Головна Історія Інтелігенція і влада АНАРХІСТСЬКА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА І АНАРХІСТСЬКІ КОМУНІКАЦІЇ В ЕПОХУ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр
joomla
АНАРХІСТСЬКА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА І АНАРХІСТСЬКІ КОМУНІКАЦІЇ В ЕПОХУ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477):329.285«1905/1907»

В. А. Савченко

Ключові слова: анархістський рух, терор, Федерація анархістів - комуністів, Російська імперія, «Чорний прапор», «Хліб і воля», ор­ганізаційна структура.

Нечисленні і часто поверхневі дослідження історії анархіст­ського руху не дають можливості зрозуміти структуру цього руху, систему комунікацій і ієрархій. Замість аналізу ряд авто­рів переконують читачів у тому, що анархістський рух у Росій­ській імперії був спонтанним, неорганізованим, не мав ніякої структури. Дослідників анархізму збивала з пантелику примар­на відсутність центральних структур анархістського руху. Вони потрапили в оману тому, що саме поняття «політичний рух» вказувало аморфність і відсутність єдиної партійної структури, самі анархісти підкреслювали свою «позапартійність» і «анті - бюрократічность», заперечували партійну структуру. Питання структури і комунікацій анархістського руху тісно пов’язане із питанням про кількість та вплив на маси анархістського руху, а це питання було одним з головних в міжпартійній конкурент­ній боротьбі. Переконаність істориків у відсутності в анархістів організаційних центрів — спадщина політичної боротьби сто­річної давнини всередині соціалістичного руху, боротьби кон­курентів (більшовиків і меншовиків) проти анархістів.

Одне з перших досліджень анархізму належить меншови­ку Б. Горєву, який дав анархістам «маргінальну» оцінку [1]. Подібну характеристику анархізму поділяли і інші автори - соціалісти, у тому числі і В. Ленін. Вважаючи анархізм шкід­ливим для розвитку організованого робочого руху, він надовго визначив тлумачення соціальної бази анархізму, заявивши, що анархіст — це «скажений від жахів капіталізму дрібний бур­жуа» [2, с. 14].

У 1920-ті рр. ідеологи партії більшовиків у своїх робо­тах, які виконували пропагандистську функцію, повторюва­ли критику В. Леніна, характеризуючи анархістський рух як «контрреволюційний». Офіційний ідеолог комуністичної пар­тії Є. Ярославський таврував анархістів: «...дезорганізатора­ми сил революції, агентурою буржуазії в робітничому русі... анархісти вели свою роботу не серед найбільш організованих, класово свідомих робітників, а серед дрібної розореної бур­жуазії, серед дрібнобуржуазної інтелігенції, серед люмпен - пролетаріату, іноді серед кримінальників». Він заявляв: «...анархістський рух не може назвати жодного факту, який би мав позитивне і вирішальне значення для розвитку револю­ції» [3, с. 29-30, 33].

У 1930-1980-ті рр. радянськими істориками робилися спро­би дослідження анархізму, однак відсутність опори на архівні матеріали та слідування незмінній догмі штовхали їх до кон­сервації міфу про анархізм [4]. Узагальнююча праця з історії анархізму — книга В. Комина «Анархізм в Росії» випускає

З поля зору структурну складову анархістського руху [5]. Не­доліки радянської історіографії намагався подолати американ­ський дослідник П. Евріч, але й він, не володіючи архівною базою, схематично висвітлив період формування анархістсько­го руху [6].

Сучасна українська історіографія іноді повторює «радянські штампи» у ставленні до анархістського руху. Так, Л. Петріши - на і А. Юрій діяльність анархістів в 1905-1907 рр. характери­зують як «судомну», «епізодичну і суперечливу» [7, с. 62-63].

