Головна Історія Інтелігенція і влада КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН КИЄВА (1920-ті — ПЕРША ПОЛОВИНА 1930-х рр.)
joomla
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН КИЄВА (1920-ті — ПЕРША ПОЛОВИНА 1930-х рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

Л. М. Чорна

Нині в столиці України Києві живуть і працюють тисячі представників різних національностей. Поруч із економічни­ми та суспільно-політичними проблемами виникає необхідність вирішення їх культурних запитів. В цьому плані важливий ко­жен набутий історичний досвід, зокрема, в період так званої коренізації.

Національно-культурна політика УСРР та особливості функ­ціонування культурних осередків національних меншин Ук­раїни у 1920 — першій половині 1930-х років розглядалися багатьма дослідниками. Діяльність вищих державних органів з організації культурного розвитку національних меншин, за­кономірності цього процесу в межах всієї України ґрунтовно дослідила Л. Якубова [27]. Однак бракує роботи, яка б висвіт­лювала культурне життя національних меншин Києва. Є лише окремі публікації (Д. Малакова [20], І. Мелешкіної [21], С. Ма - зараті [19] та ін.), які стосуються деяких національностей.

Метою нашого дослідження є показати функціонування ок­ремих мистецьких та культурно-освітніх закладів національних меншин Києва у 1920 — першій половині 1930-х рр. та вико­ристання їх радянською державою для впровадження комуніс­тичної ідеології. Зрозуміло, що ми зупинимося на діяльності лише деяких осередків культури національних меншин Києва, оскільки дана тема потребує більш ширшого висвітлення.

Створення мистецьких та культурно-освітніх установ націо­нальних меншин залежало від їх чисельності, компактності проживання, рівня освіченості, соціально-економічного стано­вища на момент проведення коренізації, велике значення мала державна допомога.

За даними Всесоюзного перепису населення 1926 року [2, с. 27], в Києві другими за чисельністю (після українців) були євреї — 140 256 осіб (27,3%) [18, с. 76-77]. Держава нада­вала важливе значення діяльності культурно-освітніх закладів в справі залучення єврейського населення до “соціалістичного будівництва” та в антирелігійній роботі. Вони покликані були формувати новий духовний світ громадян радянської країни. Інколи це робилося просто механічно: так, у 1926 році при­міщення синагоги було передано (“на прохання працюючих”) клубу єврейських кустарів.

Великий вплив на емоції людини, її переживання здійснює театральне мистецтво. У 1920-х роках працювало декілька єв­рейських театральних колективів: “Унзер вінкл” (Наш куто­чок), “Кунст вінкл” (Куточок мистецтв), “Ідіш фольксбіне” (єв­рейська народна сцена) [21, с. 1-4]. Однак на кінець 1920-х рр. ці театри поступово припинили свою діяльність. На зміну їм прийшли колективи, що з самого початку перебували під конт­ролем держави. Так, у 1928 р. було відкрито Державний єврей­ський театр ГОСЕТ (Государственный еврейский театр). Ство­рення національних мистецьких колективів давало можливість заборонити виступати “халтурним” колективам та індивідуаль­ним артистам [6, арк. 7]. Держава дбала і про нові акторські кадри: з 1928 (до 1941) року при Київському державному му­зично-театральному інституті імені М. Лисенка працював єв­рейський акторський факультет. В першу чергу, студентами ставали вихідці із робітничого середовища.

Формувався відповідний репертуар, до якого ставилася ви­мога відповідності проблемам “соціалістичного будівництва”. Зокрема, у квітні 1931 року “Пролетарська правда” відзнача­ла успіх єврейського театру, який поставив п’єсу М. Погодіна “Поема про сокиру” (режисер Б. Вершилов), присвячену вироб­ничій тематиці [25].

Як і всі культурні установи національних меншин, Київсь­кий ГОСЕТ не мав належного приміщення. Доводилося часто гастролювати, або виступати у різних пристосованих залах, зокрема, робітничих клубах. Часто свою сцену надавав націо­нальним меншинам український театр імені Івана Франка. Так лише у 1933 році у його приміщенні єврейський держтеатр дав 10 вистав п’єси Славенка “Інтервенція”, в якій розгорталися картини підпільної боротьби більшовиків у Одесі 1919 р., ін­тернаціональна солідарність червоноармійців і солдатів фран­цузької армії. П’єсу поставив худ. керівник театру Б. Верши - лов [17].

