Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАВОВІ УМОВИ РОЗВИТКУ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ В 1860-70-Х РР. ХІХ СТ. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
joomla
ПРАВОВІ УМОВИ РОЗВИТКУ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ В 1860-70-Х РР. ХІХ СТ. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

I. С. Дружкова

Розглядаючи розвиток кредиту на землях Півдня України другої половини ХІХ ст., необхідно звернути увагу на юридичні умови існу­вання приватних кредитно-банківських закладів у зазначений пері­од. Без розгляду цих умов неможливо буде зрозуміти причини бага­тьох кризових явищ у розвитку банківського сектору економіки, а також необхідність реформування банківського законодавства.

Ця стаття є стислим оглядом правових умов розвитку кредит­но-банківських закладів у зазначений період. Це також спроба не тільки охарактеризувати законодавство Російської імперії, але й порівняти його рівень з тогочасними західними зразками. Крім того, потрібно розглянути окремо законодавство щодо державних, комерційних та приватних кредитних установ, виявити, на якій стадії розробки знаходився кожний із зазначених видів законодавства у 60-80-ті рр. ХІХ ст., а також визначити наявність відмінностей у правових умовах існування кредитних установ на Півдні України, порівняно з загальноімперськими. Поза рамками цього досліджен­ня знаходиться розвиток кредитно-банківських закладів в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли діяльність приватних і державних кредитних установ зазнала значних змін у ході реформування ча­сів С. Вітте та П. Столипіна.

Робіт, спеціально присвячених зазначеній темі, немає, проте в багатьох працях та наукових розвідках приділялася увага окре­мим її аспектам, оскільки неможливо розглядати розвиток кредит­них закладів, не зазначивши правові умови їх виникнення та роз­витку. Особливе місце для вивчення загальних тенденцій розвитку цих установ у зазначений період мають ґрунтовні дослідження вче­них, що поєднували теоретичні знання з практичним доробком. Так, Я. Печорін залишив по собі стислий огляд кредитних установ усіх форм власності в Російській імперії, але робота є досить компі­лятивною, автор беззастережно підтримує державну кредитну полі­тику. П. Мігулін є автором ґрунтовних досліджень з питань держа­вного та іпотечного кредиту, банкової політики в Російській імпе­рії протягом трьохсот років. Проблемам юридичного аспекту при­ватного кредиту, переважно вексельній практиці в Одесі, була при­свячена праця Д. Мейєра [1]. Відомості з історії започаткування та розвитку дрібних кредитних закладів в Російській імперії можна зустріти в багатьох статтях енциклопедичних видань XIX — поча­тку XX ст. [2].

В радянський період розробкою питань положення приватного кредиту займався I. Бровер, а державного — С. Боровой [3]. Крім того, слід назвати I. Гіндіна — автора багатьох робіт з історії кре­диту в другій половині XIX ст. [4]. Серед сучасних дослідників у СНД можна назвати Б. Ананьїча, Н. Проскурякову та О. Соколов - ського [5]. В цілому, можна говорити про те, що на сучасному етапі тема потребує подальшого дослідження.

Індустріальний розвиток Російської імперії відбувався в рам­ках “наздоганяючої моделі”. Ведучу роль грала держава, що інтен­сивно насаджувала передові технології, форми виробництва й ін­фраструктури. Це призводило до нестиковки нових і традиційних укладів і вело до розвитку державного примусу, у тому числі й в економічній сфері. Яскравим прикладом активної ролі держави в розвитку економіки стало створення в державі за участю Міністер­ства фінансів і Державного банку системи кредитно-банківських закладів.

Еволюція цих закладів у Російській імперії в цей час мала ряд особливостей, на відміну від промислово розвинутих країн Заходу. Вона проходила в рамках чіткого банківського законодавства, яке характеризувалося регулюванням діяльності банків усіх форм ор­ганізації, за винятком банкірських будинків. У цей час на Заході на основі законодавства регулювалася діяльність тільки емісійних банків.

