Головна Історія Інтелігенція і влада ВНЕСОК ВУТ “ПРОСВІТА” ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА В ПІДНЕСЕННЯ РІВНЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 1988-1996 РР. (ІСТОРІОГРАФІЯ)
joomla
ВНЕСОК ВУТ “ПРОСВІТА” ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА В ПІДНЕСЕННЯ РІВНЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 1988-1996 РР. (ІСТОРІОГРАФІЯ)
Історія - Інтелігенція і влада

І. В. Місєвра

Завдання згуртування нації і розбудови держави має вклю­чати відродження суспільної і, передусім, національної само­свідомості. Адже без необхідного духовного забезпечення еко­номічних, політичних та інших реформ розв’язати духовні проблеми, які зараз стають дедалі гострішими, просто немож­ливо. Актуальність мовно-національної стратегії і тактики дик­тує і сьогоднішня реальність, бо ігнорування своєрідності наці­ональних характерів, суспільно вираженої ментальності ведуть до етично нецивілізованих форм взаємин, до конфліктів, що знекровлюють культурне і політичне підґрунтя національного життя народу. З іншого боку, адекватно реалізовані потенції національної ментальності здатні ушляхетнити сучасне народ­не життя і повернути йому ті абсолюти, які було упосліджено разом із втратою української державності і самодостатньої, са - моцінної гідності особи як виразника національних пріоритетів та інтересів.

Україна як незалежна держава повинна вирішувати і за­вдання входження у світову цивілізацію, яка сповідує зага­льнолюдські цінності і дотримується загальновизнаних норм міжнародного права. Увійти у світову цивілізацію можна лише завдяки тому принципові, на якому ця спільнота створювала­ся, — тобто шляхом вироблення власних (національно своєрід­них) зразків суспільності. Вибудувавши на рівні ентелехїї щодо європейських культур українську модель духовно-історичного розвитку, можна стати на шлях реального підґрунтя для влит­тя в європейське культурно-політичне коло. Отже, сутнісний бік входження України до спільноти розвинених держав поля­гає у витворенні власного модерного соціуму, в якому в основі функціонування економічного, політичного й духовного життя лежать зразки історіотворчих моделей суспільної поведінки, засновані на активному цілепокладанні суб’єкта.

Саме тому проблему відживлення національної самосвідо­мості нині сущих поколінь українців і формування цієї свідо­мості у прийдешніх можна назвати і морально-етичною, і пси­хологічною, і суспільно-політичною. Правильне розв’язання її має для України доленосний характер. Те, що в умовах будів­ництва Української держави повномасштабному становленню українського національно-культурного середовища немає аль­тернативи, — незаперечна істина. Незаперечним є і той факт, що, незважаючи на національне зрушення народних мас Укра­їни в останні роки, не можна не помічати: якщо йдеться про центральні, східні і південні регіони України, то національна самосвідомість тут недостатня, що відбивається негативно на цілісному (системному) процесі національного відродження і послаблює вітчизняний потенціал. Ця територіально зумовлена різниця у формах вияву національної самосвідомості знаходить своє віддзеркалення у різних площинах народного і державно­го життя — чи то у боротьбі за українську мову і школу, чи у виборах, чи у становленні громадських і політичних структур народу.

Отже, національна самосвідомість, її інтенсивність та пито - мість чи, навпаки, її неартикульованість, нескристалізованість і слабкість виступає силовим коефіцієнтом національного дер­жавотворення. Щоб подолати посутні прогалини у рівні наці­ональної самосвідомості і бути цілком адекватними вимогам сучасного життя, потрібна широкомасштабна цілеспрямована робота. Серед громадських інституцій, які займаються вихов­ною роботою, формуванням національної самосвідомості, чіль­не місце належить “Просвіті” — одній із наймасовіших громад­ських організацій, яка має осередки на всьому терені України та твердо стоїть на фундаменті українського традиціоналізму вже 130 років.

Виходячи з цього, надзвичайно важливим для даного нау­кового дослідження є аналіз історіографії з питання діяльності сучасної “Просвіти”, її внеску в незалежність України, її міс­ця у процесі державного будівництва, формуванні національ­ної самосвідомості народу. В даній статті викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури.