Робітників намагалися залучати до перегляду вистав, ор­ганізовувалися культпоходи. У місцевій пресі регулярно пові­домлялося про репертуар театрів національних меншин, або вечори, що проходили в робітничих клубах. Запрошувалися письменники, педагоги, представники громадських організацій та преси [24]. Часто відбувалися “глядацькі конференції”, на яких присутні висловлювали свої думки про побачене.

У 1929 р. організувався Київський єврейський театр робітни­чої молоді ТРОМ. Спочатку він налічував 35 осіб (94 % — робіт­ники, 27 комсомольців, 2 члени партії), працював у важких умовах: без приміщення і бюджету. У 1931 р. займав підвальне приміщення на вул Інститутській, 18. Однак міськком ком­сомолу визнав, що режисер недостатньо політичнограмотний і призначив свого художнього керівника. Але якщо перший був “здібний режисер, але політично невигідний, то тепер по - лучилося навпаки”. Доводилося перейти до “малих форм” — виступів на вечорах. Це дало добрі результати і ТРОМ здобув популярність. Кращих виконавців із молоді (22 особи) послали учитися до Театрального інституту. Необхідно відзначити, що на той час Театри робітничої молоді (ТРОМи) активно створю­валися по всьому Радянському Союзі і мали чітке агітаційно - політичне спрямування репертуару [7, арк. 53].

Велике значення надавалося створенню шкільних драма­тичних гуртків. У 1929 р. заснувався драмгурток у СШ № 60 під керівництвом Ванштельбайма, який згодом переріс у театр. Лише у 1935 р. він розмістився у підвальному приміщенні Бу­динку єврейської культури, але там не було навіть фойє, тому театр переважно гастролював. Зокрема, протягом 1935 р. він дав 100 спектаклів на виїзді, на яких побувало 39 тис. гля­дачів. У Києві відбулося 68 спектаклів (25 тис. глядачів) [14, арк. 34].

Центральною установою у спрямуванні культурного життя єврейської національної меншини став Будинок єврейської про­летарської культури. Спочатку він обслуговував 7 підприємств, на яких працювало 7883 робітники єврейської національності та 3-4 тис. робітників інших нацменшин (Більшовик, Фізико - Механік, Деревообробна фабрика імені Боженка, Трикотажна, Посадочна, Київ-одяг і 4-а фабрика взуття). Було облаштовано кутки кожного підприємства із відображенням ходу виконання промислово-фінансового плану, рух ударництва та соцзмаган - ня, з фотогалереями найкращих та “лже-ударників”. Особливо активізувалася діяльність Будинку єврейської пролетарської культури на початку 1930-х рр. Так, лише за чотири місяці 1930 року провели 70 масових виробничих, літературних та присвячених різним кампаніям вечорів. Діяв кабінет партійної освіти, де проводили консультації лектори та працював семі­нар з вивчення діалектичного матеріалізму. При Будинку ор­ганізували літературний, хімічний, музичний та інші гуртки. Працювала бібліотека, яка налічувала 3500 книг та 320 чита­чів. Будинок єврейської пролетарської культури, щоб залучити відвідувачів, безкоштовно влаштовував концерти, вистави та показ кінофільмів. Уже в другій половині 1931 р. він обслуго­вував 12 підприємств [9, арк. 126, 156].

Велику увагу влада приділяла забезпеченню бібліотек літе­ратурою мовою нацменшин. Центральна Єврейська бібліотека імені Вінчевського ще з початку 1920-х рр. перебувала на дер­жавному бюджеті [1, с. 5]. На початку 1931 року, в плані під­готовки до Всесоюзного бібліотечного з’їзду, було перевірено її стан. Відзначалися певні успіхи, разом з тим вказувалося на недостатнє керування та зв’язок із бібліотеками на підприємс­твах. У 1932 році її бібліотечний фонд налічував 62000 книг. Також працювали єврейські відділення в інших бібліотеках, зокрема, на Петрівці [15, арк. 17, 44].

В період коренізації активно розвивалися культурні осеред­ки і в поляків, яких, за переписом 1926 року, у Києві мешкало 13 706 осіб (2,7%). Основними закладами культури польської меншини в період коренізації були: Будинок польської проле­тарської культури, Центральна державна бібліотека, Держав­ний польський театр.

