Головна Історія Інтелігенція і влада ІВАН БОРКОВСЬКИЙ — ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВЧЕНИЙ, ТВІЙ СИН, УКРАЇНО
joomla
ІВАН БОРКОВСЬКИЙ — ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВЧЕНИЙ, ТВІЙ СИН, УКРАЇНО
Історія - Інтелігенція і влада

Я. І. Левкун

Доцільність й актуальність дослідження біографії та науко­вої спадщини вчених українського походження, які творили поза її територіальними межами, необхідними на сьогодніш­ній день, у час наближення 20-річчя Незалежної України. Із різних причин, переважно політичного характеру, їх імена на батьківщині були невідомі, про них знали лише окремі істори­ки, дослідники старовини України.

До таких особистостей належить українець з Галичини Іван Іванович Борковський — чеський археолог, провідний європей­ський вчений, який отримав світове визнання як першовідкри­вач “празької культури”, засновник модерної чеської археоло­гії, ректор Українського Вільного Університету в Празі [7].

Про походження і діяльність науковця добре знали україн­ські дослідники в еміграції: Я. Пастернак, В. Щербаківський,

В. Кубійович [19; 12; 13], але їхні праці тривалий час були не­доступні громадянам України. Власне, про І. Борковського як “празького археолога українського походження” заговорили у нас лише в 1991 р., з виходом у світ колективної монографії

В. Д. Барана, Д. Н. Козака, Р. В. Терпиловського “Походження слов’ян”, яка була надрукована в 1991 р. [1]. Згодом з’явилися невеликі розвідки львівських археологів Л. І. Крушельницької [5] та В. М. Петегирича про його життя та дослідження [14]. Висвітлення окремих сторін діяльності та наукових досягнень

І. Борковського знайшло в роботах Р. Романюка, в яких пу­блікуються цінні матеріали з львівських архівів й узагальнена інформація про його життя міжвоєнного періоду та стосунки з Я. Пастернаком [12, с. 13].

Новий рівень вивчення життя та наукової спадщини І. Бор - ковського в Україні розпочинається з листопада 2006 р. завдя­ки ініціативі Городенківської районної державної адміністра­ції, яка ініціювала розпорядження “Про відзначення в районі 110-х роковин від дня народження д-ра істор. наук, вченого археолога із світовим ім’ям Івана Борковського”.

Зібрані нами архівні матеріали, фото - і відеодокументи дали змогу отримати якісно нову інформацію про І. Борковського.

Згодом виявлені нами невідомі сторінки біографії вченого та розповідь про їхні пошуки лягли в основу монографії “Архео­лог Іван Борковський: повернення у славі в Україну” [6], яка є першою монографічною роботою про чехословацького археоло­га українського походження у вітчизняній історіографії.

Із нагоди відзначення в Україні 110-ї річниці від дня наро­дження І. Борковського 20-23 вересня 2007 р. в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича було про­ведено міжнародну наукову конференцію, в якій взяли участь науковці з вузів України, Чехії та США та його племінниця

З. Гаюк. Виголошені на конференції доповіді та повідомлен­ня дозволили висвітлити маловідомі сторінки життя і наукової творчості вченого.

На жаль, українці в часи існування Радянського Союзу, коли маховик репресивної тоталітарної машини працював з великою швидкістю і цілодобово, не знали і не мали права пізнати свою правдиву історію. І тільки з проголошенням незалежності Укра­їни 24 серпня 1991 р. науковці почали відкривати народу Укра­їни сторінку за сторінкою замовчувану правду. І це, звичайно, робили і продовжують робити історики — патріоти своєї дер­жави, свідомо розуміючи слова великого сина України Мико­ли Костомарова: “... щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятись тільки у строгій повазі до правди” [11].

Проблемою нашого дослідження сьогодні стають долі учас­ників визвольних змагань українського народу (1914-1920), які спочатку зі зброєю в руках, а потім силою філософської думки і здобутками археології формували поряд з письменни­ками, діячами науки і культури, що перебрались працювати до Чехословаччини, ядро національно-державницького руху, який панував у першій чверті XX ст.

