Головна Історія Інтелігенція і влада М. С. ВОЛОБУЄВ — ІДЕОЛОГ ЕКОНОМІЧНОЇ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ
joomla
М. С. ВОЛОБУЄВ — ІДЕОЛОГ ЕКОНОМІЧНОЇ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Котляр

Миколаївський навчально-науковий інститут Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Розбудова української незалежної держави вимагає глибокого вивчення і критичного осмислення історичного досвіду економічно­го та політичного розвитку України. В цих умовах неабиякого зна­чення набуває створення історичного портрету особистості, в кон­тексті загального розвитку країни чи регіону, з яким пов’язані її життя та діяльність, особливо коли розглядати цю особистість в кон­тексті проблем, пов’язаних з інтелігенцією. Біографістика при цьо­му розглядається як окрема галузь історичної науки. Вона має своїм об’єктом вивчення особи в її різнобічних проявах і зв’язках із суспі­льством. Це дозволяє сучасному досліднику не лише простежити роль і місце особистості в історії, але й розкрити її індивідуальність, рекон­струювати її внутрішню духовну будову, звільнити від старих сте­реотипів й догм, ідеологічних нашарувань [1].

Наша наукова публікація є спробою, опираючись на біографічний матеріал та творчі здобутки М. С. Волобуєва, довести, що його ідеї стали передвісниками майбутньої економічної самостійності Украї­ни. При цьому були використані дослідження сучасних істориків та економістів: О. Белебехи, О. Савченка, Ю. Шаповала, В. Даниленка, С. Кульчицького, Г. Касьянова, Л. Новохатька, В. Марочко, Ю. Кот­ляра [2], а також праці М. Волобуєва та його сучасників [3].

Волобуєв Михайло Сидорович — визначний український еконо­міст. Народився 24 січня 1903 р. у м. Миколаєві. Його батько працю­вав помічником бухгалтера в міській управі, а мати — вчителькою. Після завершення у 1914 р. Миколаївської чоловічої гімназії жив з власного кошту, займався репетиторством. Стосовно національності існує декілька анкет, заповнених ним особисто у 20-х рр. XX ст. У графі “національність” записано “росіянин”, а в анкеті арештова­ного — “українець” [4]. Зміна національності не була випадковою, адже його звинувачували в українському націоналізмові. Тепер щодо прізвища. Упродовж 1920-1930-х рр. він підписувався під різними документами і статтями як “Волобуєв”, а в 1950-х рр. — “Волобуєв - Артемов”, взявши прізвище дружини Варвари Іванівни Артемо - вої [5].

Після зайняття Миколаєва Червоною Армією у 1920 р. Волобуєв вступив до лав КП(б)У. Однак, враховуючи той факт, що він “вагав­ся” зі вступом до компартії, його невдовзі “вичистили” з КП(б)У, роз­глянувши повторно справу, поновили в партії.

На початку 1920-х рр. Волобуєв працював викладачем у Микола­ївському кооперативному і фінансово-економічному технікумах, а за кваліфікацією був “пропагандистом 4-ї групи” та мав фах “політпра - цівника” [6]. Одночасно з викладацькою діяльністю Волобуєв займа­вся і політичною роботою — був членом колегії Миколаївського від­ділу народної освіти, а з 1922 р. — завідувачем Вінницького губерн­ського відділу народної освіти. Його активність справила належний вплив на керівництво, відтак з’явилася перспектива “кадрового про­сування”.

Весною 1923 р. Волобуєва відкликали з Поділля до Харкова, вра­хувавши особисті заслуги в боротьбі з так званим “політичним бан­дитизмом”, тобто з антибільшовицьким рухом українських селян. Перебування на Вінниччині негативно позначилося на його здоров’ї, як свідчать анкетні записи, Волобуєв часто лікувався від туберкульо­зу й астми [7]. З 1923 р. Волобуєв керував роботою “сільбудів” — про­пагандистських осередків Всеукраїнського управління сільбудинка - ми НКО УСРР, які займалися політичною освітою селян. На цій по­саді він перебував до серпня 1924 р., а до лютого 1925 р. тимчасово виконував обов’язки голови Центрального державного методичного комітету, очолювавши згодом цю установу до жовтня 1927 р.