Польська драматична студія утворилася 1926 року з групи членів польського клубу. У 1929 році її назвали Польпратом (польська театральна майстерня). Вона трималася на ентузіазмі учасників, у складних побутових умовах протягом трьох років, не маючи власного приміщення, із частою зміною художніх керівників. Влада звернула увагу на цей колектив, коли його очолив Вітольд Вандурський [26]. Як зазначалося у пресі, В. Вандурський “будував свою роботу на протиставленні театру парткерівництву та польському партактиву”, робив ставку “на польського глядача, а фактично, на куркуля і дрібну буржу­азію, яким чужі питання соціалістичного будівництва”, тому його керівництво стало “найнебезпечнішим періодом” у житті театрального колективу. Вандурського усунули від керівниц­тва Польпратом і проголосили боротьбу із “вандурівщиною”. На основі Польпрату у вересні 1930 року заснували Державний польський театр, урочисте офіційне відкриття якого відбуло­ся 3 березня 1931 року прем’єрою “Гата” Кобеця. В цей день колег привітали актори Польського театру з Білорусії, Київсь­кого єврейського театру, Українського театру імені Івана Фран­ка [22].

Серед найважливіших проблем польського театру була відсут­ність кваліфікованих акторських кадрів, які “хоча б на сцені” володіли польською мовою, а також брак “ідеологічновитрима - ного” репертуару. Необхідно відзначити, що у становленні те­атру велику методичну допомогу і навіть акторським складом надав Український театр імені Івана Франка. Зокрема, поста­новку вистави Кіршова “Хліб” здійснив народний артист рес­публіки Гнат Юра [4].

Незважаючи на державний статус польського театру, його приміщення було надзвичайно малим, тому приходилося бага­то гастролювати: виїжджали до польських селищ в Україні та Білорусії під час посівних “кампаній”, виборів до рад. Постійно діяло дві бригади по обслуговуванні підприємств, театр взяв шефство над гарматним полком. Уже за перший місяць офіцій­ного існування театр дав 5 вистав, здійснив 38 безкоштовних виступів, в тому числі на антирелігійну тематику. Окрема бри­гада, спільно із редакцією газети “Трибуна Радзецка”, підготу­вала репертуар “малих форм” для виїздів до районів.

У 1932 році колектив Польського державного театру уже налічував 93 чол. і за цей рік дав 86 вистав [3]. Його реперту­ар відзначався як тематичною різноманітністю, так і багато­мовністю: п’єси ставили польською, українською, російською та єврейською мовами. Театр розгортав свою роботу в умовах, коли на сторінках газет постійно критикувалася внутрішня і зовнішня політика “фашистської Польщі”. Тоді “Пролетарська правда” писала, що “будування польської культури в Радянсь­кому Союзі ні в якому разі не “хатня справа” тільки польських робітників і фахівців польської культури, це справа всіх робіт­ників — українських, російських, єврейських і інших, — спра­ва всіх колгоспників, всієї, в цілому, трудящої інтелігенції”. У 1933 році у театрі йшли п’єси “Жеч Громадська” Бруно - Ясенського (спрямована проти “польської націоналістичної фа­шистської буржуазії”), “Рабан” Вандурського (класова боротьба у Польщі), “Штурм Чорноводів” Ковальського (класова бороть­ба проти куркулів у польському селі в радянській Україні), “Ву­лиця радості” Зархі (про боротьбу англійського пролетаріату). Із класики йшла “Небожественна комедія” Красінського [28].

Гастролі театру з успіхом проходили в Україні, Біло­русії, Росії [5, с. 56]. Однак його піднесення тривало недовго. У 1934-35 роках польська меншина зазнала значних репресій. Одночасно ліквідувалися деякі освітні та культурницькі закла­ди, зокрема, польський сектор Музично-театрального інституту імені Лисенка. Репресії проти поляків тривали і у 1937-38 ро­ках. У 1938 році, відповідно до рішення Політбюро ЦК КП(б)У, Державний польський театр припинив свою діяльність.

Незважаючи на політичну заангажованість репертуару, діяльність польського держтеатру, без сумніву, була важливою для культурного життя не лише польської національної мен­шини Києва, але й всієї України. Його вистави дуже часто “ор­ганізовано” відвідували робітники різних національностей. На “глядацьких конференціях” присутні відзначали, що навіть не знаючи польської, вони розуміли мову емоцій і жестів, отриму­ючи величезне задоволення.