Серед них був українець, уродженець Покутського села Чор - товець (нині Городенківський район Івано-Франківської облас­ті). Майбутній вчений народився 8 вересня 1897 р. [26].

Ярослав Пастернак, Іван Борковський, Леонід Чикаленко, Олександр Кандиба, Вадим Щербаківський — феномен Празь­кої школи української археології [5]. Саме про них так сказала доктор історичних наук, професор, колишній директор Львів­ської національної бібліотеки ім. В. Стефаника Лариса Кру - шельницька.

Прага, за висловом О. Олеся, була “колискою української свободи, політичним, науковим та культурним осередком укра­їнської духовності” [6, с. 57].

Академік Михайло Грушевський 7 травня 1923 р. у лис­ті до поета Олександра Олеся писав: “...доходять відомості про... Прагу, як там люде віддаються наукам... не журячись нічим” [13]. Перший президент Чехословаччини Томаш Маса­рик і уряд Едуарда Бенеша з прихильністю ставились до укра­їнців — січових стрільців, воїнів Української Галицької Армії, надавали фінансово можливість навчатись синам України у школах міст: Праги, Брно, Пшибраму. Сприятливі умови Пра­ги зібрали у 1920-1930-ті рр. серцевину української нації — її елітарну інтелектуальну частину, що зворушила суспільно - мистецький рух в усій Європі та й поза її межами [10].

Прага вела перед в українській науковій, літературно - культурній, видавничій справі. Мала великий вплив на розви­ток українських ініціатив, що брались до уваги в Києві, Вар­шаві. Томаш Масарик правдиво говорив, що українці знайшли у Празі “...добре сусідство братнього народу” [13].

Як Ярослав Пастернак (1892-1969), так і уродженець Горо - денківщини Іван Борковський (1897-1976), майбутні археоло­ги, потрапили на територію Чехословаччини у серпні 1920 р., пробившись через Карпати з групою генерала-четаря Кравса (1871-1948).

П’ять тисяч галичан з дозволу властей Чехословаччини збе­регли військову організацію, утворили бригаду у складі трьох куренів, яку очолював генерал В. Курманович.

Табір у Ліберті прийняв у серпні 1920 р. групу вояків гене­рала Кравса. Прибули сюди ешелони військово-полонених га­личан з Італії. У цьому таборі теж перебував і уродженець села Топорівці (Городенківський район Івано-Франківської області) полковник УГА Гнат Стефанів (1896-1948), якого з червня при­значено комендантом всіх робочих сотень на Підкарпатській Україні і Слова чинні. А всього у чехословацьких таборах пе­ребувало близько 15 тисяч галицьких стрільців і старшин [8]. Військові частини безпосередньо підпорядковувались уряду ЗУНР, що знаходився у Відні (Австрія), через спеціального по­сла у Празі С. Смаль-Стоцького. На утримання галичан уряд Масарика витрачав до 100 мільйонів крон у рік.

Протягом 1921-1922 рр. сюди прибули понад SG тисяч вій­ськовополонених, біженців, військових емігрантів з Польщі [S, с. 1S6].

У червні 1921 р. всіх галичан з Ліберців переведено до та­бору Юзефів, де умови життя були значно гірші. Командиром табору призначено A. Вольфа. Про життя стрільців свідчить щоденник, який систематично публікувався у заснованому Осипом Демчуком щомісячному журналі “Український ски - талець”.

В автобіографії (родословній) сам I. Борковський пише, що перебував в українському таборі в Иозефові в третій бригаді [25]. Спогади про фронтові будні старшини третьої бригади, комен­данта сотні і перебування в таборі в Иозефові в 1921 р. I. Бор - ковського знаходимо в єдиній україномовній статті, що вдалося роздобути в архівах Праги, “Удар на Чортків”, яку четар УГA опублікував як дійсний член (з 193S р.) Львівського наукового товариства імені T. Шевченка в журналі “Літопис червоної ка­лини”, число 7-S липень — серпень 193S р. [2]. Стаття написа­на досить хорошою українською мовою, легко читається.

