Головна Історія Інтелігенція і влада ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЄЮ (31 ТРАВНЯ 1997 РР.) В ОЦІНЦІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
joomla
ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЄЮ (31 ТРАВНЯ 1997 РР.) В ОЦІНЦІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мардаренко

31 травня 1997 року у Києві президенти України та Росії Л. Д. Кучма і Б. М. Єльцин скріпили своїми підписами “Дого­вір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”, так званий “Великий Договір” (Ба­зовий Договір) [1]. Це були довгоочікуваний візит і довгоочі­куваний договір, який мав закласти правовий фундамент від­носинам між двома державами, перевести процес розв’язання актуальних питань українсько-російських відносин у правове русло, відіграти стабілізуючу роль у міжнародних взаєминах, у тому числі, на Європейському континенті.

На жаль, Базовий Договір не зняв всіх гострих питань у взаємовідносинах між Україною та Росією, тому ця проблема не втрачає своєї актуальності і зараз. Напередодні 10-ти річчя підписання Договору, звертаючись до його минулих оцінок офіційною владою, науковцями, митцями, засобами масової інформації, доречно, на наш погляд, ще з’ясувати, яку оцінку “Великий Договір” отримав з боку найбільш авторитетної на той час націонал-демократичної партії Народного Руху Укра­їни, який зробив вагомий внесок в зміст, узгодження, при­йняття і ратифікацію ВР України важливого міжнародного документа.

Метою даної статті є аналіз ставлення НРУ до ратифікації Договору та його бачення розв’язання існуючих проблем.

Після підписання Договору вище керівництво України, де­які політичні сили та засоби масової інформації з задоволенням повідомили, що нарешті вирішилося питання територіальних претензії до України з боку Росії, що підписання Договору є ознакою зняття всіх сумнівів щодо незалежності та територі­альної цілісності України.

Але були й інші оцінки, які лунали в пресі, — Договір під­писаний “дорогою ціною” [2] для України, що ставить під сум­нів відповідність його національним інтересам української Дер­жави. Схожі оцінки висловлювали експерти [3].

Відомий історик, заступник директора Інституту історії України НАН України, професор С. В. Кульчицький висловив­ся з приводу підписання Договору таким чином: “Перспективи Великого договору України з Росією стануть більш зрозумілими лише тоді, коли до обговорення підключаться історики. Адже Великий договір — не перший документ в історії українсько - російських відносин” [4].

Початок такому обговоренню поклала наукова конференція

30 квітня 1999 у Києві. За ініціативою Конгресу української інтелігенції Великий Договір між Україною і Російською Феде­рацією обговорювався на засіданні за круглим столом “Великий Договір” України з Росією: історичний компроміс чи реальний шанс на стратегічне партнерство?” В його роботі взяли участь представники урядових структур та недержавних організацій, провідні науковці країни, експерти міждержавних відносин, митці та літератори. Під час засідання обговорювалися акту­альні проблеми українсько-російських міждержавних взаємо­відносин в контексті підписання “Великого Договору” і шляхи їх подальшого розвитку. Оцінки “Великому Договору” дали в матеріалах доповідей доктори історичних наук С. Кульчиць - кий, Л. Залізняк, В. Кириченко, інші науковці, митці та рухі - вці І. Драч, І. Заєць та Б. Горинь.

У підсумковому документі “круглого столу” домінувала дум­ка про те, що без розумних взаємопоступок та компромісів, покладених в основу “Великого договору”, досягнення стра­тегічного партнерства обох великих народів неможливе. За такого підходу, проблема тлумачення Великого Договору як “історичного компромісу” чи шансу на побудову відносин стра­тегічного партнерства знімається на користь більш коректного питання — забезпечення національних інтересів обох країн у площині взаємовигідних компромісів та поважання прав парт­нера без обов’язково-ритуальних запевнень у “вічній дружбі”.

Укладанню “Базового Договору” передувала низка перего­ворів і з інших питань — угод, протоколів і заяв з розподілу Чорноморського Флоту, статусу м. Севастополь та інших. Було багато заяв чільних урядовців України про винесення за дужки “Базового Договору” питання розподілу ЧФ та статусу Севасто­поля. Українська сторона на переговорах з Росією пропонувала провести демілітаризацію Карантинної бухти и передати її для потреб Севастополя, але, як писала газета “За вільну Україну”, “московіти стояли на смерть за цей стратегічний об’єкт” [5].