Науково-педагогічна робота Волобуєва у тодішній столиці фактич­но розпочалася після закінчення екстерном у 1924 р. економічного відділення факультету політпрофосвіти Харківського ІНО. В 1925/26 рр. М. Волобуєва призначили деканом факультету політп­рофосвіти ХІНО [8]. Його статті з теорії політосвіти друкувалися на сторінках часопису “Шлях до комунізму”. В жовтні 1926 р. Волобу­єв очолив кафедру політпрофосвіти УНДІПУ [9], а пізніше, ставши професором, завідував кафедрою Харківського механіко-машинобу - дівного інституту (1930-1933) [10].

Чітке бачення антиукраїнської колоніальної політики Москви спонукало Волобуєва написати й опублікувати унікальну працю “До проблем української економіки” в теоретичному журналі “Більшо­вик України”(1928) [11].

У статті, що мала дискусійний характер, окреслено фази розвит­ку колоніальної політики Російської імперії в Україні до жовтневих подій 1917 р. і спростовано версію про повну єдність дореволюційної української і російської економіки. На думку Волобуєва, російська імперська економіка — це комплекс національних економік. Однак, підкреслював Волобуєв, саме це ігнорували й ігнорують і російські економісти, і московські керівні установи (в т. ч. Держплан СРСР), які взагалі часом уникають навіть самої назви “Україна”, віддаючи перевагу назвам “Південь”, “Південний район”, “Південь Європей­ської Росії”, “Південноросійське господарство”. Він обґрунтував ду­мку про те, що Україна має власні шляхи розвитку, мусить готува­тися до вступу у світове господарство. На конкретних прикладах по­казував нераціональність централізованого використання планови­ми установами СРСР природних і економічних ресурсів України.

Волобуєв пропонував розглядати господарство СРСР як комплекс національних економік, а кожну національну економіку — як певну цілісність. Саме такий підхід міг би забезпечити ефективність та ра­ціональність використання обмежених природних ресурсів. Він вно­сив конкретні пропозиції щодо розширення прав українських еко­номічних центрів, зберігаючи за Держпланом СРСР “загальнодире - ктивні функції”, виступав проти вилучення господарських прибут­ків за межі України, пропонував переглянути плани індустріалізації, відкинувши тенденцію розглядати “російську економіку як паную­чу”, встановити всеукраїнську систему регулювання припливу робо­чої сили, стежачи за пропорційним розподілом місць на українських заводах між Україною та Росією, зберегти за Україною право реаль­ного контролю за діяльністю союзних органів [12].

Доцільно навести основні положення праці М. Волобуєва:

1. У XVIII ст. українська економіка була розвиненіша, ніж ро­сійська. Україна інтенсивно торгувала з Європою на відміну від Росії, через її відсталість.

2. Після укладення Переяславської угоди Московська держава військовою силою, адміністративними і економічними заходами при­душила зовнішню торгівлю України, перетворила її в колонію. Ве­ликий загін російських фабрикантів і купців заволодів продуктив­ними силами України.

3. Користуючись своїм панівним становищем, Російська імперія забирала з України не тільки матеріальні, а й фінансові ресурси. Роз­виток продуктивних сил України штучно гальмувався. Тому існува­ла відцентрова тенденція — “прагнення увійти до складу світової го­сподарської системи безпосередньо, а не через російську економіку”.

4. Після революції дискримінаційне становище України зберег­лося. Основні капітальні вкладення ідуть на Урал та в інші райони Росії. “За 5-річним планом ВРНГ СРСР із загальної програми будів­ництва 26 нових заводів на Україну припадає лише 3.” Надто вели­кий відсоток бюджету України йде на потреби інших республік [13].

М. Волобуєв показав себе не тільки як аналітик, він накреслив план виходу України із ганебного колоніального становища. Отже, продовжимо його висновки:

5. Треба наділити українські економічні відомства правами дій­сного керівництва всім народним господарствам республіки.

6. Союзний держплан та інші центральні відомства повинні ви­конувати лише загальнодирективні функції. Українські господарські плани підлягають змінам лише у тому разі, якщо вони суперечать цим директивам.

7. Бюджет України має затверджуватися в Україні. Крім того, неприпустимо вилучати з прибутків України занадто великі кошти для їх використання за межами республіки.

8. У всеукраїнських масштабах ввести регулювання робочої сили з тим, щоб простежувати, чи пропорційно розподілені місця на укра­їнських заводах між УРСР та РРФСР.

