Головна Історія Інтелігенція і влада ТЕОРЕТИЧНІ, ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ АСПЕКТИ ТЕРМІНУ “ІНТЕЛІГЕНЦІЯ”
joomla
ТЕОРЕТИЧНІ, ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВЧІ АСПЕКТИ ТЕРМІНУ “ІНТЕЛІГЕНЦІЯ”
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мардаренко

Актуальність проблеми дослідження обумовлена необхідністю вивчення явищ та процесів, які відбуваються в умовах сучасної соці­альної трансформації України. Активним учасником цих змін виступає українська інтелігенція, яка відіграла важливу роль у пе­реході до демократичної перебудови і займає провідне місце у ре­формуванні соціально-економічних основ суспільства. Неоднакове ставлення різних груп інтелігенції до еволюційних змін суспіль­ства, різноманітне тлумачення поняття “інтелігенція”, недостатня кількість публікацій, присвячених цьому питанню, або їх бібліогра­фічна рідкість — обумовила звернення до історії виникнення та розвитку терміну з метою уточнення його сучасного розуміння, виз­начення основних ознак. Розкриття поняття “інтелігенція” у різних аспектах дозволяє глибше зрозуміти складність таких специфічних явищ, як інтелігенція, роль духовної еліти у формуванні свідомості громадян, впливу інтелігенції на суспільно-політичні процеси.

Оскільки термін “інтелігенція” пов’язаний з розвитком культу­ри та духовного життя, був проведений аналіз публікацій перших дослідників духовності російської культури, де вперше виник саме цей термін, використання і розвиток його в радянські часи та су­часний період. Перші дослідження духовності російського суспіль­ства знаходимо в роботах О. І. Герцена, П. Л. Лаврова, К. М. Ле - онтьєва, Іванова-Разумника, Д. С. Мережковського, М. А. Бердяєва, Б. А. Кистяківського, С. Л. Франка, П. Б. Струве, М. І. Туган-Бара - новського, П. І. Новгородцева, І. А. Ільїна, Ф. А. Степуна, П. Д. Бо - борикіна, М. К. Михайловського та інших. Більшість з названих авторів були учасниками відомої збірки “Віхи”. Тут робляться перші теоретичні кроки у визначені поняття “інтелігенція” та осмислен­ня цього явища, як окремого феномену російської культури. Збірник статей у “Віхах” викликав глибокий резонанс у Російській імперії та в зарубіжжі. За рік після публікації першого видання “Віх” було опубліковано понад 220 статей, рецензій та відгуків, кілька контрвіховських збірників: “В защиту интеллигенции” (М., 1909), “По вехам. Сборник об интеллигенции и “национальном лице” (М., 1909), “Вехи” как знамя времени” (М., 1910). Збірник “Віхи” та відгуки на нього були документальним підтвердженням усвідом­лення інтелігенцією поворотного моменту у своїй історії та етапом в її самопізнанні. У М. Бердяева інтелігенція того часу нагадувала скоріше чернецький орден або секту зі своєю особливою мораллю на відзнаку від професійних корпорацій (цехів) інтелектуалів [1]. Інший автор “Віх” П. Струве відрізняє освічений клас з його куль­турною функцією освіти від інтелігенції, у якої “історична роль визначається її ставленням до держави в її ідеї та в її реальному втіленні” [2]. У енциклопедичних виданнях радянського періоду знаходимо визначення інтелігенції. Інтелігенція це: “Соціальний прошарок з робітників розумової праці, які мають освіту і спеці­альні знання у різних галузях науки, техніки та культури” [3]; “лат. — і^еІ^епіїа, і^еІ^епіїа — розуміння, пізнавальна сила, знання, від і^еІ^епзе, і^еІ^епз-розумний, знаючий, мислячий-

