Головна Історія Інтелігенція і влада ДІАСПОРНІ ДОСЛІДНИКИ ПРО ІНТЕЛІГЕНЦІЮ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 80-Х — НА ПОЧАТКУ 90-Х РОКІВ ХХ СТ
joomla
ДІАСПОРНІ ДОСЛІДНИКИ ПРО ІНТЕЛІГЕНЦІЮ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 80-Х — НА ПОЧАТКУ 90-Х РОКІВ ХХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Характерною тенденцією передової сучасної української історіографії є її дистанціювання від політики й політичних ідеологічно заангажованих доктрин і концепцій і дедалі біль­ше повернення до нових концептуальних підходів, що їх ми спостерігаємо у світовій історіографії. Стан розвитку україн­ської історіографії після проголошення незалежності України фахівці-історики характеризують як перехідний: від радянсь­кого історіописання з домінуючою марксистсько-ленінською ідеологією до сучасних підходів, властивих світовій історичній думці [1].

Відхід від радянської схеми інтерпретації вітчизняної історії передбачає перегляд усталених догм і стереотипів, притаманних марксистсько-ленінському історіописанню. Серед таких ідеоло - гем був постулат про вирішальну, авангардну роль робітничого класу в комуністичному будівництві. При тому явно недооці­нювалися роль і місце у суспільному розвитку інших верств, зокрема інтелігенції. Посилення уваги до історії інтелігенції на початку 90-х років було зумовлено зростанням її суспільної ролі у процесах демократичних перетворень та національному відродженні України.

Серед інших нагальних умов повноцінної інтеграції украї­нської історіографії у світову науку фахівці називають неупе- реджений, всебічний аналіз праць зарубіжних українознавців. Сучасні вітчизняні історики по-різному оцінюють внесок укра­їнської діаспори у діалектику історії України. Високо оцінює роль діаспорних дослідників львівський історик Я. Грицак, який зазначає, що історики української діаспори “ліквідували ізольованість та відставання української історичної науки від світової”, і “найбільшою заслугою цих істориків стало вписан - ня української історії у загальне русло європейського історич­ного процесу” [2].

В. А. Потульницький з цього приводу зауважив, що “істо­рики діаспори не могли ліквідувати цю ізольованість, а тим більше вписати українську історію тому, що були істориками діаспорними” [3].

С. В. Кульчицький відзначив значну популярність у нас в 90-х роках праці з історії України О. Субтельного, він також вказав на вади зарубіжної україністики, які пояснив її відокре­мленістю від архівів [4].

Л. В. Таран вважає, що “доробок діаспорної історіографії потребує спеціального аналізу, але вже сьогодні ясно, що вона дала блискучих дослідників, серед яких виділяються І. Лисяк - Рудницький та О. Пріцак” [5]. Так само, як і С. В. Кульчи­цький, він відзначив той факт, що “першим синтезом “всієї” української історії, представленим працями О. Субтельного, зачитувалася вся Україна в роки “перебудови”. На противагу Я. Грицаку Л. В. Таран зважає, “щоб вписати історію Украї­ни в контекст всесвітньої історії, потрібна велика підготовча робота фахівців” [6]. На наш погляд, він має рацію, проте пра­вий і Я. Грицак, коли відзначає “надзвичайно сильний вплив діаспорної історіографії у перші роки після краху комунізму” [7]. На підтвердження сказаного можна навести доводи знав­ців періоду пізньої “перебудови” та перших років незалежної України: О. Д. Бойка, який починає науковий етап вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій 1985-1991 рр. з праці діаспорного дослідника А. Камінського “На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Украї­ні” [8], О. В. Гараня, який чи не вперше серед вітчизняних іс­ториків поставив питання про необхідність опрацювання творів провідних західних радянологів, оскільки “вони зробили багато точних спостережень, прогнозів, які підтвердилися, висловили чимало слушних думок стосовно і минулого, і сьогодення” [9].

