Головна Історія Інтелігенція і влада ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ В’ЯЧЕСЛАВА МАКСИМОВИЧА ЧОРНОВОЛА
joomla
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ В’ЯЧЕСЛАВА МАКСИМОВИЧА ЧОРНОВОЛА
Історія - Інтелігенція і влада

Г. С. Побережець

Ключові слова: В. М. Чорновім, Народний Рух України, рух шістдесятників, Українська Гельсінкська Спілка (УГС).

Ключевые слова: В. М. Чорновол, Народный Рух Украины, дви­жение шестидесятников, Украинский Хельсинский Союз (УХС).

Key words: V. М. Chornovil, Narodny Rukh of Ukraine, the move­ment of the Sixties, «Ukrainian Helsinki Union» (UHU).

Непересічна та легендарна історична постать нової історії України В. М. Чорновола і дотепер привертає увагу до своєї творчості, діяльності у Народному Русі України істориків, до­слідників та політиків (В. Ф. Деревінський [3; 5], А. Климчук [6], С. Мізернюк [7], Л. Капелюшний [8], Л. Романюк [10],

В. П. Шкварець [11] та ін.).

Далекого зимового дня, 24 грудня 1937 р., в с. Єрки Звени­городського району Черкаської області (тоді Київської облас­ті) народився майбутній борець за незалежність України, лі­дер українського правозахисного руху, визначний політичний і державний діяч, Герой України В’ячеслав Чорновіл. Мати Килина Харитонівна (1909-1985 рр.) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909-1987 рр.) — викладач української мови й літератури [1, с. 4].

У 1930-х рр. родина Чорноволів зазнала репресій, тоді був заарештований та розстріляний рідний дядько В. М. Чорново­ла. Сам В’ячеслав Максимович так розповідав про вбивство дядька зі слів рідних: «За кілька місяців до мого народження був заарештований і, за деякими даними, розстріляний у тюрмі Уманського відділення НКВС мій дядько, відомий діяч освіти на Київщині.

Батько, брат ворога народу, міг теж стати кожної хвилини ворогом народу. Поміняв місце проживання, але чи в нашій квартирі, чи в звичайній сільській хаті завжди висіла в сінях торбинка із змінною білизною й шматочком сала, щоб, як бу­дуть брати, схопити, бо збиратися не давали» [2, с. 85].

Молодий В’ячеслав, подібно іншим українським дітям того часу, зростав під впливом комуністичних міфів та ідеологем.

Був у школі піонерським і комсомольським активістом — очо­лював раду піонерської дружини, а згодом став секретарем комсомольської організації школи, у 8-9 класах був членом райкому комсомолу. Його «просовітські» вірші друкувались у районній газеті. Не маючи можливості отримати об’єктивну ін­формацію про радянську дійсність, він щиро вірив у правиль­ність і законність радянського ладу в Україні. Батьки боялися йому розповідати про події, що відбувалися в Україні в 1917­1921 рр., про українізацію, репресованого дядька, навіть про Голодомор 1932-1933 рр. [3, с. 27].

У 1955 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в нього сформувалися антиімперські, антикомуністичні переко­нання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував гово­рити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можна сказати, що за це його дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це призведе? Особливо тоді, коли 1957 р. він був змушений на рік перервати навчання в універ­ситеті після публікації у факультетській газеті статті про його «нестандартне мислення». Щоб не «вилетіти» з університету, поїхав на ударну будову до Маріуполя (на «перевиховання»), де працював у багатотиражці будівельників [4].

Наприкінці 1950-х рр., у студентські роки, у В. Чорново - ла зміцнілі почуття патріотизму до України, і тоді виникають мрії про незалежну Україну. На Володимирській гірці у Києві разом зі своїми однокурсниками В. М. Чорновіл присягнув, що все своє життя він буде боротися за волю України.

Саме в цей же час В. М. Чорновіл взяв річну відпустку та поїхав на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працю­вав спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Ки­ївський комсомолець». У студентські роки вже багато писав до газет. Затим протягом місяця склав усі іспити та заліки і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну ро­боту на тему: «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника [1, с. 4].