У 1990-2000-ті рр. в українській історіографії з’явилися роботи, які ставили своєю метою аналізувати процес затвер­дження анархістського руху. Історик О. М. Лебеденко на ар­хівному матеріалі показав еволюцію анархістської ідеології та практики, зв’язок місцевих анархістів із зарубіжними анар­хістськими центрами [8]. У Росії в 2000-х рр. відбувся пев­ний «прорив» у дослідженні анархічного руху в період першої російської революції. Але, В. В. Кривенький і В. Д. Єрмаков, зібравши фактичний матеріал з історії анархізму, проігнорува­ли аналіз структури і комунікацій цього руху [9]. Серйозним «проколом» в російському «анархознавстві» стала дисертація Л. Г. Орчикової. Заявлена в ній тема не висвітлена, замінена історичним сурогатом, що не дозволило автору ні поставити серйозні проблеми, ні зробити самостійних висновків [10].

Розглядаючи поширення анархістських організацій в епоху революції 1905-1907 рр. можна зробити висновок, що в Укра­їні цей рух був потужним й широко поширеним. За підрахун­ками автора, в ці роки тільки на українських землях анар­хістські групи існували в бл. 120 містах, містечках та селах, а анархістський вишкіл в групах і «кружках» пройшло бл.

4 тис. чол. Подібний впливовий політичний рух не міг не мати організаційних і координуючих центрів. Хоча такі центри не нагадували централізованих та уніфікованих партійних струк­тур, вони грали у русі направляючу і організуючу роль.

На етапі формування самого руху зарубіжні центри анар­хістської еміграції (Лондон, Женева) зіграли роль центрів структури «хлібовольського» (групи «Хліб і воля») анархо- комуністичного спрямування, центрів «експорту» анархіст­ського руху до Російської імперії. У 1904 р. анархістам «хлі - бовольцям» вдається створити законспіровані групи в 20-25 містах імперії (переважно в Західних і Південно-Західних регі­онах) — Федерацію анархо-комуністичних груп «Хліб і воля».

У жовтні 1904 р. в Одесі пройшла таємна конференція анархістів Російської імперії, що визначила цілі анархіст­ського руху, обрала Овсія Таратуту делегатом на Лондонський з’їзд анархістів-комуністів. Ольга Таратута стверджувала, що на одеську конференцію з’їхалися представники від анархіст­ських груп Одеси, Катеринослава, Єлисаветграда, Миколаєва, Херсона, його рішення підтримали анархісти Білостока, Грод­но [11, с. 312].

У 1903-1904 рр. емісари групи «Хліб і воля», що приїхали з Лондона, Женеви і Парижу, створили групи у Білостоці, Одесі, Вільно, Житомирі, Ніжині, маючи при собі не тільки вказівки та видання «центрів», а й певні грошові суми для формування мережі анархістського підпілля. Ш. Коганович — «Зайдель»,

Н. Брумер і А.-Б. Раковський, що брали участь в організації бі - лостоцької групи, отримали «інструктаж» у Лондоні і Парижі, К. та Х. Ердалевські, Ольга Таратута — в Женеві. Емігранти з групи «Хліб і воля» створили в Ніжині анархістську групу, привізши з Женеви анархістську літературу; житомирська гру­па «Хліб і воля» була створена анархістами, які підтримували зв’язок із Лондоном. Країни Західної Європи стали служити анархістам з Російської імперії тилом у боротьбі з царським урядом. За кордоном розроблялися плани дій, видавалася лі­тература анархістського змісту, яка переправлялася в Росій­ську імперію, купувалася зброя та вибухівка, збиралися і ор­ганізовувалися бойові терористичні групи. У грудні 1904 р. на І конференції російських анархістів-комуністів в Лондоні була вироблена стратегія створення анархістських груп на основі не­залежності автономних груп, стратегія підготовки революції та загального страйку.

Анархістський рух не поширювався із С.-Петербургу або Москви, центрами руху стали торгово-промислові центри імпе­рії в «смузі осілості», де ще до початку 1905 р. склалося кілька десятків груп загальною чисельністю в 300 чол. Одеська анар­хістська група надавала технічну допомогу новим анархіст­ським формуванням в інших містах і підтримувала зв’язки з центрами анархічного руху: Женевою, Лондоном, Білостоком, транспортувала анархістську літературу і зброю через кордони імперій [13, л. 26].