Одним словом, обізнаність з наукової літератури за дослі­джуваною проблемою передбачає знання всіх доступних джерел наукової інформації, в тім числі й опублікованих за кордоном.

У даній статті з’ясовуються погляди зарубіжних українознав - ців на проблему місця та ролі інтелігенції в суспільно-політич­них процесах в Україні кінця 1980-х — початку 90-х років.

Аналіз поглядів діаспорних дослідників на зазначену проб­лему ще не здійснювався науковцями. Лише Г. В. Касьянов, досліджуючи українську інтелігенцію в русі опору 1960-х — 80-х років, зробив огляд науково-аналітичних праць західних дослідників з проблем історії дисидентства в Україні; він від­значив цінність як джерела інформації збірників документів з історії руху опору, виданих на Заході [10].

На наш погляд, починати аналіз праць діаспорних істориків слід з уже названого дослідження А. Камінського. Правий був

О. Д. Бойко, коли писав, що це унікальне дослідження, що не тільки висвітлює суспільно-політичні події в Україні доби перебудови, а й містить спроби перших узагальнень; автор “по суті, розставив віхи для майбутніх дослідників, проакцентував - ши основні напрями вивчення актуальних та перспективних проблем” [11]. Можна додати, що дані узагальнення стосують­ся і місця та ролі інтелігенції.

Праця А. Камінського являє собою літопис подій, які відбу­валися в Україні з часів проведення “половинчастої, ущімленої” гласності, перебудови й демократизації періоду Щербицького до реального втілення на практиці ідеї державної суверенності. Книга містить багатий фактологічний матеріал, основу якого склали першоджерельні документи, кількість яких вражає. Це офіційні радянські публікації, так звана “режимна пре­са” — газети “Радянська Україна”, “Правда України” та інші, демократично орієнтовані видання — “Літературна Україна”, “Український вісник”, записи радієвих передач архівів радіо “Свобода”, радіо “Київ”, відомості інформаційного агентства “Рейтер”, видання неформальних організацій, серед них також “Артмода”, інформаційний бюлетень Народного Фронту Латвії. Автор показав еволюцію суспільно-політичної свідомості грома­дян України, при цьому поважне місце він відвів інтелігенції.

Висвітлюючи повільний хід перебудовних процесів, Анатоль Камінський виділив дві концепції перебудови, які мали місце в Україні — офіційна, режимна і антирежимна, яку він та­кож означив як національну. В цьому він солідаризувався з В’ячеславом Чорноволом, який у своєму зверненні до Паризь­кої конференції з людського виміру з 7-го червня 1989 р. оха­рактеризував ситуацію в Україні як двовладдя. А. Камінський, посилаючись на власний архів, навів текст цього звернення.

Режимну політику, за А. Камінським, проводила реакцій­на урядова номенклатура, яка контролювала й використовува­ла репресивні органи — КҐБ, міліцію, суд, прокуратуру, при потребі — армію. До режимного політикуму він відніс КПУ з її апаратом, Верховну Раду УРСР, а також установи, що їх контролювала і ними керувала партійна номенклатура, серед яких — і Спілка письменників України (СПУ). Втім, “саме СПУ разом з іншими поступовими елементами патріотичної творчої інтелігенції і народних мас заступали справді перебу - довну політику, зовсім протилежну до офіційної” [12].

Що, власне, розумів А. Камінський під поняттям “справді перебудовної політики” і яка роль інтелігенції в її реалізації?

“Культурні і громадські діячі, — писав він, — разом з ши­рокою громадськістю, протестували проти політики “волюн­тариста” Щербицького і вимагали виправлення дотеперішніх “деформацій” в національній політиці (маються на увазі на­самперед діючі механізми русифікації — автор). Вони інтер­претували горбачовську концепцію гласності й перебудови та демократизації як справжню — і в такому сенсі пробували її здійснювати. їхні вимоги щодо скріплення суверенності респу­бліки, поширення функціонування української мови, україні­зації шкільництва, утвердження національної самосвідомості, розвитку української культури, економічної автономії (респуб­ліканського і місцевого госпрозрахунку) тощо — ставили їх в один ряд радше з нережимним, а то й антирежимним політи - кумом ” [13].

