Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА НОМЕНКЛАТУРА В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СРСР (1988-1989 pp.)
joomla
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА НОМЕНКЛАТУРА В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СРСР (1988-1989 pp.)
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Кузьменко

Ключові слова: реформа, XIX Всесоюзна партійна конферен­ція, принцип альтернативності, вибори, партійно-радянська но­менклатура, номенклатурна система, демократія.

Ключевые слова: реформа, XIX Всесоюзная партийная конфе­ренция, принцип альтернативности, выборы, партийно-советская номенклатура, номенклатурная система, демократия.

Key words: reform, the XIX Pan-Union Party Conference, princi­ple of alternative, elections, Soviet party nomenclature, nomenclature system, democracy.

Останнім часом серед вітчизняних науковців суттєво зріс ін­терес до вивчення партійно-радянської номенклатури УРСР. Він закономірно обумовлений декількома факторами. По-перше, до­слідження діяльності партійно-радянської номенклатури, її осо­бового складу, механізмів інкорпорації та ротації керівних кадрів тощо тривалий час знаходилося під пильним наглядом Компар­тії, а кадрова політика вивчалася виключно в рамках партійного будівництва. Тому лише після заборони діяльності КПРС перед дослідниками відкрилися нові можливості для дослідження но­менклатури. По-друге, значний відсоток українського політику - му доби незалежності — це група осіб, кар’єра яких будувалася в радянські часи по номенклатурній висхідній та які перейня­ли її специфічні ознаки й практики. Тож вивчення партійно - радянської номенклатури УРСР дає можливість з’ясувати вито­ки деяких сучасних тенденцій, що притаманні політичній еліті. По-третє, глибокий аналіз кадрової політики в СРСР, особливо останнього етапу його існування, може допомогти уникнути сер­йозних помилок в організації владних структур сьогодення.

У полі зору українських дослідників опинилися проблеми становлення партійно-радянської номенклатури та її функціо­нування у 20-30-ті рр. XX ст. (М. С. Дорошко, В. Ф. Колесник, М. О. Фролов, М. Ю. Виговський), особливості її діяльності у воєнний (Т. С. Першина) та післявоєнний (В. О. Крупина,

О. Ф. Штейнле) періоди. Проте й досі малодослідженими за­лишаються останні роки існування партійно-радянської номен- клатури УРСР, процеси руйнування номенклатурної системи та її реконверсії у політичну систему незалежної України. Ці питання лише побіжно розглядаються у працях науковців, які досліджують історію України періоду перебудови. Серед них О. Д. Бойко В. М. Литвин, М. І. Михальченко, В. П. Ан­друщенко, О. В. Гарань та О. М. Майборода, С. В. Кульчиць - кий, І. В. Овчар та деякі інші дослідники. Враховуючи недо­статній рівень дослідження номенклатури на етапі перебудови, вважаємо доцільним зосередити увагу саме на цій проблемі та проаналізувати вплив політичної реформи в СРСР на номен­клатурну систему в цілому і на зміну становища керівних кад­рів Української РСР зокрема.

Початок кардинальним змінам у номенклатурі покла­ли рішення січневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС, на яко­му М. С. Горбачов заявив про потребу посилення конкурентних засад під час виборів керівних кадрів та збільшення контролю за діяльністю «верхів». Це рішення підривало засади номен­клатурної системи, що була пов’язана з попереднім відбором «найкращих» для номенклатурного кола кандидатів на поса­ди. Принцип альтернативності виборів обмежував можливості номенклатурного керівництва і збільшував вплив партійних мас на формування керівного складу партійно-державних ор­ганів. Реалізація кадрових рішень номенклатури з категорії гарантованої прерогативи переходила до розряду можливої, що створювало атмосферу нестабільності та послаблювало владу номенклатури [16, с. 219].

Проте справжнім ударом, що був спрямований на знищення номенклатурної системи, стала ХІХ Всесоюзна партійна кон­ференція, на якій відбулося обговорення найбільш важливих питань політичної реформи. 28 червня 1988 р. вона розпоча­ла свою роботу. Делегати конференції піддали гострій критиці апарат ЦК КПРС та управлінські кадри, що було важливим аргументом для М. С. Горбачова і підштовхувало його пере­ходити до реалізації політичної реформи. Вона мала розгор­нутися у двох напрямах: перший (магістральний) напрям був пов’язаний із запровадженням альтернативних виборів до Рад, розмежування функцій партії та держави, а також підвищення удільної ваги Рад у системі управління; другий — передбачав реформу партійного апарату.

Розглядаючи хід реалізації першого напряму політичної ре­форми, варто зазначити, що, по-перше, введення альтернатив­них виборів автоматично означало руйнування традиційного номенклатурного принципу формування керівного та управ­лінського складу державних органів влади, який був однією з фундаментальних засад радянської політичної системи. Вибори до Рад на альтернативній основі відкривали доступ до влади безпартійним, а подекуди відверто опозиційно налаштованим до партії особам, що позбавляло Компартію монополії на владу. Всупереч твердженням М. С. Горбачова про те, що ця новація має на меті реформування політичної системи Радянського Со­юзу, насправді вона поклала початок її демонтажу.