Тому 28 травня 1997 р. голови урядів України і Росії під­писали окремі угоди по ЧФ, які завершили процес поділу ЧФ СРСР та встановили умови оренди Росією бази у Севастополі і порядок взаєморозрахунків. Б. Горинь, член українсько-ро­сійської парламентської групи, прокоментував підписання цих домовленостей як перемогу російської дипломатії, отже — як здачу українською стороною своїх національних позицій. Де­які регіональні організації Руху вважали, що “Російська Феде­рація поставила українських керівників на коліна” [6], ув’яза­вши договір із розподілом Чорноморського флоту. В. Чорновіл заявив, що в зв’язку з тим, що Росія нав’язала Україні в од­ному пакеті два договори — загальний договір і конкретний договір про статус Севастополя та параметри розподілу Чорно­морського флоту, необхідно розпочати демілітаризацію басейну Чорного моря.

Укладанням угод, на думку рухівців, Україна мала виріши­ти низку важливих проблем двосторонніх відносин:

- проблему цілісності території, визнання Росією українсь­кої приналежності Севастополя, непорушності кордонів;

- проблему права власності на майно колишнього Чорномор­ського флоту СРСР;

- проблему відшкодування витрат, що зумовлені базуван­ням російських військ на території України протягом 1992­

1997 рр.

Чи зняли “Базовий Договір” і угоди про ЧФ і Севастополь проблеми, які існували між двома державами?

Прихильники негативної оцінки “Базового Договору” обґрун­товують свої погляди наступним чином: По-перше, користува­тися нормою про непорушність кордонів можна лише за умови, що ці кордоні існують. До сьогодні кордону між Україною і Росією в повному розумінні цього слову не існує (використову­ються дрібномасштабні мапи, лінії кордону на яких товщиною у кілька кілометрів). Делімітацію ж морських кордонів Росій­ська сторона розпочинати відмовилась навідріз.

По-друге, угоди не вирішили спірний статус Севастополя. Стаття 2 Угоди про параметри поділу ЧФ твердить: “Основна база Чорноморського флоту РФ знаходиться в м. Севастопо­лі” [7].

По-третє, відповідно до Постанови Верховної Ради Укра­їни “Про військові формування на Україні” від 24 серпня 1991 р. Чорноморський флот СРСР став власністю України. Це було визнано державами-учасниками СНД при укладанні договору про створення СНД 8 грудня 1991р. Отже, майно ЧФ є власністю українського народу і зміна його власника можлива лише за рішенням суб’єкту права власності — Вер­ховної Ради України, який не ухвалював жодних рішень про дарування чи продаж Росії половини кораблів і суден ЧФ. Безкоштовна передача Росії 50% майна ЧФ, згоду на яку дали Л. Кравчук 17 червня 1993 р. в Москві і Л. Кучма 9 червня 1995 р. в Сочі та 28 травня 1997 р. в Києві, не має жодних юридичних підстав.

По-четверте, відповідно до укладених угод Україна фактич­но відмовилась від повноцінного відшкодування вартості майна ЧФ (на початок 1992 р. ЧФ оцінювався в суму 80 млрд. дола­рів), яке передається Росії, і погодилась на символічне списан­ня боргів як компенсацію за перебування ЧФ РФ на території України.

Таким чином, на думку противників Договору, ні угоди щодо флоту, ні “Базовий Договір” не розв’язали повністю спі­рних питань в українсько-російських відносинах, багато прин­ципових питань залишилися невирішеними і були винесені за межі угод. Окремі же статті угод прямо суперечили Конститу­ції України. Представники Національного фронту висловили протест проти укладених угод, проте він не викликав резонансу в суспільстві.

У національно-демократичному середовищі думки політич­них сил розділилися — від крайніх, мовляв, це зрада націо­нальних інтересів, до поміркованих, які висловлювалися, що у нинішній економічній ситуації, в якій опинилася Україна, іншого виходу не було.

“Рух, не мовчи! Ця угода — зрада” [8] — лише одна з бага­тьох подібних телеграм, що надходили тими днями в секрета­ріат Руху з приводу підписання угод про Чорноморський флот. Такий зміст звернень був викликаний позицією, яку зайняв НРУ в цьому питанні. Ця позиція була двоїстою.

По-перше, Народний Рух України розглядав підписаний широкомасштабний договір між Україною та Росією як базо­вий документ для подальшої нормалізації добросусідських від­носин між державами і закликав український парламент до як­найшвидшої ратифікації цього договору. Що ж до підписаних кількома днями раніше з порушенням Конституції України угод з Росією щодо Чорноморського флоту, то Рух вважав, що вони не відповідають національним інтересам України, погір­шують ситуацію у Криму і Севастополі, закладають механізм нескінченної присутності російських військ на території Украї­ни, стають перешкодою на шляху інтеграції України в європей­ські структури. Таким чином, чітко усвідомлюючи пагубність поєднання в одному пакеті широкомасштабного договору і ло­кального питання Чорноморського флоту (яке було вирішено не на користь України), НРУ підтримав договір як перший се­рйозний документ, який зафіксував непорушність українських кордонів и визначив статус Севастополя.