На початку історіографічного огляду даної проблеми автор називає кілька об’єктивних причин маловивченості діяльнос­ті “Просвіти” на сучасному етапі. Серед найбільш важливих відзначено: незавершеність діяльності Товариства, відсутність стабільного місцезнаходження в політичній системі суспільст­ва (мається на увазі Закон про об’єднання громадян 1992 року, який розмежував функції діяльності громадських об’єднань і політичних партій), невпорядкованість поточних архівів. Вна­слідок цього немає жодного монографічного наукового дослі­дження, що поставило б за мету аналіз діяльності “Просвіти” на сучасному етапі, її внеску у формування національної само­свідомості.

Натомість автор систематизував і уклав у групи наявні іс - торико-філософські та політологічні праці, що певною мірою торкаються даної проблематики. З огляду на те, що в радянсь­кій історичній літературі 30-х років запанувала тема боротьби з “українським націоналізмом”, питання розвитку національ­ної самосвідомості, в тім числі української, не було висвітлено. Такі роботи з’явилися лише в 60-ті роки [1]. Внаслідок дискусії поставлено питання про основні риси і структуру цього фено­мену. Але зважаючи на те, що займатися дослідженням цієї проблеми доводилося в певних ідеологічних межах, теоретич­ні аспекти розглядалися вельми однобоко. Актуалізації цього питання в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років сприяла зміна політичної ситуації [2].

Друге народження одержують праці фундаторів вітчизняної української історичної науки — М. І. Костомарова, М. С. Гру - шевського, Д. І. Дорошенка, І. П. Крип’якевича, Н. Д. Полон- ської-Василенко, М. Брайчевського, яким саме і належить ідея самобутності українського народу, самостійного шляху його розвитку [3].

Одночасно публікуються і роботи зарубіжних дослідників [4].

Аналіз праць дає підстави стверджувати, що розробка те­оретичних аспектів даної проблеми продовжується і нині, як і дискусії з приводу термінологічних визначень “національне відродження”, “національна свідомість”, “національна самосві­домість”. Більшість авторів ототожнює національну самосвідо­мість і національну свідомість. Але деякі, як наприклад И. Ви - рост, П. І. Гнатенко, вважають, що поняття, “національна самосвідомість” за змістом, формою і структурою відрізняється від поняття “національна свідомість”. Національна самосвідо­мість — це усвідомлення своєї національної приналежності, відчуття своєї ментальності на рівні індивіда і суспільства. Це розуміння місця і долі своєї національної культури в світово­му історичному процесі, суб’єктом її виступає особа і націо­нальна спільнота, у сприйнятті котрих велику роль відіграє емоційний фактор. Національна самосвідомість є структурним елементом національної психології, що входить до складу сус­пільної психології і проявляється переважно на рівні звичайної (повсякденної) свідомості. Національна свідомість, яка виявля­ється і функціонує як теоретичне підґрунтя суспільної свідомо­сті, — це система уявлень, образів, знань не тільки про свою спільність, але й про інші спільноти, і передусім про них, але з позиції власного етносу. Її суб’єктом є нація [5]. Що ж сто­сується структурних компонентів національної самосвідомості, то ними є спільність території, походження, мови, культури, психологічного складу, особливі риси характеру.

Ряд дослідників намагається розвиток національної самосві­домості укласти в певні схеми, що типологізують етапи наці­ональних рухів [6]. Попри деякі розбіжності, кінцева мета ко­жного національного руху — незалежність держави. Тому такі класифікації недостатньо репрезентативні.

Наступна виділена автором низка робіт пов’язана з пробле­мами формування національної самосвідомості. Окремі теоре­тичні та практичні аспекти виховання національної самосвідо­мості прагнули висвітлити у своїх працях сучасні дослідники М. Я. Антонець, М. О. Багмет, Ю. Бондаренко, Є. Пасічник [7]. Даною групою дослідників виділено конкретні чинники, най­більш сприятливі для піднесення національної самосвідомості, серед яких провідну роль у формуванні кореневої системи духо­вності відводять історичному та етнографічному краєзнавству, навчанню та вихованню рідною мовою, фольклорові, професій­ному мистецтву, безпосередньому вивченню історії релігії, до­триманню в щоденному побуті народного календаря, наявності та застосуванні державної і національної символіки.

