1927. — № 13. — Ст. 177.

13. Фрейман І. І. 3бірка правил про забезпечення застрахованих по­рядком соціяльного страхування. — Харків, 1929. — С. 111.

14. Фрейман І. І. 3бірка правил про забезпечення застрахованих по­рядком соціяльного страхування. — Харків, 1929. — С. 112-113.

15. Бюлетень НКО3 УСРР. — 1921. — № 2.


16.3У УСРР — 1926. — № 80. — Арт. 488.

17. Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечення застрахованих по­рядком соціального страхування. — Харків, 1929. — С. 113.

18. Трефилов И. М. Страховик. Справочник по вопросам социально­го страхования и медицинской помощи застрахованым. — М.,

1927. — С. 218.

19. Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечення застрахованих по­рядком соціального страхування. — Харків, 1929. — С. 115.

20. Сборник действующего законодательства по социальному страхо­ванию на Украине / Под общ. ред. И. И. Фреймана. — Харьков,

1926. — С. 210.

21. Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечення застрахованих по­рядком соціального страхування. — Харків, 1929. — С. 117.

Похожие статьи