Головна Історія Інтелігенція і влада ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ І ТРАГІЧНА ДОЛЯ ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ, ЛІКАРЯ І ДИПЛОМАТА Х. Г. РАКОВСЬКОГО
joomla
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ І ТРАГІЧНА ДОЛЯ ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ, ЛІКАРЯ І ДИПЛОМАТА Х. Г. РАКОВСЬКОГО
Історія - Інтелігенція і влада

Я. Й. Потеряйко

4 лютого 1988 року Пленум Верховного суду СРСР, розглянувши протест Генерального прокурора Союзу РСР, постановив скасувати вирок Військової Колегії Верховного суду СРСР від 13 березня 1938 р. у відношенні осіб, які проходили у справі так званого “антирадянського правотроцькістського блоку” і припинив справу через брак злочину в їхніх діях. Цією ж постановою було скасовано і вирок Військової Колегії Верховного суду СРСР від 8 березня 1941 р. у відношенні Раковського Християна Георгійовича, за яким він був розстріляний. У такий спосіб ім’я Х. Г. Раковського було повернено історії [1].

Перші публікації, присвячені Х. Г. Раковському, в Україні і СРСР з’явилися в добу горбачовської перебудови [2]. Проте вони не да­ють повної характеристики його багатогранної діяльності.

Більше того, в цих публікаціях не приділено належної уваги роботі Раковського на посаді голови Раднаркому України, захисту ним прав УСРР від посягань Сталіна на її незалежність ще в пері­од становлення СРСР і в перші роки його існування. На жаль, після розвалу Радянського Союзу і утворення незалежної держави — України, спеціальних публікацій, присвячених Х. Г. Раковському, не з’являлося. Причиною цього є, на мій погляд, те, що вітчизняні історики зосередили свою увагу на заповненні “білих плям” в істо­рії України, висвітленні політичної діяльності безпосередньо укра­їнських діячів, чиї імена раніше замовчувалися або піддавалися нищівній критиці і плюндруванню.

Однак це зовсім не означає, що не слід висвітлювати життєвий шлях і політичну діяльність представників неукраїнської націона­льності, біографії яких пов’язані з Україною. Адже відомо, що Укра­їна завжди була інтернаціональною державою і цінувала представ­ників інших народів, які присвятили їй своє життя. Не варто забу­вати, що позитивні історичні діяння політичних діячів, не україн­ців за національністю, мають важливе політичне значення для су­часності. Вони сприяють зближенню і зміцненню міжнародних зв’я- зків України з країнами світу. У нашому випадку мова йде про зміцнення зв’язків з Болгарією. Все сказане потребує подальшого детального вивчення життєвого шляху і діяльності X. Г. Раковсь - кого.

Особистість Християна Раковського заслуговує на те, щоб його життя знало молоде покоління українського народу. Адже ця істо­рична постать є унікальною в історії людства. “Я належу п’яти кра­їнам: Болгарії, Румунії, Росії, Україні і Франції” [3], — говорив у од­ному із інтерв’ю французькому журналісту сам Християн Георгійо­вич. Додамо до цього свідчення Л. Д. Троцького, який був знайомий з Раковським більше трьох десятиріч. “Раковського я знаю з 1903 р., — писав Троцький. — Наша тісна дружба продовжувалася до 1934 р., коли Раковський покаявся в своїх опозиційних гріхах і повернувся до урядового табору. У повному розумінні слова міжна­родний революціонер Раковський крім рідної болгарської мови во­лодіє російською, французькою, румунською, англійською, німецькою, читає італійською та іншими мовами. Вигнаний із дев’яти європей­ських країн, Раковський зв’язав свою долю з Жовтневою революцією, якій він служив на самих відповідальних посадах. Лікар за освітою, блискучий оратор і письменник, він приваблював усіх відкритим характером, чуйністю, психічною дотепністю” [4].

Все мовлене вище переконує в необхідності познайомити сучас­ну генерацію українського народу з життям і діяльністю славного сина Болгарії — Християна Георгійовича Раковського, який мав безпосереднє відношення і до України. Головна увага в статті буде приділена його діяльності на посаді голови українського уряду.

Та спочатку короткий екскурс.