Щодо партійної номенклатури, то важко сказати, як ба­чив її роль та місце у виборчій кампанії М. Горбачов у 1988­1989 роках, проте пізніше, у 1995 р., у своїй праці «Жизнь и реформы» він писав: «.успіх чи невдача реформи, особливо на ранніх її етапах, залежали від ставлення до неї самої КПРС, яка, по суті, повинна була добровільно позбутися власної дик­татури. Це була диявольськи складна операція, хвороблива і особливо важка, можна сказати зі «смертельним кінцем», для прошарку партійної номенклатури. «Зречення престолу» загрожувало їй поступовою втратою привілеїв, якими вона користувалася, переходом з розряду сильних цього світу до розряду звичайних громадян. Цілком зрозуміло, що партійно - державна бюрократія повинна була зустріти це нововведення багнетами» [1, с. 423].

Однак постає питання: чому ідея політичної реформи не зустріла опору з боку номенклатурників-делегатів конферен­ції? Адже очевидним було, що вона несла у собі загрозу для номенклатури. На думку В. М. Литвина, делегати побачили в реформі тільки необхідність пересісти з партійного крісла в радянське. У виступах окремих делегатів, зокрема, В. В. Щер - бицького, можна було почути глухе ремствування щодо рефор­ми, але це незадоволення не було відповідним чином аргумен­товане. Переважна ж більшість делегатів була переконана в тому, що на виборах перемога їм забезпечена. Десятиліттями відпрацьований виборчий механізм вселяв переконаність, що дістати мандат на здійснення владних повноважень можна буде без жодних ускладнень [13, с. 593-594].

Цілком поділяючи цю думку, варто додати, що в умовах, які склалися на момент проведення XIX партконференції, по­зиція першого секретаря ЦК Компартії України навряд чи мог­ла бути більш жорсткою, адже В. В. Щербицький був одним з небагатьох, хто утримався при владі в республіках СРСР за три роки правління М. С. Горбачова. Громадська критика, що обрушилася на нього після аварії на Чорнобильській АЕС і уна­слідок розгортання гласності та небезпідставні звинувачення в опорі радикальним змінам в Україні, давали привід називати УРСР «заповідником застою», а самого першого секретаря ЦК Компартії України — «останнім із могікан застою» [32, с. 127]. Ймовірно, розуміння того, що опір політичній реформі буде сприйнятий як вияв надмірного консерватизму і перетвориться на імпульс для чергової хвилі критики з боку громадськості та невдоволення Генсека, відіграло вирішальну роль у тональнос­ті виступу В. В. Щербицького на XIX Всесоюзній партконфе - ренції.

Підготовка до участі у виборах народних депутатів СРСР роз­почалася в УРСР майже відразу після проведення партконфе - ренції. Головний акцент робився на впровадженні нового прин­ципу добору кадрів — принципу виборності, який вважався чи не найважливішою ознакою «виродження адміністративно - номенклатурної системи» [2, арк. 11].

На початку грудня 1988 р. відбулося законодавче оформлен­ня нової виборчої системи — було прийнято закон СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР». Вищим органом державної влади став З’їзд народних депутатів, який складався з 2250 де­путатів. З них 750 депутатів обиралися по територіальних вибор­чих округах, 750 депутатів — по національно-територіальних округах і 750 — від партій і громадських організацій. Компар­тія, профспілки й кооперативні організації обирали по 100 де­путатів, комсомол, жіночі організації, організації ветеранів — 75 депутатів. Згідно з цим документом кількість кандидатів у депутати не обмежувалася, відповідно, вперше вибори ставали змагальними (щоправда, раніше на законодавчому рівні така можливість теж допускалася, але фактично не використовува­лася). Вводилося правило про несумісність депутатського ман­дату і посади, що мало на меті визволити представницькі орга­ни з-під опіки державної бюрократії.

21 грудня 1988 р. в ЦК КПРС відбулася нарада з питань майбутніх виборів народних депутатів СРСР за участі секре­тарів обкомів, відповідальних працівників з питань ідеології, завідувачі відділами організаційно-партійної та кадрової робо­ти. На нараді було визначено критерії, якими слід керуватися при висуванні кандидатів у депутати. Зокрема, це мали бути справжні поборники перебудови, авторитетні, шановані, прин­ципові та ініціативні люди. До того ж, зауважувалося, що ко­манд і рознарядок з Центру не буде [3, арк. 83].

Таким чином, вибори народних депутатів СРСР 1989 р. мали стати для Радянського Союзу абсолютно новим політич­ним явищем, оскільки ключові засади та принципи виборчого процесу докорінним чином відрізнялися від усталених політич­них норм.

Проте вияви консерватизму у виборчій кампанії все ж мали місце як на загальносоюзному, так і на республіканському рів­нях. Власне, мова йде про так звану «червону сотню» — спи­сок зі ста кандидатів у депутати від ЦК КПРС, для якого була встановлена квота у 100 мандатів. Відповідно, про змагальність мова не йшла. Ця «сотня» кандидатів була заздалегідь віді­брана близьким до М. С. Горбачова секретарем ЦК Г. П. Ра - зумовським і ретельно «просіяна» самим генеральним секре­тарем, який вважав, що не можна було допустити, щоб були забалотовані деякі члени тодішнього партійного керівництва, оскільки це відразу перевело б їх у стан прихованих чи від­критих противників перетворень [11, с. 236-237]. Слід підкрес­лити, що такий підхід вступає у протиріччя із прокламовани - ми М. С. Горбачовим ідеями демократії.

В УРСР під час передвиборчої кампанії широкого резонан­су набула справа про самовисування у кандидати першого секретаря Подільського райкому партії І. М. Салія. На його думку, партійна верхівка не хотіла перемоги на виборах прос­тих комуністів, які повірили закликам, виявили ініціативу та самовисунулися, нехтуючи приписами спущених згори розна­рядок: «Прикро було відчувати, як саме партійні органи, за вказівкою керівництва, підступно протистояли мені замість того, щоб підтримати. Може, й зухвалий, але ж свій. Партій­ні функціонери доклали всіх зусиль, щоб мене не обрали. За - діяли партійну пресу, формуючи негативну громадську думку про мене, спотворювали реальні факти. І все тому, що я дозво­лив собі брати участь у виборах без партійного благословення» [15, с. 46, 58].