В. Чорновіл у своєму виступі під час розгляду у Верховній Раді питання про ратифікацію Договору про дружбу, співро­бітництво і партнерство між Україною і Російською Федера­цією 14 січня 1998 року зазначив, що договір, який подали на ратифікацію, не бездоганний: “Незрозуміло, що то воно таке “стратегічне партнерство”, яке ми вже оголосили і з Америкою, і з Польщею, і ще, здається, з якимись держава­ми. Мені видається, що це поняття розмите й не має правової основи. Можливо, деякі з положень звернення, яке зачиту­вав Б. Олійник, потрібно було б перенести у загальний дого­вір, зокрема щодо повернення культурних цінностей. Але ми розуміємо також, що будь-який договір є результатом взає­мних компромісів і важких переговорів. Якщо немає зага- льномасштабного договору, то немає можливості розглядати існуючі проблеми” [9].

Коментуючи позицію правих, які висловлювалися з різкою критикою з приводу підписання Договору, мовляв, це зрада національних інтересів, В. Чорновіл погоджувався з тими пре­тензіями, які висувалися, але вважав, що критика має бути конструктивною, а пропозиції зваженими: ”Я абсолютно пого­джусь з тими претензіями, які тут заявляв щодо Росії депутат Шандрюк. Але що ж пропонує тоді депутат Шандрюк, якщо ми не підпишемо загальномасштабного договору? Може, ого­лосити сусідній державі війну, щоб розв’язати всі ці справді існуючи сьогодні між нами проблеми? І я не знаю, до речі, що називати національною зрадою: чи підписання такого догово­ру, чи створення провокаційної ситуації і загострення взаємин з сусідньою державою, що може призвести до загибелі україн­ської держави ” [10].

Отже, НРУ, на чолі зі своїм лідером В. Чорноволом, на за­ключному етапі розгляду українсько-російського Базового До­говору підтримав його схвалення. Оцінюючи договір як такий, що відповідає міжнародним стандартам, НРУ та його лідер В. Чорновіл вважали, що при нормальній владі в державі цей до­говір може забезпечити нормальні добросусідські відносини, додаючи, однак, що влада не повинна забувати про пріоритети зовнішньої політики. Ці пріоритети складаються з інтеграції не в СНД, а в Європу, “де є місце і для України, і для Росії, і для всіх інших європейських держав” [11].

В. Чорновіл та Рух не виключали, що існування іноземних військових формувань на українській території, які належать країні, що послідовно ставить під сумнів перспективи українсь­кої незалежності, може розглядатися як істотна загроза націо­нальній безпеці. Отже, головна зовнішня небезпека для України виходить від Росії. Росіяни не позбулися і ніколи добровільно не позбудуться прагнення перетворити Україну на своє живи­льне середовище. Незважаючи на проголошення незалежної держави, українське суспільство і далі перебуває у величезній залежності від Росії на економічному, ідейному, науковому, ін­формаційному, культурному та інших рівнях. Використовуючи цю залежність, Москва спрямовує у вигідне для себе річище внутріполітичне життя в Україні, що вкрай небезпечно. Тому в національних інтересах України є проведення виразного курсу на унезалежнення від Росії на всіх напрямах, що передбачено Програмою НРУ [12] — проводити у своїй діяльності політику, спрямовану на виведення з території України російських вій­ськових формувань, домагатися денонсації відповідних двосто­ронніх угод між Україною та Російською Федерацією.

Але, з другого боку, лідер НРУ чітко уявляв собі, що під­писання з Росією Великого Договору сприяє виходу обох країн із небезпечного “глухого кута”, має для України і Росії велике значення з точки зору розвитку рівноправного партнерства і саме реалізація таких можливостей — стратегічний напрямок взаємодії, яку треба було налагоджувати вже після ратифіка­ції цього Договору і будувати міждержавні стосунки на ново­му рівні у всіх сферах політичного та соціально-економічного життя.

Майже двома роками пізніше, обговорюючи за згадуваним вже круглим столом “Великий Договір” України з Росією, ко­лишній рухівець, народний депутат України, перший заступ­ник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках з СНД Іван Заєць оцінюючи українсько-ро­сійський “Великий Договір”, висловив такі думки:

Укладення такого Договору є логічним продовженням по­літики добросусідства України, проголошеної ще в 1991 році. Від того, наскільки буде скріплюватись європейський вибір Росії і України, залежатиме і доля цього документа. Вима­льовуються декілька варіантів розвитку українсько-росій­ських відносин у контексті підписання Договору: Перший: Україна і Росія рухаються в європейському напрямі. Тоді, природно, співпраця в рамках цього Договору буде продук­тивною і працюватиме не лише на зміцнення відносин між Україною і Росією, а й сприятиме посиленню стабільності та безпеки у Європі.