А. Камінський вважає радикальні політичні реформи необ­хідною умовою розвитку, він пов’язує справжню перебудову з переходом на демократизацію і децентралізацію з фактичним унедійсненням “керівної ролі” КПРС та визнанням опозицій­них партій, “зав’язком яких”, на його погляд, є різні неформа­льні організації і об’єднання.

Наріжним каменем політики, за А. Камінським, є націона­льне питання. Саме в питанні про поширення прав і компетен - цій УРСР “виявились у всій гостроті розбіжності між керівною київською номенклатурою та її супротивниками серед творчої інтелігенції і патріотичної громадськості взагалі” [14].

Оскільки мова була і є виразником національної свідомос­ті, тож немає нічого дивного, як зазначає А. Камінський, що “саме в питанні мови, з якою в’язались всі інші ділянки народ­ного життя, виявився якнайвиразніше і проходив якнайгострі - ше конфлікт між Щербицьким та його командою і супротивни­ками такої політики” [15]. Ця суперечність виявилася виразно на IX з’їзді письменників України в червні 1986 року. Період після з’їзду позначився дедалі інтенсивнішим процесом крис­талізації потреб і зростом вимог з боку письменників і творчої інтелігенції, який проходив, “з одного боку, в площині крити­ки дотеперішньої мовної, освітньої й культурної політики, а з другого — в площині щораз виразніших вимог і далекосяжних заходів і засобів для виправлення існуючого жалюгідного ста­ну” [16]. В колах письменників та іншої творчої інтелігенції виразно формулювалися постулати про необхідність визнати українську мову державною мовою УРСР.

Проти державної політики “суверенітету соціалістичних ра­дянських націй”, що означало на практиці становище Украї­ни як звичайної імперської провінції, виступали неформальні об’єднання творчої інтелігенції, найбільш значні з них — Укра­їнська Гельсінська спілка (УГС) та Народний рух України за перебудову (Рух).

Автор поставив Рух в епіцентр боротьби між керуючою но­менклатурою — з одного боку, і письменниками та творчою інтелігенцією і патріотичною громадськістю — з другого. Руху автор присвятив чотири розділи своєї книги, заклавши основи для подальших досліджень його історії та діяльності. Висвіт­люючи організаційне оформлення та утвердження Руху, він акцентував увагу на виступах учасників установчого з’їзду, об­ласних установчих конференцій НРУ, про які не писала преса, а інформували незалежні видання, повідомляв також відомий журналіст Сергій Набока, він очолив Український культуро­логічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів.

Вперше А. Камінський довів, що створення системи бага­топартійності в Україні бере свій початок з Руху. Він писав: “Вилонена з Руху Демократична партія України стала однією з найбільш перспективних політичних організацій і разом з Українською республіканською партією (УРП) створила стри­жень українського політикуму сьогодення” [17]. Перед цим ав­тор повідомив, що УГС ввійшла в Рух, створивши його радика­льне крило, а невдовзі еволюціонувала в УРП.

А. Камінський в своїй праці розглянув діяльність УКК і УГС, українського добровільного історико-просвітницького товарис­тва “Меморіал”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевчен­ка, Ініціативної групи Української асоціації захисту історично­го середовища (УАЗІС), асоціації “Зелений світ”, Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) та інших ін­ституцій.