•о и і • и и /

Суспільний прошарок людей, професійно зайнятих розумовою (пе­реважно складною) працею і які мають, як правило, вищу освіту” [4]; “Суспільні верстви людей, що професійно займаються розумо­вою, складною, творчою працею, розвитком та поширенням культу­ри” [5]. В. Ленін до інтелігенції відносив “...усіх освічених людей, представників вільних професій взагалі, представників розумової праці на відміну від представників фізичної праці” [6]. Інтеліген­цію, як бачимо, звичайно ототожнюють зі сферою розумової праці. Інколи уточнюють: складної розумової праці, що вимагає для свого виконання вищої або середньої спеціальної освіти. Але вже дослі­дники XIX ст. підкреслювали, що культурність, подібно освіченості є тільки зовнішньою формальною ознакою, а не визначальним внутрішнім змістом поняття “інтелігенція”. Найбільш докладно теорію цього питання виклали у своїх дослідженнях з історії інте­лігенції П. Л. Лавров [7], Іванов-Разумник [8, 3-20], Є. Лозинський

[8] . За цими авторами: “Історія російської інтелігенції є історія російської свідомості саме тому, що перша є носієм другого... Інте­лігенція не є ані стан, ані цех (ми додали б тепер: “ані клас”), ані корпорація, ані осередок... Це навіть не зібрання, а сукупність жи­вих сил, що виділяються з себе народом” [9]. Освіченість у цих авторів є тільки зовнішньою формальною ознакою. У подібному тлумаченні сходяться і сучасні дослідники. По-перше, тому, що сам розподіл розумової і фізичної праці вже достатньо давно у багать­ох випадках втратив колишнє значення. По-друге, тому, що даний термін не дає уяви про зміст діяльності інтелігенції в суспільстві. Симптоматично, що термін “інтелігенція” вперше з’явився в Російській імперії на початку 60-х років XIX сторіччя у статтях письменника П. Д. Боборикіна [10]. Фактично ж це поняття було вироблене генераціями мислителів XIX ст. — від літературного критика 40-х років В. Г. Бєлінського до народників і віхівців. “Не бог знає, звичайно, яка знахідка це слово, — писав на початку 80-х років XIX сторіччя Н. К. Михайловський про термін “інтеліген­ція” , — але цікаво, що ніде в Європі подібне слово не вживається в сенсі визначення його як особливої суспільної сили [11]. У енцик­лопедичному словнику фірми “Брокгауз-Ефрон”, який видавався у 1890-1907 роках цей термін теж відсутній. У Європі того часу термін і^еІ^епіїа вживався у розумінні інтелекту взагалі, пізнавальної спроможності людського розуму. Потім цей термін поступово по­чинає проникати в інші мови. В кінці 20-х рр. минулого сторіччя Оксфордський словник визначав його як “частину нації прагнучої до самостійного мислення”. Американський Узбстеровський слов­ник 1966 р. наводить значення -“клас освічених людей, що склада­ють особливу і наділену самосвідомістю страту всередині нації, яка здійснює, або що приписує собі, лідерську роль інтелектуального, соціального або політичного авангарду”. Що стосується виникнен­ня поняття “інтелігенція”, то воно не випадково з’явилося в такій країні, як Російська імперія. В умовах деспотизму демократично налаштована інтелігенція природно висунулася на підвищену со­ціальну роль. Вона почала формуватися з так званих різночинців — збіднілого дворянства, дрібного чиновництва, нижчого духівництва та інших. Інтелігенція виявлялася своєрідним “осадком” суспіль­них структур, позакласовим та міжстановим утворенням, яке усві­домлювало себе шляхом відмежування від інших через своєрідні парні опозиції. Перша з них: опозиція “інтелігенція — влада”. Інша опозиція: “інтелігенція — буржуазія”. Третя опозиція: “інтеліген­ція — народ”. На відміну від попередніх двох вона не була негатив­ною. Більшість інтелігенції щиро прагнула служити народу, збли­зитися з ним. Вона концентрувала у своїх рядах основні професійні кадри для вирішення цієї задачі — вчених, інженерів, юристів, вик­ладачів та інших. Роблячи цей екскурс в історію інтелігенції, ми мали за мету повернутися до головного — виявити основні ознаки самого поняття, перед усім обмежити термін “інтелігенція” певни­ми рамками, відокремити його від сусідніх понять. Першою і го­ловною з цих ознак дослідники на чолі з Івановим-Разумником називають приналежність до суспільної групи: “...інтелігенція є передусім певна суспільна група”. Окремі “інтелігенти” існували завжди, інтелігенція з’явилася тільки при органічному з’єднанні окремих інтелігентів в цілісну, єдину групу. Ця умова необхідна, але ще не достатня для визначення поняття “інтелігенція”. Отже, друга основна ознака інтелігенції — наступність; інтелігенція є група спадкоємна, або, говорячи математичною мовою, вона є функція без­перервна. Така група російської інтелігенції існувала з середини