У Російській імперії формування банківського законодавства почалося одночасно із затвердженням статутів перших банків, де включалися положення, що визначали умови існування, внутрішню організацію й діяльність банків, потім ці положення переносилися до статутів нових банків з аналогічною формою організації, тому статути цих установ фактично ідентичні. Процес становлення кре­дитно-банківських закладів проходив в рамках загальної конце­сійної (дозвільної) системи і всіляко заохочувався Міністерством фінансів, переважно через допомогу Державного банку. Цей період закінчився в середині 70-х рр. XIX ст., коли була створена структу­ра акціонерних комерційних банків (в результаті закону — “Про заснування приватних кредитних установ” 1872 р.) [6], яка з де­якими змінами проіснувала до 1917 р.

Щоб зрозуміти причини появи цього закону, необхідно поверну­тися в той час, коли плани створення нової банківської системи тільки розроблялися. Відбувалося це в гурті молодих ліберальних економістів при міністрі фінансів О. Княжевиче (1858 — 1862 рр.), куди входили М. Мілютін, М. Рейтерн, Е. Ламанський та ректор Київського університету М. Бунге. Усі вони були прихильниками манчестерської школи політичної економії, тому реформа була роз­роблена відповідно до теоретичних положень цього напрямку еко­номічної думки, в тому числі ідеї про основну роль кредиту в про­мисловому розвитку держави. Економічний розвиток розглядався як природний процес, що не потребує державного втручання, а одні­єю з основних перешкод на його шляху вважалася система казен­них банків.

У той час, як у країнах Західної Європи банки були сферою дія­льності приватного капіталу, в Російській імперії до 1860 р. банків­ська справа практично була монополією держави, за винятком не­великого числа приватних банкірських будинків, які знаходились в осередках зовнішньої торгівлі. До ліберальних реформ діяли Державні позичковий та комерційний банки, ощадні скарбниці і місцеві кредитні установи (прикази громадської опіки). Головне

• 1 • О • • и »о • о

Місце в дореформеніи банківській системі займав іпотечний кре­дит, до середини XIX ст. в Російській імперії і в західноєвропейсь­ких країнах нерухоме майно розглядалося як найбільш надійне забезпечення кредиту. Однак у нашій країні нерухомість у силу слабкого розвитку торгівлі й промисловості була практично єди­ним реальним забезпеченням, тому всі кредитні установи, крім Державного комерційного банку, були іпотечними.

Південь України належав до щасливого виключення, регіон був центром усіх видів кредиту, що переважно скупчувався в одному місті Херсонської губернії — Одесі, яка стає чималим центром кре­диту Півдня України ще з початку ХІХ ст. Значні кредитні опера­ції здебільшого зводились до надання позик великим землевлас­никам під майбутній урожай та кредитування зовнішньої торгів­лі. Однак, не дивлячись на такий розвиток кредиту, постійно чули­ся скарги на його незадовільний стан. Це відбувалося не через не­стачу відповідних установ, а тому, що державні заклади не мали можливості надати допомогу всім бажаючим, приватні ж знаходи­лись на напівлегальному положенні завдяки “указним відсоткам” (максимальна ставка позики 6%) [7], що заважало розвиткові при­ватного кредиту.

В період ліберальних реформ становище приватного кредиту не дуже змінилось. Хоча в деяких джерелах є відомості про зменшен­ня відсоткового тягаря по приватним позикам, але це не відповідає реальному стану речей. Так, представники міщан міста Одеси в 1861 р. просили відкрити якийсь кредитний заклад, мотивуючи це тим, що часто вони відчувають нестачу грошей для розвитку своїх підприємств, і змушені звертатися до лихварів і сплачувати за по­зики від 60 до 200% річних, що призводило до того, що більшість боржників ставала “довічними” [8]. Крім того, ще у 1860 р. до Оде­ської міської розпорядницької думи зверталися представники всіх ремісничих цехів, з проханням гроші з рахунку ремісничої управи використати для створення окремого ремісничого банку [9]. У цей же час було здійснено ще одну спробу створити кредитний заклад в Одесі для обслуговування міщан, Одеська міщанська управа дома­галась створення Одеського міщанського банку з 1861 по 1871 р. [10]. Уряд залишився невблаганним, всі ці прохання не були вико­нані, оскільки політика уряду була спрямована на збільшення кре­дитних закладів, але універсального характеру, для більшості насе­лення. Це підтверджує циркуляр Міністерства внутрішніх справ до херсонського губернатора, де зазначалося, що бажано створити на­лежні умови для того, щоб губернські земські банки не були суто становими установами і обслуговували землевласників усіх соціа­льних груп. Про важливість для держави створення нових кредит­них закладів говорить підпис на цьому документі П. Валуєва (мі­ністр внутрішніх справ 1861 — 1868 рр. та міністр державного майна 1872 — 1879 рр.) [11].