З приводу цього кроку В. В. Щербицький на пленумі ЦК Компартії України зробив суворі висновки: «Окремої розмови заслуговує позиція деяких членів КПРС. Будемо відвертими: не всі вони показали себе у виборчій кампанії справжніми бій­цями партії. Були такі, хто по-примиренському, безпринципно ставився до антирадянських і націоналістичних проявів. А де­які і самі дозволяли собі політично незрілі, недостойні члена партії заяви та демагогічні випади, як, наприклад, перший се­кретар Подільського райкому партії м. Києва І. М. Салій. Ясно, що це не повинно залишатися без відповідної оцінки і виснов­ків. Факти треба називати своїми іменами» [15, с. 46].

І. Салій посів на виборах четверте місце, найвище серед представників столичної номенклатури. Проте було очевидним, що «партійного остракізму було не оминути». В результаті — «самовисуванець» ледве не позбувся своєї посади.

Виборча кампанія 1989 р. відбувалася з нечуваною політич­ною активністю населення, яке вперше отримало право вибору. Щоправда, здебільшого уся альтернативність зводилася до при­мітивної схеми «партократ — демократ».

За результатами загальних виборів народних депутатів СРСР, що відбулися 26 травня 1989 р. (без урахування даних повторних виборів, які відбулися в УРСР 14 травня цього ж року по 27 округах) всього по республіці було обрано 231 на­родного депутата УРСР, з них: робітників і колгоспників — 58 чоловік (25,1 %), представників інтелігенції — 46 (19,1 %), керівників підприємств, колгоспів, організацій — 32 (13,9 %), спеціалістів народного господарства — 11 (4,8 %), партійних працівників — 32 (13,9 %), військовослужбовців — 12 (5,2 %); жінок обрано 38 чоловік (16,5 %); безпартійних — 27 (11,7), у тому числі членів ВЛКСМ — 10 (4,3 %). За національним складом: українців — 163 чоловіки (70,6 %), росіян — 61 (26,4 %), представників інших національностей — 7 (3 %).

Результати виборів у народні депутати СРСР стали черговим тривожним дзвоником для партійної номенклатури. По-перше, удільна вага робітників у порівнянні з попереднім депутатським корпусом УРСР зменшилася майже удвічі, з 34,1 до 15,6 %.

Саме ця категорія завжди була найпотужнішою соціальною ба­зою Компартії і, зважаючи на це, у частини суспільства сфор­мувалося чітке і значною мірою небезпідставне уявлення, що кандидати від робітників призначаються партійним апаратом [20, арк. 6-7].

По-друге, незважаючи на те, що 87,8 % обраних народними депутатами СРСР від України були комуністами, серед канди­датів у депутати, які були забалотовані, опинилися секретар ЦК КПУ, перші секретарі чотирьох обкомів, Київського міськ­кому партії, голова Київського міськвиконкому, командуючі Чорноморським флотом і Південною групою військ, ряд кому­ністів — відомих господарських керівників [8, с. 151]. Загалом по країні під час виборів та у період передвиборчих зборів були забалотовані 32 секретарі [20, арк. 15].

По-третє, у ході передвиборчої кампанії виявилося, що у Компартії України почало виникати своєрідне інакодумство. Так, у Миколаєві був обраний депутатом кандидат, який у своїй програмі виступав за відміну статті 6 Конституції СРСР «Про керівну роль КПРС». Причому його довіреними особами були секретар та заступник секретаря парткому підприємства, на якому він працював. І хоча такі факти були сприйняті По- літбюро як намагання отримати голоси виборців за будь-яку ціну, однак вони сигналізували про втрату ідейної єдності пар­тійних рядів.

Отже, такі результати виборів, незважаючи на відсоткову перемогу, були більше схожими на поразку вищих ешелонів партноменклатури. На розширеному засіданні Політбюро ЦК КПУ, що відбулося 30 березня 1989 р. з питання «Про попе­редні підсумки виборів народних депутатів СРСР і завдання партійних організацій республіки» перший секретар Одеського обкому партії Г. К. Крючков відмітив: «Усі ми з великим пе­реживанням сприймаємо те, що нанесений удар по партійним кадрам. У цілому, мабуть, вірно, що підсумки виборчої кам­панії — це перемога, але важливо зробити все, щоб це не була Піррова перемога» [20, арк. 93].

На думку вітчизняних дослідників проблем соціально - політичних трансформацій України М. І. Михальченка,

В. С. Журавського та В. В. Танчера, причини таких результа­тів виборів слід вбачати у погіршенні економічної ситуації в республіці, падінні довіри до партійно-державної еліти та зрос­танні популярності демократичних сил, яким було достатньо виголосити гасла про необхідність політичних перетворень в Україні, про її новий розвиток і входження у світовий кон­текст, на словах запропонувати абстрактні схеми переходу до сучасного ринку та демократії, що у поєднанні з тотальною критикою минулого і запереченням старої системи відкривало багатьом шлях до влади [10, с. 34].