Народився X. Г. Раковський 1 (13) серпня 1873 року у невелич­кому болгарському містечку Котел, розташованому в серці Балкан. Початкову освіту він здобув у Котелі та містечку Мангалія під на­глядом матері. Останній рік початкової школи провчився у школі в Варні, живучи у домі старшої заміжньої сестри Марії. Після цьо­го Раковський навчався у Варненській гімназії. Проте у 1887 році, коли 14-річний Християн став “підбурювачем” учнівського бунту проти чорносотенно настроєних вчителів, його заарештували, а по­тім виключили з навчального закладу. Після року самоосвіти в батьківській бібліотеці в Мангалії, Кристю продовжив навчання у

Габрово, в Априловській гімназії, де пропагував марксистську ідео­логію. У березні 1890 року X. Г. Раковського виключили з шостого, останнього класу Габровської гімназії з “вовчим білетом”, тобто без права одержання подальшої освіти в Болгарії.

У вересні 1890-го року Християн Георгійович вступив на меди­чний факультет Женевського університету. В Женеві він познайо­мився з Г. В. Плехановим і членами його групи “Визволення пра­ці”, а також Розою Люксембург, яка деякий час проживала й займа­лася революційною діяльністю в цьому місті. “Я зв’язався, крім того, із женевським робітничим рухом і з французькою робітни­чою партією, — писав Раковський в автобіографії. — В Женеві я також був близький до польських і вірменських соціалістичних революційних гуртків, однак головною моєю роботою була болгар­ська” [5].

У серпні 1893 року в Цюриху, на III конгресі II Інтернаціоналу, на який його делегували болгарські соціал-демократи, Раковський бачив і чув Фрідріха Енгельса, а в подальшому навіть переписував­ся з ним. Штерес до німецького робітничого руху приводить Хрис­тияна Георгійовича восени 1893 року до Берліна, де він продовжує навчатися на медичному факультеті університету і займається ре­волюційною діяльністю. Після шестимісячного перебування у сто­лиці Німеччини власті його заарештовують і висилають за межі країни. Весною 1894 року Раковський повертається до Цюриху, де продовжує навчання на медичному факультеті, не припиняючи ре­волюційної діяльності. I знову він попадає в опалу. Саме тому останні два роки свого студентського життя Раковський провів у Франції, у місті Монпельє, проявивши неабияке завзяття у навчанні. У 1896 році він успішно закінчив університет. “Свою медичну освіту я за­кінчив докторською дисертацією на тему: “Причини злочинності й виродження”... Ця дисертація викликала сенсацію серед студентів і професорів і знайшла своє відображення в місцевій пресі і в пода­льшому у спеціальній світовій літературі” [6], — резюмував Хрис­тиян Георгійович свою працю на тернистому шляху до отримання вищої освіти і сяючих вершин науки. Між іншим, у 1896 — 1897 рр. Раковський блискуче витримав перевірочні іспити з медицини у вузах Болгарії та Румунії і отримав дозвіл займатися медичною практикою.

Важливою подією у житті X. Г. Раковського був шлюб 1879 року з російською революціонеркою Єлизаветою Павлівною Рябо - вою, з якою він був знайомий із швейцарського періоду. У 1897 році Раковськой вперше приїхав до Росії, в Москву, і прожив тут близько двох тижнів. Потім він приїздив до дружини у Петербург на такий же термін. Водночас Християн Георгійович служив у ру­мунській армії військовим лікарем. 1 січня 1900 року сплинув час його військової служби. Знявши офіцерський мундир, він відкрито присвячує себе революційній діяльності.

Наприкінці 1902 року в Парижі Раковський вперше зустрівся з Леніним, праці якого він читав ще в 90-ті роки XX ст. Проте це зовсім не означало, що Християн Георгійович зразу ж став прихи­льником, а тим більше гарячим захисником вождя більшовиків. Навпаки, із самого початку він вступив у суперечку з Іллічем із питання про повстання пролетаріату. “Я, — писав Раковський, зга­дуючи в 1925 році першу зустріч з Леніним, — під впливом паци­фістсько-демократичної думки, що панувала навіть над найкращи­ми революціонерами, такими як Гед, Лібкнехт (мається на увазі Вільгельм Лібкнехт. — Я. П.), уявляв собі повстання, як спонтан­ний факт, що повстає сам собою, й практичну підготовку повстання вважав за бланкізм. Ілліч у цих двох протилежних положеннях заперечення не знаходив і звичайно був цілком правий. Суперечка була дуже палка” [7]. Додамо до цього, що навіть у середині 1917 р. Раковський заперечував Леніну потребу повстання, вважаючи, що влада може перейти до Рад легально, поділяючи думку західних соціалістів, навіть найлівішого відтінку, що в Росії може бути лише буржуазно-демократична революція [8].