Перша мережа зв’язку анархістів-комуністів в Україні сфор­мувалася на початку 1905 р. по лінії Кишинів — Аккерман (Білгород-Дністровський) — Одеса — Миколаїв — Херсон — Єлисаветград (Кировоград). Кишинів грав одне з комуністів в Одесі (1904 р.) існував глибоко законспірований центр, який ключових місць. Саме в цьому місті, ще до створення першої групи анархістів — постачав до Одеси десятки анархістських активістів.

* Білостоцька група анархістів-комуністів, що вважається першою в імперії організацією анархістів, була створена на по­чатку 1903 р. У 1904 р. вона була найсильнішою в імперії та перетворилася на федерацію анархістських груп, що знаходи­лися як у Білостоці, так і по містах: Гродно, Заблудів, Кринь - кі, Більськ, Барановичі, Брест, Ружани, Сувалки, Сморгань, Тростян, Хоріще, Цехновічі, Валківське [12].

* В кінці 1904 р. анархістські групи існували (крім вже за­значених міст) в Варшаві, Лодзі, Ковно, Ризі, Мінську, Тифлі­сі, Кутаїсі, Києві, Єлисаветграді, Кам’янець-Подільському, Ні­кополі, Олександрівську, Херсоні, Сімферополі, Харкові, Ялті, Златоусті, Єкатеринбурзі.

Ця мережа сформувалася завдяки зв’язкам опозиційно на­лаштованої єврейської молоді, що перейшла до анархізму після Кишинівського єврейського погрому. До середини 1906 р. по­дібні комунікації відійшли на другий план, в складі анархіст­ських організацій у цих містах почав переважати неєврейський компонент, за винятком Кишиніву і Єлисаветграду. У сере­дині 1905 р. виникла ще одна вісь анархістських комунікацій Луцьк — Рівне — Житомир — Черкаси — Київ — Ніжин. У підтримці зв’язків у цій осі помітну роль грали єврейські радикали.

У другій половині 1905 р. виникла третя і найбільш сильна вісь анархістських зв’язків: Катеринослав (Дніпропетровськ та його робітничі передмістя: Амур — Кайдаки — Черелівка — Нижньодніпровськ — Каменськ) — Олександрівськ (Запоріж­жя) — Юзівка (Донецьк). Ці комунікації підтримувалися серед анархістських груп, де єврейський компонент був мінімальним. Зв’язки зав’язувалися між робітниками великих підприємств, шахтарями, в яких русифіковані українці становили до 70 %.

У цих анархістських мережах були свої «вікна» на кордо­ні, що створювалися одними з перших анархістських груп: Кам’янець-Подільською (через кордон Австро-Угорщини), Бе- сарабською (через кордон Румунії), Одеською (через морські кордони).

Раптовий «вибух» інтересу до анархізму і швидкість його поширення стали наслідком кризових явищ в РСДРП, СПР, Бунді. Радикалізація та політизація суспільства, робітничі протести, дискримінація євреїв, невдачі в російсько-японській війні підштовхували частину невдоволених монархічним режи­мом до рішучих дій. У 1905 р. Федерація анархістів-комуністів зуміла створити десятки груп, які виникли не спонтанно. Успіх рухові забезпечив перехід найбільш радикальної частини есе­рів, соціал-демократів, бундовців на сторону анархістів.

У другій половині 1905 р. успіхи федерації «Хліб і воля» закінчилися. Виникли дві нові федерації, що стали претенду­вати на місце авангарду всього анархістського руху: федера­ція «Чорний прапор» і група анархістів-синдикалістів «Но­вий світ». Успіх «Чорного прапора» закріпився, коли у серпні 1905 р. в Одесу з-за кордону прибув І. Гроссман, що став за­сновником та ідеологом напрямку «Чорний прапор». В Оде­сі І. Гроссман виступив серед студентів Новоросійського уні­верситету, «розбиваючи» есерівських і соціал-демократичних ораторів. І. Гроссман закликав анархістів перейти до нової тактики «самофінансування» — до тотальних експропріацій. Своїм головним завданням послідовники «Чорного прапора» вважали «постійні партизанські виступи пролетарських мас, організацію безробітних для експропріації життєвих припасів, масовий антибуржуазний терор і приватні експропріації» [14, с. 280-287].

