Головна Історія Інтелігенція і влада МЕМУАРИ ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО З ВИВЧЕННЯ ДОЛІ ВОЯКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ПІСЛЯ її ОСТАТОЧНОЇ ЛІКВІДАЦІЇ
joomla
МЕМУАРИ ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО З ВИВЧЕННЯ ДОЛІ ВОЯКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ПІСЛЯ її ОСТАТОЧНОЇ ЛІКВІДАЦІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

Б. П. Савчук, Г. Б. Гаврилюк

Створена у горнилі боротьби за національну державність в листопаді 1918 р. Українська Галицька армія (УГА) пройшла складний, суперечливий, героїчний шлях борні. Після поразки у польсько-українській війні в Галичині у липні 1919 р. вона разом з урядом ЗУНР перейшла за Збруч до Наддніпрянщини, щоб соборницьким фронтом продовжити боротьбу проти ворогів української нації. Відтак були невдалі союзи із Добровольчою армією А. Денікіна та Червоною Армією, доки у травні 1920 р. УГА остаточно припинила існування як самостійна національна військова формація. Але по цьому тисячі галицьких вояків очі­кувала важка доля. Розпорошені мало не всією Євразією, вони були покинуті на поталу своїм ворогам або ж змушені були спо­діватися на милість чинників, що визначали новий порядок післявоєнної Європи. У силу об’єктивних історичних обставин одним з головних джерел вивчення цієї проблеми є спогади та мемуари безпосередніх учасників тієї історичної драми. їхній суб’єктивізм зрозумілий і виправданий, адже вони стосуються подій, що викликали глибокі емоційні переживання через втра­ту останньої надії на продовження борні, через загибель бойо­вих побратимів, через принизливе становище переможеного. Ці обставини спонукають до ретельного критичного аналізу мему­арних джерел, які, по-перше, відображають перебіг подальшої долі самих “вояків без війська“; по-друге, становлять один з головних “банків даних“ для аналізу причин поразок та оціноч­них характеристик історичної ролі і значення феномена УГА.

Сказане загалом визначає мету, наукову актуальність і практичну значущість заявленої у назві статті теми. Вивчення мемуарів як історичного джерела також вимагає їхньої спеці­альної класифікації та проведення комплексної наукової екс­пертизи задля визначення елементів історіописання, що зумов­лювалися особистими враженнями і відтворенням побаченого, почутого, а також дослідницьким хистом самих авторів тощо. В міру можливого простежимо процес нагромадження мемуа­рів, їхнього збирання і видання.

Характерною рисою особистісного складу корпусу мемуа­ристів є те, що поряд з відомими військово-політичними ді­ячами його основу становлять прості стрільці й представники середньої ланки офіцерського складу, які після таборів інтер­нованих потрапили до Чехословаччини, де студіювали у вишах і брали участь у діяльності ветеранських об’єднань. Чимало з них згодом опинилися за океаном, де спричинилися до створен­ня епохального документального п’ятитомника “Українська Галицька Армія: матеріали до історії“ (1958-1976), який ви­давав Д. Микитюк у Вінніпезі. Мемуарний фонд УГА станов­лять різнотипові публікації. У вигляді статейних матеріалів вони спершу з’являлися в емігрантських військово-наукових збірниках у 1920-х рр. За міжвоєнного періоду спогади вояків УГА активно друкувалися у місячнику (двомісячнику) “Літо­пис Червоної Калини“ й однойменних річних календарях, а також у громадських періодичних виданнях. Цю традиція про­довжила діаспора, де в 1950-1970-х рр. з’явилося й чимало книжкових видань спогадів вояків УГА.

Значення мемуарів у вивченні вказаної проблеми зростає у зв’язку з тим, що при з’ясуванні окремих важливих подій і явищ вони часто являють собою основне, а то й єдине джерело інформації, яке не можна “продублювати“ (перевірити) ні ма­теріалами преси, ні іншими документами. Прикладами цього слугують спогади В. Бемка і Т. Датцківа про криваву розправу червоноармійців над полоненими галицькими вояками в Одесі у квітні 1920 р. Тоді було вбито та поранено 60 осіб, близько трьох сотень вояків, котрі залишилися живими, відправили до таборів [1; 2]. Відомий літописець І. Максимчук докладно реконструював ще один кривавий акт розправи: розстріл київ­ським губчека на початку травня 1920 р. у Фастові одеського автопанцерного дивізіону, який був сформований зі ста галиць­ких вояків. Вражає цинізм і публічність цієї акції покарання “найбільших зрадників“ українського народу [3, с. 32-34]. Че­рез такі ж страждання пройшли тисячі військових і цивільних галичан, яких після принизливої процедури “фільтрації“ поча­ли звідусіль стягувати до Києва та Харкова. Мемуаристи пода­ють різні дані про масштаби репресій, які відбулися по цих та інших містах України. У меморіальній праці знаного військо­вого і політичного діяча С. Шухевича розкривається картина квітневих 1920 р. репресій проти галицьких старшин і стріль­ців у Києві [4, с. 37-48]. Щоправда, ці події доповнюються іншими свідченнями очевидців та архівними матеріалами, які стверджують, що тоді без суду і слідства знищили близько 200 осіб, а понад 1,5 тис. галицьких військовиків переховувалися по приватних помешканнях і шпиталях [5].