У 1960-1963 рр. В’ячеслав працював на Львівській студії телебачення редактором. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка. У травні 1963 р. переїхав до Київщини, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 р. працював на будівництві Київської ГЕС і проживав у Вишгороді. У 1964 р. склав кандидатський мінімум та пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педагогічного інституту. Але не був допущений до навчання через свої вже тоді відомі активні політичні переконання. Це згодом стане перешкодою і до захисту кандидатської дисер­тації.

У 1965 р. працює в газеті «Молода гвардія».

Про подію, що справила затим вагоме значення на подаль­ше його життя, він сам розповідав так: «На обговоренні філь­му С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кіно­театрі «Україна» восени 1965 р. я разом з критиком Іваном Дзюбою та поетом Василем Стусом закликав встати всіх, хто протестує проти спроб відродження сталінізму» [2, с. 431]. Тоді піднявся майже увесь зал і було видно, що люди готові до змін, необхідно було почати творити ці зміни. Після того ви­падку В. Чорновола виганяють з аспірантури, багато з тих, хто піднявся на заклик, теж лишилися роботи. «Бувають хвилини, коли людина забуває про все, коли гору бере почуття справед­ливості, коли пробуджується щось велике й світле» [2, с. 431]. Так пізніше говорив В. Чорновіл після подій у кінотеатрі.

В’ячеслав Максимович вважається одним із засновників руху шістдесятництва — складової українського національно- визвольного руху. Найяскравіші постаті цього руху — І. Світ - личний, І. Драч, Є. Сверстюк, А. Горська, В. Стус та ін. Вони ра­зом протидіяли, як могли, політичній системі 1960-1970-х рр., тоталітарному режиму, боролися за відродження української мови і культури та ін.

В. М. Чорноволові довелося діяти у важкий час, у складних суспільно-політичних умовах, в яких відбувалось формування нового покоління української інтелігенції. Свідомість цього по­коління в меншій мірі була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. Вона харак­теризувалася здоровим індивідуалізмом, культом свободи са­мовираження, скептицизмом, гуманізмом, космополітичністю культурних смаків [11, с. 34].

Восени 1965 р. за участь у правозахисному русі Чорновіл був звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж ула­штовується літпрацівником у газеті «Друг читача». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів, Мирослава Зваричевського, написання «крамольних» творів його вперше засудили до трьох місяців примусових робіт.

Всі ті репресії, які відбувалися в суспільстві, розпалювали в душі та серці Чорновола бажання чинити їм опір та ні в яко­му разі не залишатися осторонь цих проблем. І тому травень 1966 р. ознаменувався працею «Правосуддя чи рецидиви теро­ру?». Ця книга мала вплив на суспільство і сприяла дисидент­ському руху, який вже тоді починав набирати обертів.

Книга містила супровідні листи, які призначалися голо­ві КДБ при Раді Міністрів УРСР В. О. Нікітченку, першому секретареві ЦК КПУ П. Ю. Шелесту, голові Верховного суду УРСР В. Г. Зайчуку; додатки (листи та клопотання української інтелігенції); документи та матеріали В. М. Чорновола, а також матеріали, скарги, вироки та «Справи» А. Горської, М. Озерно­го, М. Масютка, С. Караванського, Н. Світличної.

Книгу «Лихо з розуму (портрети двадцяти «злочинців»)» на Захід було переправлено таємним шляхом, саме тоді про тяжку долю України та про репресії над інтелігенцією дізнався увесь світ. За цю книгу був заарештований і вдруге засуджений у листопаді 1967 р. на три роки ув’язнення в таборах суворого режиму.

Метою написання своїх праць для В. М. Чорновола було до­нести інформацію про репресії до широкої громадськості, по­казати об’єктивні причини й перебіг репресій та змалювати ре­альний образ людей [5, с. 38].

