Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ І ТРАГЕДІЯ ВЧЕНИХ ІНО В НІЖИНІ В 20-30-і рр. ХХ ст
joomla
ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ І ТРАГЕДІЯ ВЧЕНИХ ІНО В НІЖИНІ В 20-30-і рр. ХХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

О. Г. Самойленко

Принципово важливою складовою культурних процесів у 20­30-х рр. XX ст. була політика коренізації, спрямована на надання народам, об’єднаним на теренах СРСР, певної національно-культур­ної автономії, яка дозволила б розвивати свою національну культу­ру і мову. Частиною або різновидом цієї політики в Україні була українізація, яка, з одного боку, стала часом найбільшого піднесен­ня українських інтелектуальних сил, а з іншого, — своєрідним ка­талізатором для подальшого погрому української науки, діячі якої звинувачувалися в “націоналізмі” та “націонал-ухильництві”.

Проблема впровадження політики українізації та її наслідки для України в цілому і української інтелігенції зокрема стала об’єк­том ґрунтовного дослідження українських істориків і політологів протягом 90-х рр. XX — поч. XXI ст., у результаті чого побачили світ десятки монографій і документальних збірок, сотні статей і наукових повідомлень.

Серед праць сучасних українських істориків, які намагаються відкрити завісу тих трагічних років і розкрити загальнотеоретич­ні засади і конкретно-історичні фактори даної проблеми, слід особ­ливо відзначити наукові розвідки і дослідження С. Білоконя,

С. Кульчицького, Г. Касьянова, В. Даниленка, Ю. Шаповала, В. При-

Стайко, О. Рубльова, Б. Яроша та ін. [1]. Паралельно велося і роз­роблення питань, пов’язаних із проектуванням загальноукраїнсь­ких процесів і явищ на місцях, дослідженням регіональних особ­ливостей даної проблеми. У цьому напрямку певний внесок у ви­світлення окремих питань здійснили О. Бойко, О. Коваленко, В. Тка­ченко, В. Кондрашов, А. Острянко, Г. Самойленко, О. Самойленко,

А. Шевченко та ін. [2].

Проведення політики українізації в Україні було задекларовано на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р., хоча фактично вона була про­голошена ще в 1919 р., після звернення голови Раднаркому УСРР X. Раковського до В. Леніна з “Тезами з українського питання” і затвердженням резолюції VIII Всеросійською партконференцією “Про радянську владу на Україні”, хоча в загальноукраїнському масштабі за ці роки вона впроваджувалася досить слабо і повільно, через небажання і опір партійно-радянського апарату [3].

Зовсім по-іншому, це рішення партійного і радянського керів­ництва сприйняли на місцях, серед української наукової і творчої інтелігенції, в тому числі і в Ніжині, де в 1920 р. відбулася реорга­нізація !сторико-філологічного інституту в Науково-педагогічний інститут, а з часом в Шститут народної освіти. У ході структурних змін в інституті було відкрито дослідні кафедри української і ро­сійської мови та історії України. У вузі розгорнулася науково-дос­лідна робота з української проблематики. Так професор В. I. Рєза - нов розпочав своє фундаментальне дослідження з історії українсь­кої літератури; професор О. С. Грузинський, який викладав украї­нознавство, вивчав творчість Т. Г. Шевченка і діалекти середньої смуги Чернігівської губернії; професор Г. А. Максимович, разом із студентами, займався розробленням кола питань, пов’язаних з істо­рією українського козацтва і українського села [4]. Взагалі, для ніжинських науковців інтерес до української проблематики був при­таманним ще з дореволюційних часів [5].