Помітне місце в дослідженні аспектів національної самосві­домості належить публікаціям, в яких зосереджується увага навколо мовних проблем в Україні на рубежі 1980-1990-х рр.

В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький, Ю. Вільчинський, П. Мовчан, О. Пономарів, І. Мельник ставлять питання про нагальну потребу відновлення навчання рідною мовою (у тому числі мовами національних меншин), впровадження на прак­тиці Закону про мови [8].

Цілий ряд монографій присвячено теоретичному аналізові національного характеру. Категорія “національний характер” уперше з’явилася в античній філософії, її запровадив Тео - фаст — учень і послідовник Аристотеля. Поняття “нація”, “національний характер” стали об’єктом дослідження таких мислителів, як Ш. Монтеск’є, І. Кант, Д. Юм, К. Гельвецій [9], а Г. Гегель та И. Гердер спеціально зосередилися на про­блемі характеру слов’ян [10]. Прикметно, що Гердер оцінює роль слов’янських народів значно вище за Гегеля, який усе ж дав антиісторичну оцінку місця слов’ян у світовому процесі. Формування національного характеру було об’єктом вивчення у працях російських та українських філософів. Певний інтерес до цього питання проявляли Г. С. Сковорода, П. Д. Юркевич, Д. І. Чижевський, К. М. Леонтьев, В. І. Вернадський, В. С. Со - ловйов, М. А. Бердяев [11].

У радянський період проблема національного характеру ак­тивно дискутувалася протягом 60—70 рр. [12], але згодом вона зійшла зі сторінок наукової літератури. Щоб відродитися в пе­ріод національного будівництва [13], потрібен був незаідеологі - зований погляд на ці важливі питання, що певною мірою зосе­реджений у републікаціях розвідок із зарубіжних видань [14].

У зв’язку з аналізом категорії “національна самосвідомість” з’являється і поняття “національний менталітет”, розробкою якого широко займалися на Заході [15], а в межах колишньо­го Радянського Союзу, мабуть, тільки один дослідник виявляв певний до цього інтерес [16]. Вільнюська наукова конференція

[17] поклала початок вітчизняному вивченню цього питання

[18] , з’ являються дисертаційні дослідження [19]. На перший план у сучасних текстах висунувся термін, “національне”, оскільки, “ментальність” розглядається виключно як катего­рія, що характеризує національне, притаманне одному народу, національній спільноті. Таке доволі обмежене використання терміну закономірне з погляду сучасних суспільно-політичних процесів. Дослідження ментальності заклало міцну основу для вивчення закономірностей розвитку і функціонування безпосе­редньо самого повсякденного життя, “безпосередньо історії, що переживається” (Г. С. Кнабе).

Наступне коло праць, виділене дисертантом, представлене незначним переліком розвідок, присвячених діяльності, “Про­світи” в справі формування національної самосвідомості. Біль­шість досліджень про неї датується першою третиною XX ст. [20]. Однак після розробки й опублікування Міжнародною асоціацією україністів варіанту тематики альтернативних і компенсаційних досліджень з українознавства з’явилася пев­на кількість робіт, присвячена аналізу діяльності “Просвіти”, але знов-таки колишньої, а не сучасної [21]. Вагомий матеріал для вивчення Всеукраїнського товариства міститься в публі­каціях науково-методичних та науково-практичних конферен­цій, ініційованих товариством [22], у збірнику матеріалів, який вийшов до 130-ї річниці з дня народження організації [23], у монографії А. Камінського [24], в якій на багатому фактаже­ві простежено процес виникнення та діяльності неформальних організацій, ТУМу, Руху, деяких політичних партій. Окремі аспекти аналізованої проблеми розглядаються у ряді дисерта­ційних робіт [25].

На початку історіографічного огляду даної проблеми автор називає кілька об’єктивних причин маловивченості діяльнос­ті “Просвіти” на сучасному етапі. Серед найбільш важливих відзначено: незавершеність діяльності Товариства, відсутність стабільного місцезнаходження в політичній системі суспільст­ва (мається на увазі Закон про об’єднання громадян 1992 року, який розмежував функції діяльності громадських об’єднань і політичних партій), невпорядкованість поточних архівів. Вна­слідок цього немає жодного монографічного наукового дослі­дження, що поставило б за мету аналіз діяльності “Просвіти” на сучасному етапі, її внеску у формування національної само­свідомості.