Утім свідчення згадуваного галицького старшини В. Бемка залишаються одним з головних джерел інформації про робо­ту створеного у столиці відразу по вигнанні більшовицьких військ Комітету для реєстрації галичан, який за згодою Пет­люри та Пілсудського незабаром перетворився у т. зв. Ліквіда­ційну комісію. Її завдання полягало в наданні допомоги інва­лідам війни та цивільному населенню при поверненні додому, в Галичину. Комісія проіснувала до середини липня 1920 р. та, змінивши кілька місць розташування, саморозпустилася в Бучачі [6].

Про участь вояків УГА у бойових акціях на завершальній стадії першого Зимового походу засвідчують спогади галиць­кого старшини, опубліковані під ініціалами “Д. М.” [7], та са­мого командира кінної бригади Шепаровича [8]. Вони істотно доповнюють інші документальні й мемуарні матеріали [9] про цю визначну історичну подію, зокрема, відтворюють складні стосунки між галицькими та наддніпрянськими військовика­ми. Цей же мемуарист та його бойовий побратим Сук перепо­відають про перипетії, пов’язані із переходом групи Кравса, у складі 217 офіцерів і 711 стрільців, з місця дислокації Дієвої армії до Чехословаччини. Після численних сутичок і манев­рів вона пройшла через Чорногору і 31 серпня 1920 р. склала зброю в чеському селі Луги [10; 11]. Таким чином, бригада повторила шлях групи “Старий Самбір” і Гірської бригади, які раніше входили до складу III корпусу Галицької армії і вже рік перебували на території Чехословаччини. Про ті події та про перебування галицьких вояків у таборі в Німецькім Яблоннім також переповів мемуарист М. Терлецький [12].

Чимало спогадів висвітлюють діяльність створеної у травні 1920 р. Червоної галицької армії (ЧГА), що мала взяти участь у наступі Червоної Армії на протипольському фронті та ста­ти одним з аргументів “законності“ встановлення радянського режиму в Галичині. Свідчення радянських істориків про її по­кликання і діяльність спростовують обізнані мемуаристи, які доводять, що весь “фарс“ зі створенням ЧГА обмежився орга­нізацією одного куреня, що мав три сотні. Висилання цього підрозділу на фронт було суто пропагандистським кроком, до нього навіть не приймалося поповнення [13, с. 245-246; 14].

Окрема численна група мемуарів відтворює мартирологію жертв та нелюдських умов існування колишніх вояків УГА в польських таборах і в’язницях. У них опинилася більшість укра­їнських стрільців, яких полонили під час польсько-української війни з листопада 1918 р. по липень 1919 р.; галицькі воя­ки, котрі потрапили до рук поляків у Кам’янці-Подільському в листопаді 1919 р. та під час відомих подій квітня — травня 1920 р. Туди ж направлялися й галицькі військовики (зокре­ма, й дезертири), яким вдалося дістатися до Галичини з Над­дніпрянщини, а також колишні вояки Армії УНР, яка, до речі, була в союзницьких зносинах з Польщею. У багатьох таборах і в’язницях вояки перебували разом із цивільними.

В Брест-Литовському таборі, який сама польська преса на­звала “гиддю і ганьбою Польської держави“, опинилося близь­ко 6 тис. полонених. Його також охрестили “табором трупів“, оскільки звідси щодня виносили по 50-100 мерців. У таборах полонених та інтернованих у Домб’ю, Вадовіцах, Перемишлі, Пикуличах, Стшалкові перебувало по 360—1200 колишніх га­лицьких вояків, а в Тухолі — понад 2 тис. Жахливі умови побутування, напівотруйна їжа, система гострих покарань і вишуканих знущань, інфекційні хвороби та інші численні не­гаразди швидко перетворювали людей на калік і божевільних. Вони вмирали тисячами. Ця ганебна табірна система в Польщі ліквідовувалася протягом 1921-1923 рр. [13; 15; 16; 17; 18; 19; 19; 20; 21].