XVIII сторіччя, з часів Новикова, Фонвізіна та Радищева. Її об’єдну­вала одна загальна ідея — вікова боротьба проти деспотизму. Поза - становість і позакласовість (коли станові і класові інтереси прино­сились у жертву загальним ідеалам) — ці дві ознаки вже остаточ­но відділяють спадкоємну групу інтелігенції від існуючих раніше релігійних або політичних суспільних груп. З шістдесятих років XX ст. (прихід різночинців) російська інтелігенція стає позастано - вою та позакласовою не тільки за задачами, метою, ідеалами, але і за своїм складом. У цей же час, і це, звичайно, не випадковий збіг, виникає сам термін “інтелігенція”. Інтелігенція є позакласова, по - застанова, спадкоємна група — цими чотирма формальними озна­ками визначається будівля організму інтелігенції та кордон з су­сідніми поняттями. Але, всі ці чотири ознаки складають тільки не­обхідні, але не достатні умови, які визначають інтелігенцію. П. Лав­ров, Іванов-Разумник та інші дослідники початку XX ст. виключа­ють з групи критично мислячих особистостей культурних міщан, яким вони дають характерне найменування “дикунів вищої куль­тури”. Цим було звужене суспільне коло пошуку найбільш точно­го визначення терміну “інтелігенція”.

Для інтелігенції характерний не сам по собі акт творчості, а головним чином спрямування цієї творчості і активність у досяг­ненні. Новий етап у самопізнанні інтелігенції починається після Жовтневої революції з публікації збірника “Из глубины” (М., 1918), в якому інтелігенти-“віхівці” намагалися переусвідомити свої ідеї у зв’язку з подіями Жовтневого заколоту. Подальші дискусії про долю інтелігенції, держави, про відповідальність інтелігенції за май­бутнє батьківщини було перенесено у еміграцію до збірника “Смена вех”. У той час у Радянському Союзі основна увага приділялась дискусіям прихильників марксизму про роль інтелігенції у соціа­лістичному будівництві. Роботи В. І. Леніна, а пізніше і його сорат­ників, з кінця 1920-х років почали виділяти до особливої категорії праць, які мали найважливіше теоретико-методологічне значення. У подальшому вони були подані радянському суспільству як осно­ва марксистсько-ленінської концепції інтелігенції. На XV з’їзді ВКП(б) І. В. Сталін об’єднав “нову буржуазію” (непманів) та інтелі­генцію до однієї групи. Він висунув положення про зростання контр­революційного настрою інтелігенції у зв’язку із збільшенням успіхів соціалізму. З кінця 1920-х років роботи, присвячені пробле­мам, пов’язаним з історією та теорією місця інтелігенції у суспільстві стають рідкісними і являють собою, в основному, комен­тування висловлювань більшовицьких вождів. Таке становище збері­галося до смерті І. В. Сталіна у березні 1953 р. Подальші події, які відбулися після цього, викликали до життя так звану “відлигу”. Спостерігається помітне пожвавлення культурного життя, з’явля­ються нові явища у літературі, науці, мистецтві. Пошуки істини приводять до виникнення в історичній науці “нового напрямку”, який вплинув на появу перших власне історичних робіт, присвяче­них інтелігенції. Після тривалих дискусій з опонентами С. О. Фе - дюкіну [12] у першій половині 1960-х років вдалось спростувати сталінську формулу про “революційність низів” та “контррево­люційність верхів” радянської інтелігенції. Потік літератури з про­блематики, пов’язаної з інтелігенцією, знову стає потужним. З 1968 до 1977 рр. у СРСР було опубліковано більш ніж дві тисячі праць філософів, соціологів, істориків та інших спеціалістів. Однак, виму­шені, як і раніше, керуватися марксистко-ленінською методологією, історики не змогли просунутися далі у порівнянні з початком 60-х років. Понад два десятиріччя в історії інтелігенції не спостерігало­ся суттєвих зрушень, принципового перегляду концепцій та появу якісно нових поглядів. Радянська інтелігенція розглядалася тільки як об’єкт історії, за який велася боротьба класів. Проте у той же час