Отже, надзвичайно важливим для даного наукового дослі­дження є аналіз історіографії з питання діяльності сучасної “Просвіти”, її внеску в незалежність України, її місця у про­цесі державного будівництва, формуванні національної само­свідомості народу. В даній статті викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури, систематизовано і укла­дено у групи наявні історико-філософські та політологічні пра­ці, що певною мірою торкаються даної проблематики.

Джерела та література

1. Крип’якевич І. До питання про національну самосвідомість укра­їнського народу в кінці XVI — напочатку XVIII ст. // Українсь­кий історичний журнал (УІЖ) — 1966. — №2; Гуслистый К. Г. Вопросы истории Украйны из этнического развития украинского народа. — К.: Знание, 1963; його ж. До питання про утворення української нації. — К.: Знання, 1967; Аланович О. М. Націона­льно-визвольні війни в епоху феодалізму //УІЖ. — 1965. — №12; Бурмистрова Т. Ю. Немоторне вопросы теории нации // Вопр. истор. — 1966. — №4; Джунусов М. С. Нация как социально­этническая общность людей //Вопросы истории — 1966. — №4; Калтахчян С. Г. К вопросу о понятий “нация” // Вопросы исто­рии — 1966. — №6.

2. Віднянський С. В., Сюсько І. М. Русини-українці в Чехо-Словаччи - ні: процес національного самоусвідомлення // УІЖ — 1991. — №5; ШашкевичЯ. Націогенез-національне відродження — національна свідомість // Україна. Наука і культура. — К.: Знання, 1993; його

Ж. Національна самосвідомість українців на зламі XVI — XVII ст. // Сучасність. — 1992. — №3; Жмир В. Ф. На шляху до себе // Філософ, і соціологічна думка. — 1991. — № 14; Нагірний В. К., Зелик І. В. Національна свідомість: стара тема, що вимагає нового освітлення // Сучасність. — 1992. — №7; Нариси з історії украї­нського національного руху. Кол. монографія Відп. ред. В. Г. Са - рбей. — К., 1994; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім.

О. Теліги, 1998; Сарбей В. Г. Етапи формування української націо­нальної самосвідомості (кінець XVIII — початок XX ст.) // УІЖ —

1993. — № 7-8; Україна: культурна спадщина, національна сві­домість, державність: Міжвід. збірник наук. праць / Акад. Наук. України, Ін-т сусп. наук. — К.: Наук. думка, 1992; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії // В. И. Борисенко, В. Ф. Горленко, О. І. Гуржій та інші /Під ред. Ю. Ю. Кондуфора. — К.: Наук. думка, 1990.

3. Костомаров М. І. Две русские народности. — К.: Україна, 1991; Гру - шевський М. С. Історія України-Русі: В 11-ти т., 12 кн. — К.: Наук. думка,1991-1996; його ж. Очерк истории украинского народа. — К.: Лыбидь, 1990; Дорошенко Д. І Нарис історії України: В 2-х т. — К.:

Глобус, 1991; Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1992; Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. — К.: Либідь, 1992; Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання // Україна. —

1991. — № 16, 17.

4. Берлін І. Націоналізм — знехтувана сила // Сучасність. — 1993. — №3; Вирост И. С. Національна самосвідомість: проблеми визначен­ня і аналізу //Філософська і соціологічна думка. — 1989. — №7; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні

XX Ст. /Пер. з англ. В. Івашко, В. Корніенко. — К.: Основи, 1997; Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ — 1991. — № 3; Сміт Є. Національна ідентич­ність. — К.: Основи, 1994.

Б. Гнатенко П. И. Национальный характер. — Днепропетровск: ДГУ,

1992.

6. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національ­на свідомість, державність. — К.: Наукова думка,1992, — Вип. 1; Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті єв­ропейської історії кінця XVIII — початку ХГХ ст. // Україна: На­ука і культура. — К.: Знання, 1991. — Вип. 25.