I. Борковський пише, що після подій, які мали місце на Великдень 1919 р. під Львовом, а потім 15 травня того ж року, коли почався загальний наступ польської армії та розгром українського фронту, битва під Чортковом є “апотеозою сили українського народу”, його життєздатності, його здібності до виконання вчинку в критичній хвилині [2, с. 5]. Бо й удар на Чортків заслуговує на те, щоби стати народною легендою.

По довгих тижнях відступу з-під Львова та військових не­вдач, а що гірше, деморалізації військових частин, масового дезиртирства надходить зміна, а те, що погрожувало катастро­фою, є зародком побіди. Стрільці та поодинокі частини відсту­паючої УГA нагло дістають охоту воювати, стають та не від­ступають. Бо й не було куди, лишилося “три морги України” [2, с. 5].

Як четар УГA учасник боїв з поляками на Сихівському відтін­ку фронту під Львовом Борковський характеризує поразку укра­їнців, які без того залишали села і міста противникові [2, с. 5].

Як прорахунок Начальної Команди УГA, яка не подбала, щоби на Сході побудувати запасні окопи, лінії, щоб мати точку опору для оборони в разі неповоджень під Львовом [2, с. 5].

“Удар на Чортків” є автобіографічною статтею автора, яка характеризує його, як фронтового старшину третьої бригади, коменданта сьомої сотні другого станіславівського куреня. В сотні було лише 35 стрільців (для порівняння — під Львовом було 160) [2, с. б].

Іван Борковський пише про побратимів з Павелча (Попади - нець, Тачинський), Ямниці, Чернієва, Драгомирчан, Богород - чанщини. Хорунжого Hанюка. Підхорунжого Берестянського бунчужного жамика; і те, що станіславівські курені було пере­формовано на другий день по здобутті Чорткова в шостий полк піхоти і ця назва збереглася до початку 1920 р. Згадує хорун­жого Hанюка і тих 40 стрільців та підстаршин, які поклали свої голови в рукопашному бою під Костеневом і Білкою [2, с. 10].

Згадує і тих живих учасників зі сьомої сотні другого стані - славівського куреня, тих добрих українських патріотів — се­лян, які гордо і високо несли до останніх своїх сил в голоді і холоді український національний прапор [2, с. 10].

Сьогодні, відзначивши 91-ту річницю утворення ЗУHP і вчитуючись у патріотичні, сповнені великого національного духу слова Івана Борковського, який прославив Україну, вмію­чи упевнено іти до заповітної мети, досліджуємо підґрунтя, на якому виростали такі патріоти України. Це перш за все Січове Стрілецтво.

Ще юним, за спогадами Зої Гаюк, племінниці Івана Борков­ського, громадянки США, вуйцьо за словами сестри Ярослави, матері пані Зої, вступив до лав Січових Стрільців. А родина Борковських була великою і патріотичною. В Івана і Мотрини Борковських було дев’ять дітей. Іван мав ще молодшого брата, Володимира, і сім сестер. Три з них з початком “радянизації” краю змушені були виїхати до США. Сестра Анна була чле­ном “Рідної школи” [22] та OУH [23], Ярослава членом “Союзу українок ” [24].

Батько Борковського працював в австрійській, а потім польській залізниці. У рідному селі був регентом церковного хору. Брат Володимир у 14 років пішов на фронт, приписавши собі декілька років. Мабуть, загинув, бо доля і досі невідома. А за приклад йому служив старший брат, який після розпа­ду Австро-Угорської імперії вступив добровольцем до УГА, був комендантом міської варти міста Станіслава в часи ЗУHP. Іван

Борковський в складі австрійського піхотного полку був на­правлений на Італійський фронт. Згодом переведений на Схід­ний. За мужність і воїнську доблесть нагороджений двома медалями. В молодому віці в Станіславі загинули дві сестри, наймолодша Оксана виїхала до Канади. В Чикаго (США) нині у віці 103 роки проживає шоста за порядком дитина Борковських Софія. У розмові по телефону з автором ця надзвичайного ін­телекту жінка цікавилася щиро Україною, Прикарпаттям. До 17 вересня 1Q3Q р. вона була законницею в Станіславівському монастирі. Коли комуністи монастир закрили, монахинь розі­гнали, стала світською людиною.

У Канаді проживає дочка Лінда й онучка Борковського. На жаль, розшукати їх поки що не вдалося.