В 1859 р. була заснована Комісія по створенню земських банків, яка після вивчення досвіду інших країн рекомендувала перейти від системи казенних кредитних закладів до системи “приватних і зовсім самостійних земських банків... у формі товариств чи земле­власників, чи акціонерних компаній, нарешті, у якій-небудь нової, пристосованій до місцевих потреб, формі”. Як перехідний захід пропонувалися земельні кредитні товариства при приказах громад­ської опіки під “кругову поруку” [12]. Цей проект не був затвер­джений. Однак ліквідація існуючих державних установ продовжу­валася, тому наприкінці 50-х рр. XIX ст. на Півдні Україні функці­онувала тільки невелика кількість приватних кредитних закладів, що призвело до подорожчання кредиту. Так у 1868 р. до Одеської міщанської управи зверталися мешканці міста, за відомостями яких можна скласти приблизну картину тодішньої практики приватно­го кредиту — позика в 30 крб. сріблом через 6 місяців оберталася 162 крб. (240% річних), крім цього, тижневі виплати не записува­лися на вексель і позикодавець міг у судовому порядку стягнути з боржника ще 90 крб. [13].

Банки західного типу — акціонерні та у формі товариств вза­ємного кредиту — у Російській імперії і зокрема на Півдні Укра­їни довго не засновувалися. Основною причиною цього була відсутність реальних економічних передумов для заснування банків такого типу — нерозвиненість російської промисловості на початку 60-х рр. XIX ст. Великі труднощі виникали при спро­бах зібрати статутний капітал — вільних коштів усередині кра­їни в цей час було дуже мало, частина нагромаджених населен­ням коштів, як зазначалося вище, наприкінці 50-х рр. була вкла­дена в акціонерні компанії, інша частина в процесі ліквідації казенних банків була перетворена в 5% банківські квитки. Крім того, підприємці спочатку побоювалися вкладати гроші в незна­йому їм справу.

В цей час пропонувалося багато проектів банків. Акціонерні ба­нки рекомендувалися як заклади змішаного типу (надають всі види кредиту) [14]. Однак жоден із цих проектів не був затверджений. Тільки після того, як міністром фінансів було призначено М. Рей - терна (1862 — 1878 рр.), ідея створення банків у формі товариств взаємного кредиту (до цього типу банків належали також взаємні громадські земельні банки і всілякі товариства поземельного кре­диту з круговою порукою) та акціонерних компаній (акціонерних комерційних, земельних банків і акціонерних ломбардів) — почала реалізовуватися. Міністр поділяв ліберальні західноєвропейські ідеї до кінця 60-х рр. XIX ст., коли почалися збої в ході їх практичної реалізації, що змусило уряд засумніватися у правильності обраного курсу в цілому.

Повільно й важко проходило заснування перших акціонерних банків і товариств взаємного кредиту. Банки нового типу заснову­валися тільки як банки короткострокового комерційного кредиту. Перші з них — Петербурзькі товариство взаємного кредиту (засно­вано в 1863 р. з ініціативи Е. Ламанського), приватний комерцій­ний банк (1864 р.) та обліковий і позичковий банк (під керівницт­вом П. Валуєва) були створені з ініціативи Міністерства фінансів і при участі Державного банку. Вони отримали привілеї за те, що поряд із комерційними операціями виконували певні доручення уряду, тобто були своєрідними уповноваженими банками. На Укра­їні першим з’явилося Одеське товариство взаємного кредиту, що було засновано в 1868 р. [15].