До цього переліку варто додати й неправильно організова­ну ЦК Компартії України передвиборчу кампанію. Або через невміння вести політичну боротьбу в умовах демократії, або через впевненість, що партія (чи патрон), як це було тради­ційно, забезпечить партійному номенклатурнику депутатське крісло, переважна більшість кандидатів від КПУ не зуміли вести політичну боротьбу принаймні на такому ж рівні, як кандидати від демократичних сил, і доволі в’яло та невмі­ло захищали партію. Номенклатура, яка звикла працювати у «парникових умовах», боялася «йти у народ», її представни­ків не було видно на трибунах мітингів, складалося вражен­ня, що вони потай спостерігали за подіями, що відбувалися. До того ж у порівнянні з демократичними силами, які гарно «володіли словом» у силу того, що серед їх лідерів було чи­мало літераторів та інших представників творчої інтелігенції, технократична номенклатура у ході передвиборчої агітації мала «блідий вигляд».

Цікавими є свідчення І. М. Салія про стиль та методи роботи партноменклатури серед електорату: «Партійні вожді так і не навчилися працювати серед мас. Вони чудово вміли зачитувати нібито правильні заклики і прописні істини у своїх заздалегідь написаних не ними доповідях і виступах перед спеціально скли­каною аудиторією. У текстах, які й я зачитував, позначалося, як у сценаріях, «пауза», «оплески», і треба було дотримувати­ся жанру — відірватися від тексту, сприйняти оплески. Вожді ж виявлялися безпорадними, коли випадало тримати слово і доводити свою правоту на вуличному мітингу, де і засвистати, і затюкати могли, а скандуваннями на кшталт «геть», «гань­ба» взагалі зганяли з трибун ораторів-невдах. Із почесних же президій, як виявилося 1989 року, повести народ за собою вже було неможливо» [15, с. 47].

Свої явні прорахунки в організації передвиборчої кампанії гарно усвідомив і ЦК Компартії України, щоправда, вже піс­ля виборів. Так, у постанові травневого (1989 р.) Пленуму ЦК КПУ йшлося: «Пленум ЦК КПУ вважає, що рівень партійно - політичної роботи у республіці ще не повною мірою відповідає складності та відповідальності теперішнього етапу перебудови. Ряд партійних комітетів, первинних організацій не встигають за життям, втрачають політичну ініціативу. Це виявилося, зо­крема, у період виборчої кампанії з виборів народних депу­татів СРСР. Партійним, ідеологічним кадрам ще не вистачає уміння працювати серед мас, вести діалог з самодіяльними об’єднаннями, спрямовувати їхню ініціативу в конструктивне русло» [18, арк. 1—2].

Таким чином, логіка політичних подій мала підштовхнути партійно-радянську номенклатуру до пошуку нових форм і ме­тодів роботи з народними масами, адже Українська РСР стояла на порозі нових альтернативних виборів — виборів народних депутатів до Верховної Ради УРСР 1990 р.

Другим напрямком політичної реформи стала реорганізація партійного апарату, яка неменшою мірою позначилася на долі партійно-радянської номенклатури УРСР. 24 серпня 1988 р. М. С. Горбачов виклав своє бачення оновлення партапарату у записці «До питання про реорганізацію партійного апарату», що була представлена до розгляду на Політбюро 8 вересня 1988 р. У ній, черговий раз натякнувши на те, що номенклату­ра гальмує перебудову, і наголосивши, що вожаками комуніс­тів мають бути лише палкі, переконані прихильники перебудо­ви, Генеральний секретар виступив із ініціативою формування якісно нового апарату [5, с. 81].

Сутність записки зводилася до того, що шляхом якісного оновлення апарату ЦК за рахунок «найбільш творчих, здібних, теоретично підготовлених, життєво і політично досвідчених то­варишів, і, звичайно, переконаних поборників перебудови» [5, с. 83] його кількісний склад мав суттєво скоротитися. З 20 від­ділів, які існували до реорганізації, їх кількість скоротилася до 9: відділ партійного будівництва і кадрової роботи, ідеологіч­ний, соціально-економічний, аграрний, оборонний, державно - правовий, міжнародний, загальний відділи та управління спра­вами.

Стосовно реорганізації партійного апарату ЦК компартій со­юзних республік, крайкомів, обкомів, окружкомів, міських та районних комітетів партії, то в постанові Політбюро ЦК КПРС «Про реорганізацію апарату місцевих партійних органів», за­значалося, що віднині ЦК республіканських компартій не по­винні були дублювати структуру апарату ЦК КПРС. Вважалося доцільним мати в їх апаратах приблизно наступну структуру: відділ організаційно-партійної і кадрової роботи, ідеологічний, соціально-економічний, аграрний, державно-правовий, загаль­ний відділи та управління справами. У міськкомах, райкомах партії — організаційний, ідеологічний та загальний відділи. У міськкомах великих промислових центрів могли створюва­тися відділи соціально-економічного розвитку, а в партійних комітетах великих сільськогосподарських районів — аграрні відділи [14, с. 87].

Ця постанова ознаменувала суттєві скорочення партійної но­менклатури УРСР, оскільки було ліквідовано більшість госпо­дарських та галузевих відділів, а відповідно — скорочувалась кількість працівників номенклатури. Зокрема, чисельність від­повідальних працівників апарату ЦК компартій союзних рес­публік, крайкомів, обкомів партії поза групою і І групи (по заробітній платі) зменшувалася на 30 %, обкомів ІІ групи — на

20 %, обкомів ІІІ групи — на 10-15 %, міськкомів партій у містах з районним поділом — на 10-20 % [14, с. 87].

За висновками Є. К. Лігачова, у результаті реорганізації мало бути скорочено приблизно 700-800 тис. чоловік. Лише по обласному, республіканському, районному і міському рів­нях — 550 тис. чоловік [11, с. 209].