За словами Зої Гаюк, рід Борковських — це старовинний ко­зацький рід, що бере свій початок у далекому XVII ст. [27]. Був у роду і Василь Борковський, який у 16S7 р. балотувався на гетьмана. Помер він у 1704 р. Усіх синів полковника доля роз­кидала по всьому світу. їх, зокрема, було запрошено на служ­бу польському королеві, оскільки мали неабиякий хист і вмін­ня. Вони добре провадили військове діло, що польський король надав їм графські титули, через що й стали вони іменуватись Дуніни-Борковські. Рід археолога Борковського залишився тут у Галичині, ставши хліборобом, отож і наступні покоління цієї гілки Борковських трудилися для блага української землі.

Козацький дух, хліборобська мудрість і стрілецький порив! вана та Володимира Борковських зуміли зробити з них мужніх відданих Україні синів, які зі зброєю в руках з українським на­родом стали на захист Вітчизни, взяли участь у рішучому бою за волю і долю України. I підтвердили молодший Володимир своєю кров’ю і найдорожчим, що у людини є — життям, а молодший! ван участю у боях присягу “Я, !ван Борковський (Володимир Борковський), Український Січовий стрілець, при­сягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, мо­гилам і всій Україні, що вірно служитиму рідному краєві, бо­ронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь Української зброї до останньої краплини крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь” [9].

Велич людини і пам’ять про неї визначаються її дітьми. На­тхненні ідеєю української державності, сумлінно й жертовно виконуючи свій обов’язок, брати Борковські заступили на най­вищу вдячність і пам’ять нащадків.

“Нині, — зазначав Борковський, — можна все одверто пи­сати, бо славні подвиги Української Армії належать вже до історії, а для точного пізнання історії, яка не сміє спочивати на здогадах, треба очевидцям та учасникам ходу списати все, що знають, навіть те, що їм видається маловажним. Будучі іс­торики українських визвольних змагань будуть могти лише з точного матеріалу дати повний і вичерпуючий образ героїчної епохи українського народу... Знаю лише, що я робив, що діяло­ся в сьомій сотні другого Станиславівського куреня, що роби­ли в моїй команді підчинені стрільці, підстаршини і старшини та знаю положення, в якім я разом з підчиненою мені сотнею находився. Згадую... геройські подвиги старшин, підстаршин, стрільців, які в дальших наступах поклали своє життя і кров’ю скропили нашу молоду волю зі свідомістю в серці, що віддають своє життя для щастя будучих генерацій. Згадую славне мину­ле, якого ми були учасниками” [2, с. 10].

Перебуваючи у Празі та досліджуючи наукову і громадсько - політичну спадщину Івана Борковського в бібліотеці Інсти­туту археології (ЧАН), нам вдалося віднайти статтю Яна Філіпа “Іван Борковський” в часопису “Археологічні Обрії” (ARCHEOLOGICKE ROZHLEDY). Професор Філіп пише: ”Ми зустрілися після першої світової війни на семінарі професора Л. Ніедерла у 1922 р. в домі Кауліха та Карловій площі, де у ті часи проходили деякі семінари філософського факульте­ту. Після прибуття до Праги насамперед закінчив у 1920 р. навчання в гімназії, а потім відвідав два семестри педінсти­туту. Потім він вирішив перейти до університету (Карлово - го. — Я. Л.), і протягом короткого періоду націлився на ви­вчення археології. Його подальша доля визначилася лекціями Ніедерле, Строцького, Скрасніла” [20], а також із пізнішими своїми колегами (доц. Ярослав Бьогм, Ян Філіп). Іван Бор­ковський захопився археологічною практикою. З квітня 1923 року він працює волонтером в тодішньому Державному архео­логічному інституті ЧАН.

Під час навчання в Карловому університету Борковський зосередився головним чином на проблемах раннього неоліту. Студії з археології закінчив 1929 р. Українське походження зумовило тематику перших пошукових досліджень, що поля­гало у вивченні взаємозв’язків Середньої та Східної Свропи у давнину. В докторській дисертації “Східна культурна область і питання культури шнурової кераміки” (1928-1929 рр. філо­софський факультет Карлова університету в Празі) поставив питання походження неолітичної і культури шнурової керамі­ки і вказав на її східні мотиви і походження.