Серед неформальних об’єднань А. Камінський окремо ви­ділив УГС. Він вказав на безпосередню, чи посередню причет­ність УГС до всіх виявів національної суспільної динаміки як ініціатора і провідника різних акцій, демонстрацій, звернень; члени УГС заявляли про свою інституцію як основну опозицій­ну партію в боротьбі за політичну активізацію народних мас. Вони боролися з національним нігілізмом, вимагали поширен­ня й поглиблення реабілітаційного процесу як одної з головних передумов дальшого розвитку гласності та перебудови, прово­дили акції на оборону навколишнього середовища, піднімали питання релігійної свободи в СРСР і УРСР, боролися проти актів беззаконня, порушення прав людини як рецидивів ста­лінізму, публічно засуджували ці явища за допомогою засобів масової інформації, мітингів та інших механізмів волевиявлен­ня громадян. Фактично всі зазначені напрямки суспільно-полі­тичної діяльності були “справами” інших неформальних обєд - нань, насамперед таких, як Рух, “Меморіал”, УКК, однак, як відзначив А. Камінський, серед інших неформалів члени УГС виділялися відверто радикальними поглядами. А. Камінський зазначив, що суспільною базою УГС був Львів і Львівщина та західні області України. В Києві таку саму вагому роль, як УГС з іншими неформальними групами у Львові, відіграв в 1987 — 1988 рр. УКК.

А. Камінський відбиває ставлення офіційних чинників до участі активістів Руху, УГС, УКК, “Меморіалу”. В його висло­влюваннях відчувається також особисте ставлення автора до радянського політикуму: “Так, як у випадку Народного руху України за перебудову, — зазначає автор, — офіційні чинники критично поставилися до участі активістів Української Гель­сінської Спілки та інших неформалів у “Меморіалі”. Це й зна­ходило відповідне “відлуння” в режимній бетонноголовій пресі та інших медіях. Не обійшлося й без фізичного терору” [18]. Аналогічно він зазначає, що попри пресову кампанію й напад­ки партійного апарату проти УКК, “українська громадськість Києва сприйняла працю Клубу позитивно і з задоволенням, що нарешті стала ширитися жива думка і що це допомагало про­цесові перебудови” [19].

Як було вже зазначено, А. Камінський обстоює той факт, що помітний зріст суспільної динаміки на Україні стався саме завдяки посиленій діяльності неформальних організацій, які створила інтелігенція. Інтелігенція сприяла піднесенню рівня національної свідомості громадян України. Відбиваючи хроні­ку подій, автор також акцентував увагу на ролі інтелігенції у процесі підвищення рівня політичної активності мас. Поступ у політичній свідомості громадян України позначився підвищен­ням активності членів неформальних об’єднань в організації масових суспільно-політичних заходів та різким збільшенням учасників даних заходів. А. Камінський інформує про чисельні масові акції та мітинги, серед яких маніфестація в Києві 2 ли­пня 1989 р., яка проходила під гаслом “Вся влада Радам”, в ній взяло участь близько 10. 000 осіб; “ланцюг злуки” на знак єднання УНР та ЗУНР (21 січня 1990 р.), за даними, які навів автор, на мітингу в Києві взяло участь понад 30 тисяч осіб, там серед інших лунали заклики виходу України зі складу радян­ської імперії.

Висвітлюючи діяльність неформальних об’єднань, автор по­казав еволюцію поглядів членів інституцій та громадськості загалом і поступовий перехід від суто культурницьких вимог, які домінували спочатку, до політичних вимог і заходів. До вагомих політичних здобутків він зарахував численний вихід з Компартії з квітня 1990 року насамперед інтелігентів, які заявили про розрив з партією як з механізмом тоталітарної влади. Досить високо А. Камінський оцінив факт прийняття Декларації про державний суверенітет, сприймаючи її як да­льший крок на шляху до повного національного і соціального визволення українського народу.

Олексій Гарань вважає, що Камінський “усе ж інколи не до­сить критично оцінює діяльність національно-визвольних сил” [20]. Не відкидаючи його зауваження, відзначимо, що А. Ка - мінський, висвітлюючи суспільно-політичну ситуацію в Укра­їні, не ідеалізував її інтелігенцію, а звернув увагу на те, що інтелігенти гострі проблеми доби перебудови ставили не так відверто, сміливо і принципово, як їхні колеги в Москві. Ви­ключення складали, як вже зазначалося, члени УГС. Відпові­даючи на питання, чому так відбувалося, він навів фрагменти виступу письменника Івана Драча на засіданні Президії Прав­ління СПУ: “Немає сумніву, що причина цього була не лише в самих письменниках і інших колах творчої інтелігенції, а пере­дусім у намаганнях партії в той час перешкоджати їм у процесі викристалізування нової перебудованої політики. Не бракувало серед культурних діячів також і таких, які по інерції, ще далі оглядались на те, що скаже партія, або чекали на партію взага­лі, яка аж ніяк не поспішала братись за справжню перебудову, особливо в національній політиці” [21].