Політикою “насадження і вирощування” було згодом назване відношення Міністерства фінансів і Державного банку до цього типу кредитних установ в період їх становлення, однак все рівно важ­ким і повільним був процес їх заснування. До 1869 р. у державі існувало 5 акціонерних комерційних банків і 9 товариств взаємно­го кредиту.

Промисловий підйом супроводжувався інтенсивним розвитком акціонерних підприємств. Почався період небувалого розмаху грюн­дерства (масове засновництво акціонерних товариств, банків і стра­хових компаній, супроводжується широкою емісією цінних папе­рів, біржовими спекуляціями, створенням “дутих” підприємств). Промисловий підйом і грюндерство в країні були зв’язані з вели­чезним залізничним будівництвом.

Засновницька гарячка почалася в 1870 році. Протягом 1870 — 73 рр. було засновано в 2 рази більше акціонерних компаній, ніж в попереднє десятиліття. Різко виріс попит на всі види цінних папе­рів, що викликало біржовий ажіотаж і як наслідок — біржову кри­зу, що у свою чергу призвела до росту напруженості в кредитній системі, і в 1873 р. вибухнула економічна криза.

Характерною рисою початку 70-х рр. XIX ст. стало масове за­сновництво акціонерних банків. За три роки — з 1870 по 1873 р. — було засновано 53 акціонерних банки з капіталом 108 млн. крб. З яких 39 банків були комерційними, 14 банків — земельними.

Щодо України, то в останній третині XIX ст. було засновано 12 ко­мерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 р.), Харківський торговельний (1870 р.), Київський промисловий (1871 р.), Миколаївський комерційний (1872 р.), Одеський обліко­вий (1879 р.) та інші. Проте більшість із них проіснувала недовго, наприкінці XIX ст. залишилося лише два комерційних банка на українських теренах — Київський приватний та Одеський обліко­вий. Вважається, що ці банки посідали незначне місце в кредитній системі Російської імперії. Така роль українських банків, як так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціаль­но-економічного розвитку Російської імперії, тісним зв’язком при­ватних банків з Державним банком і Міністерством фінансів, ко­лоніальною політикою російського царизму в Україні.

У фінансовій сфері в цей час переважали біржовий ажіотаж, спе­куляції. Акціонерні банки займалися не стільки кредитуванням торгівлі і промисловості, скільки операціями по реалізації акцій різних компаній, при цьому вони не утрудняли себе розробкою стра­тегії і тактики проведення цих операцій, а запозичали у готовому виді з досвіду західних банків.

Існував ризик утратити через кризу те, що вдалося зробити. Розуміння того, що становище на фінансових ринках погіршуєть­ся в значній мірі в результаті надмірної активності акціонерних компаній, змусило М. Рейтерна багато в чому змінити свої погля - ди. До висновку, що економічний лібералізм західного типу — не безумовне благо для держави, міністр прийшов не відразу. Упер­ше ідея “російського економічного лібералізму” про розвиток на­родного господарства на основі приватної ініціативи під патрона­жем уряду була висловлена їм у записці, що він подав Олександ­ру II у 1866 р. Квінтесенцію цих поглядів М. Рейтерн передав у “Фінансовій духівниці” своєму спадкоємцю С. Грейгу (1878 — 81 рр.), де, відзначаючи згубні наслідки засновницької акціонер­ної гарячки і зв’язаних із нею спекулятивних операцій він радив обмежити заснування нових підприємств, і особливо банків, але в той же час “зробити все можливе для підтримки вже існуючих” через Державний банк [16].

