Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У СВІТЛІ ДЕКЛАРАЦІЙ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ
joomla
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У СВІТЛІ ДЕКЛАРАЦІЙ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ
Історія - Інтелігенція і влада

В. В. Дементьєва

У конституційних актах різних держав взаємини держави і церкви регулюються або через проголошення принципу відді­лення церкви від держави, або шляхом збереження певного дер­жавно-національного віросповідання як домінуючого. Дослідни­ки вказують на два принципи відділення церкви від держави — англо-американський і європейський. У першому випадку має­ться на увазі поліконфесійний устрій релігійного життя в краї­ні, де панує принцип свободи і незалежності всіх релігійних гро­мад. Держава стосовно них зберігає нейтралітет. У другому ви­падку мова йде про наслідки антицерковної боротьби, коли дер­жава відкрито проводить антирелігійну ідеологію, аж до органі­зації гонінь на церкву.

Особливим засобом урегулювання державно-церковних відно­син є проголошення певного статусу традиційного віросповідання абсолютної більшості населення тієї чи іншої країни, так званої державної церковності (Велика Британія, Швеція, Данія, Фінляндія та ін.). Існують країни, у яких функціонують кілька державних церков (у Німеччині — католицька і євангельська; у Фінляндії — лютеранська і православна).

Православна церква як інститут однієї з найбільших гілок хри­стиянства має статус:

- державної церкви (Греція, Фінляндія);

- національного віросповідання (Румунія, Болгарія й ін.);

- релігії національної більшості (Росія);

- національно-релігійної конфесії меншості (США, Польща, Си - рія й ін.);

У сучасній Україні статус церкви повністю ще не визначено, од­нак церква та духівництво відіграють занадто велику роль у житті молодої держави. Тому це питання досі залишається актуальним. Думки з приводу церковно-державної взаємодії і в середовищі по­літиків, і в середовищі релігієзнавців, і в середовищі парламентарів істотно різняться. Відповідно до нині існуючого законодавства (Кон­ституції, Закону України “Про свободу совісті і релігійних органі­зацій”, інших правових актів, що констатують свободу віроспові­дання) проголошуються наступні принципи церковно-державних взаємовідносин:

- Україна є світською державою: церква функціонує окремо від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (ст. 35 Конституції України);

- кожному громадянину України гарантується право на сво­боду совісті, а також кожна людина має право обирати обряди богослужіння рідною мовою, сповідати будь-яку релігію певним чином, якщо це не суперечить законам України, не принижує гідності українського народу і громадян інших національностей, не шкодить здоров’ю людей, соціальній стабільності і безпеці дер­жави;

- держава не втручається в здійснювану в межах закону діяль­ність релігійних організацій;

- церква існує поза політикою. Однак священнослужителі і ві­руючі мають право на участь у політичному житті суспільства на­рівні з усіма громадянами. Усі віруючі рівні перед законом і ма­ють рівні права на захист закону (із “Закону про свободу совісті і релігійних організацій”);

- усі релігійні конфесії в Україні мають рівні права; неприпус­тимі силові заходи в рішенні міжконфесійних проблем (Меморан­дум про неприпущення силових дій у міжконфесійних конфлік­тах, липень 1997 р.).

У випадках, не передбачених українським законодавством, у стат­ті 32 “Закону про свободу совісті і релігійних організацій” є поси­лання на пряму дію міжнародних прав: “Якщо міжнародним дого­вором, у якому бере участь Україна, встановлені інші правила... використовуються правила міжнародного договору” [1]. Декларує­ться, що права українських віруючих забезпечуються також прави­лами міжнародної співдружності.

Проблема полягає в тому, що поряд із позитивними змінами, при­внесеними законодавством до соціально-політичного та релігійно­го життя держави (скасуванням нормативних і відомчих актів по­передніх років про релігійні культи, що передбачали безліч обме­жень на сповідання релігії і діяльність релігійних організацій; від­новлення віруючих у всіх громадянських правах; одержання церк­вами широких можливостей для пропаганди релігії, а так само, для участі в соціальному служінні суспільству) в Україні останніх ро­ків неефективно діють механізми забезпечення конституційних га­рантій щодо свободи совісті і, особливо, відокремлення церкви від держави. Як приклад розглянемо статтю 5 “Закону про свободу совісті і релігійних організацій”.

ГАРАНТІЇ - ДЕКЛАРАЦІЇ

РЕАЛЬНІ ПОРУШЕННЯ

- в Україні здійснення державної політики в області релігії і церкви належить винятково до компетенції України.