Критично до інтелігенції України ставиться колишній ди­ректор української Пресової агенції та науковий співробітник Міжнародного інституту стратегічних досліджень Тарас Кузьо. Так, повідомляючи про об’єднання некомуністичної групи де­путатів у Народну Раду під час виборів в Україні в березні

1990 р., він зазначив: “Вона (Народна Рада — автор) склада­ється переважно з колишніх в’язнів сумління, літературної та технічної інтелігенції, тобто з людей, яким бракує досвіду адміністративної роботи” [22]. Т. Кузьо також констатує факт існування розбіжностей в колах інтелігенції. До речі, подібні думки про існування радикалів і поміркованих у колах інте­лігенції висловлював і вже згадуваний А. Камінський. Т. Ку­зьо резюмує: “Після референдуму про незалежність України у грудні 1991 р. позиції Народної Ради та Руху розійшлися головним чином у їхньому ставленні до співпраці із націонал- комуністами. Велика кількість членів Руху з числа інтеліген­ції, а також правоцентристські партії, які потім обєдналися у Національний конгрес демократичних сил, добровільно узяли на себе роль “статистів” і беззастережно підтримали Президен­та Кравчука. Водночас більшість переконаних членів Руху згу­ртувалася навколо В’ячеслава Чорновола, колишнього в’язня сумління” [23].

Хроніку українського правозахисного руху і боротьбу за національну ідею відбивають самвидавні документи і публіци­стичні твори, друковані в українській еміграційній пресі: на сторінках журналів “Самостійна Україна”, “Сучасність”, укра­їнського щоденника “Свобода”, “Українського слова”, “Нового шляху” і викладені в працях українських емігрантів Д. Квіт - ковського [24] і М. Прокопа [25].

Цікавими уявляються аналіз та оцінка діяльності інтеліген­ції в українськім русі опору (включно до 1990 р.), які надав журналіст і публіцист Мирослав Прокоп. Він визначив диси­дентський рух як попередній етап сучасного українського руху опору, вказав на велику заслугу дисидентів в тому, що вони знищили панівний у свій час у світі міт про ліквідацію націо­нального питання в СРСР, зокрема в Україні. М. Прокоп навів дані про соціальний склад, політичну географію дисидентсько­го руху, який базувався на концепції конституційної боротьбі у площині політичних прав громадянина; зробив висновки про переважну роль у ньому професійної інтелігенції (інженерів, лікарів, учителів, журналістів) й учених природничого профі­лю і заперечив існуючий погляд на рух опору виключно як рух україністів, любителів української мови, літератури, історич­ної старовини. Проте, автор зауважив, що ідейне і програмо­ве обличчя того руху формували літератори та письменники

I. Дзюба, В. Чорновіл, В. Мороз, Є. Сверстюк. М. Прокоп від­значив зміну в характері сучасного українського руху опору з соціологічного погляду, зокрема вказав на переважну роль інтелігенції гуманітарного профілю.

М. Прокоп висловив свої міркування про межі політичної думки і громадської активності в Україні. Він зазначив, що су­спільні зрушення в Україні відбувалися “на тлі проголошених самою владою гасел про перебудову, гласність і демократиза­цію. Це був стихійний голос народу за справжню демокра­тію. Зрушення в громадській думці і дії проходить. у верхах творчих спілок, передусім Спілки письменників України і се­ред різних груп населення” [26].