У вересні 1905 р. лідер одеського «Чорного прапора» Л. Тар - ло, переводячи ідеї групи в практику, застрелив городового, анархісти «Чорного прапора» — «Інтернаціоналу» у жовтні- листопаді 1905 р. жбурнули бомбу в банківську контору та в ресторан «Брістоль» у Варшаві [15, л. 3]. У літературі є при­пущення, що анархістська федерація груп «Чорний прапор» виникла у 1903 р., але це помилкове твердження. Документи твердять про те, що ця федерація сформувалася в серпні-верес - ні 1905 р. [16, с. 182].

Лідер «хлібовольскіх» груп Західного краю імперії «Хаїм Лондонський», вважаючи І. Гроссмана розкольником анархіст­ського руху, скликав у Вільно підпільну анархістську конфе­ренцію з метою теоретичної боротьби з «Чорним прапором». «Хлібовольці» закликали анархістів не слухати І. Гроссмана і відмовитися від «приватних дрібних експропріації», які «ви­кликають в широких пролетарських масах недовіру до полі­тичної та філософської сторони анархізму». Наприкінці жов­тня 1905 р. в Білостоці І. Гроссман скликав нову конференцію своїх послідовників за участю південних анархістських груп. З цього часу «Чорний прапор» почав позиціонувати себе як міжрегіональна Федерація анархістських груп, її відділення - групи заявляють про себе у Литві та Царстві Польському (Біло - сток, Варшава, Лодзь, Вільно, Рига, Лібава, Митава, Тукуме, Юрьев), у Мінську, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисавет - граді, Києві, Сімферополі, Бердичеві, Черкасах, Білій Церкві, Херсоні, Ростові-на-Дону, Баку, Тифлісі, на Північному Кав­казі [17].

У листопаді 1905 р. на мітингу, організованому одеськими анархістами-комуністами, загострилися протиріччя між при­хильниками «Чорного прапора», «Хліба і волі» і анархістами- синдикалістами. «Чорний прапор» не скривав свого «критично­го ставлення до участі анархістів в безпартійних професійних спілках, які привчають робітників до легалізму та виключної боротьби за мінімальні вимоги». І. Гроссман виступив проти парламентаризму та «міфу про демократичну республіку», ви­сунувши гасло «Ніхто не вільний від вини!», закликав до фі­зичного знищення багатіїв і можновладців [11, с. 255].

У 190б-1907 рр. «Чорний прапор» вважався найнебезпечні - шою для владних структур анархістською терористичною гру­пою, на його рахунку були сотні терактів і експропріацій по всій імперії. У другій половині січня 190б р. прихильники «Чорно­го прапора» організували у Кишиневі конференцію анархістів - комуністів (за різними даними, конференція зібрала від 21 до б0 бойовиків). Присутні негативно поставилися до участі анар­хістів в безпартійних профспілках, які, на їх думку, привчали робітників до легалізму і боротьби за мінімальні вимоги, висту­пили проти партій буржуазії, партійної пропаганди соціалістів.

І. Гроссман критикував анархістів федерації «Хліб і воля» за ідейну аморфність, нерішучість і «м’якотілість» [18, с. 500].

На конференції була створена «Російська терористична ле­тюча група анархістів», що складалася з найбільш активних терористів південних і західних губерній, для здійснення ряду гучних замахів в Російській імперії та за кордоном. У кож­ній губернії, повіті, волості, анархісти створили «мисливські команди», що мали ціль «нападати на ворога з метою дезор­ганізувати його, збентежувати, збивати із позицій». Частина учасників конференції, які називали себе «комунарами», ви­рішила, що в момент, коли пролетаріат знаходиться в «екстазі революційного стану», потрібно негайно підняти повстання на півдні Російської імперії, з ціллю організації «тимчасової ре­волюційної комуни» в одному з великих робочих мегаполісів. Решта учасників конференції поділилися на три частини: одну «потягнуло» на Кавказ для організації терактів проти буржу­азії і великих чиновників, інша — попрямувала в Царсько - Польське, решта — до Одеси і Катеринослава.