Свої висновки I. Борковський оприлюднив на першому до­історичному конгресі у Лондоні у 1932 р. Працю опублікував уперше в 1934 р. Можна сказати, що в той час це була перша спроба вирішення складної проблематики з найважливіших стародавніх культур, підкріпленої картографічними матеріа­лами. Дослідник звернув увагу на Східноєвропейські області, зокрема українські, і значною мірою вплинув на інтерпретацію генезису і відносин в загальноєвропейському контексті. Пере­лік робіт, опублікованих в бібліографії, свідчить про те, що ін­терес до проблем шнурової кераміки не вичерпався і в пізніші часи, коли поле наукової діяльності I. Борковського переміс­тилось у іншу сферу, а саме до слов’янської епохи та проблем Лівого Градця і Праги.

Борковський спрямовував свої зусилля не тільки на вивчен­ня енеоліту, він публікував матеріал з інших періодів. Особли­во відома його більш пізня знахідка кельтської скульптури з Мшецьких Жегровиць. Це унікальна знахідка у всій кельт­ській Свропі. На зміну первісної наукової спеціалізації і пе­рехід до проблем раннього середньовіччя є певним поворотом, на який мав вплив також і досить складний збіг різних обста­вин. На сьогодні Борковський є визнаним авторитетом у галузі слов’янської археології.

У 1925 р. археолог приступає до вивчення історії Чеського Празького граду (Давній град Чеських князів та королів, Центр Чеської держави і від 1918 р. резиденція Президента Чехосло­вацької республіки). З 1919 р. занедбана резиденція була по­ступово реконструйована для потреб керівника держави та його уряду. Професор університету Л. Ніедерле звернув увагу свого колишнього колеги, а тоді вже Президента, професора Томаша Гарріка Макарика про значення археології при підході до те­ренів граду. 4 червня 1925 р. був розпочатий науковий проект археологічного дослідження Празького граду.

З 1 квітня 1928 р. !ван Борковський стає асистентом та отримує постійну роботу біля доктора, археолога Карла Гуда у відділі археології Ыституту археології ЧАН. На цій посаді він замінив свого товариша Ярослава Пастернака і продовжив його розпочату справу [15]. Його обов’язками були проведен­ня детального збору та документування окремих археологічних досліджень.

Опрацювання та публікування результатів належало до обов’язків керівника проекту доктора філософії Карела Гуда, завідувача історичного відділу Національного музею. !ван Бор­ковський мав велике щастя працювати з визнаним у Чехії археологом і отримати певний досвід роботи, адже Карел Гуд один із перших зрозумів значення археологів для вивчення се­редньовічної історії Чеської держави.

Ця праця зробила з I. Борковського одного з найкращих археологічних працівників і перших дослідників, які вважали археологію та її методи за неподільну частину історичного піз­нання.

Разом з Гудом Борковський став основоположником археоло­гії середньовіччя у Чехословаччині. Тим часом як на Празько­му граді Борковський був тільки асистентом керівника дослід­ницького проекту, за його межами проводив значні відкриття. Першим було відкриття великого поховання (більш 800) з пері­оду XI-XVI ст. у західній частині валів Празького граду.

На сьогодні це є найбільш досліджене середньовічне похо­вання у Чехії. З 25 червня 1938 р. I. Борковський займає по­саду археолога замість Войцеха Будовагораго (родом із Словач­чини) [б, с. 105].

Як археолог Борковський проводить розкопки в храмі Свя­того Віта Празького граду на III подвір’ї у червні 1925 р.; в костелі Святої Марії (194б); Лотеранській площі (1934-1935); Градчанській (1944); Малостранській площі (1943); похован­ня на Партоломійській вулиці (193б); Лівого градця (1940, 1947-1954); площі та собору Святого Іржека (1959-19б3); по­ховання в Іждарні, костелі Філіпа і Якуба на Бетлемській пло­щі (1948-195б); костелі Яна Прадла на Малостранській площі (1935 р); костелі Святого Ваврінца в підземеллі костелу Святої Анни (195б). З 1954 р. I. Борковський — директор відділення середньовічної археології !нституту археології Чеської академії наук. З 1968 по 1975 рр. очолює (головує) Чеське археологічне товариство.