Відповідно до підрахунків кількості посад за номенклатур­ними списками ЦК Компартії України 1987 та 1989 рр., вияви­лося, що станом на 31 січня 1989 р. їхня кількість скоротилася майже на 60 % [21, арк. 1-24; 23, арк. 1-86].

На основі порівняльного аналізу цих переліків посад, що входили до номенклатури ЦК КПУ та ЦК КПРС по Україн­ській РСР можна також з’ясувати динаміку кількісних змін номенклатури ЦК КПУ, яка входила одночасно до складу номенклатури ЦК КПРС, а відповідно, і зміну удільної ваги української номенклатури на загальнодержавному рівні. Так, станом на 1987 рік, згідно із статистичним звітом про склад і змінюваність працівників основної та обліково-контрольної но­менклатури ЦК КПУ, їх кількість становила 7 266 осіб (336 по­сад залишились вакантними, або обіймалися сумісниками) [25, арк. 1]. З них до номенклатури Політбюро ЦК КПРС входило

29 представників номенклатури ЦК КПУ, до номенклатури Се­кретаріату ЦК КПРС — 188 та до обліково-контрольної номен­клатури ЦК КПРС — 187 осіб, що у сумі складало 404 особи [21, арк. 1-24]. У 1989 році до складу номенклатури Політбю­ро ЦК КПРС входило вже 30 осіб, до номенклатури Секретарі­ату — 195, до обліково-контрольної — 201. У сумі 426 чоловік з 2 967 працівників номенклатури ЦК КПУ входило одночасно і до номенклатури ЦК КПРС.

Отже, це демонструє, що поряд із масштабним скороченням номенклатурних посад у зв’язку з реорганізацією партійного апарату на загальносоюзному рівні зростає частка представни­ків партійно-радянської номенклатури УРСР, що водночас вхо­дили до переліку номенклатурних посад ЦК КПУ та ЦК КПРС (з 5,5 % до 14,4 %). Такий стан речей можна пояснити з де­кількох позицій: по-перше, це могло бути свідченням високого рівня професійності українських номенклатурних кадрів, а в умовах зростання попиту на такі кадри склалися сприятливі умови для масового просування українських номенклатурни - ків по кар’єрній драбині. На підтвердження цієї тези можна навести свідчення Г. К. Крючкова, який з 1985 р. працював в ЦК КПРС: «Працюючи в апараті Центрального комітету пар­тії, я особливо відчув, яким потужним кадровим потенціалом володіла Українська партійна організація. Не помилюсь, якщо скажу: не було у той час жодного союзного міністерства, відом­ства, де б на керівних посадах не працювали вихідці з нашої республіки, Компартії України. Велику частину вони мали і у складі працівників апарату ЦК КПРС» [6, с. 217]. Щоправда, у цій же праці Г. К. Крючков наголошує, що керівники регіонів СРСР, у яких він побував, видавалися йому більш самостійни­ми та сміливими у судженнях і діях, ніж українські секретарі обкомів.

Сукупність цих оцінок наштовхує на думку, що україн­ські номенклатурні кадри були, перш за все, гарними вико­навцями, що видається абсолютно закономірним, адже, як зауважив М. С. Дорошко, вже у 20-30-х рр. XX ст. партійно - радянська номенклатура не була вільною у прийнятті життє­во важливих, стратегічних рішень. Комуністичний режим ви­плекав і утвердив образ «ідеального керівника», де у фаворі було вміння проводити «генеральну лінію» партії [4, с. 29, 352] Таким чином, всупереч прокламованим Горбачовим ідеям про потребу партії у творчо мислячих, ініціативних керівних ка­драх, Центру були потрібні номенклатурники з «комплексом виконавця».

По-друге, виходячи з класичного розуміння поняття «но­менклатура» (у першу чергу це перелік посад і лише потім — особи, які їх обіймають) можна припустити, що справа була не лише у високій кваліфікації українських функціонерів, а у посиленні уваги Центру до Української СРСР, зокрема, до промисловості, енергетики, сільського господарства та в ці­лому економіки України на загальносоюзному рівні. Власне, 41,5 % від усіх посад, що входили до номенклатури ЦК КПРС по Українській РСР становили пости соціально-економічного, аграрного відділу та відділу оборонної промисловості.

По-третє, тенденція до зростання українців серед номенкла­тури ЦК КПРС говорить про «живучість» українських функці­онерів, їх відносний імунітет до політичних змін у порівнянні з номенклатурою інших республік або більший ступінь їх кон- формності.

Вірогідно, відповідь на питання про причини зростання чи­сельності номенклатури ЦК КПРС по Українській РСР найдо­цільніше шукати у синтезі вказаних факторів, адже кожен з них у тій чи інший мірі мав місце в УРСР в умовах реалізації політичної реформи.

Кількісні зміни в партійній номенклатурі у порівнянні з по­передніми роками поступово скоротилися. Так, якщо протягом 1987 р. змінюваність сягнула 17,16 %, то у 1988 та 1989 рр. вона становила 8,2 % та 11,77 % відповідно [26, арк. 1, 4, 51-52; 27, арк. 1, 4; 29, арк. 1, 4, 50, 51; 30, арк. 1, 4]. Для ра­дянської та господарської номенклатури показник змінюванос­ті протягом цих років залишався фактично стабільним і стано­вив приблизно 11 % [28, арк. 1, 3; 31, арк. 1, 3]. Цікаво, що ці показники, незважаючи на проведення глобальної політичної реформи, виявилися меншими, ніж у період розгортання курсу на перебудову в УРСР.