Так само, як і А. Камінський, він вказав на поступ в су­спільно-політичній свідомості інтелігенції, зокрема в питан­нях мови, забезпечення духовних потреб українців. Крім того, М. Прокоп звернув увагу на факти, які підтверджували поши­рення політичної проблематики, яка хвилювала і мобілізувала громадян України. Він, зокрема, зазначив, що інтелігенція, в першу чергу СПУ та Академія наук УРСР висували пропозиції, постанови, чи вимоги окремих кіл організованої громадськості України у справах, які порушували питання влади в Україні і далеко виходили за межі тільки мови й культури, школи й збереження традицій, і які могли включити в процес громадсь­кого мислення і активності ширші кола суспільства. Це справи про економічні труднощі, що, як зазначив автор, “є прямим і очевидним для кожного результатом чи то безгосподарності, чи прямо грабунку, який веде уряд СРСР, перетворивши Украї­ну в провінцію імперії” [27], справи про нищення природного довкілля України, зокрема безвідповідального масового розмі­щування атомних електростанцій на території України. В тако­му сенсі діяльність провідних кіл творчих спілок в Україні чи окремих діячів, їхні пропозиції і домагання до влади М. Про­коп розглядав як такі, що “відкривають перед рухом самооб­орони і боротьби народу ширші ніж досі перспективи” [28].

М. Прокоп не піддає сумніву того факту, що головним руші­єм діяльності провідної інтелігенції була ідея державної само­стійності, хоча про неї не висловлювалися відверто. Проте, він вказав, що вони відносно менше уваги присвячували соціаль­но-економічним проблемам життя народу.

Діаспорний дослідник також звернув увагу на мирний ха­рактер суспільно-політичних зрушень в Україні. Він відпо­відно оцінив реформи Горбачова і його команди, так звану “революцію згори”, “без якої немислимо уявити подій хоча б 1989 року”,. [29].

М. Прокоп вважає досягнення України в русі за свободу і державну незалежність доволі серйозними. Такі висновки він зробив, беручи до уваги насамперед відродження діяльності Української Гельсінської Групи під новою назвою — УГС, ство­рення нових неформальних організацій, окремих політичних груп і, зокрема, Руху, який, за його словами, “полонив уяву і змобілізував до активної дії ширші кола української суспі­льності в різних областях України” [30]. “Межовою подією в житті України” автор називає установчий з’їзд Руху. Загалом, він високо оцінює діяльність неформалів, які, на його погляд “вселили в громаді віру в українську ідею”, в спроможність українців “піднятися з національного приниження, зневіри чи байдужости” [31].

Директор Гарвардського Українського науково-дослідного інституту Роман Шпорлюк в руслі концепції Гроха і Лисяка- Рудницького відносить Україну до “неісторичного” народу, який має будувати за допомогою інтелігенції модерні націо­нальні спільноти на народному ґрунті від нижчих верств до верхніх елітних, оскільки міське середовище для селянського українського народу на довгий час залишається органічно чу­жим [32].

У збірці статей, есе та оглядів, присвячених історії та націо­нальним проблемам колишніх радянських республік, в тім чи­слі й України [33], він довів, що українська національна інтелі­генція своїми публікаціями і виступами ініціювала вирішення національного питання. Він вважає прикметною ознакою, що партійний апарат в Україні опирався вимогам реабілітації укра­їнських істориків до останнього, аж поки мусив поступитися під тиском інтелігенції. Конкретним поштовхом, що спрово­кував виникнення національного руху в Україні, Р. Шпорлюк визначає ядерну катастрофу в Чорнобилі.

Так само, як і А. Камінський і М. Прокоп, він вважає до­сить успішними спроби інтелігенції охопити маси. Так само, як і М. Прокоп, він виводить умови для створення неформа­льних організацій і виникнення сучасного національно-виз­вольного руху з владних ініціатив Горбачова і його команди. Р. Шпорлюк звернув увагу на той факт, що Горбачов розумів, що українська інтелігенція є силою, підтримка якої необхідна для перебудови. Він також висловив припущення, що не без московського впливу 1989 р. антирухівські настанови офіцій­ної пропаганди було змінено й Рух визнано легітимним пред­ставником українства.