Таким чином, реформування банківської системи шляхом про­стого копіювання досвіду західноєвропейських країн в умовах Ро­сійської імперії з її повільними темпами нагромадження капіталу й розвитку промислового виробництва змусило уряд удатися до адміністративно-правового регулювання діяльності комерційних банків узагалі, а акціонерних комерційних — у найбільш жорсткій формі. Вживання адміністративних заходів, спрямованих на зни­ження конкуренції між акціонерними комерційними банками, було реакцією російського уряду на негативні явища в банківській сфе­рі того часу. Ці заходи повинні були звести до мінімуму фактори, що загрожували стабільності банківської системи. Одним з таких факторів була відсоткова політика акціонерних комерційних бан­ків. Вони виплачували високі відсотки по внесках, для виконання своїх зобов’язань перед вкладниками, банки активно брали участь у спекулятивних операціях, надмірне захоплення якими призводи­ло до банківських криз. Щоб мінімізувати втрати під час кризи, за законом 1872 р. заборонялося заснування нових акціонерних ко­мерційних банків у столицях і в тих містах, де вже існував хоча б один такий банк. Міністр фінансів одержав право затверджувати статути акціонерних банків і кредитних установ “на круговій по­руці”, якщо вони не відрізнялися від зазначених у законі зразко­вих статутів банків.

Одночасно для забезпечення стабільності банківської системи країни були обмежені операції акціонерних комерційних банків, зв’язані з нерухомістю і засновницькою діяльністю в промисловос­ті, а також торгові операції за свій рахунок і участь банків у біржо­вій грі за допомогою кредитування клієнтів через систему спеціа­льних поточних рахунків. З цією метою в Російській імперії для акціонерних комерційних банків і суспільств взаємного кредиту був у законодавчому порядку встановлений ряд обов’язкових нор­мативів діяльності.

З метою забезпечення надійності, ліквідності і платоспроможно­сті акціонерних комерційних банків їм заборонялося: враховувати соло-векселя “без забезпечення або забезпечені нерухомим майном”; купувати нерухомість, за винятком будинків, “що необхідні для їх власного приміщення або для приміщень їх контор і складів”; на­раховувати особливі премії “на засновницькі паї” і акції “з прибу­тків банку”.

Закон 1872 р. встановлював кілька обов’язкових нормативів ді­яльності товариств взаємного кредиту. Максимальний розмір кре­диту, наданого членам товариств, не повинен був перевищувати мі­німальний більше ніж у 50 разів. Кожний із засновників міг бути членом тільки одного товариства взаємного кредиту [17].

Це фактично був “пруденціальний нагляд” за діяльністю комер­ційних банків з боку держави, хоча сам термін з’явиться набагато пізніше і не в Російській імперії.

Міністру фінансів було надано право встановлювати обов’язко­ву форму для друку балансів банків, за нею повинні були друкува­тися окремо матеріали по кожному з дозволених статутом виду операцій. Крім того, міністр отримав право у разі потреби вимага­ти “необхідних пояснень” по балансах і звітах “від правлінь цих установ”. У цей час в Англії акціонерні банки, як і будь-яке акціо­нерне товариство, публікували звіти про свою діяльність один раз у рік, як і баланси, в Російській імперії — два рази на рік. Основна вимога, що пред’являлася до них, — наявність даних про майно й доходи банку [18].

Після появи банківського закону 1872 р. заснування акціонер­них комерційних банків у Російській імперії практично припини­лося, в період 1874 — 1883 рр. було засновано лише 2 банки. Через рік вибухнула світова загальноекономічна криза. На відміну від попередніх аналогічних криз вона завдала відчутної шкоди госпо­дарству країни. У той же час плин кризи показав, що уряду в знач­ній мірі вдалося досягти мети, яку він переслідував при підготовці банківського закону 1872 року. Цей закон і здійснення Держав­ним банком під час кризи функції “кредитора останньої інстан­ції” допомогли врятувати всі основні столичні і провінційні банки, збанкрутували лише 10 банків (8 провінційних), для порівняння у Німеччині — 78 банків.

Закон 1872 р. мав велике значення для розвитку банківської справи в Російській імперії. Він вплинув не тільки на формування системи державного регулювання й нагляду за діяльністю кредит­них установ, але і на процес становлення національної банківської системи кінця XIX — початку XX ст. На Заході законодавство, що регулює діяльність комерційних банків, з’явилося у Швеції на по­чатку XX ст. З кінця 20-х рр. XX ст. його стали вводити й інші країни.