9. Україна та інші республіки правомочні контролювати союзні органи, де відчувається вплив старих великодержавних фахівців- економістів [14].

Дехто продовжує твердити, що російська адміністрація Півдня України на чолі з Потьомкіним мало не принесла туди цивілізацію. У той час, коли вона прийшла, показав на ґрунтовних матеріалах Волобуєв, що підтверджує останніми дослідженнями професор-еко - номіст Запорізького університету А. Бойко, то знищила перші й най - передовіші в тодішній Європі фермерські господарства — запорізькі зимівники. Так вважав і відомий історик М. Грушевський [15].

Волобуєв довів, що за СРСР дискримінаційне становище ук­раїнської економіки та нашого народу збереглося. Основні капі­таловкладення йшли на Урал, в інші райони Росії, надто великий від­соток бюджету України йшов на потребу інших республік. В завуа­льованій формі він фактично висловив думку, що колоніальний ха­рактер економічної політики Російської імперії щодо України не тіль­ки зберігся в умовах СРСР, а й запроектований на далеку перспекти­ву [16].

Зосереджуючи основну увагу на економічних проблемах, М. Во - лобуєв у той же час відстоював, захищав українську культуру, мис­тецтво. Ось його аргументи: “Ліквідація “провінціального станови­ща” нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде на­слідком забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, забезпечення її становища, сформованого національно-господар­ського організму, остаточної відмови розглядати її як просту суму районів єдиної неподільної економіки. На цьому боці національної проблеми слід зосередити увагу...” [17]. Як бачимо, зміст статті ви­йшов далеко за рамки економічної проблематики. Твір став явищем політичного характеру.

Стаття М. Волобуєва отримала великий економічний, культур­ницький і політичний резонанс. Вона мала національно-патріотич­ну орієнтацію (на економічній основі), як і виступи М. Хвильового, інших літераторів, митців України — на ідеологічній основі. Україн­ська республіка вустами комуністичної еліти наполегливо висувала свої вимоги щодо культури, мови, права на економічну самостійність, на державну самостійність в межах соціалістичного устрою [18].

М. Волобуєв підкреслював, що написав статтю не для поглиблення розбіжностей між Росією і Україною, однак саме це йому було інкри­міновано, а його погляди кваліфіковано як економічну платформу “на - ціонал-ухильництва” і піддано публічному остракізмові. Публічне викриття М. Волобуєвим колоніальної політики Росії щодо України викликало відразу організовану зливу викриттів та звинувачень у не - комуністичному мисленні та антирадянщині. Проти Волобуєва висту­пили Є. Гірчак, А. Річицький, М. Скрипник. Останній назвав свою статтю “3 приводу економічної платформи націоналізму”, де писав: “Як нам ставитись до волобуєвщини? А так, як поставились до шумкі - зму, до хвильовизму. Вони ведуть до фашизму...” [19].

Волобуєва примусили до формального “каяття”: журнал “Більшо­вик України” у 1928 р. надрукував лист, в якому Волобуєв оголосив свою позицію помилковою, а в 1930 р. вмістив його “самокритичну” статтю “Проти економічної платформи націоналізму (До критики волобуївщини)”.

Після виступів М. Волобуєва з’явився ще один різновид “україн­ського буржуазного націоналізму” — “волобуєвщина”. Для його ви­криття скликалися збори, наукові конференції, публікувалися обу­рені виступи.

7 Грудня 1933 р. М. С. Волобуєв був заарештований за звинува­ченням в участі в “українській контрреволюційній організації, що прагнула повалення радянської влади збройним шляхом”. Рішенням судової трійки при Колегії ГПУ УСРР від 26 лютого 1934 р. він був засуджений до 5 років виправних таборів, але враховуючи хворобли-

О ) и и • ті*

Вий стан здоров я цей вирок йому замінили засланням до Казахста­ну [20].

Після звільнення він мешкав у Краснодарському краї. Під час

Великої Вітчизняної війни М. Волобуєв за завданням НКВС працю­вав у газеті “Кубань”, яка видавалася німцями, їздив краєм і одноча­сно збирав відомості про фашистські війська [21].