- Український церковний конфлікт поширюється далеко за межі держави.

В нього виявилися втягненими релігійно-політичні кола Константинополя, Рима, Москви, США. У силу високого рівня політизації релігійного фактора в країні, неможливо заперечувати вплив зовнішньополітичних факторів на здійснення державної політики у сфері релігії.

- Церква (релігійні організації) в Україні відділені від держави.

- Відділення церкви від держави передбачає в першу чергу абсолютне невтручання одного інституту в справи іншого. Однак ряд факторів (таких як виникнення неканонічної політизованої церковної структури УПЦ - КП, створення партій конфесійно позначених - ХДПУ, РхП, ПМУ, УХДПУ, ХНС, інструментальне використання релігійних елементів у передвиборній практиці, створення депутатських об'єднань на користь тієї чи іншої конфесії; мілітаризація охоронних структур церкви; залучення глав церков для легітимації дій політичної еліти та ін.) суперечать цьому положенню закону.

ГАРАНТИ - ДЕКЛАРАЦІЇ

РЕАЛЬНІ ПОРУШЕННЯ

- Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин релігійного і світоглядного плюралізму і поваги між громадянами, що сповідають релігію чи не сповідають її... приймає до відома і поважає традиції і внутрішній стан релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

- Численні проблеми з приводу розподілу культових приміщень, невирішені питання церковної власності і права не дозволяють стверджувати про повну реалізацію даного пункту закону. Часто при передачі культових споруджень (чи предметів) одна з конфліктуючих сторін з об’єктивних причин виявляється в збитку.

Церковний розкол не дозволяє враховувати одночасно законні інтереси всіх конфліктуючих сторін.

- Держава не втручається в здійснювану в рамках закону діяльність релігійних організацій. Не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за принципом ставлення до релігії.

- Присутність загонів УНСО, міліції при актах передачі храмових споруд, а також виділення великих сум грошей із державних фондів на реставрацію православних храмів свідчать про порушення цього положення.

- Релігійні організації не виконують державних функцій.

- Через те, що нами церква досліджується як політичний суб’єкт, вказівка на ряд політичних (державних) функцій церкви в сучасному українському суспільстві підтверджує розрив декларованого положення і дійсності. Здійснення цих функцій стало можливим:

А) через утручання деяких церков у вирішення внутрішньодержавних питань (таких як національне відродження; шляхи і форми його реалізації; передвиборна боротьба; легітимація певних політичних сил; створення ідеологічних конструкцій і т. п.)

Б) через утручання багатьох релігійних організацій у зовнішньополітичну діяльність держави (а саме, участь у соціально-політичних миротворчих програмах, духовно-ідеологічна підтримка збройних сил країни; оцінка (позитивна чи негативна) дій правлячої еліти на міжнародній арені і т. д.)

Розрив декларованого і реального в сучасних церковно-держав­них відносинах в Україні може бути пояснений низкою історичних причин, серед яких варто виділити такі, як:

- складна історико-політична ситуація, іменована нами як пере­хідний період і яка спричинила суттєві трансформаційні процеси в житті суспільства;

- відсутність ідеологічного оформлення змін, що відбуваються в соціумі (точніше наявність ціннісно-мотиваційної кризи в суспіль­ній свідомості);

- політизація та інструменталізація релігійного фактора в су­часному суспільстві;

- відсутність в Україні повноважних контрольних інститутів, які б могли відслідковувати виконання органами влади конститу­ційних гарантій свободи совісті;

- наявність недоробок у самій законодавчій базі;

- “патологічний” плюралізм як церковних, так і політичних інтересів і сил, що посилює дезінтеграцію суспільних устремлінь.

Суттєвий штрих. На тлі перерахованих вище причин особливо слід виділити межі між декларованим і реальним у діях самої церкви. Ці межі виникають на стику церковних і політичних (дер­жавних) інтересів. У своїх дослідженнях Шарль Журне відзна­чав: “Новий Завіт зримо затверджує подвійність церкви, невиди­мого Надприродного суспільства, і Держави, видимого мирського суспільства. Він визначає абсолютне верховенство церкви і робить повагу мученикам...”, але він же і “визнає провіденціальну роль Кесаря: іншими словами, віддати Кесарю Кесарево. Здійснення політичних дій показується у святого Павла не як індиферентне, але як запропоноване совістю, і як безпосередньо і специфічно за­лежне від мирського рангу, однак опосередковано в кінцевому ра­хунку духовним рангом і царством Божим” [2,С. 37-38]. Тобто подвійність проблеми “Царств” — Церкви і Держави починає про­глядатися вже в Новому Завіті і, безумовно, позначається не тіль­ки на ставленні держави до церкви, але і навпаки, церкви до дер­жави.