7. Антонець М. Я. Проблеми національної самосвідомості молоді // Радянська школа. — 1991. — №2; Багмет М. О. Молодь і відро­дження національної самосвідомості. — К., 1992; Бондаренко Ю., Пасічник Є. Школа: проблеми ментальності та національної само­свідомості // Слово і час. — 1993. — № 6.

8. Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і націона­льність // Слово і час. — 1992. — №1; Іванишин В., Радевич - Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич: Відродження, 1994; Мельник І. Національний склад населення та мовна ситуація в Україні // Державність. — 1992, — №2; Мовчан П. Мова — явище космічне. — К.: Просвіта, 1994; Пономарів О. Держава і мова // Віче. — 1994. — № 10.

9. Монтескье Ш. Избранньые произведения. — М.: Госполитиздат, 1955; Юм Д. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мысль,1966; Гельвеций К. Сочинения: В 2-х т, — М.:Мысль,1973; Кант И. Сочинения: В 6-ти т. — М.: Мысль,1963.

10. Гердер И. Идеи к философии истории человечества. — М: Наука, 1977; Гегель Г. Философияистории // Сочинения: В 3-х т. — М.: Госполитиздат, 1956.

11. Сковорода Г. Повне зібр. тв.: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1973; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний ун-т, 1983; Юркевич П. Д. Серце и его значение в ду­ховной жизни человека по учению слова Божия // Історія філосо­фії України. Хрестоматія: Навч. посібник /Упоряд.: М. Ф. Тарасе­нко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993; Леонтьев К. Византизм и славянство. — М.: Катков, 1876; Вернадский В. И. Дневники: 1917-1921. — К.: Наук. думка, 1994; Соловьев В. Три характеристики // Собр. соч. — Спб., 1911-1914 — Т 10; Бердяев М. Національність і людство // Сучасність. — 1993. — №1.

12. Баграмов 3. М. Буржуазная социология и проблема национального характера // Вопр. философии. — 1964. — № 6; його ж К вопросу

О научном содержании поиятия “нациоиальньш характер”. — М.: Мысль, 1973; Кон И. С. К проблеме национального характера // История и психология — М.: Наука, 1971; Кряклина Т. Ф. К воп­росу о национальном характере нации, личности как ее составной части. — Томск: 3нание, 1979.

13. Кессіді Ф. X. До проблеми національного будівництва // Філософ­ська і соціологічна думка. — 1992. — № 6.

14. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Брюсель, 1976; його ж. Психічні властивості українців і причини наших невдач // Рідна школа. — 1992. — № 2; Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К.: МП “Фенікс”, 1992; Українська душа: Збірник наук. праць / Відп. ред.

В. Храмова. — К.: МП “Фенікс”, 1992.

15. Леви Брюль Л. Ментальньые функции в отсталих обществах. — М.: Атеист, 1930; Блок М. Апология истории, или Ремесло исто­рика. — М.: Наука, 1973; Ле Гофф. Цивилизация средневекового Запада. — М.: Прогресс, 1992; Тейяр де Шарден. Божественная среда. — М.: Генезис, 1994; Берлін І. Повернення “народного духу” // Сучасність. — 1993. — №3.

16. Гуревич А. Я. Культура и общество в ередние века: Методология и методика зарубежньых иселедований. — М.: ИНИОН, 1982.

17. Национальный менталитет: Историософические размьшления / Сост: Гритас Р., Яцкунас Ж.; Ред. кол.: Григас Р. и др. — Виль­нюс: Минтис, 1989.

18. Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми її державності // Розбудова держави. — 1992. — №7; Васильєв В. Деякі роздуми з приводу терміну “менталітет” // Розбудова держави. — 1993. — №11; Забужко О. Українство як філософська проблема на сучасному етапі // Слово і час. — 1992. — №8.; Кононенко П. П. Українознав­ство. — К.: Заповіт, 1994; Корнієнко Н. Українська та російська ментальність: проекція в сучасне // Слово і час. — 1991. — №7; Кримський С. Універсали українського менталітету // Кур’єр ЮНЕСКО. — 1992. — № 9-10; Ментальність. Духовність. Самороз­виток особистості: Тези доп. та мат. міжнар. наук. — практ. конф. / За ред. Киричука С. В. та ін. — Луцьк, 1994; Тезисы докладов третьей Международной конф. “Язык и культура”. — К., 1994; Шморгун О. О. Україна: шлях відродження: економіка, політика, культура. — К., 1994.