Наведені факти свідчать про те, що Раковський не був сліпим послідовником Леніна. Однак це не перешкоджало добрим стосун­кам двох революціонерів. Християн Георгійович, зокрема, діяв на теренах Франції, Болгарії, Румунії, Італії, Угорщини... Після вступу Румунії у першу світову війну на боці Антанти, в середині 1916 року Раковського, який перебував в цей час у цій країні, було зааре­штовано і кинуто у тюрму. Звільнив його російський гарнізон в Яссах, 1 травня 1917 року. Після цього Християн Георгійович їде в Одесу, потім — у Петроград, де вступає в лави більшовицької партії, далі — у Стокгольм. У столиці Швеції Раковський узнає про біль­шовицький переворот у Росії. У січні 1918 р. він приїздить до Пе­трограду, а звідти разом із загоном славетного Железнякова їде в Севастополь, потім добирається до Одеси, Миколаєва, Катериносла­ва, де бере участь у роботі другого з’їзду Рад України. Потім його шлях лежав через Полтаву до Харкова і Москви.

27 квітня 1918 року постановою Раднаркому Росії Раковський був призначений головою радянської делегації для переговорів з Центральною Радою України. Проте переговори йому прийшлося вести з урядом Гетьмана П. П. Скоропадського, якого 29 квітня того ж року підтримали німецькі окупаційні війська, розігнавши Центральну Раду. За півроку перебування в Києві Християн Геор­гійович зробив усе можливе в умовах, що склалися, щоб не допусти­ти загострення відносин між двома слов’янськими країнами [9]. Крім того, він познайомився з провідними діячами створеної КП(б)У і установив із багатьма з них дружні стосунки.

Саме тому, коли в січні 1919 року на Україні сталася криза Тим­часового робітничо-селянського уряду, у зв’язку з відмовою у підтри­мці його голові Г. Л. Пятакову, і не дійшовши згоди щодо нового голови, українські урядовці звернулися до Леніна з проханням не­гайно прислати Раковського. Уже 23 січня 1919 року Раковський брав участь у засіданні українського радянського уряду, а 24 січня був одноголосно обраний його головою [10]. Цей факт став зоряним часом у політичній біографії Християна Георгійовича.

Немає потреби переказувати тут події, що відбувалися тоді на Україні: вони загальновідомі. Зупинюся лише на окремих момен­тах діяльності голови Раднаркому УСРР, найбільш важливих для розуміння його ролі у боротьбі за утвердження Радянської влади в республіці.

Збереглася листівка з декларацією уряду України, датована 26 січня 1919 року, підписав її Християн Георгійович. У цьому документі викладено програму соціалістичних перетворень в укра­їнській державі: заміна державного апарату капіталістів та помі­щиків апаратом влади “пролетаріату міст і сіл”, націоналізація най­важливіших галузей промисловості, конфіскація поміщицьких, ку­ркульських та монастирських земель для передачі їх малоземель­ним та безземельним селянам, “формування регулярної Червоної Української Армії”, згуртування в її лавах повстанських загонів, зобов’язання “довести соціалістичну революцію до кінця, відбудо­вуючи всюди владу Совітів” [11].

Після III з’їзду Рад УСРР, в березні 1919 року X. Г. Раковського затвердили не лише головою Раднаркому України, а й Наркомом іноземних справ і тимчасовим заступником Наркома землеробст­ва. 6 березня 1919 року Пленум ЦК КП(б)У, обраний III з’їздом Компартії України, ввів Раковського до першого складу свого По­літбюро. I в подальшому його переобирали до цього органу постій­но до моменту призначення послом до Великобританії у липні 1923 року. На VIII з’їзді РКП(б) Раковського обрали членом ЦК більшо­вицької партії. Невдовзі його призначили членом Реввійськради Південного-Західного фронту, до складу якого входило 7 армій, опе­ративно йому підпорядкувалися Чорноморський і Азовський фло­ти, фастівська група військ у складі двох дивізій і 3-го загону Дніп­ровської флотилії. В задачу фронту входила ліквідація потріпаних в боях і відступаючих частин Денікіна та прикриття Київського регіону від білополяків. Південно-Західний фронт вів також бої проти військових частин Булак-Булаховича, Савинкова та інших військових формувань на Україні.