У вересні 190б р. П. Кропоткін організував з’їзд російських анархістів у Лондоні, на якому висунув завдання — створення єдиної анархістської організації, виступивши проти тактики тотальних експропріацій, яку проводили прихильники «Чор­ного прапора». За даними В. В. Кривенького, в 190б р. в Ро­сійський імперії діяла 221 група анархістів в 155 містах, а за 1903-1910 рр. діяльність анархістів проявилася в 218 населе­них пунктах. Чисельність анархістських організацій за цей же період доходила до 7 тис. чол. [19, с. 1б].

У 190б р. в багатьох анархістських центрах почалися об’єднавчі процеси створення потужних федерацій. Tак, у Фе­дерацію одеських анархістів увійшли: Центральна робоча гру­па анархістів-комуністів; І та ІІ Пересипські групи анархістів - комуністів (створені на базі соціал-демократичних груп робітників заводів Гена і Вальтуха і колишніх членів одесь­кої військової організації РСДРП), І та ІІ групи анархістів - комуністів Молдаванки, Слобідська група анархістів-комуністів,

І та ІІ групи Одеських молодих анархістів-комуністів, Автоном­на бойова група анархістів-комуністів, Селянська група анар­хістів, Селянський союз Поділлі і Херсонської губернії, група українських анархістів «Вільна громада» [20].

Одеські анархісти мали постійний зв’язок із групами анархістів-комуністів і анархістів-синдикалістів Миколаєва. Tаємна друкарня анархістів-комуністів, що працювала в Оде­сі, друкувала листівки від імені Миколаївської групи. Одеські анархісти створили у містечку Голта групу, яка у 190б р. про­вела низку терористичних актів [21, л. 2-б].

На початку 190б р. в містах Російської імперії виникло ще кілька анархістських федерацій: Катеринославська федерація анархістів (складалася з федерації анархістів-комуністів Tруб - ного заводу, залізничних майстерень, Брянського заводу і між­заводської федерації, федеративних груп Чечелевкі, Кайдак, Верхньодніпровська); Віленська федеративна група анархістів складалася із груп робітників-шкіряників, шевців, м’ясників і кравців, Петербурзька федерація анархістів, що започаткувала свої групи по всіх робочих районах міста [22].

Наприкінці 190б р. Південноросійська група анархістів - синдикалістів «Новий світ» стала найбільш численною і ак­тивної анархістською групою в Російській імперії. У своїй «Автобіографії» К. Фейгельман писав про групу «Новий світ»: «організація ця була досить велика і проводила в цей час спільно з С. Р. (соціалістами-революціонерами. — Авт.) і С. Д. (соціал-демократами. — Авт.) страйк добровольчого флоту... Організації анархістів-синдикалістів вдалося пустити глибоке коріння серед робітників, особливо моряків» [23, л. 8].

Під час страйку на торговому флоті до групи перейшло більш ніж 150 моряків, кочегарів і портових докерів, частина студен­тів і службовців Новоросійського університету, 11 розпропаган - дованих одеських есерів-максималістів, близько 30 перебіжчи­ків з РСДРП і Бунду, 70 колишніх прихильників «Чорного прапора» та «Селянської групи анархістів-комуністів» [24].

Група «Новий світ» перетворилася в Федерацію анархо - синдикалістських груп, складаючись (за різними даними) з 10-15 автономних груп. Лідер групи Я. Кирилівський — «Но- вомірський» за допомогою моряків торгового флоту налагодив співпрацю «Нового світу» з анархістами-синдикалістами Нью - Йорку, Лондона, Парижу, Стамбулу, С.-Петербургу, контак­ти були встановлені з революційно налаштованими моряками Чорного, Азовського, Балтійського і Каспійського морів, річ­никами Дніпра [25].