З відкриттям в 1922 р. в НШО науково-дослідної кафедри істо­рії культури та мови, що складалася із трьох секцій: української та російської історії, української та російської літератури і мови, античної культури, і перетворилася на центр національно-культур­ного відродження в Північному Лівобережжі, робота по впроваджен­ню українізації ще більше посилилася. До роботи кафедри були залучені кращі наукові кадри вузу, професори і викладачі: О. О. Кар - пеко, І. І. Семенов, М. М. Бережков, І. Г. Турцевич, Г. А. Максимо­вич, В. Г. Ляскоронський, О. І. Покровський та ін. Із часом до них приєдналися молоді талановиті вчені: К. Ф. Штеппа, М. Н. Петро - вський, М. Г. Куїс, А. Г. Єршов, Є. А. Рихлик, які зробили вагомий внесок у розвиток історичної та філологічної науки в Україні [6]. Її керівником став В. І. Рєзанов, відомий в Європі літературозна­вець, з 1923 р. член-кореспондент АН СРСР, який ще в квітні 1917 р. виступив одним з ініціаторів створення “Общества изучения Украи­ны”, закликав вивчати місцеву мову, етнографію, історію, літературу тощо [7]. Під його плідним керівництвом, члени кафедри з 1924 по 1928 р. на засіданнях кафедри оголосили 86 доповідей і опубліку­вали понад 100 наукових статей і розвідок [8], переважна більшість з яких була присвячена проблемам української історії, літератури, фольклору та етнографії [9].

Не менш активно в процес українізації включилося і ніжинське студенство, яке ініціювало створення 30 вересня 1923 р. студентсь­кої комісії українізації, у складі М. Борисенка — голова, П. Одар- ченка — секретар, І. Крементуло, О. Кулініча та ін., яка 8 грудня 1923 р. ухвалила програму проведення заходів щодо українізації вузу. Студенти вимагали, щоб не менше 50% коштів, що йшли на поновлення бібліотечних фондів витрачалося на закупівлю україн­ської літератури. З метою запровадження, популяризації та конт­ролю мови діловодства при навчальній частині НІНО створювалося консультативне бюро живої української мови [10].

Здійснення політики українізації в Інституті відбувалося складно, суперечливо і неоднозначно. Найгостріше постала проблема із зро­станням вживання української мови у викладанні та веденні доку­ментації. Гучномовні гасла на досягнення 100 % українізації ви­кладацько-студентських лав, що з’явилися в 1926 р., найбільш болі­сно вдарили по досвідченій дореволюційній професурі, частина з якої була вимушина залишити навчальний заклад (М. Н. Береж­ков, І. Г. Турцевич та ін.). Жорсткий формалізований підхід до розширення сфери вживання української мови міг завдати значної шкоди процесові національного відродження, залишивши за його межами інтелектуальні сили, що не володіють мовою, а форсована українізація, без урахування реального стану справ могла дискре­дитувати плідну ідею [11]. Не зважаючи на окремі прояви цих явищ у НІНО, у цілому процес українізації тривав успішно.

У 1927 р. в розпалі українізації при НДК історії культури та мови було виокремлено секцію української мови та письменства, яку очолив професор Є. А. Рихлик. Керівник і члени секції (М. Є. Ладухін, І. Я. Павловський, П. В. Одарченко та ін.) відіграли провідну роль у проведенні тримісячника української культури у 1928 р. на Ніжинщині, читали доповіді та лекції про сучасну україн­ську пролетарську літературу робітникам і селянам району. Сек­ція української та російської історії перетворилася на центр нау­кового дослідження історії Лівобережної України, історичного крає­знавства та джерелознавства. Керівник секції М. Н. Петровський, займаючись вивченням української історії ХУІІ-ХУІІІ ст. ст., під­готував та опублікував близько 40 розвідок, серед яких: “До історії Руїни”, “До історії полкового устрою Гетьманщини”,“Нариси істо­рії України ХУІІ-ХУІІІ ст.”, “До історії державного устрою Украї­ни ХУІІ віку” та ін.; А. Г. Єршов видав “Матеріали до історії цін в Лівобережній Україні ХУІІІ ст.”, “Цехові повинності на Лівобереж­жі ХУІІ-ХУІІІ вв.” і т. д.