Можлива й інша схема. Україна йде в Європу, повертається назад до європейського дому. Росія залишається в євразійсь­кому просторі з відчутним переважанням азійської частки і вважає, що ідентифікує себе з Євразією. За такого розвитку подій великих перспектив у реалізації положень цього Догово­ру немає. Більше того, він може перетворитись на стримуючий чинник для обох країн, насамперед для України. У цьому від­ношенні жодної перспективи в реалізації положень Договору не має.

За третім варіантом припускається, що Росія і Україна не будуть реалізовувати європейський вибір і відмовляються від того, щоб повернутися, щоб не йти до Європи. В такому разі Договір буде на руку лише проімперським політичним колам Росії та України і взагалі нікому не потрібен. І він, Договір, служитиме тільки для того, щоб відновити нову російську імперію і стати тараном для демократичного роз­витку обох країн.

Підсумовуючи викладене, слід констатувати: Рух дав пози­тивну оцінку “Великому Договору” і наголошував, що для по - вномасштабної реалізації Договору треба, щоб як Україна, так і Росія прямували в європейському напрямі. Тільки за таких умов Договір матиме шанс бути реалізованим. В іншому випа­дку він не матиме майбутнього. На нашу думку, цей висновок дуже актуальний для сьогодення.

Отже, Народний Рух України та його лідери зробили свій внесок у зміст, узгодження, прийняття, оцінку та ратифікацію ВР України конче важливого міжнародного документа і спрог - нозували умови і можливості його реалізації.

Джерела та література:

1. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією // Політика і час. — 1997. — №7.

2. Левицька Г. “Дорогою ціною” — так можна сказати про підписан­ня угод між Україною і Росією // За вільну Україну. — 1997. — 5 червня.

3. Кудряшов С. П., Одарич С. О., Оробець Ю. М. Карта Севастопо­ля: тріумф президентів, трагедія України // Експертна оцінка 25. 06. 1997. — К.: Фонд “Українська перспектива”, 1997. — 28 с.

4. Великий договір України з Росією: історичний компроміс чи реаль­ний шанс на стратегічне партнерство? Матеріали Круглого столу / Рада національної безпеки і оборони України, Національний інсти­тут українсько-російських відносин, Конгрес української інтеліге­нції. — К.: НІУРВ, 1999. — // www. niurr. gov. ua /ukr/vydannya/ krugstil.

5. Прем’ер і Президент України здали стратегічні севастопольські бу­хти москалям // За вільну Україну. — 1997. — 31 травня.

6. Росія підписала договір з Україною, але шовіністичні амбіції зали­шилися // За вільну Україну. — 1997. — 3 червня.

7. Кудряшов С. П., Одарич С. О., Оробець Ю. М. Карта Севастопо­ля: тріумф президентів, трагедія України // Експертна оцінка

25. 06. 1997. — К.:Фонд “Українська перспектива”, 1997 — С. 7.

8.Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора / Вступ. Стаття та післямова Леся Танюка. — К.: Либідь,2000. — С. 340.

9.Чорновіл В. Битися чи миритися? Але — як рівний з рівним! // Час/Time. — 1998. — 15-21 січня.

10. Там само.

11. Там само.

12. Народний Рух України: державність, демократія, реформи. Про­грама. Статут. — К.: Управління ідеології, агітації та пропаганди Народного Руху України, 1996. — 92 с.

Анотації

Мардаренко Е. В. Договор про дружбу, сотрудничество и пар­тнерство между Украиной и Россией (31 мая 1997 г.) в оценке Народного Руха Украины.

Статья посвящена 10-летию подписания Договора про дружбу, сотрудничество и партнерство между Украиной и Российской Фе­дерацией (31 мая 1997 г.), который должен был заложить правовой фундамент между двумя государствами. Автор дает анализ оценки этого важного события Народным Рухом Украины.

Mardarenko H. V. Friendship and partnership treaty between Ukraine and Russia (May, 31, 1997) and its estimation by NRU (Ukrainian People Movement).

The article is devoted to the 10-th anniversary of signing of the Friendship and partnership treaty between Ukraine and Russia

(31.05.1997) That was to lay the legal foundations between the coun­tries. The author analyses how NRU (Ukrainian People Movement) estimates this important event.

Похожие статьи