У вересні 1920 року, коли з Південно-Західного фронту була ви­ділена Кримська дільниця у самостійний Південний фронт, а його командуючим було призначено М. В. Фрунзе, Християна Георгійо­вича затвердили членом Реввійськради Південного фронту. Як ба­чимо, Раковському, в перший період його перебування на високих державних посадах в Україні, випала тяжка доля захисту завою­вань українського народу від військ царських генералів Денікіна і Врангеля, польських інтервентів та різного роду інших військових формувань, що намагалися ліквідувати завоювання соціалістичної революції, якій він присвятив своє життя.

В подальшому діяльність Раковського як голови Радянського уряду України була багатогранною, охоплюючи всі сфери керівниц­тва соціалістичними перетвореннями в країні: відбудовою зруйно­ваного імперіалістичною війною, білогвардійцями та інтервентами народного господарства, закладів культури; ліквідацією безробіття; боротьбою з голодом; спасінням десятків тисяч дітей, які залиши­лися без батьків і без житла; боротьбою з епідеміями брюшного тифу і холери; постачанням армії й населення продовольством;

Поверненням на батьківщину військовополонених громадян Укра­їни, їх спасінням від голоду і хвороб, працевлаштуванням.

Не можна не згадати й про те, як Раковському вдалося об’єднати з КП(б)У Українську партію боротьбистів. Адже боротьбисти пре­тендували на роль єдиної компартії в Україні і бажали вступити до Комінтерну як окрема і єдина на Україні Комуністична партія. Оцінюючи проведену роботу Раковського з боротьбистами, Ленін на XI з’їзді РКП(б) у березні 1920 року говорив: “Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контро­лем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта кількох добрих битв” [12].

X. Г. Раковський брав активну участь у найважливішій з полі­тичних дискусій — з національного питання. Займаючи ленінську позицію з цієї складної, багатогранної і багатопланової проблеми, Раковський на XII з’їзді РКП(б) відкрито полемізував зі Сталіним, засуджуючи його ідею “автономізації” при розгляді цього питан­ня. Генсек РКП(б), який вважав себе найбільшим знавцем з націо­нального питання, не пробачив Християну Георгійовичу його кри­тичних зауважень. А зауваження були суттєві, навіть доленосні. Саме тому на початку своєї промови по доповіді Сталіна з націона­льного питання на XII з’їзді РКП(б) Раковський наголошував: “Якщо з цілого ряду причин нам приходиться жаліти з приводу відсутності Володимира! лліча (Леніна — Я. П.) серед нас, то наці­ональне питання є однією з цих причин” [13]. I далі голова Раднар - кому України підкреслив: “Потрібні були його (Леніна — Я. П.) авторитет, його розуміння не тільки внутрішніх і міжнародних об­ставин, треба було, щоб він своїм авторитетним словом гучно вда­рив по нашій партії і показав їй, що вона в національному питанні робить фатальні помилки” [14].

Тут же Християн Георгійович закинув Сталіну, що він у своїй доповіді не дав відповіді на питання, як безболісно вирішити наці­ональне питання і задовольнити прагнення усіх національностей: “Я вважаю, — заявив Раковський, — що тов. Сталін зупинився як­раз на порозі з’ясування підґрунтя національного питання у нас. Він повинен був піти далі і поставити тут питання: Чому ми втретє піднімаємо це питання перед з’їздом партії?” [15] Сам Християн Георгійович дав ґрунтовну відповідь на це запитання. Справа, на його думку, заключалася в надзвичайній централізації, якої дотри­мувався Сталін і його прибічники. “Немає такого кроку, який мож­на було б зробити національній республіці, — наголошував Раков­ський, — ... повітовий виконком більше знає свої права, ніж націо­нальна Республіка” [16]. Він закликав “відняти в союзних коміса­ріатів дев’ять десятих їх прав і передати їх національним респуб­лікам” [17].

На жаль, ці та інші пропозиції Раковського не зустріли підтри­мки переважної більшості делегатів XII з’їзду PKП(б). Солідарність із ним висловили лише М. I. Бухарін, М. О. Скрипник та деякі інші делегати. Перемога Сталіна і його однодумців на з’їзді сприя­ла створенню в подальшому невиправдано жорстокої централізації, яка подавляла самостійність, ініціативу і активність союзних рес­публік. Більше того, з цього часу перший генсек більшовицької партії почав підготовку до розправи з тими, хто наважився поста­вити під сумнів його правоту в питанні про методи вирішення на­ціональної проблеми.