При всіх заслугах, якими наділяє Р. Шпорлюк інтеліген­цію, він так само, як і інші діаспорні дослідники, відзначає поміркованість окремих представників духовної верстви Укра­їни. Зокрема, він пише: “Безумовно, українці залишаються найвиразнішими прихильниками відновлення Росії як пов - номасштабної республіки у вигляді РРФСР, оскільки їхньою турботою є власне виживання як нації. Поет політик Борис Олійник, настільки перейнявся ідеєю захисту прав Росії, що скаржиться на те, що Росія не має окремого, належного їй місця в Організації Об’єднаних Націй. Він вважає також, що Росія повинна мати власні Центральний Комітет, Академію наук та все інше” [34].

Визначаючи фактори, які вплинули на сплеск українсько­го національно-визвольного руху кінця 1980-х років зарубіжні автори, такі, як Олександр Мотиль, Ендрю Вілсон, Павел Ма - гочи, Тарас Кузьо, серед інших назвали “модернізацію” націо­нальної інтелігенції, яка зазнавала дискримінації та політизу - валася [35].

Ще один зарубіжний українознавець Роман Сольчаник вва­жає, що інтелігенцію — від відомих письменників до переслі­дуваних неформалів насамперед і понад усе хвилювало націо­нальне питання [36]. Він мав підстави для такого висновку. Він підготував і опублікував інтерв’ю з п’ятнадцятьма провідними українськими політиками, літературними діячами і вченими, які були зібрані протягом 1989 — 1990 рр. [37]. Інтерв’ю да­ють уявлення про власні розуміння українськими політиками таких речей, як демократизація, культурні перетворення, сут­ність розбіжностей з Комуністичною партією.

Отже, підсумовуючи викладене, зробимо низку спостере­жень. По-перше, діаспорні дослідники не піддають сумніву факт про провідне місце інтелігенції в суспільно-політичних зрушеннях, які відбувалися в Україні з 1988 р. Саме з цього часу в Україні починають активно діяти неформальні установи та об’єднання, створені інтелігенцією, серед них провідне місце займали УГС та Рух. Неформали своїми публікаціями та ви­ступами ініціювали вирішення на державному рівні нагальних проблем національного життя, ініціювали організацію і про­ведення масових суспільно-політичних заходів, сприяли залу­ченню широких народних мас до активних політичних дій, які врешті-решт обумовили прийняття державного законодавчого акту, що встановлював державну самостійність України.

По-друге, діаспорні дослідники пов’язують початок суспіль­но-політичних зрушень в Україні з ініційованим Горбачовим курсом на реформування політичної системи, який визначався як перебудова і гласність. Суспільно-політичні процеси в Укра­їні вони розглядають в аспекті загальних подій, які відбували­ся в СРСР.

По-третє, визначаючи роль і місце інтелігенції в процесах перебудови в Україні як досить значну, зарубіжні українозна - вці не ухиляються від критичних зауважень на адресу інтелі­генції. Вони відзначають відсутність політичного досвіду, по­міркованість переважної більшості інтелігенції, схильність до компромісів. Щоправда, критика інтелігенції в працях діаспор - них дослідників займає незначне місце.

Таким чином, у результаті проведеного аналізу поглядів діаспорних дослідників на проблему визначення місця й ролі інтелігенції в суспільно-політичному процесі переднезалежної України можна зробити загальний висновок про те, що праці зарубіжних українознавців є важливим історіографічним дже­релом дослідження як зазначеної вузької проблеми, так і значно ширшої тематики інтелігентознавства. Підставою для такого ре­зюме служать зроблені діаспорними дослідниками спостережен­ня, висновки і прогнози щодо діяльності інтелігенції в Україні.