19. Лисенко О. В. Менталітет: сутність та особливості регіональних проявів: Автореф. дис. канд. соціол. наук: (22.00.06) / Харк. держ. ун-т. — X., 1998; Поліщук І. О. Українська ментальність у кон­тексті процесу державотворення: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: (23. 00. 02) / Ін-т внутр. справ. — X., 1998.

20. Калинович І. Щоб робити по читальнях “Просвіти”. — Львів, 1924;

Лозинський М. Сорок літ діяльності “Просвіти”. — Львів, 1908; Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові. — Львів, 1932.

21. Болдирєв О. В. Одеська громада. — Одеса: Маяк, 1994; Євселев - ський Л. І., Фарина СЯ. “Просвіта” в Наддніпрянській Украї­ні. — К.: Просвіта, 1993; Коваль М. В. “Просвіта” в умовах “но­вого порядку” (1941-1944 рр.) //УІЖ. — 1995. — №2; Ковба Ж. “Просвіта” — світло, знання добро і воля українського народу. — Дрогобич: Відродження, 1993.; Коновець О. Просвітницький рух в Україні (XIX — перша третина XX ст.). — К.: Хрещатик, 1992; Лисенко О. В. “Просвіти” Наддніпрянської України у дожовтневий період. — К.: Основа, 1990; Нарис історії “Просвіти” / Р. Іваничук, Т. Комаринсиь, І. Мельник, А. Середяк. — Львів-Краків — Париж: Просвіта, 1993; Паламарчук О. Р. “Просвіта” і просвітяни Городка. Історичний нарис. — Львів: Каменяр, 1998; Ярещенко О. Т. Одесь­ка “Просвіта”: історія, сучасність. — Одеса: Маяк, 1998.

22. “Просвіта”: історія і сучасні проблеми. Матеріали наук. — практ. конф. (Львів, 19 лютого 1991 р.). — Львів, 1991;,,Просвіта” і духо­вне відродження України. Матеріали наук. — практ. конф. (Рівне, 15 травня 1993 р.). — Рівне, 1993; “Просвіта”, літературознавство

І духовний ідеал україніців. Матеріали Всеукр. наук. — практ. конф. — Кривий Ріг, 1994; Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнар. наук. конф. (Одеса, 21-25 листопада 1995 р.). — Одеса, 1995.

23. “Просвіта”: історія та сучасність (1868-1998): Зб. матеріалів та доп. — К.: Вид. центр,,Просвіта”: Веселка, 1998.

24. Камінський А. На перехідному етапі “Гласність”, “перебудова” і “демократія” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільн. ун-т, 1990.

25. Лисенко О. В. “Просвіти” у суспільно-політичному і культурно­му житті Наддніпрянської України (1905-1916 рр.): Автореф. ... дис. канд. іст. наук / НАН України, Ін-т історії України. — К., 1998; Масюк С. О. Діяльність товариства “Просвіта” в Україні (бе­резень 1917-1920 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук / Київ. ун-т. — К., 1997; Цапко О. М. Діяльність товариства “Просвіта” в Україні (1891-1914 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 1998.

Анотації

Мисевра И. В. Вклад ВУТ “Просвита” им. Т. Г. Шевченко в по­вышение уровня национального самосознания граждан Украины 1988 — 1996 гг. (историография).

В этой статье показаны результаты анализа отечественной та зарубежной литературы по вопросу становления и деятельности культурно-просветительской организации “Просвита”, которая внесла огромный вклад в поднятие уровня национального самосо­знания граждан Украины.

Misevra I. V. “Prosvita’s” contribution to the increase of the na­tional consciousness level of the Ukrainian citizens during 1988 — 1996 (historiography).

The article presents the results of the analysis of the national as well as of the foreign literature on the question of foundation and activities of “Prosvita” — the cultural — educational organization which has contributed greatly to the raising of national consciousness level of the Ukrainian citizens.

Похожие статьи