Значна частина співробітників кафедри була залучена до роботи Української академії наук: Є. А. Рихлик — член етнографічної комісії заходознавства; М. Н. Петровський — науковий співробіт­ник кафедри історії України та комісії Лівобережної України;

О. І. Покровський — дійсний член Київської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Науковими співробітниками різ­них комісій УАН були також К. Т. Штеппа, А. Г. Єршов, Т. П. Алек - сєєв та ін. [12].

Незважаючи на досить плідну роботу на науковій та національ­но-культурній ниві, у вересні 1930 р. Ніжинську НДК за резолю­цією РНК УРСР було закрито, а аспірантів кафедри переведено до Харкова і Києва. Таке рішення призвело до послаблення, а потім і остаточного згортання українізації у вузі, хоча фактично це стало віддзеркаленням зміни політичного курсу ВКП(б). Уже наприкін­ці 20-х рр. ХХ ст. в Україні розпочинається пошук національних ухилів, кампанії по звинуваченню діячів українознації в націона­лізмі і сепаратизмі, а після лютневого-березневого пленуму ЦК КП(б)У 1927 р. посилилася боротьба з “буржуазним націоналіз­мом”, яка набрала масового масштабу на поч. 30-х рр. З призначен­ням у січні 1933 р. на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева українізація припиняється.

Ці зміни не пройшли непомітними і в НІНО, викладачі якого стали учасниками багатьох процесів над “контрреволюційними ор­ганізаціями”. Однією з перших жертв сталінського молоху став Євген Антонович Рихлик, який паралельно з роботою в інституті та НДК, керував Кабінетом національних меншостей України при Етнографічній комісії УАН. Чех за національністю, Є. А. Рихлик у період проведення політики коренізації приділяв значну увагу ви­вченню життя нацменшин і впершу чергу чехів на Україні. Цей фактор в значній мірі і визначив його “належність” до “чеської шпигунської організації” як резедента і зв’язківця [13]. До цього додалося постійне листування з ученими Чехословаччини, тісні сто­сунки із Перетцом, Лободою, В. Петровим та ін. політично сумнів­ними особами. Уже на початку 1930 р. слідчі органи ДПУ мали на науковця “необхідну” інформацію, а на кінець року доля Є. А. Рих - лика була практично вирішеною. 5 січня 1931 р. його було заареш­товано, а 15 серпня 1931 р. судова трійка при Колегії ГПУ УСРР ухвалила рішення про ув’язнення в концтаборах строком на 10 ро­ків [14]. Його життя закінчілося восени 1937 р. в Мурманській обл. в ході масових розстрілів у таборах.

Через цькування і вислання довелося пройти і колишньому ас­піранту Рихлика, викладачу НІНО і активному втілювачу україні­зації на Чернігівщині П. В. Одарченку. Науковець займався ви­вченням творчості Лесі Українки, захоплювався проблемами етно­графії, установив тісні наукові зв’язки із С. Єфремовим, М. Зеровим, П. Филиповичем та ін. Саме знайомство із Сергієм Олександрови­чем Єфремовим стали для ніжинського вченого визначальними. 1 жовтня 1929 р. П. В. Одарченка через півроку після ув’язнення Єфремова було заарештовано, обвинувачено “в принадлежности к контреволюционной организации, ставящей своей целью сверже­ние советской власти и восстановление Самостоятельной Украины...” і заслано до Алма-Ати, де він взяв активну участь у проведенні українізації районів з українським поселенням [15]. П. В. Одар - ченку дещо пощастило і після відбуття другого строку, отриманого вже в Казахстані він чудом уникнув наступного вироку і благопо­лучно повернувся на батьківщину у 1937 р., а у 1943 р. виїхав за кордон.