Джерела та література

1. Див. наприклад: Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХУІІ-ХХ століть. — К., 2002; Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія // Кри­тика. — 2002. №4; Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії // Крити­ка. — 2002. — №12; Українська історіографія на зламі XX і ХХІ століть: здобутки і пролеми / Колективна монографія за редакцією Леоніда Зашкільняка. — Львів, 2004; Зашкільняк Л. Виклики су­часної історіографії: світовий та український контексти // Україна Модерна / За ред. Я. Грицака, Л. Зашкільняка, Е. Гийдела. — Київ: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. — Ч. 9. — С. 7-14.

2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації 19-20 століття: Навчальний посібник. — К., 1996. — С. 5.

3. Потульницький В. А. Українська та світова історична наука: Реф­лексії на межі століть // Український історичний журнал (далі — УІЖ). — 2000. — №1. — С. 18.

4. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919­1928). — К., 1996. — С. 9.

5. Таран Л. В. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ —

1999. — №1. — С. 89.

6. Там само.

7. Грицак Я. Українська історіографія. 1991-2001: десятиліття змін // Україна Модерна. — С. 64.

8. Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно - політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — С. 5.

9. Гарань О. В. Початок діалогу (про зарубіжне українознавство без упередженості) // Минуле України: відновлені сторінки / Редкол.:

І. М. Хворостяний (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. —

С. 265.

10.Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 6-11.

11.Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр. — С. 5.

12. Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний універси­тет, 1990. — С. 1

13. Там само. — С. 10.

14. Там само. — С. 35.

15. Там само. — С. 69.

16. Там само. — С. 73.

17. Там само. — С. 619.

18. Там само. — С. 394.

19. Там само. — С. 428.

20. Гарань О. В. Убити дракона (3 історії Руху та нових партій Украї­ни). — К.: Либідь, 1993. — С. 193.

21. Камінський А. На перехідному етапі. — С. 74.

22. Кузьо Т. Національна безпека України. — К.: Преса України,

1994. — С. 36.

23. Там само. — С. 37.

24. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. Збірник публіци­стичних творів / Упоряд. і ред. В. Верига. — Детройт. — Нью - Йорк. — Торонто. — 1993. — 604 с.

25. Прокоп М. Напередодні незалежної України. — Нью-Йорк. — Львів: НТШ, 1993. — 502 с.

26. Там само. — С. 378.

27. Там само. — С. 382-383.

28. Там само. — С. 384.

29. Там само. — С. 398.

30. Там само. — С. 399.

31. Там само. — С. 400.

32. Потульницький В. А. Українська та світова історична наука // Український історичний журнал. — 2000. — №3. — С. 35.

33. Шпорлюк Р. Імперія та нації / Пер. з англ. — К.: Дух і Літера,

2000. — 354 с.

34. Там само. — С. 123.

35. Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. — New York: Council on Foreign Relations Press, 1993. — 217 p.; Kuzio T., Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. — New York: St. Martins Press, 1994. — 260 p.; Magocsi P. R. History of Ukraine. — Seattle: University of Washington Press, 1996. — 784 p.

36. Сольчаник Р. Україна, Білорусь і Молдова: інтеграція по-імперські, русифікація і боротьба за національне виживання // УІЖ. —

1992. — №12. — С. 134-139.

37.Solchanyk, Roman. Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collec­tion of Interviews. — New York: St. Martins Press, 1992. — 174 p.


Шановская Е. А. Диаспорные исследователи про интеллиген­цию в общественно-политических процессах в Украине во второй половине 80-х — начале 90-х годов XX века.

В статье нашли отражение взгляды зарубежных историков-спе - циалистов по новейшей истории Украины на место и роль интел­лигенции в общественно-политических процессах демократизации в Украине в 1988 — 1991 гг.

Shanovskaya H. A. The foreign investigators about the intelli­gentsia in the social-political processes in Ukraine in the second half of the 80-ties — at the beginning of 90-ties of the 20th century.

In the article the foreign Ukrainian Newest history researchers’ points of view on the place and role of the intelligentsia in the social­political processes of democratization in Ukraine in 1988 — 1991 are presented.