Одним із центральних культурно-освітніх осередків поль­ського населення Києва був Будинок польської пролетарської культури. Він підтримував зв’язок із підприємствами: Більшо­вик, Ленкузня, Червоний Плугатар, Червона Гута, Арсенал, Трамвайне депо № 1, майстерня Домбаля. їх робітники залу­чалися до участі у масових вечорах, яких, наприклад, лише у 1931 р. відбулося 35 (відвідувало від 500 до 1000 осіб). Най- охочіше робітники приймали участь у роботі драматичного гуртка. Здійснювалися виїзди на підприємства з художньою частиною “в боротьбі за промфінплан” [9, арк. 156].

Поляки були задіяні в суспільно-політичних акціях, що сприяли зміцненню обороноздатності країни. Товариство ТСО - Авіяхем за допомогою Будинку польської пролетарської куль­тури проводило збір коштів на будівництво загону танків імені Дзержинського [8, арк. 20].

Культурно-освітня робота постійно вдосконалювалася. Зокре­ма, у 1934 році у Будинку польської пролетарської культури про­водилися сімейні вечори з театром і бібліотекою, вечір масової гри в шахмати і шашки — турнір на першість із врученням пре­мій, доповідь про міжнародне становище, диспут на антирелігій­ну тему, лекція про хід виконання II пятирічки, Київ у 1947 році, організація “вітрин росту” народного господарства СРСР і занепаду господарства капіталістичних країн [13, арк. 2].

Менш активними були чехи, німці, латиші та угорці, які об’єднувалися у секціях Будинку народів Заходу. З 1931 р. він перетворився на Німецько-латишський клуб і нараховував 140 членів (60 німців і 80 — латишів). Бригада газети “Пролетарська правда”, яка у 1931 році перевіряла роботу клубу, відзначала, що, незважаючи на політичні гасла на стінах, не відчувалося ідейного спрямування. “Культурництво, та й годі”, — так на­звали свій допис в газету перевіряючі [16]. Політичну роботу комісія оцінила як незадовільну: лекції майже не відвідували­ся, було проведено всього один вечір, присвячений Жіночому дню. Регулярно працював лише латишський драмгурток. [9, арк. 123].

Будинок Народів Заходу юридично діяв до середини 1934 р. Фактично працювали лише латишська та угорська секції, тому з вересня 1934 року цю установу ліквідували, натомість створив­ши Латишський робітничий клуб імені Рудзутака із угорською секцією. Всього латишів (членів клубу) на 15.01.1935 р. налі­чувалося 195 осіб. За соціальним складом — переважно робіт­ники (хлібзаводу, взуттєвої фабрики, Ленкузні, “Текстильщи­ка”, “Точприладу”), але були і військові із піхотної частини, міліціонери [13, арк. 24, 41].

Держава виділяла кошти на утримання клубу, в тому чис­лі — на культурно-масову роботу [13, арк. 9]. Виступи драм­гуртка Латишського робітничого клубу були неодмінними під час проведення інтернаціональних та клубних вечорів, дитячих ранків. Працювали хорова і танцювальна секції [14, арк. 50].

На відміну від представників європейських народів, націо­нальні меншини Сходу мали нижчий рівень життя, високий рівень неписьменності. Тут відкривалося широке поле для культурно-освітньої діяльності радянської держави. У 1925 р. організували Будинок народів Сходу — громадську організа­цію, що обслуговувала всі національності Сходу, які жили на Правобережжі. Про перші кроки діяльності Будинку народів Сходу відомо із виступу його представника Біт-Шумуна на Пер­шій всеукраїнській нараді по роботі серед національних мен­шин (січень 1927 р.). Біт-Шумун, асірієць за національністю, говорив про недостатню увагу до проблем саме малочисельних національностей.

На той час Будинок народів Сходу об’єднував 12 нацмен­шин і нараховував 1050 зареєстрованих членів (вірмен — 359, асірійців — 260, китайців — 120, греків — 80, грузинів — 70, турків — 75 та ін.) [23, с. 75-77].

У 1929-30 рр. було проведено 121 масовий вечір, прочитано 96 лекцій, здійснено 4 екскурсії. Виписувалася преса мовами національностей, що входили до секцій. Крім того, надійшли книги на суму 500 крб від РНК Грузії, ТатЦВК і ДагЦВК [9, арк. 152-153].