Через 18 місяців був звільнений за амністією. У 1969 р. з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 р. В’ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метео­станції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на залізничній станції Скнилів у Львові, з 1971 р. — у Львівському відділенні Українського то­вариства охорони природи.

З 1970 р. В. М. Чорновіл видає позацензурний (підпіль­ний) часопис «Український вісник», в ньому друкуються ма­теріали самвидаву, хроніка українського національного спро - тиву. Він стає як організатором, так і редактором і видавцем «Українського вісника». У 1972 р. він знову, вже втретє, по­трапляє під арешт, був засуджений на 6 років таборів і 3 роки заслання. Перебував у Мордовії, Якутії (Чаппанді) і увесь цей час бореться за статус політв’язня, підпільно займаючись пу­бліцистичною діяльністю, за що неодноразово отримує пока­рання.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашеве). В. М. Чор - новіл був організатором і учасником численних акцій протес­ту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Більше половини терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так згодом назвав нарис про нього письменник Михайло Хей­фец. Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975 р.), яку було неле­гально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 р. у часописі «Сучасність» [1, с. 36].

У 1978 р. був відправлений на заслання в с. Чаппанду (Яку­тія), де працює у радгоспі, після чого його засилають в Нюрбі, де працює постачальником. Пише невеличку працю у вигляді брошури під назвою «Тільки один рік» (1977-1978 рр.). Цей рукопис також потрапляє за кордон, але до нас дійшов лише невеличкий фрагмент від нього. У травні 1979 р. Чорновіл стає членом Української Гельсінкської Групи (УГГ). 8 квітня 1980 р. був учетверте заарештований за сфабрикованим обви­нуваченням у спробі зґвалтування. Від дня арешту голодував у знак протесту проти сваволі над ним. Суд у селищі Мирному (4-6 червня 1980 р.) засудив В. М. Чорновола на 5 років позбав­лення волі за участь в УГГ. Від 13 серпня 1980 р. він перебуває в таборі на ст. Табаган в Якутії. Постійно протестує, витримує голодування, у тому числі 120-денне голодування. Не перестає звинувачувати КДБ і міліцію, послідовно дотримується влас­ної позиції, не турбуючись за власне життя. Звинувачує суд у фальсифікації справ. 10 грудня 1980 р. подав касаційну скар­гу, в якій навів подробиці слідства і суду та доводив, що справу проти нього сфальсифіковано. Проте 24 червня 1980 р. Судова Колегія в кримінальних справах Верховного Суду Якутії під­твердила вирок Мирнинського суду на заслання, без участі під­судного і адвоката. Ще раніше прокуратура так і не повідомила його родину про арешт, що передбачав закон. А відповіді на запити про нього дружини також були неправдиві.

I тільки у 1983 р. був звільнений за протестом прокурора Якутії, без права виїзду в Україну. Там працював кочегаром на заводі у місті Покровську.

Лише у травні 1985 р. В’ячеслав Максимович дістає змогу повернутися на Батьківщину. Через деякий час влаштовується на роботу у м. Львові, але поки що лише кочегаром. Займаєть­ся активною політичною діяльністю. Але знову його звільня­ють з політичних мотивів, зокрема, за інтерв’ю закордонним журналістам.

Улітку 1987 р. В. М. Чорновіл відновлює видання часопису «Українського вісника», редактором та автором, видавцем яко­го був на початку його створення.

II березня 1988 р. разом з М. Горинем і З. Красівським під­писав звернення до української та світової громадськості щодо відновлення діяльності УГГ. Того ж року ініціював створення Української Гельсінкської Спілки (УГС), яку від початку за­думував як політичну партію. Тоді ж В. М. Чорновіл стає її співголовою, співавтором головних програмних документів — «Декларації принципів Української Гельсінкської Спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у м. Львові [6].

В. М. Чорновіл разом з більшістю членів УГС, які також за­знали арештів та заслання, переважно мали вироки до 15 років ув’язнення, з новою силою і завзяттям продовжили боротьбу проти існуючого політичного режиму.