Щодо якісних результатів реорганізації партійного апара­ту ЦК КПУ, то поряд із певними позитивними зрушеннями (скорочення практик прямого втручання партійних комітетів у діяльність радянських і господарських органів, поступове впровадження механізму демократичного відбору свіжих сил до апарату ЦК з конкурсним заміщенням посад та попереднім обговоренням кандидатів у первинних парторганізаціях, укрі­плення апарату ЦК науковими кадрами (чверть відповідальних працівників складали доктори і кандидати наук) [22, арк. 20­22]), докорінних змін у роботі апарату все ж не відбулося. Зо­крема, ЦК КПУ був змушений визнати, що значна частина відповідальних працівників недостатньо оперативно реагує на зміни в суспільному житті, не навчилися вести аналітичну ро­боту; їм не вистачає сміливості, потягу до нового; практично не було випадків, коли виносилися рішення з гострою, прин­циповою оцінкою стилю роботи окремих комуністів, особливо керівників.

У матеріалах до засідання Комісії ЦК Компартії України з питань організаційно-партійної та кадрової робота «Про хід пе­ребудови апарату партійних комітетів у зв’язку зі зміною його структури та функцій після реорганізації» констатувалося, що механізм демократичного відбору свіжих сил до апарату після реорганізації спрацьовував слабко. Перестановка одних і тих же кадрів у середині апарату призвела до того, що у ньому зберегли свої позиції працівники, позбавлені творчого мислен­ня, вміння спілкуватися з людьми, вести гостру дискусію та відстоювати лінію партії, що породжувало застій у діяльності комітетів [24, арк. 7-8].

Таким чином, кількісні зміни в апаратах партійних комі­тетів не потягнули за собою якісних перетворень в їх роботі. Оновлені апарати успадкували від своїх «попередників» тра­диційні вади. Проте реорганізація змінила ставлення значної частини партноменклатури до перебудови, реформ та самого Генсека. М. С. Горбачова почали «тихо ненавидіти», вбачаючи в його діях загрозу стабільності, яка була головним здобутком номенклатури брежнєвської доби [11, с. 210]. Якщо на загаль­носоюзному рівні певна диференціація в партійно-радянській номенклатурі за критерієм ставленням до реформ в СРСР розпо­чалася ще у 1986 — на початку 1987 рр., то в УРСР цей процес значно запізнився. У силу явної консервативності В. В. Щер- бицького розмежування у республіканській партноменклату - рі розпочалися лише у ході реалізації рішень XIX Всесоюзної партконференції.

Реакція партійної номенклатури була цілком адекватною, оскільки, по-перше, унаслідок реорганізації партапаратів ско­рочувалася значна кількість посад, а значить — й відповідаль­них працівників. Щоправда, М. С. Горбачовим передбачалося, що про звільнених працівників слід буде подбати — «зайняти­ся їх раціональним використанням в інтересах партії, держави, суспільства» і за рахунок них «підкріпити центральні та інші органи управління, а також наукові заклади, вузи, засоби ма­сової інформації.» [5, с. 85]. Та все ж ця реформа виглядала як відверте зрадництво. До того ж вона руйнувала усталену систему патрон-клієнтарних зв’язків, яка при всіх своїх недо­ліках спонукала клієнтів на місцях сумлінно виконувати вка­зівки «зверху», аби «не підвести свого патрона».

Ті номенклатурні працівники, що потрапили до оновлених апаратів, теж опинилися у складній ситуації, оскільки від них вимагалася самовіддана праця в умовах невпевненості у за­втрашньому дні: невідомо, яких ще реформ слід було чекати від Генерального секретаря та чим закінчаться ті чи інші ви­бори на альтернативній основі. Саме тому, коли у суспільстві почалися масові нападки на партію, а працівники партійних органів зараховувалися до розряду бюрократів, чиновників, консерваторів, замість того, щоб активно протидіяти такій по­зиції, вони притримувалися «нейтралітету», надаючи перевагу невтручанню в хід подій. Серед деяких кіл спостерігалася роз­губленість і навіть паніка [24, арк. 8].

Отже, пошук шляхів для відступу (своєрідних тилів), які могли бути використані у випадку кардинальної зміни суспільно-політичного становища чи втрати свого крісла, був закономірною реакцією партійно-радянської номенклатури УРСР на політичну реформу. Інша справа, що це розхитувало саму партію зсередини, підривало її монолітність, ослаблювало внутрішньопартійну дисципліну та формувало подвійну мораль у номенклатурному середовищі.

Ця ситуація стала особливо явною після зміни найвищого республіканського керівництва. Варто підкреслити, що почи­наючи з 1987 р. відбувався масовий вихід на пенсію або звіль­нення за власним бажанням найбільш впливових членів Політ - бюро ЦК КПУ: О. П. Ляшка — Голови Ради Міністрів УРСР,

С. М. Мухи — голови КДБ УРСР, В. Ф. Добрика — першого секретаря Львівського обкому партії, І. О. Мозгового — секре­таря ЦК, О. А. Титаренка — другого секретаря ЦК, І. О. Гера­симова — командуючого військами КВО та деяких інших [9, с. 112].

