Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ
joomla
ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. В. Тхоржевська

Одеський національний політехнічний інститут

Головна функція опозиції за демократичних політичних режи­мів — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Опозиція знищуєть­ся під корінь у періоди абсолютної монархії, диктаторських, тоталі­тарних, окупаційних режимів, коли володарюючий клан не терпить претендентів на свою посаду й прагне знищити небезпечних опонен­тів. Протягом тривалого часу опозиція в Європі розумілась як опір державі із застосуванням сили. Тому її нелегалізована форма розгля­далася як бунт [1].

Практика фрондування офіційній владі генетично пов’язана з внутрішнім життям суспільства. У державі, яка перебуває в процесі становлення, опозиція може інспіруватися з-за кордону [2]. На укра­їнських землях простежуються багаті традиції опозиційної практи­ки. У даному контексті доцільним є розглянути виникнення опозиції гетьманській владі протягом 1650 — 1657 рр.

Протягом усього періоду Національної революції проявлялись різнонаправлені опозиційні сили: опозиція політиці Москви; опози­ція українським гетьманам; народна опозиція політиці козацької старшини [3]. Т. Яковлева так трактує ситуацію: крім “народної опо­зиції” та “державницької партії” у старшинському середовищі, вона визначає кримську, шведську, московську та польську “партії”[4]. Можна додати, що опозиція згодом набула диференціального (тери­торіального) характеру. Дослідження усього спектра різновекторних опозицій означеного періоду — предмет окремого дослідження. Роз­глянемо лише один з аспектів проблеми — так звану “народну” опо­зицію Гетьманському урядові, політичним осередком якої поступо­во стає Запорізька Січ.

Означена проблема побіжно підіймалась у науковій літературі — як історичній, так і політологічній. Про повстання запорожців про­ти старшини та “січову ідеологію” писав М. Грушевський [5]; дано­му аспектові Хмельниччини присвячені окремі зауваження у працях Ф. Сисина [6], Н. Яковенко [7], В. А. Смолія та В. С. Степанкова [8];

Окремі розділи у працях Т. Яковлевої [9]. До проблем політичної опо­зиції в історичному вимірі побіжно звертались також дослідники у працях політологічного характеру: Л. Нагорна [10], Л. Маймеску - лов [11], Д. Шелест та О. Якубовський [12], І. Варзар [13], К. Савиц­кий [14], Г. Демиденко [15].

Опозиційні настрої на Запоріжжі мали місце вже за гетьмануван­ня Б. Хмельницького. Так, після Зборівської угоди Січ зрікається Богдана й висуває проти нього свого гетьмана, Худолія. Хмельниць­кому доводиться приборкувати це повстання. “Ще кілька разів по­тім забуваємо про бунти на Запоріжжю.”, — зазначає М. Грушевсь - кий [16].

У серпні 1654 р. в Путивлі з’являється зі своїм товаришем і писа­рем Василь Сулименко, який звертається до московського царя з про­ханням дозволити їм “прибрать себе из гулящих людей Черкас в вол - ные... и идти ко государю в полк под Смоленск”. Ці козаки також по­відомляли, що в “Севске и в Камарицкой волости прибирает в вол - ные Черкас Черкашеник Стенка Федоров.”. Сулименко зауважував, що “про ту нашу мысль никто не ведает, задумали о том сами промеж себя”. Наявно простежується небажання підкорятися гетьманській владі і прагнення знайти в особі московського царя підтримку “віль­ному козацтву”, яке буде служити йому за право на частину воєнної здобичі [17].

Хмельницький побачив у Сулименкові з товаришами не просто шукачів воєнного щастя, а й політичну опозицію. У листі путивльсь­кому воєводі М. Зюзіну він попереджає, що в Україні “много есть сво­евольников и убойцов. в землю его царского величества бежат “Про­сив “. чтоб мятежников и убойцов имав вешали и стинали и в нево­лю имали” [18].

З 1655 р. у Гетьманщині починається мирний період й численний прошарок козацтва змушений шукати засобів для існування, адже повертатися до мирних занять багато хто не міг або не хотів. Б. Хмель­ницький зауважував, що “козаки не можуть без війни”.

Влітку 1656 р. нова опозиція гетьманській владі виникає на Сло­бідській Україні. У червні 1656 р. Хмельницький пише: “.великие бунты почалися. а полковником у них был Гришка Неблядин, кото­рый многих бражников и своеволников собрал было, хотя на нас рать поднять.”. Гетьман також пише, що Неблядін, починаючи повстання, заявляв, “бутто его царского величества в том повеленье било и его царское величество велел нас воевать” [19].

Козацькі повстання набирають силу у 1657 р.: “на весну — повс­тання запорожців проти старшини, плани їх походу на Чигирин і експедиція Скочка на приборкання. Літом знов чутки про похід за­порожців, захоплення ними армати і т. д. В момент смерті Гетьма­на — чутки в Чигирині про бунти на Запоріжжі.” [20]

Таким чином, запорожці й рядове (нереєстрове) козацтво періодично виступають проти Гетьманської влади ще за життя Б. Хмельницького.

Означена тенденція продовжується після обрання гетьманом І. Ви - говського. Отримавши гетьманську булаву, він спробував заспокої­ти козаків економічним шляхом: на Чигиринській раді “приговори­ли, что у них в войску запорожском волно всем козакам торговать вином и всяким питьем безпенно и безпошлинно”. Такі дії гетьмана пояснюються тим, що без розв’язання проблеми рядового козацтва не варто було розраховувати не тільки на посилення гетьманської влади, а навіть на збереження статус кво часів Хмельницького [21]. Означена спроба не мала успіху: та частина покозачених, що згодна була повернутись до мирних справ, зробила це без наказів. Інші ви­знавали тільки один засіб прибутку — військову здобич. До того ж Виговський не користувався у козацькому середовищі таким авто­ритетом, який був у Б. Хмельницького.