З грудня 190б р. Одеса стала головним центром анархо - синдикалістського руху всієї Російської імперії. Під впливом одеських анархістів-синдикалістів почали формуватися подібні групи в ^располі, Ананьєві, Аккермані, Миколаєві, Херсоні, Севастополі, Керчі, Сімферополі, Євпаторії, Маріуполі, Новоро­сійську, Катеринославі, Єлисаветграді, Кривому Розі, Харкові, Києві, по селах Tаврійської, Бессарабської, Подільської губер­ній. Анархісти-синдикалісти створили групи Південноросійської федерації селян анархістів-синдикалістів по селах і містечках Київщини та Херсонщини: Городище, Хлистунівка, ^всте, Рот - містрівка, Сміла, Мала Смелянка, Костянтинівка, Ковалівка, майже у всіх селах і містечках Черкаського та Васильківського повітів [2б, л. 2-б]. Кілька десятків активістів-пропагандистів «Нового світу» (так званих «центровиків»), були пов’язані з со­тнями анархістів-«масовиків» і співчуваючих [27, л. 20-2б].

На початку 190б р. сформувалася іллегалістська Федерація анархістів-індивідуалістів «Чорний ворон», її групи фіксува­лися поліцією в Києві, Одесі, Ромнах, Бердичеві, Кам’янці- Подільському, Баку, Омську, в Криму, на Кубані Ця федерація була великим об’єднанням зі своєю структурою і зв’язками. Місцевих груп «Чорний ворон» по імперії було багато, але не скрізь поліція відстежувала їх діяльність і чітко іденти­фікувала приналежність [28, л. 2]. Поліція фіксувала діяль­ність і інших іллегалістських федерацій: Міжнародної орга­нізації анархістів-індивідуалістів «Вільний сокіл», Федерації анархістів-комуністів «Червона сотня».

У першій половині 1907 р. більша частина груп федера­ції «Чорний прапор» була розгромлена поліцією. [29, л. 73]. Одеські анархісти, залишившись без керівництва (І. Гроссман був заарештований, Я. Кирилівський виїхав з Одеси), вирі­шили об’єднати зусилля активістів, що залишилися на волі з груп анархістів-синдикалістів, анархістів-комуністів, «Чорний прапор», створивши нову федерацію — «Робочу групу анар­хістів на Півдні». На думку її творців, ця федерація повинна була об’єднати анархістів Південно-Заходу: Одеси, Миколаєва, Херсона, Аккермана, Севастополя, Сімферополя, Керчі. Згодом анархісти-комуністи з українських губерній утворили в низці міст і сіл ще одне об’єднання — Федеративну спілку анархістів «Земля і воля» [30].

Анархістські організації для Департаменту поліції складали велику проблему, тому що, з точки зору організаційних прин­ципів, вони не підпорядковувалися логіці, властивої іншим революційним партіям. Кожна із груп анархістів керувалася у своїх діях локальними завданнями на свій розсуд. У анархіс­тів не було яскраво вираженого центру, який віддавав би ди­рективи, керував терактами та іншими заходами. Відмова від централізації і організованої діяльності була, безумовно, слаб­кістю анархістів, але в той же час саме в цьому і полягала їх унікальність. З тих же причин анархістів було важко арешту­вати і зібрати докази «злочинної діяльності» — багатьох з них владі доводилося звільняти на підставах недостатності доказів. Групи рідко функціонували довго, а ті з них, які проіснували більше року, неодноразово змінювали свій склад під ударами постійних арештів учасників.

Популярність анархістського руху в 190б-1907 рр. призве­ла до того, що анархістські групи, гуртки стали утворювати­ся повсюдно, в тому числі з людей, практично не знайомих з теорією анархізму, напівкримінальних елементів, безробіт­них. ^ді групи з’являлися в гімназіях, народних училищах, на заводах. Під час архівних досліджень діяльності локальних анархістських груп простежується той факт, що анархістський рух мав не тільки ключові центри, а й визнаних лідерів, які координували діяльність анархістів. Анархістські групи по різ­них містах та регіонах підтримували постійний зв’язок, від­бувався взаємообмін кадрами, літературою, коштами. Газети і журнали анархістів, які збирали кореспонденцію із різних регіонів, встановлювали інформаційний зв’язок між групами та виробляли стратегічні завдання для всього руху. Потужні напрямки анархізму, такі, наприклад, як «Чорний прапор», «Хліб і воля», «Новий світ», створили свої федерації, забезпе­чуючи взаємозв’язок локальних груп та плануючи спільні дії по всій території Російської імперії.