Незважаючи на складні побутові умови, залучалися нові члени. На 1 січня 1931 р. Будинок народів Сходу об’єднував 17 східних народів (1662 осіб). Працювало 11 секцій: ас­сірійська — 350 чол., вірменська — 426, грузинська — 103, татарська — 212, дагестанська — 90, грецька — 180, ка­раїмська — 135, китайська — 108, турецько-персидська — 95, юнсекція — 63 та приєдналася угорська секція — 42 осо­би. Всього, разом із членами сімей, Будинок народів Сходу охоплював до 7000 чоловік. Його правління складалося із 17 осіб (11 — членів партії та 6 робітників). Діяло 4 секто­ри: організаційний, масовий, економіки і побуту та пропа­ганди.

Культмасова робота тісно перепліталася із політосвітньою. Можна стверджувати, що всі культурницькі заходи мали політичне спрямування. В Будинку народів Сходу працювало 7 політгуртків (196 чол.), 8 лікбезів (186 чол.) [9, арк. 152]. Проводилися кампанії: антиріздвяна, ленінські дні, річни­ця Радянської Армії, ліквідація куркуля як класу, антипас - хальна, День Конституції, посівна, питання нацполітики ра­дянської влади, займ “п’ятирічка — за 4 роки”, збір коштів на будівництво дирижаблю “Правда” (зібрано 1200 крб), 10-річчя Радянської армії Азербайджану, 9-річчя Грузії і Дагестану. Ве­чори проводилися в загальноміському масштабі за участю пар­тійних, громадських і радянських організацій. Активну участь приймали драмгуртки: грецький, караїмський, татарський, вірменський і юнсекції. Діяли естрадний та музичний гуртки, ансамбль “живої газети” [9, арк. 153].

Для жінок організували окрему “жінсекцію” з метою їх залу­чення до “соціалістичного виробництва”. У 1929-30 рр. таким чином відправили у виробничі артілі до 100 “східних” жінок. Із них 16 закінчили кооперативні курси, 18 — швейні курси. Читалися лекції на медичну тему. Проводилися спеціальні жі­ночі вечори і лекції [9, арк. 154].

Окремо велася робота серед молоді. Будинок народів Схо­ду давав рекомендації на навчання в робітфаки вузів. Юнсек­ція включала політгурток, живгазету, драмгурток, естрадний, стрілецький. Велика увага приділялася військово-патріотичній роботі. Читалися доповіді на військово-політичну тему, працю­вав зимовий тир.

Багатосторонню роботу Київського Будинку народів Сходу відзначили на зльоті Всесоюзного штабу огляду політроботи нацменшин в Москві 1931 року. Він отримав премію за хороше налагодження культпросвітньої роботи серед нацменшин рід­ною мовою [8, арк. 19].

В 1932 р. у Будинку народів Сходу діяло 4 драмгуртки (зок­рема, асірійський та вірменський), 2 музичних, 1 стрілецький, 1 спортивний, 5 політгуртків, лікнеп охоплював 118 осіб. Біб - ліотеку-читальню відвідувало 862 читачі, передплачувалося 40 примірників газет та журналів, випускалися стінгазети. Для організації роботи залучалися трудова інтелігенція та сту­денти східних національностей [10, арк. 19 зв.]

Однак, незважаючи на значну роботу, серед нацменшин Сходу важко було досягти помітних результатів внаслідок їх низького освітнього рівня. У клубі вони могли спілкуватися лише ламаною російською мовою. Перевірки клубу відзнача­ли, що “робота серед меншин відстає від темпів соціалістично­го будівництва”. Вказувалося на недостатнє ознайомлення із “соцбудівництвом в національних республіках, революційним рухом в закордонному Сході”.

Аналіз діяльності секцій Будинку народів Сходу показує, що після голодомору 1933 року робота майже не проводилася, замість 11 — було лише 3 секції: асірійська, татарська і китай­ська [12, арк. 72].

Представники асірійської національності входили до Все­союзного товариства трудящих асірійського народу “Хаядт”. У грудні 1934 р. перевірка його діяльності визнала роботу прав­ління товариства незадовільною. Не було навіть точного облі­ку кількості асірійців Києва [14, арк. 4]. На початку 1935 р. правління переобрали і робота пожвавилася. Традиційно, серед нацменшин проводилися акції по збору коштів на військові потреби. Зокрема, асірійці збирали гроші на побудову літака “Советский ассириец” [14, арк. 22,45].