Наприкінці жовтня 1657 р. починається повстання запорожців на чолі з Я. Барабашем, яке, здається, є логічним продовженням попере­дніх виступів. Звинувачення козаків на адресу нового гетьмана зводяться до того, що його обрано гетьманом без згоди запорожців; що Виговсь - кий підтримує зрадницькі стосунки з Кримом і Польщею та не дозволяє “ходити” на татарські міста. Запорожці вимагали, щоб з міщан і купців збирали податки і саме з цих надходжень видавали платню козакам.

У чому полягають причини козацьких повстань проти молодої гетьманської влади?

З останньої чверті XVI ст. на теренах Речі Посполитої спостеріга­ється процес, характерний і для інших країн — виникнення профе­сійної спільноти вояків (найманців), для яких засобом прожитку слу­жила війна: здобич, награбована на території противника, компен­сувала невелику й нерегулярну платню [22]. На середину 1650-х рр.

В українських землях і реєстрове козацтво, і запорожці, і величезні маси покозачених ототожнюють себе саме з цією професійною спіль­нотою. Відсутність як платні, так і об’єктів для отримання військо­вої здобичі призводить до погіршення матеріального стану козацт­ва, а отже, викликає невдоволення. Проте цим не вичерпуються пре­тензії до влади: нарікання на прийняття рішень без участі Запоріж­жя постійно присутні серед козацьких вимог та звинувачень. М. Гру - шевський виокремлює “січову ідеологію”, з якою виступає Січ в опо­зиції городовій старшині і гетьманському осередкові: “Вона єсть центр і джерело влади в війську. Старшина, що радить “в городах”, узурпувала цю владу, а тепер хоче розпоряджати гетьманською бу­лавою і всякими урядами без січового рішення — це претензія не­слушна, рядове козацтво, “чернь”, цього не узнає — ні та що на Запо­ріжжі, ні та що на волості, вся вона солідарна, “єдиномишленна”, і іде за січовим осередком, на чолі котрого стоїть “кошовий гетьман”. Такий уряд прибирає собі опозиційний січовий осередок, на місце давнішого кошового отамана в протиставленні городовому старшин­ському гетьманові. Січ заводить свою армату, свої клейноти, змагає до того, щоб поставити в залежність від свого уряду коли не всю горо­дову територію, то принаймні суміжні її частини”[23]. Отже, Запо­різька Січ певною мірою виступає осередком політичної опозиції геть­манському урядові.

Щодо ролі Москви в означеному процесі, інакше, чи можна гово­рити про інспіровану опозицію (йдеться про опозицію “народну”).

Під час повстань Суліменка й Неблядіна Б. Хмельницький скар­житься на них московській адміністрації й просить “чтоб мятежни­ков и убойцов имав вешали”. У свою чергу повсталі козаки просять “захисту” від гетьманської влади в того ж московського уряду. І. Ви - говський, наштовхнувшись на опозицію, скаржиться на неї Москві. До такої ж тактики вдався і його противник Я. Барабаш. Московсь­кий уряд, звичайно, скористався нагодою, граючи на внутрішніх су­перечностях в Україні, щоб зміцнити свою присутність [24].

Таким чином, у визначений період “народна” опозиція мала при­родний характер й була спричинена внутрішніми причинами. Сама її наявність свідчить про зародки демократичного (наскільки це мо­жливо у XVII ст.) суспільства. У подальший період ситуація зміню­ється, але це вже предмет окремого дослідження.


1. Христюк Т. А. “Політична опозиція”. Зміст, характеристика та історич­на еволюція // Політологічний вісник — №13. — С. 195-202.

2. Савицький К. І. Генезіс політичної опозиції: з українського та зарубіж­ного досвіду / / Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. — К., 1996. — С. 196-201.

3. Демиденко Г. Г. Про особливості і історичну динаміку становлення полі­тичної опозиції в Україні // Політична опозиція. — С. 215.

4. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — К.: Основи, 1998. — 448 с.

5. Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 10. — К.: Наукова думка, 1998. — 395 с.

6. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації //УІЖ. — 1995. — №4.

7. Яковенко Н. Паралельний світ. — К.: Критика, 2002. — 415 с.

8. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. — К.:Альтернативи, 1997. — 367 с.

9. Яковлева Т. — Вказ. праця.

10. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 272 с.

11. Маймескулов Л. Н. Политическая оппозиция и право (История и совре­менность) // Політична оппозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. — К., 1996. — С. 23-27.

12. Шелест Д. С., Якубовський О. П. Політична опозиція в Україні: традиції і сучасність // Політична опозиція... — С. 87-90.

13. Варзар І. М. Політологічні і історіологічні засади феномена “політична опозиція”// Політична опозиція. — С. 94-102.

14. Савицкий К. І. Вказ. праця.

15. Демиденко Д. Д. Вказ. праця.

16. Грушевский М. С. Вказ. праця. — С. 101.

17. Яковлева Т. Вказ. праця. — С. 80.

18. Там само. — С. 81.

19. Там само. — С. 85.

20. Грушевський М. С. Вказ. праця — С. 102.

21. Яковлева Т. Вказ. праця — С. 91.

22. Яковенко Н. Вказ. праця — С. 193.

23. Грушевський М. С. Вказ. праця. — С. 102 — 103.

24. Смолій В. А., Степанков В. С. Вказ. праця. — С. 107.


Похожие статьи