1990- 1992 роки позначилися для В. М. Чорновола як часи активної його політичної кар’єри, зокрема, на посаді голови Львівської обласної Ради народних депутатів. Цей період у житті В’ячеслава Максимовича був відзначений важливими ре­формами — адміністративною, земельною, відновленням укра­їнських традицій. Це був час для плідної діяльності і втілення довгоочікуваних мрій В. М. Чорновола. Подібну модель розвит­ку підхопили інші сусідні області, де на виборах перемогли демократичні сили: Тернопільська, Івано-Франківська.

1991 рік також ознаменувався президентськими виборами, в яких брав участь і В. Чорновіл, виборовши друге місце.

У березні 1992 р. В’ячеслав Максимович разом з М. Горинем та І. Драчем стає співголовою Народного Руху України, а вже у грудні того ж року одноосібно очолив Народний Рух України.

З січня 1995 р. по травень 1998 р. він — шеф-редактор не­залежної громадсько-політичної газети «Час/Тіше», а з жовтня 1998 р. по березень 1999 р. — тієї ж газети під назвою «Час».

Він стає лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, а в 1996 р. отримав премію у галузі журналістики

І публіцистики. У 1998 р. був нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

25 березня 1999 р. В. М. Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин у автокатастрофі на шосе під Борисполем.

Сокіл, хрест і калина символічно поєднані з барельєфним зображенням В’ячеслава Максимовича Чорновола. В такому художньо-архітектурному вирішенні пам’ятника органічно переплелися й образ вільного птаха неозорого неба, і символ православ’я, й український національний оберіг — кетяги ка­лини. Такий бронзовий монумент відкрито 25 березня на мо­гилі Чорновола на Байковому кладовищі [7, с. 18]. Поруч була похована відома українська поетеса, громадська діячка, сорат­ниця і дружина В. М. Чорновола Атена Василівна Пашко, яка відійшла у вічність 20 березня 2012 р., а її пам’ять вшанувала 21 березня того ж року Верховна Рада України хвилиною мов­чання.

1999 рік став для рідних, близьких, друзів і знайо­мих В. М. Чорновола роком нез’ясованих обставин його смерті, які дотепер намагаються розкрити в цій трагедії.

Останнє слово про національного Героя України на похо­ванні промовляли його соратники Лесь Танюк, Павло Мовчан, Ярослав Кендзьор, син Тарас Чорновіл, сестра Валентина Чор­новіл, дружина Атена Пашко та ін.

В’ячеслав Чорновіл загинув на такому крутому віражі на­шої історії, на якому в Україні відбуваються неймовірні, не­сподівані події, з неочікуваними наслідками. У країні, де, як дехто вважає, немає ні політичної нації, ні народу, а більш як сорокап’ятимільйонне населення ніяк не втямить, де соб, де цабе, хто лівий, хто правий, пророче слово неоціненне. Хоч треба визнати (з гіркотою), що пророче Чорноволове слово Україна слухала ледачо, у піввуха [8].

На вшанування пам’яті про В. М. Чорновола створено Кабінет-музей, який був відкритий за сприяння Міжнарод­ного благодійного фонду В’ячеслава Чорновола та Народного

Руху [7].

Після трагічної кончини про В. Чорновола пам’ятають, вша­новують його пам’ять, видають книжки, статті та ін. У Мико­лаєві, як пише «Український південь», в січні 2012 р. живим ланцюгом об’єднали пам’ятники Т. Г. Шевченкові та В. М. Чор - новолу, відслужили молебень за єдність українських земель. Це відбувалося в місті з нагоди річниці Акта злуки [9, с. 1], як події, що асоціюється з іменем В. М. Чорновола.

У березні відбувся мітинг, присвячений вшануванню пам’яті В’ячеслава Чорновола — Героя України, лідера Народного Руху, одного з найяскравіших борців за незалежність Україн­ської держави [10, с. 3].

У людей, усієї громадськості у пам’яті назавжди залишать­ся вдячність і приємні спогади про В. М. Чорновола як про людину, що все своє життя боролася за незалежність та світле майбутнє Української держави.