Головним осередком скупчення колишніх вояків УГА стала Чехословаччина, де наприкінці 1920 р. їх перебувало до 8 тис., з них близько тисячі становили офіцери [22]. Розташований у невеликому містечку на півночі Чехії найвідоміший табір в Ні­мецькім Яблоннім (Deutsch Gabel) складався з табірних споруд, зведених за часів Першої світової війни. Після того як перши­ми сюди потрапили вояки з груп “Старий Самбір” та Гірської бригади, з травня 1919 р. сюди направлялися різні “відламки“ УГА. В Німецькому Яблонному не було огорожі та вартових, хоча для його мешканців зберігався “касарняний порядок“. Українські вояки за свою працю отримували платню нарівні з чехами. Тут українці розгорну масштабну громадську і само­освітню роботу [12].

3 неперевершеною майстерністю описали мемуаристи пере­бування понад 300 відомих галицьких офіцерів у сумнозвісному таборі Кожухів [23; 24]. Таким чином, мемуари колишніх во­яків Галицької армії становлять важливий, подекуди унікаль­ний вид джерельних матеріалів, що проливають світло на тра­гічну долю вояцтва, яке боролося за відновлення української державності. Однак вони потребують ретельного критичного аналізу задля виявлення об’єктивності інформації, що може досягатися на основі порівняння з іншими документальними матеріалами.

Джерела та література

1. Бемко В. Галичани в Одесі // Українська Галицька Армія: матері­али до історії. — Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958. — С. 538­544.

2. Датцків Т. Масарка галичан в Одесі 1920-го року // Український робітник (Торонто). — 1951. — 14 верес.

3. Куропась С. Робітничі курені УГА в Празі // Вісті Комбатанта. — 1962. — Ч. 3-4. — С. 47-49.

4. Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії (1918­1920). — Ч. 1. — Львів, 1924; Ч. 2-5. — Львів, 1929.

5. Центральний державний архів вищих органів влади і органів управління України, ф. 2, оп. 1, спр. 645, арк. 11.

6. Бемко В. Ліквідаційна комісія УГА // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. — Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958. — С. 556-561.

7. Д. М. Останні боєві частини УГА // Українська Галицька Армія: матеріяли до історії. — Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958. —

С. 553-555.

8. Шепарович Е. Повстанський рейд 1-шої Кінної Бригади // Літо­пис Червоної Калини. — 1939. — Ч. 1. — С. 5-8; Ч. 2. — С. 5-8;

Ч. 3. — С. 9-12.

9. Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20 рр. — Нью-Йорк, 1966. — 99 с.

10. Д. М. Перехід групи Кравса до Чехо-Словаччини // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. — Вінніпег: Вид-во Д. Ми­китюка, 1958. — С. 590-593.

11. Сук. Остання дефіляда //Літопис Червоної Калини. — 1930. —

Ч. 10. — С. 8-10.

12. Терлецький М. Табір інтернованих в Німецькім Яблоннім в Чехо - Словаччині // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. — Вінніпе: Вид-во Д. Микитюка, 1958. — С. 582-583.

13. Гірняк Н. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. — Вид. Укр. Військово-Історичного Інституту в США, 1959. — 285 с.

14. Колодій Б. Галицька Соціялістична Радянська Республіка. — Львів, 1932.

15. Божик С. З останніх днів УГА. — Львів, 1923. — 79 с.

16. В. К. Сумерк УГА // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. — Вінніпег, 1958. — С. 548-549.

17. Голинський П. Останні дні ЧУГА // Календар Червоної Калини за 1931. — Львів, 1930.

18. Козак І. Українській військовий табір у Ліберці // Вісті комбатан­та. — 1963. — Ч. 4. — С. 11.

19. Могалевський Ю. Останній акт трагедії (Етап визвольної боротьби українського народу) 1917-1920. — Львів, 1928. — 55 с.

20. Монкевич Б. З останніх днів боротьби // Літопис Червоної Кали­ни. — 1932. — Ч. 6. — С. 4-6.

21. Шкрумеляк Ю. Поїзд мерців. Картина жертв і трудів. — Львів: Червона Калина, 1922. — 96 с.

22. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАЛ), ф. 581, оп. 1, спр. 115, арк.

23. Максимчук І. Кожухів (спомини). — Львів: Червона Калина, 1930. — 100 с.

24. Спанчак М. В’язень Кожухова. — Накладом автора, 1968. — 72 с.

Анотації

Савчук Б. П., Гаврилюк Г. Б. Мемуары как исторический ис­точник для изучения судьбы солдат Украинской Галицкой армии после ее окончательной ликвидации.

В статье рассматривается и анализируется мемуарная литерату­ра по вопросам истории существования и судьбы воинов Украин­ской Галицкой армии в послевоенный период. Дана всесторонняя характеристика источников как украинских, так и диаспоры.

Savchuck B. P. Ghavriluk G. B. The memoirs as a historical source for studying of destiny of soldiers of the Ukrainian-galitsko army af­ter its definitive liquidation.

In article the memoirs literature on questions of history of exis­tence and destiny of soldiers of the Ukrainian Galitsky army during the post-war period is considered and analyzed. The all-round charac­teristic of sources both Ukrainian, and diasporas is submitted.