21 вересня 1989 р. подав заяву про звільнення від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК Компартії Украї­ни В. В. Щербицький. У заяві серед причин цього кроку вказу­вався не лише пенсійний вік і стан здоров’я, але простежувався й натяк на несприйняття ним нових явищ у суспільно-політичному житті, що виникли та набули розвитку унаслідок рішень XXVII з’їзду, XIX конференції КПРС і першого з’їзду народних депу­татів СРСР [12, с. 468]. В його заключному слові на Пленумі ЦК КПУ, що відбувся 28 вересня 1989 р., відчувалося невдо­волення і небажання миритися з активізацією неформальних політизованих громадських організацій, самодіяльних рухів, появою серед народних депутатів СРСР та деяких членів пар­тії таких, які, за словами В. В. Щербицького, «гарцюють під жовто-блакитними прапорами» [12, с. 469-470]. До того ж його політичні оцінки суспільно-політичної ситуації в країні роз­ходилися із позицією інших членів Політбюро ЦК КПРС, і в першу чергу самого М. С. Горбачова. Явища, проти яких все своє політичне життя боровся В. В. Щербицький, вважаючи, що вони несуть загрозу для державного ладу СРСР та монополії партії, тепер на найвищому рівні влади визнавалися позитивни­ми. Звісно, перебудувати себе чи підлаштуватися, як це робили інші, він у силу своїх переконань та віку не міг і не хотів.

Щодо оцінок політичного портрету В. В. Щербицького, то сьогодні спостерігається тенденція відходу від емоційної кри­тики та суцільного осуду його як одіозного номенклатурника, що була притаманна початку 90-х рр. Натомість переважають виважені оцінки його як суперечливого партійного і державно­го діяча, який був, за свідченням очевидців, високоморальною людиною в особистому плані та в той же час був змушений посилати чужих дітей під радіаційні промені, чавити все про­гресивне в суспільному житті [7; 10, с. 34]. Однак, незважаючи на всю суперечливість постаті В. В. Щербицького, як зауважив академік П. Т. Тронько, він зробив для України багато, мабуть, більше, ніж зробив би на його місці хтось інший [17, с. 117].

Оскільки питання про відставку В. В. Щербицького вже не­одноразово піднімалося ним самим перед Політбюро ЦК КПРС та М. С. Горбачовим, то, починаючи з 1987 р., відбувався по­шук кандидатури на посаду першого секретаря ЦК Компартії України, який би уособлював демократичність, енергійність, бажання і готовність йти на радикальні зміни. Таким канди­датом було обрано В. А. Івашка. Його призначенню передував своєрідний період підготовки кандидата до цієї відповідаль­ної посади. У квітні 1987 р. для здобуття досвіду самостійної керівної діяльності його було призначено першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, незабаром він стає членом Політбюро ЦК та другим секретарем ЦК. А напередодні від­ставки В. В. Щербицького, у вересні 1989 р. до обкомів КПУ надходить вказівка обговорити і висловитися за висунення кандидатури В. А. Івашка на посаду першого секретаря ЦК Компартії України.

Все ж у відповідності до прокламованих ідей демократичнос­ті та змагальності при заміщенні посад до бюлетеня для таєм­ного голосування, крім кандидатури В. А. Івашка, було внесено прізвище С. І. Гуренка, що означало повернення до принци­пу альтернативності виборів першого секретаря ЦК Компартії України вперше після 1920 р. А. І. Корнієнко, В. А. Масол та інші зняли свої кандидатури. Більшість членів ЦК (136 зі 181) віддали свої голоси за В. А. Івашка. Але результати голосуван­ня засвідчили й досить високий авторитет у партійній органі­зації України С. І. Гуренка, за якого проголосували 43 члени ЦК [9, с. 113-114].

Приступивши до виконання своїх обов’язків, В. А. Івашко вже у жовтні 1989 р. на Пленумі ЦК Компартії України намі­тив «новий» напрямок роботи з номенклатурою: «.необхідно утвердити глибоку ідейну і організаційну єдність, істинну пар­тійну товариськість, вільний обмін думками, конструктивну критику, не формальне, а справжнє лідерство». Новообраний перший секретар ЦК КПУ прагнув також подолати ті пере­житки у середині партійно-радянської номенклатури, які були характерні для періоду правління В. В. Щербицького: «.слід остаточно подолати закостенілу, формальну ієрархію, нетер­пимі для партії нещирість та чиношанування» [19, арк. 4-5]. Важко дати оцінку, чи вдалося новообраному першому секре­тарю ЦК Компартії України за короткий термін його перебу­вання на посаді досягти останнього, але можна з впевненістю стверджувати, що реалізація ідеї утвердження ідейної та орга­нізаційної єдності у номенклатурних та й в цілому партійних колах була вже недосяжною.

Отже, січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС та XIX Всесоюз­на партійна конференція заклали основи «нової» кадрової по­літики, яка обумовила ускладнення становища номенклатури як загальносоюзного, так і республіканського рівнів. Щоправда, вимоги до відповідальних працівників особливо не змінилися. Головним критерієм відбору, як і раніше, залишалася вимога бути прихильником перебудови та відданим борцем за втілення її ідей. Проте унаслідок політичної реформи докорінним чином змінювався механізм рекрутування керівних та управлінських кадрів — введення альтернативних виборів для заміщення ра­дянських, а потім і партійних посад підривало номенклатурний принцип добору і розстановки кадрів. М. С. Горбачов, ініціював­ши прийняття рішення про розмежування функцій партійних і радянських органів та збільшення ролі Рад у системі управління країною, позбавляв партійну номенклатуру монополії на владу. Остання сприйняла вибори народних депутатів СРСР як шанс пересісти з партійного крісла до радянського, але невміння пра­цювати з електоратом, недооцінка демократичних сил як голов­ного суперника, самонадійність та розрахунок на традиційну до­помогу з боку партії призвели до поразки частини номенклатури у боротьбі за депутатський мандат. Це стало для неї тривожним сигналом та послабило впевненість у непохитності.