У 1936 році, відповідно до Постанови Президії Київської міськради, приміщення Будинку народів Сходу було передано Спілці радянських композиторів [14, арк. 102].

Таким чином, аналізуючи діяльність культурно-освітніх установ національних меншин Києва в період коренізації, необхідно відзначити, що держава не пускала цю справу “на самотік”, використовувала різні форми і методи для їх “радяні - зації”.

Хоча XVI Всесоюзний партійний з’їзд проголосив створення “за формою національної та за змістом пролетарської культури народів СРСР”, фактично національні особливості бралися до уваги в тій мірі, щоб знайти правильний підхід до створення із “різношерстних” національностей єдину масу, здатну будувати соціалізм.

Джерела та література

1. Бюлетень Наркомосвіти. — Харків, 1924. — № 3-4 /вересень-лис - топад/.

2. Всесоюзний перепис людності 1926 року. Том XII. Українська Соціялістична Радянська Республіка: Правобережжя. Лівобереж­жя. — М.: ЦСУ Союзу РСР, 1929. — 484 с.

3. Глинський А. Будівництво польської пролетарської культури на Київщині // Пролетарська правда. — 1933. — № 123 (12 червня).

4. Гордієнко О. На шляху пролетарської національної культури (про роботу польського державного театру) // Пролетарська правда (Київ). — 1931. — № 87 (18 квітня).

5. Єременко Т. I. Польська національна меншина в Україні в 20-30- ті рр. XX століття // Історичні зошити. — К.: НАНУ, Інститут Історії України, 1994. — 74 с.

6. ДАК (Державний архів Києва). — Ф. Р. — 1. — Оп. 1. — Спр. 1533.

7. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 2297

8. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 3824

9. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 3827

10. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 4592

11. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 5134

12. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 6140

13. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 6727

14. ДАК.

— Ф.

Р. — 1.

— Оп.

1.

— Спр. 9637

15. ДАК.

— Ф.

Р. — 4.

— Оп.

1.

— Спр. 111.

16. Данилов М., Журавська М. Культурництво та й годі // Проле­тарська правда (Київ). — 1931. — № 98 (3 травня).

17. Київський єврейський драмтеатр // Пролетарська правда. — 1933. — № 119 (8 червня).

18. Климко А. И., Шевченко А. А. Динамика этнического состава на­селения Киева //Этнические группы в городах европейской час­ти СССР (формирование, расселение, динамика культуры). — М., 1987.

19. Мазарати С. Греки Киева (история и современность)//3апис - ки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 1997. — Вип. 1.

20. Малаков, Дмитро. Поляки в Києві у XX столітті //Пам’ять століть. — 2005. — № 6.

21. Мелешкіна І. Зоря і смерть Київського “ГОСЕТу” // www/ tmf - museum/satp/org/ua/ua/1/public/goset/htm.

22. Новий осередок пролетарського мистецтва// Пролетарська правда (Київ). — 1931. — № 55 (10 березня).

23. Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 8-11 января 1927 года. Стенографический отчёт, резолюция, постановления и материалы. — Харьков: Издание ЦКНМ при ВУЦИК, 1927. — 230 с.

24. Пролетарська правда. — 1933. — № 122 (11 червня).

25. Твердіше на позиції пролетарського мистецтва (З приводу закрит­тя сезону в Київському Євр держтеатрі)// Пролетарська правда (Київ). — 1931. — № 87(18 квітня).

26. Ще один здобуток ленінської нацполітики//Пролетарська правда (Київ). — 1931. — № 50 (3 березня).

27. Якубова Лариса. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР: 20-ті — перша половина 30-х рр. XX ст. — К., 2006. — 507 с.

28. Якубовський Ф. У боротьбі за польську пролетарську культуру. //Пролетарська правда. — 1933. — № 5 (8 січня).

Анотації

Чёрная Л. Н. Культурная жизнь национальных меншинств Ки­ева (1920-е — первая половина 1930-х годов).

В статье на основании архивных документов и периодики 1930-х годов освещается деятельность театров и культурно-просветитель­ных учреждений национальных меншинств Киева в 1920-х — пер­вой половине 1930-х годов.

Chorna L. M. Cultural life of Kiev national minorities (1920s — first half of 1930s).

In the article, on the basis of archival documentations and peri­odicals of 1930s are illustrated activities of theatres and cultural and educational institutions of Kiev national minorities in 1920s — first half of 1930s.