Джерела та література

1. Апарат Центрального Проводу Народного Руху України (НРУ). В’ячеслав Чорновіл: Біографія. Статті. Цитати / від. за вип. Р. Сушко. — К., 2007.

2. Чорновіл В. Статті, виступи, інтерв’ю (березень 1990 — грудень 1992) // Твори у 10 т. — Т. 7. / В’ячеслав Чорновіл ; упоряд. Ва­лентина Чорновіл. — Т. 7. — К. : Смолоскип, 2011.

3. Деревінський В. Становлення світогляду В’ячеслава Чорново­ла / В. Деревінський // Українознавство. — 2006. — № 1.

4. Пам’яті В’ячеслава Чорновола. «Я хотів би ще раз прожити своє життя». [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Ьйр://Ьигуп. at. ua/news/2009-03-25-33.

5. Деревінський В. Ф. Праці В. Чорновола — «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму» як джерело до вивчення радянських репресій 1965-1966 рр. / В. Ф. Деревінський // Ма- гістеріум. — 2007. — Випуск 28. — С. 37-42.

6. Климчук А. В’ячеслав Чорновіл: «Дай Боже нам любити Украї­ну понад усе сьогодні» / А. Климчук // Молодіжна інформацій­на спільнота. — 2011. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Www. soli. com. ua/2011/12/24.

7. Мізернюк С. Увінчання пам’яті / С. Мізернюк // Літературна Україна. — 2002. — № 15.

8. Капелюшний Л. Без Чорновола / Л. Капелюшний // Сучасність. — 2000; Час : незалежна громадсько-політична газета [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Http://www. chas. org. ua.

9. У Миколаєві живим ланцюгом об’єднали пам’ятники Шев­ченкові Т. Г. та Чорноволу В. М. і відслужили молебень за єд­ність українських земель // Український південь: Миколаїв Рух/ Прес. — 2012. — № 3.

10. Романюк Л. Шана патріотам / Л. Романюк // Голос України. — 2012. — 30 берез.

11. Побережець Г. С. Чорновіл Вячеслав Максимович: життєпис - хроніка діяльності та творчості : монографія / Г. С. Побережець, В. П. Шкварець. — Миколаїв : Іліон, 2012. — 148 с. : іл.

Анотації

Побережец А. С. Жизненный путь Вячеслава Максимовича Чорновола.

В статье автор рассматривает жизненный путь Героя Украины, лидера Народного Руха Украины, журналиста, публициста и лите­ратора, бывшего украинского диссидента Вячеслава Максимовича Чорновола.

Poberezhets А. S. The life of Vyacheslav Chornovil.

In this article the author examines the life of Hero of Ukraine, leader of the Narodny Rukh of Ukraine, journalist, essayist and writer, the former Ukrainian dissident Vyacheslav Chornovil.


[1] Середня освіта в Галичині була представлена гімназіями та реальними школами. Перші давали класичну гуманітарну підготовку, а їх випускники мали право вступати до університету, другі — відповідно давали природничу освіту. Випускники реальних шкіл згодом могли здобувати вищу політехнічну освіту. Як правило, вони продовжували навчання у Львівській політехнічній школі.

[2] У Галичині, крім Львівського, також існував Краківський університет, однак він, в основному, готував фахівців, які працювали на західних теренах краю.

[3] Утраквістичний — двомовний.

[4] Крайова шкільна рада — вищий орган для контролю й управління шко­лами в Галичині (1868—1921), підпорядковувався Міністерству віросповідань і освіти. Її функції полягали в адміністративному управлінні початковими, середніми та фаховими школами, вирішенні кадрових питань, призначенні ди­ректорів та педагогічного персоналу, розробці навчальних планів, складанні річного бюджету навчальних закладів тощо.

[5] Свідоцтво моральності — документ про те, що певна людина веде мораль­ний спосіб життя, не перебуває у позашлюбних зв’язках, постійно відвідує церковні богослужіння. Свідоцтво обов’язково затверджувалося парафіяльним священиком і представником цивільної влади.