У 1948 р. переїхав до Ростова-на-Дону, де працював завідувачем кафедри економіки Ростовського інституту народного господарства на фінансово-економічному факультеті. У серпні 1957 р. був офіцій­но реабілітованим. Але перед реабілітацією в 1956 р. у заяві на ім’я Генпрокурора СРСР Волобуєв писав: “Стикаючись і дискутуючи з працівниками російської Головполітосвіти у практичних питаннях, хворобливо сприймаючи спроби трактувати українську культуру і український Наркомат освіти як провінційні, я поступово дійшов висновку про неможливість успішного розвитку українського куль­турного будівництва у співпраці з росіянами” [22].

Пізніше М. Волобуєв перейшов на роботу до Донецького торговель­ного інституту (1961), але через бронхіальну астму не зміг прожива­ти в Донбасі і повернувся до Ростова. В останні роки життя — на ви­кладацькій роботі у Ростові-на-Дону. Помер там же 20 червня 1972 р. [23].

Сучасний відомий вчений-економіст О. Савченко, який мав пря­ме відношення до підготовки Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), писав, що миколаївець М. С. Волобуєв ще в 1928 р. написав розділ цього доленосного державного докумен­та, а точніше, став ідейним натхненником VI розділу Декларації, який має назву “Економічна самостійність”.

Таким чином, М. С. Волобуєв пройшов типовий шлях українсько­го інтелігента часів тоталітаризму: боровся за радянську владу, став жертвою її карально-репресивної системи, побував у засланні, проте встиг зробити найголовніше — теоретично обґрунтував ідею еконо­мічної самостійності України.

Література

1. Шкварець В. П. Миколаївці: визначні історики і краєзнавці минулого.

— Миколаїв: ТОВ ВіД, 2004. — С. 4-5.

2. Белебеха І. О. Україна і комунізм: У 2 кн. — Кн. 2. Сталінізація України (1924-1953). — X.: Факт, 2003; Савченко О. За що репресували М. Воло­буєва / / Наука і суспільство. — 1990. — №11; Шаповал Ю. І. “Я помиля­вся, взявши на себе провину...” До 90-річчя М. С. Волобуєва-Артемова // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1994. — №1; Данилен - ко В. М., Касьянов Г. В., Кульчнцькнй С. В. Сталінізм на Україні у 20- 30-ті роки. — К., 1991; Новохатько Л. М. Волобуєв М. і “волобуєвщина” (Загадкова історія походження українського “сепаратизму”). — К.,1997; Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політично­го терору (1929-1941). — К.: Науковий світ, 2003; Котляр Ю. В. Чи був М. С. Волобуєв передвісником економічної самостійності України? / / Зна­ки питання в історії України: українська історія у європейському кон­тексті. — Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005.

3. Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України.

— 1928. — №2-3; Скрипник М. З приводу економічної платформи наці­оналізму // Більшовик України. — 1928. — №6.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління Укра­їни (далі — ЦДАВО України). — Ф. 166. — Оп. 12. — Спр. 1266. — Арк. 1-2, 69.

5. Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політично­го терору (1929-1941). — С. 132.

6. ЦДАВО України. — Ф. 166. — Оп. 12. — Спр. 1266. — Арк. 69.

7. Там само. — Арк. 11.

8. ЦДАВО України. — Ф. 166. — Оп. 7. — Спр. 131. — Арк. 6.

9. Там само. — Арк. 68.

10. Провідники духовності в Україні: Довідник / За ред. І. Ф. Кураса. — К.: Вища школа, 2003. — С. 380.

11. Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України.

— 1928. — №2-3.

12. Енциклопедія історії України: В 5 т. — Т. 1: А-В. — К.: Наукова думка, 2003. — С. 614.

13. Савченко О. За що репресували М. Волобуєва. — С. 11-12.

14. Там само. — С. 12.

15. Миколаївщина: літопис історичних подій. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2002.

— С. 688.

16. Котляр Ю. В. Селянство Півдня України: доба нової економічної політи­ки (1921-1929 рр.) — Одеса: ТОВ ВіД, 2004. — С. 55.

17. Шаповал Ю. І. “Я помилявся, взявши на себе провину...” — С. 107.

18. Белебеха І. О. Україна і комунізм. — Кн. 2. — С. 144.

19. Скрипник М. З приводу економічної платформи націоналізму // Біль­шовик України. — 1928. — №6. — С. 50.

20. Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політично­го терору (1929-1941). — С. 139.

21. Миколаївщина: літопис історичних подій. — С. 689.

22. Шаповал Ю. І. “Я помилявся, взявши на себе провину...” — С. 105.

23. Енциклопедія історії України. — С. 614.