На жаль, трагедія Є. А. Рихлика і П. В. Одарченка не поодино­ка. 1933 р. поглинув у своє горнило бухливих подій так чи інакше майже весь науково-педагогічний колектив інституту. 13 серпня 1933 р. на облоргбюро КП(б)У обговорювалося питання про науко­вий доробок Ніжинського вузу і в постанові зазначалося, що в “Нау­кових записках НІНО”: “систематично протаскувалися класово-во­рожі пролетаріатові ідеалістичні концепції” та припускалися знач­ні політичні помилки [16]. Після таких висновків редактори часо­пису В. М. Бутко та М. Н. Петровський були звільнені від обов’яз­ків. Проти останнього були висунуті обвинувачення в націоналізмі та в пропагуванні концепції безкласовості українського історично­го процесу. Керівник кафедри історії народів СРСР був вимушений “визнати свої помилки” і виступив із самокритикою в пресі та на засіданні кафедри, але звинувачення не стихали і М. Н. Петровсь - кий залишив інститут, переїхавши до Києва.

Звинувачення в націоналізмі лунали і на адресу керівника ка­федри мовознавства І. Я. Павловського. У грудні 1933 р. Ніжинсь­кий РК КП(б) прийняв постанову “Про рішуче очищення праців­ників інституту від націоналістичних елементів”, в якій згадували­ся ті, хто припустився великих хиб у своїй науковій роботі (Рєза - нов, Петровський, Ладухін, Штеппа, Богдан та ін.). Серед них луна­ло і ім’я І. Я. Павловського. Після партійних і вузівських переві­рок кафедри комісія дійшла висновку, “що керівник Павловський, являється буржуазним націоналістом. Дирекція НПІ складені Па - вловським програми з методики та історичного курсу мовознавст­ва зняла, як побудовані на буржуазно-націоналістичних позиці­ях” [17]. 26 грудня 1933 р. його було звільнено з роботи, а у 1934 р. заарештовано і вислано до Узбекистану, з якого він повернувся на Україну аж у 60-х рр.

Узагалі 1933-1934 рр. стали страшним і трагічним часом для Ніжинського інституту, як і для всієї України. Понад 30 виклада­чів і співробітників вузу було заарештовано, ще стількі ж позбавле­но роботи. “Очищення” педагогічних кадрів призвели до того, що під загрозою зриву опинився 1934-1935 навч. рік [18].

Доля ніжинської науково-педагогічної інтелігенції, яка із захо­пленням зустріла проголошення політики українізації і з головою занурилась у її впровадження, склалася по-різному. Хтось був роз­стріляний або загинув у сталінських таборах (Є. Рихлик, А. Єршов), хтось подався до далеких країн (П. Одарченко, Л. Окиншевич), а хтось продовжив свою наукову роботу, зламавши себе і переступив­ши через усе (М. Петровський), але у всіх у них до кінця днів зали­шилися ті щасливі миті національно-культурного відродження, до якого доклали зусиль і вони, та біль страшних тоталітарних лихо­літь, жертвами яких вони стали.

Література:

1. Вілоконь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917­1941 рр.). Джерелознавче дослідження. — К., 1999; Касьянов Г. В., Дани - ленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція. — К., 1991; Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років: соціальний портрет та історична доля. — К. — Едмонтон, 1992; Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні (20-30-ті рр.). — К., 1991; Куль- чицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928 рр.).

— К., 1996; Шаповал Ю. І. Контраргумент — правда. — К., 1989; Його

Ж. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990; Його ж. Україна 20-50-х років: сторінка неписаної історії. — К., 1993; Його ж. Людина і система: Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні. — К., 1994; Його ж. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії.

— К., 2001; Шаповал Ю., Пристайко В. Михайло Грушевський і ГПУ - НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. — К., 1996 та ін.; Ярош В. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 — 50-ті роки ХХ століття: Історико-політологічний аспект. — Луцьк, 1995; Водотика С. Г. Нариси історії історичної науки УСРР 1920-х років. — К. — Херсон, 1998; Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнсь­кої інтелігенції. — К., 1994 та ін.

2. Войко О. Д. Ніжинська Науково-дослідна кафедра історії культури і мови в історичному контексті 20-30-х рр. // Література та культура Полісся.