Другий напрямок політичної реформи — реорганізація партійних апаратів комітетів партії — маючи на меті якіс­не покращення їх персонального складу та суттєве кількісне скорочення номенклатури, не приніс очікуваних результа­тів у республіці. Однак адекватною реакцією на нього стало певне розмежування в середовищі партійної номенклатури, поява категорії симпатиків національно-демократичним си­лам, поширення подвійної моралі тощо. Якщо такі тенденції мали певне місце в партійно-радянській номенклатурі УРСР до 1988-1989 pp., то вони були прихованими та рідкісними, оскільки консерватизм, жорсткість та вимогливість до пар­тійної дисципліни В. В. Щербицького суттєво скорочували можливість вияву інакомислення у партії, а тим більше на номенклатурній посаді. Але політична реформа, а згодом і відставка В. В. Щербицького остаточно поклали край існу­ванню партійно-радянської номенклатури як монолітного ор­ганізму.

Джерела та література

1. Горбачев М. С. Жизнь и реформы: в 2 кн. / М. С. Горбачев. — М.: Новости, 1995. — Кн. 1. — 596 с.

2. Державний архів Дніпропетровської області (далі — ДАДО), ф. 19, оп. 93, спр. 12.

3. ДАДО, ф. 19, оп. 93, спр. 129.

4. Дорошко М. С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (1917-1938 рр.): Монографія / М. С. Дорошко. — К.: Ніка-Центр, 2008. — 368 с.

5. Записка т. Горбачева М. С. от 24 августа 1988 г. «К вопросу о реорганизации партийного аппарата». Постановление Политбюро ЦК КПСС 8 сентября 1988 г. // Известия ЦК КПСС. — 1989. — № 1. — С. 81-85.

6. Крючков Г. К. Трудные уроки: Раздумья бывшего партийного ра­ботника / Г. К. Крючков. — Харьков: Фолио, 2009. — 636 с.

7. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці /

B. М. Литвин. — К., 1994. — 495 с.

8. Литвин В. Солодка ноша чи гіркий хрест? // Віче. — 1994. — № 9.

9. Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, осо­би, стосунки (1918-1991 рр.) / В. С. Лозицький. — К.: «Генеза», 2005. — 368 с.

10. Михальченко М. І. Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору / Михальченко М. І., Журавський В. С., Танчер В. В. — К.: Логос, 1997. — 178 с.

11. Пихоя Р. Г., Соколов А. К. История современной России: кризис коммунистической власти в СССР и рождение новой России. Ко­нец 1970-х — 1991 гг. / Р. Г. Пихоя, А. К. Соколов. — М.: Рос­сийская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд Первого Президента Росси Б. Н. Ельцина, 2008. — 432 с.

12. Политическое руководство Украины. 1938-1989 / Сост. В. Ю. Ва­сильев, Р. Ю. Подкур, Х. Куромия, Ю. И. Шаповал, А. Вайнер — М.: «РОССПЭН», 2004. — 544 с.

13. Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / гол. ред. В. М. Литвин; авт. кол.: О. Г. Аркуша,

C. О. Біла, В. Ф. Верстюк та ін.; НАН України. Інститут історії

України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.

І. Ф. Кураса. — К.: Ніка-Центр, 2008. — 988 с.

14. Постановление Политбюро ЦК КПСС «О реорганизации партийно­го аппарата местных партийных органов» 10 сентября 1988 г. // Известия ЦК КПСС. — 1989. — № 1.

15. Салій І. М. Крах партійного колоса. Факти, роздуми, застережен­ня/ І. М. Салій. — К.: Вирій, 2007. — 288 с.

16. Социальные сдвиги в правящих кругах региональной номенклатуры 1921-1991 гг. (на материалах Пермской области и Коми-Пермяцкого автономного округа) / В. П. Мохов. — Пермь: Пресстайм, 2008. — 329 с.

17. Тронько П. Т. В. В. Щербицький (1918-1990) / П. Т. Тронько // Український історичний журнал. — 2003. — № 1. — С. 109-117.

18. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО), ф.1, оп.2, спр.989.

19. ЦДАГО, ф. 1, оп. 2, спр. 996.

20. ЦДАГО, ф. 1, оп. 11, спр. 2938.

21. ЦДАГО, ф. 1, оп. 25, спр. 3129.

22. ЦДАГО, ф. 1, оп. 32, спр. 2725.

23. ЦДАГО, ф. 1, оп. 32, спр. 2655.

24. ЦДАГО, ф. 1, оп. 32, спр. 2721.

25. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1319.

26. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1372.

27. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1373.

28. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1374.

29. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1393.

30. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1408.

31. ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1409.

32. Шаповал Ю. І. В. В. Щербицький: особа політика серед обста­вин часу / Ю. І. Шаповал // Український історичний журнал. — 2003. — № 1. — С. 118-129.

Анотаци

Кузьменко Ю. В. Украинская партийно-советская номенклату­ра в условиях реформирования политической системы СССР.

В статье рассматривается ход реализации реформы политиче­ской системы в СССР, которая началась в 1988 г., и ее влияние на номенклатурную систему, а также положение партийно-советской номенклатуры Украинской ССР.

Kuzmenko Yu. V. Ukrainian party and soviet nomenclature under conditions of political system reformation in USSR.

The article deals with the progress of reform of the political sys­tem of the USSR which began in 1988 and its impact on the nomen­clature system in general and the Soviet party nomenclature of the Ukrainian SSR in particular.


Похожие статьи