[6] Кваліфікаційний іспит на викладачів середніх шкіл був платним. Його вартість складала 30 зол. рин.

[7] Народні вчителі — вчителі початкових (1-8-класних) шкіл. Про правове становище народних вчителів детальніше див.: Мисак Н. Українські народні вчителі в Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст.: правове становище та національна дискримінація (за матеріалами періодичних видань) / Н. Мисак // Наукові зошити історичного факультету / Львівський національний університет імені Івана Франка: Збірник наукових праць. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2005. — Вип. 7. — С. 191-200.

[8] Процедура складення докторського іспиту була платною. Рецензія науко­вої праці коштувала 20 зол. рин., два усні екзамени відповідно 40 і 20 зол. рин. Крім того, сплачувалася так звана «промоційна такса» — вартість урочистого вручення докторського диплому, — в сумі 30 зол. рин.

[9] Місячна заробітна плата професорів вищої школи в середньому колива­лася в межах 600-700 крон (300-350 зол. рин.), річна відповідно — 6-7 тис. крон (3-3,5 тис. зол. рин.).

[10] У цій статті послуговуватимемось назвами грошей, які використовувались у тогочасних документах. Золотий ринський — напівофіційна назва грошових одиниць в Австро-Угорщині. З 1857 р. в Австрійській імперії запроваджува­лися гульдени (флорини), які поділялися на 100 крейцерів. Золотий ринський вживався як синонім гульдена. В 1892 р. Австро-Угорщина провела грошову реформу, в результаті якої в обіг вводилась крона. Співвідношення між старою і новою валютою було наступним: 1 гульден = 2 кронам, 1 крейцер = 2 гелле­рам. Гульден паралельно з кроною перебував в обігу до 1899 р.

[11] Учительські семінарії готували педагогічних працівників для початкової школи. Офіційно вчительські семінарії не зараховувались до категорії серед­ніх шкіл. Однак їхня велика популярність серед населення і помітна роль в освітній системі Галичини сприяли тому, що семінарії в тогочасній публіцис­тиці і навчально-методичній літературі класифікувались як тип середнього навчального закладу. Головне завдання семінарій полягало у вдосконаленні системи підготовки педагогічних кадрів. Навчання в таких закладах було без­коштовним, а для найздібніших студентів призначались державні стипендії. Термін навчання в жіночих учительських семінаріях становив 4 роки (з 1870 до 1874 р. — 3), в чоловічих — 3, а з 1891 р. — також 4 роки.

[12] Школи вправ створювались при учительських семінаріях, призначались для набуття практичних навиків і досвіду педагогічної роботи майбутніми вчи­телями.

[13] Руське педагогічне товариство — засноване у Львові в 1881 р., мало на меті об’єднати українських вчителів в єдину громаду для спільного вирішення різних справ громадського та домашнього виховання рідною мовою, боротися за створення нових українських шкіл, а також прагнуло надавати як мораль­ну, так і матеріальну допомогу своїм членам. З 1889 по 1914 рр. РПТ видавало власний журнал — двотижневик «Учитель». У 1912 р. товариство змінило назву на «Українське педагогічне товариство» (УПТ). Проіснувало до початку Першої світової війни.

[14] «Українська видавнича спілка» — товариство у Львові, засноване 1898 р. з ініціативи М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка для видання творів укра­їнських письменників, перекладів з іноземної літератури, науково-популярних книжок.

[15] Емеритура — пенсія.

[16] Соматологія — давня назва комплексу наук про людський організм, що включає анатомію, фізіологію, гістологію, патологію та гігієну.

[17] До 1908 р. українські вчителі середніх шкіл мали змогу частково само - реалізовуватись в рамках РПТ і польського Товариства учителів вищих шкіл. Однак з початку XX ст. через значне зростання чисельності українських осві­тян, зміну курсу РПТ на репрезентацію і захист інтересів народних вчителів, а також несприйняття ідеї заснування українських гімназій та університету членами «Товариства учителів вищих шкіл» виникла необхідність створення «Учительської громади».

Похожие статьи