— Вип. 4. — Ніжин, 1994; Його ж. Здійснення українізації Ніжинського інституту народної освіти (1923-1926)// Там же. Вип. 1. — Ніжин, 1990; Коваленко О. В., Острянко А. М. Розгром ніжинської історичної шко­ли// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики [Число 5] / Історіографічні дослідження в Україні [Вип. 10]: Збірка наукових праць на пошану академіка НАН України В. А. Смолія. — К., 2000. —

Ч. 2.; Коваленко О. В., Ткаченко В. В. Євфимовський Володимир Степа­нович // Репресоване краєзнавство. — К., 1991; їх же. Єршов Анатолій Григорович // Там само; Острянко А. М. Ніжинська історична школа: доба розквіту (20-і — початок 30-х рр. ХХ ст.) // Сіверянський літопис.

— 2000. — № 5; Кондратов В. Ф. Події 1933 року в Ніжинській вищій школі// Література та культура Полісся. Вин. 6. — Ніжин, 1995; Його ж. Дослідження А. Г. Єршова з історії Лівобережної України // Там само.

— Вин. 18. — Ніжин, 2002; Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Ніжинсь­ка вища школа: від Гімназії вищих наук до університету. — Ніжин, 2000; Самойленко О. Г. М. С. Грушевський та Ніжинська вища школа: до нроблеми творчих та наукових зв’язків // Наукові заниски НДПІ. — Вин. 1. — Ніжин, 1997; Його ж. Снрава Загрецького — черговий акт сталінського “нравосуддя”// Література та культура Полісся. — Вин. 20.

— Ніжин, 2002; Шевченко А. Ю. Український історик в умовах тоталіта­ризму (до 50-ї річниці смерті М. Н. Петровського) // Борисфен. — 2002.

— № 2 та ін.

3. Кулъчицъкий С. Українізація // Довідник з історії України. Вид. 2-ге, донрацьоване і доновнене. — К.: Генеза, 2001. — С. 899.

4. Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Ніжинська вища школа: від Гімназії вищих наук до університету. — Ніжин, 2000. — С. 122.

5. Див.: Самойленко О. Г. Українські студії в науковій снадщині вчених- істориків Ніжинської вищої школи (кін. ХІХ - 20-ті рр. XX ст.)// Літе­ратура та культура Полісся. — Вин. 21. — Ніжин, 2002. — С. 76-83.

6. Бойко О. Д. Нарис історії Ніжинської Науково-дослідної кафедри історії культури та мови (20-30-ті рр.)// Сіверянський літонис. — 1998. — №5. — С. 121.

7. Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Вказ. нраця. — С. 130.

8. Бойко О. Д. Вказ. нраця. — С. 121.

9. Відділ державного архіву Чернігівської обл. у м. Ніжені. — Ф. Р-6121.

— Он. 1. — Снр. 281, 291, 310, 379, 415, 425.

10. Страшко Є. М. Гоголівська вища школа у розвої 20-30-х рр. // Літера­тура та культура Полісся. — Вин. 14. — Ніжин, 2000. — С. 159.

11. Бойко В. М., Бойко О. Д. Досвід та уроки діяльності Ніжинської Науко­во-дослідної кафедри історії культури і мови но здійсненню нолітики українізації // Література та культура Полісся. — Вин. 4. — Ніжин,

1993. — С. 49.

12. Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Вказ. нраця. — С. 137.

13. Ємелъянов В. М. З когорти нескорених: Професор Є. А. Рихлик // Літе­ратура та культура Полісся. — Вин. 4. — Ніжин, 1994. — С. 61.

14. Шаповал Ю. І. Україна XX століття: Особи та нодії в контексті важкої історії. — К.: Генеза, 2001. — С. 383-384.

15. Качуровсъкий І. Життя і творчий шлях Петра Одарченка // Література та культура Полісся. — Вин. 4. — Ніжин, 1994. — С. 54.

16. Кондратов В. Ф. Події 1933 року в Ніжинській вищій школі // Літера­тура та культура Полісся. — Вин. 6. — Ніжин, 1995. — С. 139.

17. Костенко І. П. Доцент І. Я. Павловський: життя і доля // Література та культура Полісся. — Вин. 4. — Ніжин, 1994. — С. 57-58.

18. Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Вказ. нраця. — С. 157.