•О» • 1 ••• о и 1 о

У радянській історіографії був накопичений значний фактичний матеріал; проведена значна джерелознавча та історіографічна ро­бота; пройшли перші наукові конференції та симпозіуми з історії інтелігенції; з’явилися узагальнюючі дослідження з цієї тематики

С. О. Федюкіна, М. П. Кіма, Л. М. Зак, Л. В. Іванової, Ю. С. Борисова,

В. Л. Соскіна, М. Є. Главацького, В. С. Волкова та інших істориків: були створені наукові центри та школи вітчизняних дослідників історії інтелігенції. Все це підготувало базу для розгортання широ­кого фронту досліджень у другій половині 1980 років. Першочерго­вим імпульсом для зростання інтересу до історії інтелігенції було проголошення “гласності”, “перебудови” та “перехід до загально­людських цінностей”. Накопичення істориками критичної маси нових фактів та зміна суспільної свідомості вимагали нових підходів до розгляду історії інтелігенції. У кінці 80-х років спроби такого переосмислення робилися під гаслом процесу очищення марксиз - му-ленінізму від сталінсько-жданівських догматів. Для цього було здійснено повернення до основних марксистських положень пер­шої третини XX сторіччя стосовно інтелігенції, що дозволило істо­рикам інтелігенції зайнятися переглядом теоретико-методологіч - них основ своїх досліджень, що раніше було неможливим. Разом з появою багатьох публікацій популярного характеру у науковому середовищі проходили і плідні дискусії (наприклад, серія публі­кацій з приводу статті А. В. Ушакова “Демократическая интелли­генция России на пути к социалистической революции” у журналі “Вопросы истории” (1987, № 10). З’явилися роботи з новими ціка­вими підходами до історії інтелігенції (О. Н. Знаменський, П. В. Во - лобуєв, Л. Я. Смоляков та інші). Радянській історіографії історії інтелігенції ставало тісно у вузьких рамках колишньої, хоча і вдос­коналеної, наукової парадигми. На рубежі 90-х років робиться спроба критичного підходу до більшовицької історії, ленінізму, марксиз­му. Тільки за один 1989 рік з’явилося понад ста публікацій про “червоний терор”, пройшли наукові конференції з історії інтелі­генції [13]. Передрук публікацій зарубіжних авторів, які ще недав­но зараховувалися до “антирадянських”, введення у науковий обіг нових джерел з історії інтелігенції, а головне, доступність немарк - систських теоретичних робіт змусили радянських істориків відмо­витися від колишніх теоретико-методологічних підходів.

Парадоксальність ситуації була в тому, що критика комуністич­ного режиму стала настільки загальноприйнятою, наскільки рані­ше були звичними викриття “наклепів буржуазних фальсифіка­торів” та клятви вірності марксистсько-ленінській методології. Ця ситуація змусила суспільствознавців на початку 90-х років XX сто­річчя приступити до пошуків нових теоретико-методологічних кон­цепцій на основі ідейно-політичного плюралізму. Сьогодні за тео­ретичні основи дослідження суспільно-політичних процесів у сере­довищі інтелігенції пропонується розроблений в суспільствознавстві підхід, що визначає інтелігенцію виходячи з тієї функції, яку розу­мова діяльність виконує у більш широкій системі суспільних відно­шень, та тієї ролі, яку виконує праця людей. Ця функція забезпечує поєднання та гомогенність суспільного життя, інтеграцію індивіда у існуючі суспільні стосунки, об’єднує усі соціальні групи, бо здійснює функції організації та виховання свідомості, спеціальну розробку ідеологічних стосунків людей. При такому підході можливо сфор­мулювати сучасну, додаткову до вищеназваних, ознаку терміну “інте­лігенція” як групу людей, яка усередині соціальних груп спеціаль­но зайнята розробкою ідеологічних зв’язків та інтеграції груп у гармонічне суспільство.