Одним з перших, хто постраждав від помсти Сталіна, був X. Г. Ра­ковський. Почав ^ба з дискредитації Християна Георгійовича як голови Раднаркому України. Для цього він використав Д. З. Ману- їльського, який в той час обіймав посаду 1-го секретаря ÖK KП(б)У і був однодумцем Сталіна з національного питання. Суть звинува­чення зводилася до того, що Раковський начебто не розумів керів­ної ролі ^му^с^ч^ї партії в системі диктатури пролетаріату, ставлячи на перше місце органи державної влади. “Раковський, — писав Дмитро Захарович на початку 1923 року, — у кожній майже статті, у якій піддавався критиці той чи той орган, підвідомчий Ра - днаркому, бачив дискредитацію радянського апарату. На противагу точці зору Політбюро (мається на увазі Політбюро ÖK KП(б)У — Я. П.). Раковський відстоював свого роду імунітет радянського апа­рату від усякої критики... він звик розглядати партію як допоміж­ний орган Радянського апарату, який виконує лише завдання в га­лузі продподатку, боротьби з бандитизмом і т. д.” [18]. Далі послі - дували звинувачення Раковського в конфедералізмі [19] та ін. Зро­зумівши ці закиди на його адресу як переслідування за те, що він має думку, відмінну від думки Сталіна, Раковський 22 червня 1923 року написав заяву, у якій просив звільнити його з посади голови Раднаркому України. Пленум ЦК КП(б)У, який працював 20-22 червня 1923 року в Харкові, відмовив Християну Георгійовичу у його проханні.

Проте це була лише гра генсека, який не звик до того, щоб визна­чні діячі партії і Радянської держави за власним бажанням поки­дали ту чи іншу посаду. Сталін розправлявся із своїми супротивни­ками своїм методом — шляхом “висунення” на більш відповіда­льну посаду. Менше ніж через місяць після відмови Раднаркому України Раковському в задоволенні його вимушеного прохання, 13 липня 1923 року Президія Всеукраїнського Виконавчого Комі­тету дає згоду на призначення Християна Георгійовича Повноваж­ним і торговим представником СРСР у Лондоні і звільнення його від обов’язків Голови Раднаркому УСРР.

Раковський, безумовно, зрозумів, хто “перевів” його на диплома­тичну роботу. “Моє призначення в Лондон є для мене і не тільки для мене одного, — писав він 18 липня 1923 року Сталіну, — лише привід для мого зняття з роботи в Україні... Моє призначення в Лондон є продовженням тієї тактичної лінії, метою якої є ліквіда­ція мене як партійного і радянського працівника” [20].

Питання про направлення Раковського в Лондон було вирішено в умовах складного міжнародного становища. У травні 1923 року в Швейцарії було вбито радянського дипломата В. В. Воровського. У цьому ж місяці міністр закордонних справ Англії Дж. Керзон у своєму ультиматумі погрожував СРСР новою війною. В Англії, Фран­ції, США була розгорнута антирадянська кампанія. Не виключено, що Сталін розраховував розправитися з Раковським руками бур­жуазних служб, або білоемігрантів із Росії, яких у європейських країнах було більше двох мільйонів і симпатій до міжнародного революціонера ніхто з них не виявляв...

У жовтні 1925 року Раковського призначили повноправним представником СРСР у Франції. Повернувшись на початку 1927 року до Москви, Християн Георгійович особливо гостро відчув тяж­ку атмосферу в більшовицькій партії, що була створена Сталіним у боротьбі за владу з троцькістсько-зінов’євським блоком. Раковсь­кий включився в цю боротьбу на боці Троцького, погляди якого він поділяв. Та переміг Сталін. На XV з’їзді ВКП(б) Християн Георгі­йович був серед тих 75 активних діячів троцькістської опозиції, які були виключені з лав партії. Потім його почали переслідувати. Він був висланий в Астрахань, потім у Саратов, а звідти в Барнаул. Лише в 1935 році Раковський, який “визнав” свої помилки, був визволений із заслання і поновлений в рядах ВКП(б). Проте в 1937 році його знову заарештували і як учасника “антирадянського пра - вотроцькістського блоку” засудили на 20 років тюремного ув’яз­нення з суровим режимом утримання. 11 вересня 1941 року при відступі радянських військ із Орла, де в тюрмі сидів Раковський, він був розстріляний у відповідності з вказівками Сталіна. Так тра­гічно скінчилася доля славного сина болгарського народу Христия - на Георгійовича Раковського, який присвятив своє життя покра­щенню життя трудового народу на планеті Земля.