Співпраця із Українським вільним університетом відкри­ла можливість зустрітися із Іваном Горбачевським — люди­ною світової слави, громадсько-політичним діячем, професором Карлового та Українського вільного університетів, завідувачем музею визвольної боротьби України в Празі.

Іван Борковський тісно співпрацював з Горбачевським у спілці “Єдність”, Українському історико-філологічному товари­стві, Всеукраїнській академії наук, музеї визвольної боротьби України. Публікував рідною українською мовою деякі ненауко­ві праці та власні вірші. Подальшою інституцією, яка впливала на Борковського, був інститут Нікодима Павловича Кондакова, а від 1931 р. Археологічний інститут Н. П. Кондакова. Зі всіх названих інституцій найважливішим для молодого археолога був Український вільний університет. 1933-1945 рр. був об­раний доцентом, пізніше професором. Протягом 1939-1940, 1941-1943 рр. був обраний ректором. У 1935 р. передав багато фотографій, часописів та рукописів своїх праць у дар музею ви­звольної боротьби України у Празі. Цінними для нашої історії були б світлини, які особисто робив Борковський на фотогра­фічному апараті, отриманому як трофей в бою під Чортковом. Одну із них, де фронтовий старшина І. Борковський стоїть по­руч легендарного Нестора Махна, вдалося нам віднайти у жур­налі “Літопис Червоної калини” у Празі [2, с. 90]. Такий зні­мок є і в архіві археологічного відділення Інституту археології ЧАН у м. Празі [6, с. 12].

Цілий ряд осіб українського середовища був ув’язнений у травні 1945 р., після перемоги СРСР у війні з Німеччиною, і депортований до Москви. Був ув’язнений на три дні й Іван Борковський. А всі українські установи у Чехословаччині як “буржуазно-націоналістичні”, “антирадянські” були закриті. А їхні архіви відправлені до Радянського Союзу й суворо за­секречені.

Тільки завдячуючи особливим заслугам перед чеським на­родом та особистому клопотанню другого президента Чехо - словаччини Едуарда Бенеша Борковському вдалося уникнути “радянських тортур та Сибіру”. Однак як археолог була ре­пресована його перша дружина Флора Бекова. Вона загинула 1943 р. у концентраційному таборі. Життя Борковського було під загрозою і раніше, а саме у 1940 р. При опрацюванні збірки Йозефа Антоніна Іри його зацікавила збірка керамічних зна­хідок з північної частини Праги.

Також зібравши подальші аналогічні знахідки з Чехії та Моравії та інтерпретувавши це як вияв присутності давніх слов’ян на чеських землях і датувавши знахідки VI ст., Бор- ковський відкрив “празький тип”. Все це він описав у праці, яку опублікував у 1939 р. у “Паматках археологіцких”: “Давня слов’янська кераміка у центральній Чехії”.

Весь рукопис повинен був вийти як друга частина універ­ситетської публікації із серії “Praehistorica”. Однак доба і час цим намірам не сприяли. Все життя у Чехословаччині було підпорядковано нацистським інституціям. Після демонстрацій у жовтні та листопаді 1939 р. були закриті чеські вищі на­вчальні заклади і зупинена вся їхня професійна діяльність. Пу­блікація була видана 1940 р. Національним музеєм під назвою “Старослав’янська кераміка у Центральній Європі. Студії до початків Слов’янської культури”.

Вказувати на стародавність слов’янської культури на терито­рії, яка щойно стала “німецьким простором”, було небезпечно.

Книга уникнула найгіршої цензури, однак привернула ува­гу німецьких археологів, і видання Борковського було знято з продажу. Від найгіршого, тобто від депортації та концентрацій­ного табору, врятував австрійський археолог із Відня Карл Віл- фонседер, який проголосив, що йдеться про невідому працю, яка неварта того, щоб нею цікавилися німецькі інституції.

Така невидима колегіальність і втручання інших осіб зберег­ли життя Івану Борковському.

Праця про “Празький тип” є найвизначнішим внеском Івана Борковського і вона визнається всіма, хто цікавиться початком слов’янської культури.