Джерела та література

1. Горев Б. И. Аполитические и антипарламентские группы. Анар­хисты. Максималисты. Махаевцы / Б. И. Горев // Общественное движение в России в начале XX века. — СПб., 1914. — Т. 3. — Кн. 5. — С. 474-536.

2. Ленин В. И. Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — Изд. 5. — Москва: Политиздат, 1981. — Т. 41. Май-ноябрь, 1920. — 695 с.

3. Ярославский Е. М. Анархизм в России / Е. М. Ярославский. — М., 1939. — С. 118.

4. Равич-Черкасский М. Н. Анархисты / М. Н. Равич-Черкасский. — Харьков: Пролетарий, 1930. — 2-е изд. — 68 с.; Горев Б. И. Анар­хизм в России: От Бакунина до Махно / Б. И. Горев. — М.: Мол. гвардия, 1930. — 144 с. — (История обществ, мысли в России); Залежский В. Анархисты в России / В. Залежский. — М.: Мол. гвардия, 1930. — 80 с.; Кузина Л. А. Борьба большевиков про­тив анархизма в период первой русской революции / Л. А. Кузи­на: автореф. дис канд. ист. наук. — Л., 1950. — 10 с.; Корно-

Ухов Е. М. Борьба партии большевиков против анархизма в России / Е. М. Корноухов. — М.: Политиздат, 1981. — 192 с.; Канев С. Н. Революция и анархизм: Из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма (1840-1917 гг.) / С. Н. Канев. — М.: Мысль, 1987. — 328 с.

5. Комин В. В. Анархизм в России / Комин: Спец. курс лекций, про­чит. на ист. фак. Пед. ин-та / В. В. Калинин; гос. пед. ин-т им. М. И. Калинина. — Калинин, 1969. — 244 с.

6. Эврич П. Русские анархисты, 1905-1917 / П. Эврич; пер. И. Е. По­лоцка. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2006. — 448 с.

7. Петришина Л. В. Анархісти в Одесі в період першої революції в Росії / Л. В. Петришина, А. К. Юрій // Наукові праці з питань політичної історії. — Вип. 172. — К., 1992. — С. 61-63.

8. Лебеденко А. М. Анархісти на Україні в 1903-1908 рр. / А. М. Ле­беденко // Український історичний журнал, 1991. — № 11. — С. 36-42; Його саме. История анархизма в Украине (кон. XIX — нач. XX вв.). — К., 1995.

9. Кривенький В. В. Анархисты в революции 1905-1907 гг. : автореф. дис. ... канд. ист. наук / В. В. Кривенький. — М., 1990. — 26 с.; Ермаков В. Д. Российский анархизм и анархисты / В. Д. Ерма­ков. — СПб.: Нестор, 1996. — С. 214-324; Його саме. Анархист­ское движение в России: история и современность / В. Д. Ерма­ков. — СПб., 1997; Його саме. Анархистское движение в начале

XX в. на окраинах Российской империи / В. Д. Ермаков // Труды исторического факультета СПбГУ. — 2010. — № 1. — С. 333-355.

10. Орчакова Л. Г. Анархисты в политической жизни (1903-1928 гг.) : дис. на соискание ученой степени доктора ист. наук / Л. Г. Орча - кова. — М., 2008.

11. Анархисты: Документы и материалы. 1883-1935 гг.: В 2 т. / Ас­социация «Российская политическая энциклопедия»; редкол.:

В. В. Шелохаев (отв. ред.) и др.; сост. В. В. Кривенький. — М.: РОССПЭН, 1998-1999. — Т. 1: 1883-1916 гг. — 1998.