Викладений вище матеріал дає можливість зробити такі виснов­ки: по-перше, Х. Г. Раковський з юнацьких років присвятив своє життя благородній справі — визволення людей праці з-під влади капіталу; по-друге, після більшовицького перевороту у Петрограді Християн Георгійович брав активну участь у боротьбі за встанов­лення робітничо-селянської влади в Україні; по-третє, перебуваючи протягом чотирьох з половиною років на посаді Голови Раднарко - му України, він зробив значний внесок у справу відбудови її еконо­міки, зруйнованої в роки першої світової та громадянської воєн, і становленню соціалістичної економіки в українській державі; в-четвертих, Х. Г. Раковський мужньо захищав інтереси УСРР від посягань Сталіна, який прагнув створити надзвичайну централіза­цію в Радянському Союзі і звести нанівець права національних республік, що входили до складу СРСР.

Разом з тим, варто зазначити, що ще чекають свого дослідження проблеми, пов’язані з дипломатичною діяльністю Х. Г. Раковського в період його перебування на посту Голови Раднаркому України, на Генуезькій та Лозаннській конференціях 1922 року. Варто дослі­дити також роботу Християна Георгійовича на посадах посла СРСР в Англії та Франції. Потребує вивчення і проблема внеску доктора медичних наук Християна Раковського в роботу Червоного Хреста СРСР та ін.


1. Политические процессы 30-50-х годов. — М., 1991. — С. 235-260.

2. Мельниченко В. Ю. Нескорений: Наук.-худ. книга про Християна Ра­ковського. — К., 1990; Волковинский В. М., Кульчицкий С. В. Християн Раковский: Политический портрет. — К., 1990; Мельниченко С. В. Рако - вский против Сталина. — М.: Знание, 1991; МаркітанЛ. Ім’я повернене з небуття // Україна. — 1988. — № 45 — С. 6-8; Гросул В. Я. Х. Г. Ра­ковский — революционер, дипломат, публицист. / / Новая и новейшая история. — 1988. — №6. — С. 151-175; Фатеев П. С. Х. Г. Раковский: Краткий очерк жизни и деятельности. — К., 1989 та ін.

3. Цит. по: Гросул В. Я. Х. Г. Раковский — революционер, дипломат, пуб­лицист // Новая и новейшая история. — 1988. — №6. — С. 175.

4. Троцкий Л. Д. Преступления Сталина. — М., 1994. — С. 246.

5. Раковский Християн Георгиевич (автобиография). У книзі: Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской револю­ции (Автобиографии и биографии). Репринтное воспроизведение Прило­жения к циклу статей “Союз Советских Социалистических Республик”, помещенных в 41-м томе Энциклопедического словаря Русского Библи­ографического Института Гранат. — М., 1989. — Часть ІІ. — С. 172.

6. Там само. — С. 174.

7. Раковський Х. Ленін і Маркс. — Харків: Державне видавництво Украї­ни, 1925. — С. 8.

8. Там само. — С. 9.

8. Див.: Волковинский В. М., Кульчицкий С. В. Християн Раковский: По­литический портрет. К., 1990. — С. 63-75.

9. Мельниченко В. Е. Всесторонне подойти к исследованию исторического опыта. // Вопросы истории КПСС. — 1988. — №5. — С. 78-79.

10. Цит. по: Маркітан Людмила. Ім’я повернене з небуття. // Україна. — 1988. — Листопад. — №45. — С. 7.

11. Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 40. — С. 254.

12. Двенадцатый съезд РКП(б) 17-25 апреля 1923 года. Стенографический отчет. — М., 1968. — С. 576.

13. Там само. — С. 576.

14. Там само. — С. 579.

15. Там само. — С. 581-582.

16. Там само. — С. 582.

17. Державний архів політичних і суспільних рухів України. — Ф. 32. — Оп. 1. — Спр. 624. — Арк. 220.

18. Див.: Мельниченко В. Е. Был ли Раковский конфедералистом. // Воп­росы истории КПСС. — 1988. — №7. — С. 119-121.

19. Цит. по: Фатеев П. С. Х. Г. Раковский. Краткий очерк жизни и деяте­льности. — К., 1989. — С. 39-40.


Похожие статьи