Наприклад, із приводу головного політичного інтересу — влади, церква декларує нейтральність стосовно “різних форм влади” — один із найбільш важливих принципів, що часто порушується церк - вою. Церква часто виступає однією із складових процесу легітима­ції політичної влади; хоча, так само досить розповсюдженою є не тільки духовна підтримка влади, але й фінансова підтримка тих чи інших політичних програм. Так УПЦ благословила на виборну бо­ротьбу за мандат депутата Верховної Ради України єпископа Виш - городського, намісника Києво-Печерської Лаври, Владику Павла (Лебедя), який у передвиборний період у газеті “Голос України” №48 (1798) від 13 березня 1998р. заявив: “За бажанням кожний може детально ознайомитися з програмою, що я відстоюю. Вона в мене загальна з Партією регіонального відродження України, що заявлена у виборному бюлетені за № 2...”. Тобто священик, який кілька років очолював найвеличнішу в східнослов’янській культу­рі релігійну святиню, виступає з відкритою підтримкою конкретної політичної сили, точніше “від імені цієї сили”. Більше того, за його думкою, “Українська Православна церква, не порушивши в жодно­му пункті жоден церковний канон, знаходиться в стані пересліду­вань і гонінь і вимагає захисту” [3], тому Владика Павло планував через ряд політичних дій спробувати вирішити суто церковно-ка­нонічні проблеми.

Приблизно в тому ж напрямку діють конфесійно-політичні об’єд­нання християнського, мусульманського та інших напрямків, що на думку фахівців “не знайшли свого місця на політичній карті України, не знайшли своєї ніші в політичному житті українського

Ті о..о» • • и /-> о

Народу. Вони не знайшли у своїй діяльності свій особливий, непо­вторний політичний зміст, не стали ні певними політичними оди­ницями, ні навколо релігійними утвореннями” [4, С. 22]. Цей факт зайвий раз стверджує бажання більшості віруючих не змішувати релігійні переваги з вірою. І цей же факт, на наш погляд, сприяє виникненню і збільшенню в Україні прошарку так званих “некон - фесійних” віруючих, тобто тих, хто вірить у Бога, але не причислює себе ні до якої конфесії (відповідно до інформаційних джерел УЦЕПІ, “неконфесійні” віруючі складають сьогодні близько 68% від числа усіх віруючих респондентів).

Вищі ієрархи всіх українських церков (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) декларують своє прагнення і підкреслюють необхідність об’єд­нання в єдину Українську Помісну церкву, однак конкретних захо­дів для цього практично жодна з них не робить.

Дослідниками поки що не висловлюється однозначної думки з приводу реальності возз’єднання церков у найближчому для огля­ду майбутньому. У літературі з цього питання частіше зустріча­ються вказівки на причини, що перешкоджають возз’єднанню, се­ред них:

- “непримиренна ворожнеча між їхніми лідерами і їхні особисті амбіції” — точка зору В. Скачко (але ж церква декларує євангель­ське “полюби ворога свого”);

- “християнське відродження не набуло необхідного масштабу і глибини” — точка зору М. Кирюшка і М. Рибачука;

- плюралізм ідеологій (у тому числі і релігійних — примітка автора) “які формуються заради досягнення політичних цілей і вла­ди, а не заради майбутнього українського народу” — думка Т. Хміля;

- на наявність історичних і етнонаціональних (крім релігійних і політичних) причин протистояння, вказує у своїх дослідженнях Шуби;

- “правовий нігілізм в українському суспільстві, нездатність держави на всіх рівнях і в усіх сферах життя забезпечити безумо­вне верховенство Закону” як одну зі сторін даної проблеми виявляє у своїх дослідженнях В. Єленський;

- “підтримка частиною духівництва і віруючих церковної полі­тики Московського патріархату” унеможливлює реалізацію ідеї об’єднання українських церков, на думку О. Уткіна;

Словом, деклароване возз’єднання аж ніяк не в’яжеться із реа­льним станом справ. Церквою порушуються також багато інших (особливо моральних) декларацій, таких як:

- “не вбий” — криваві конфлікти в боротьбі за храми;

- “не бреши” — скільки бруду тільки навколо однієї фігури Філарета;

- “не кради” — претензії на чуже церковне майно з боку ново - створених церков тощо.