Тобто можна говорити, що в другій половині XIX ст. була сфор­мована добре розроблена законодавча система, щодо державного кредиту. Процес становлення кредитно-банківських закладів про­ходив в рамках загальної концесійної системи, всіляко заохочував­ся і керувався державою. Законодавство комерційного кредиту в цей час тільки формувалося. Спочатку цей процес проходив на ос­нові найкращих європейських зразків, згодом просте копіювання поступається виваженій економічній політиці уряду.

Правові умови існування кредитно-банківських установ в 60­80-х рр. XIX ст. на Півдні України фактично не відрізнялися від загальноімперських, що не завжди відповідало нагальним потре­бам розвитку кредиту. Оскільки темпи економічного росту цього регіону були швидше, ніж загальноімперські, тут мало місце певне штучне гальмування розвитку кредитних закладів.

Література:

1. Печерин Я. И. Исторический обзор правительственных, общественных и частных кредитных установлений в России. — С. Пб., 1904. — 142 с.; Мигулин П. П. Русский государственный кредит. — Т. 3. Вып. 1-5. — Xарьков, 1901.; Мейер Д. И. Юридические исследования относительно торгового быта Одессы. — Казань, 1855. — 46 с.

2. Энциклопедический словарь. Т. 48. — С. Пб., 1897; Большая энциклопе­дия. / Под. ред. С. Н. Южакова и проф. П. Н. Милюкова. — Т. 2. — С. Пб.: Просвещение, 1900. — С. 56-80.

3. Вровер I. М. Україна на переломі до промислового капіталізму. — Т. 1.

— Одеса, 1931. — 175 с.; Боровой С. Я. Кредит и банки России. — М., 1958. — 288 с.

4. Гиндин И. Ф. Государственный банк и экономическая политика царско­го правительства. — М., 1960. — 414 с.; Гиндин И. Ф. Русские коммер­ческие банки. Из истории финансового капитала в России. — М., 1948.

— 451 с.

5. Ананьич В. В. Банкирские дома России 1860 — 1914. — Л., 1991. — 196 с.; Проскурова Н. А. Крестьянский поземельный банк // Отечественная история. — 1998. — № 3. — С. 66-82; Соколовский А. В. Сельская кре­дитная кооперация в России в 90-е годы XIX в.: выбор пути // Вопросы истории. — 2002. — № 3. — С. 119-125.

6. ПСЗ. II. — Т. 47. — № 49005.

7. ПСЗ. — Т. 14. — №10235.

8. ДАОО. — Ф. 4. — Оп. 33. — Спр. 1153. — Арк. 3-6.

9. ДАОО. — Ф. 4. — Оп. 33. — Спр. 1153. — Арк. 11-13.

10. ДАОО. — Ф. 4. — Оп. 44. — Спр. 54. — Арк. 33.

11. ДАОО. — Ф. 4. — Оп. 33. — Спр. 1153. — Арк. 16.

12. Труды Комиссии, Высочайше учрежденной для устройства земских бан­ков. — Т. 1. — С. Пб., 1860. — С. ЪХУП-ЬХУШ.

13. ДАОО. — Ф. 4. — Оп. 44. — Спр. 54. — Арк. 33.

14. Левин И. И. Акционерные коммерческие банки в России. — Пг., 1917.

— Т. 1. — С. 131-165.

15. Історія Одеси. — Одеса, 2002. — С. 147.

16. Государственный банк и экономическая политика царского правительс­тва. 1860 — 1892. — М., 1960. — С. 362.; Гиндин И. Ф. Русские комме­рческие банки. Из истории финансового капитала в России. — М., 1948.

— 451 с.

17. ПСЗ II. — Т. 47. — № 50915.

18. РДІА. — Ф. 1287. — Оп. 1. — Спр. 1676. — Арк. 206-206 об.

Похожие статьи