На завершення статті слід відмітити, що помітний вплив у історіо­графії інтелігенції здійснили монографічні дослідження, які були підготовлені до друку раніше, але опубліковані лише у 1990-х роках (це роботи Ю. С. Борисова, К. Г. Барбакової, В. А. Куманьова та інші). У статті А. Н. Севастьянова [14] була здійснена цікава спроба синте­зувати різні підходи до вивчення поняття “інтелігенція” шляхом виділення трьох умовних рівнів. До першого рівня А. Н. Севастья­нов відносить тих, хто потрібен всім верствам населення приблизно у рівній мірі: лікарів, вчителів, юристів, офіцерів, священиків, науко­во-технічних робітників, деяку частину мистецької інтелігенції. Інте­лігенція другого рівня — це ті, хто своєю працею забезпечує спе­цифічні потреби, головним чином, самої інтелігенції: історики, філо­софи, соціологи, літературознавці та мистецтвознавці, деяка частина письменників, композиторів, художників та їм подібних. До інтелі­генції третього рівня віднесені генератори основоположних ідей, які визначають діяльність усієї інтелігенції в цілому.

Межі заданої теми та обсягу статті не дозволили докладніше висвітлити тему, спираючись на роботи авторів сучасної України. Було б доцільно у подальшому узагальнити літературу із даної теми у окремій бібліографії та продовжити дослідження з метою більш повного висвітлення усіх аспектів терміну “інтелігенція” та сфор­мулювати сучасне інтегроване поняття “інтелігенція”.

Література:

1. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М.: Наука, 1990.

— С. 17.

2. Струве П. Б. Интеллигенция и революция. Вехи. — М.: Новое время, 1990. — С. 159.

3. Ожегов С. И. Словарь русского языка. — 3-е изд. — М.,1963.

4. Философский энциклопедический словарь. — М: Сов. энциклопедия, 1983.

5. Большой энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1991.

6. Ленин В. И. Шаг вперед и два шага назад // ПСС. — 5-е изд. — М., 1972.

— С. 309.

7. Лавров П. Л. Исторические письма. Избр. произв.: В 2 т. — М., 1965. —

С. 87-110.

8. Іванов-Разумник. Что такое интеллигенция? // История русской обще­ственной мысли: В 2 т. — 4-е изд. — 1907. — С. Пб., 1914.

8 Лозинский Е. И. Что такое, наконец, интеллигенция? — С. Пб.,1907.

9. Интеллигенция — Власть — Народ / Под ред. Л. И. Новиковой, И. Н. Сиземской. — М: Наука, 1992.

10. Боборыкин П. Д. Русская интеллигенция // Русская мысль. — 1904. — Т. 2.

11. Михайловский Н. К. Борьба за индивидуальность. Соч. — С. Пб., 1897.

12. Федюкин С. А. Привлечение буржуазной технической интеллигенции к социалистическому строительству в СССР. — М., 1960; Об использова­нии военных специалистов в Красной Армии // Военно-исторический журнал. — 1962. — № 6; Борьба за перевоспитание старой технической интеллигенции в восстановительный период // История СССР. — 1965.

— № 4. — С. 106 — 120; Советская власть и буржуазные специалисты.

— М., 1965; Федюкин С. А. и др. Советская интеллигенция (История формирования и роста. 1917 — 1965). — М., 1968; Федюкин С. А. Ок­тябрьская революция и интеллигенция. — М., 1968; Художественная интеллигенция в первые годы Советской власти // История СССР. — 1969. — № 1. — С. 8-26; Великий Октябрь и интеллигенция. Из истории вовлечения старой интеллигенции в строительство социализма. — М., 1972.

13. Материалы дискуссий по интеллигенции 1990-х годов: Интеллигенция древняя и новая: материалы дискуссии за “круглым столом” в Инсти­туте востоковедения АН СССР // Народы Азии и Африки. — 1990. — № 2, 3; Интеллигенция и народ: Материалы обсуждения, проведённого дискуссионным клубом “Свободное слово” // Философские науки. — 1990. — № 1; Интеллигенция и народ: Статьи // Философские науки.

— 1991. — № 3; Народ и интеллигенция: Материалы “круглого стола” 18 ноября 1989 г. Ред.-сост. П. В. Тулаев. — М., 1990.

14. Севастьянов А. Н. Двести лет из истории русской интеллигенции: По­пытка социологического анализа // Наука и жизнь. — 1991. — № 3.

Похожие статьи