Можна сказати, що відстань між декларованим і реальним у рамках самої церкви в значній мірі визначає межі декларованого і реального в церковно-державних відносинах.

Звідси проглядаються завдання, що постали перед кожною з іс­нуючих конфесій в Україні з приводу вирішення конкретних конф­ліктних ситуацій, що виникають між ними:

1. Адміністративна консолідація, що включає в себе цілісність церковної організації на її канонічній території, що потребує вироб­лення нової, максимально ефективної єпархіальної структури для деяких релігійних суб’єктів.

2. Духовна консолідація церков, що належать до однієї конфе­сії на основі єдиних традицій, канонічних принципів і мови.

3. Становлення оптимальних і здорових церковно-державних відносин через визначення сфер взаємодії, установлення меж взає­мовпливу, закріплених у законодавчому порядку.

4. Обговорення норм і принципів міжконфесійних відносин у рамках самих конфесій з урахуванням інтересів інших конфесій, дотриманням субординації і політики невтручання у внутрішні справи релігійних організацій.

5. Знаходження гідного статусу на міжнародній арені та в сис­темі міжцерковних відносин.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що проблем у су­часному релігійному житті українського суспільства набагато біль­ше, ніж пропозицій щодо їх вирішення. Серед зазначених причин богословсько-канонічного, історичного, культурно-духовного, політич­ного і соціального характеру, особливо варто підкреслити недоско­налість самого “Закону про свободу совісті і релігійних організа­цій”, що не відповідає реаліям сьогоднішніх декларативних заяв. Для вдосконалення даного закону необхідне обговорення, крім ос­новних, також ще цілої низки прикладних питань. Наприклад, та­ких як: “релігійне життя України і національні інтереси”, “свобода проявів релігійної особистості: межі дозволеного і недозволеного”, “етика міжконфесійних відносин”, “основи інституту військового духівництва в Україні”, “системно-посередницька модель держав­но-церковних відносин”, “надання пільг релігійним організаціям”, а так само ряд інших питань економічного і політико-правового порядку.

Крім зусиль із боку законодавчої гілки влади, ще необхідно при­йняття конкретних кроків по приведенню у відповідність декларо­ваного і реального усередині самих церков. Деклароване (консти­туційне) з боку держави і деклароване (канонічне) з боку церкви повинне пройти процес взаємної кореляції, насамперед на глобаль­ному ціннісно-теологічному рівні.

Щоб декларації збігалися з реальним станом справ, необхідно знайти перш за все точки збігу на телеологічному рівні, адже будь - яке декларування має мету — вплив на реальність і зміну її.

Мета церкви (в ідеалі) — добро.

Мета держави (в ідеалі) — справедливість.

Одне без іншого в принципі можливе, тому що завжди є розрив між почуттями людей, з одного боку, і юридичними розуміннями і процедурами, з іншого. Одне без іншого неможливе. Поняття добро

І справедливість — це поняття, що взаємовизначаються. Як писав Поль Рікер у роботі “Навколо політики”: “Із приводу шляхів реа­лізації справедливості і, особливо, її обґрунтування, слід зазначити, що посередництво теорії цінностей, якого вимагає процедурна кон­цепція справедливості, досягається з величезною працею в такому суспільстві, як наше, де відсутній необхідний консенсус в царині етики...” [5, С. 201]. Базою такого консенсусу може стати тільки співробітництво церков, а умовою — здатність громадян України зберегти і захистити в сучасній світській культурі ту різноманітну спадщину, що надбала наша держава від православно-християнсь­кої, греко-римської і навіть соціалістичної культур. Тільки в умо­вах консенсусу, насамперед духовного, держава зможе дати гарантії вільного функціонування суб’єктів у захищеному просторі, а також надати можливість вирішити законодавчим шляхом низку соціа­льних, політичних і культурних (у тому числі і релігійних) проб­лем і пріоритетів.

Література:

1. Закон України про свободу совісті та релігійні організації// Відомості Верховної Ради. — 1991. — №25. — С. 283-294.

2. Журне Ш. Христианские требования в политике. — К.: Дух і Літера, 1998. — 465с.

3. Кінько Т. Православ’я у години тяжких випробувань завжди було зі своїм народом // Голос України. — 1998. — №48 (1798). — С. 10.

4. Наукові записки: Зб. наук. пр. Серія: Політологія і етнологія. — Вип. 6.

— К.: ІПіНД, 1998. — 204 с.

5. Поль Рікер. Навколо політики. — К.: Дух і Літера, 1995. — 334 с.