12. Malinovski. Mit wolnosti. — Warsawa, 1983. — Р. 20-23; Гончарок М. Век воли. Русский анархизм и евреи XIX-XX века / М. Гонча­рок. — Иерусалим, 1996. — С. 7-8.

13. Державний архів Одеської області (ДАОО), ф. 634, оп. 1, спр. 266.

14. А. С. Чернознаменцы и безначальцы / А. С. // Михаилу Бакуни­ну (1876-1926). Очерки истории анархического движения в Рос­сии. — М., 1926. — С. 279-297.

15. ДАОО, ф. 2636, оп. 1, спр. 332.

16. Гейфман А. Революционный террор в России / А. Гейфман; 1894­1917. — М., 1997. — 448 с.

17. Свободная коммуна. — М., 1918.

18. Горев Б. И. Аполитические и антипарламентские группы. Анар­хисты. Максималисты. Махаевцы / Б. И. Горев // Обществен­ное движение в России в начале XX века / Под ред. Л. Мартова и др. — СПб.: Обществ. польза, 1914. — Т. 3. Кн. 5: Партии, их состав, развитие и проявление в массовом движении, на выборах и в Думе. — С. 477-536.

19. Кривенький В. В. Анархисты в революции 1905-1907 гг.: авто­реф. дис канд. ист. наук / В. В. Кривенький. — М., 1990. —

26 с.

20. ДІА України (Державний історичний архів України), ф. 347, оп. 1, спр. 522, арк. 2-10; спр. 602, арк. 2-10; ф. 385, оп. 1, спр. 2262, арк.; спр. 2131, арк. 41, 87;. ДАОО, ф. 2636, оп. 1, спр. 234, арк. 4.

21. ДАОО, ф. 634, оп.1, спр. 561, арк. 2.

22. Підпільне анархістське видання з архіву С. Флешіна і М. Стеймер в Міжнародному інституті соціальної історії, Амстердам. From folder 84 of the Flechine (Senya Fleshin and Mollie Steimer) Archive at the International Institute of Social History, Amsterdam.

23. ДАОО, ф. 2636, оп. 1, спр. 268, арк. 8.

24. ДАОО, ф. 2636, оп. 1, спр. 268, арк. 8; спр. 388, арк. 4-5.

25. Новомирский Я. Анархическое движение в Одессе: сб. статей / Я. Новомирский // Михаилу Бакунину (1876-1926). Очерки ис­тории анархического движения в России. — М.: Голос труда, 1926. — С. 264-278.

26. ДІА України, ф. 274, оп. 1, спр. 2710, арк. 2-6.

27. ДІА України, ф.1597, оп. 1, спр. 396, арк. 20-30.

28. Государственный архив Российской Федерации, ф. 102, оп. 1806, спр.189, арк. 1-2.

29. ДІА України, ф. 268, оп. 1, спр, 178, арк. 73.

Анотації

Савченко В. А. Анархистская организационная структура и анархистские коммуникации в эпоху революции 1905—1907 гг.

В статье освещается малоизученный вопрос формирования ор­ганизационных структур анархистского движения в Российской империи в 1905-1907 гг. Автор исследует анархистские федерации которые активно действовали в украинских губерниях: «Черное знамя», «Хлеб и воля», «Новый мир», «Черный ворон».

Ключевые слова: анархистское движение, террор, Федерация анархистов — коммунистов, Российская империя, «Черный флаг», «Хлеб и воля».

Savchenko V. A. Anarchist organization and аnarchist communi­cation in the era of the revolution 1905—1907.

The article highlights the insufficiently explored problem of the formation of the anarchists’ movement organizational structures in Russia in 1905-1907. The author explores the anarchist federations that were active in Ukrainian provinces: «Black flag», «Bread and freedom», «New world», «Black crow».

Key words: anarchists’ movement, terror, Federation of anarchists and communists, Russian empire, «Black flag», «Bread and freedom».

Надійшла дo редакції 12 березня 2014 poêy