З 1954 р. І. Борковський — директор відділення середньо­вічної археології Інституту археології ЧАН. У 1968-1975 рр. — голова Чехословацького археологічного товариства [16]. У 1960 І. Борковський захистив звання доктора наук дисертацією “Празький град у світлі нових досліджень”. На сьогодні, на жаль, вона залишається тільки в рукописі. Доктор наук з 1961 р.

Після Другої світової війни Борковський продовжує дослі­дження Празького граду. Відкриття найдавнішого костелу на Празькому граді — костелу Діви Марії було важливим для вивчення давньої чеської історії. Ця будова була розпоча­та 882-884 рр. і пов’язана із початком Чеської держави. На Празькому граді стояла до кінця XIII ст., потім була знищена, а відомості, де знаходилась, зникли. Пошук костелу розпочав­ся від другої половини XIX ст. і було опрацьовано 10 гіпотез про місце, де мав стояти. Іван Борковський на основі знання археологічних теренів сформулював своє уявлення про лока­лізацію будівлі в публікації “Про початок Празького граду і про найдавніший костел у Празі” (1949). Це перша публікація у чеській археологічній літературі, в якій археологічні аргу­менти посприяли історичним висновкам. Свою гіпотезу зміг підтвердити археологічним дослідженням і 1950 р. віднайти костел Діви Марії.

Від 1930-х рр. проводив дослідження окрім Празького гра­ду також і в Празі. Найбільшої інтенсивності ця праця набула у 1950-1960-х рр. Результати цих досліджень вели до фор­мування нового погляду на початки Праги. Його висновки, опубліковані 1964 р., викликали скепсис як у істориків, так і в археологів. Так тривало приблизно 20 років, доки не були підтверджені подальшими археологічними дослідженнями. Сьогодні гіпотеза Борковського є частиною найдавнішої історії Праги.

Якщо зупинитись на родинному житті І. Борковського, то відомо, що після Другої світової війни він одружився з Лібу - шею Янсовою (1904-1996), першою професійною чехословаць­кою жінкою-археологом. Спільних дітей у них не було.

Помер великий українець 17 березня 1976 р. Похований у другому відділі на Ольшанському кладовищі Праги у гробниці батька другої дружини Вацлава Янсова.

І. Борковський прожив довге і науково багате життя. Його доробок, був частково оціненим ще за життя [20], зокрема розрізнення культури “Празького типу”. Його особисте і про­фесійне життя пов’язане із всіма крутими поворотами, які чекали Європу у XX ст. Він змушений був виїхати з України і Чехословаччина стала його другою вітчизною, долею. І. Бор - ковськиого будуть пам’ятати прийдешні покоління чехів як одного із основоположників модерної чеської середньовічної археології.

Науковий доробок I. Борковського, вченого з європейським ім’ям, становить близько 200 наукових статтей, оглядів, рецен­зій, рефератів, чотири монографії. Вчений вільно володів і пи­сав праці основними європейськими мовами. Оцінюючи внесок земляка у чеську археологію, згадуємо чеха Вікентія Хвойку, який наприкінці XIX — на початку XX ст. проводив археоло­гічні дослідження в Україні, здійснив відкриття у Києві і став першовідкривачем трипільської, зарубинецької, черняхівської культури.

Ми повинні пам’ятати про Вікентія Xвойку, що служив Україні, підтримував дружбу двох народів. Саме археолог - українець — галичанин I. Борковський віддячив чехам за

В. Xвойку своїм внеском в археологію Праги та Чеської Рес­публіки.

Похвально, що громадськість Чехії і України гідно вшану­вали пам’ять цих двох великих учених — українця, що творив у Чехії, і чеха, що працював в Україні. I час настав повернути із забуття в Україну славу її галицького сина, що працював на славу Чехії й України.

Таким чином, можемо константувати, що науковий доробок! вана Борковського у вивченні слов’янських старожитностей ще недостатньо вивчений професійними істориками в Украї­ні. Людина, яка відкрила “празьку культуру”, заслуговує на вшанування не тільки в Чеській Республіці, але і в незалежній Україні, за яку він боровся у лавах Січового стрілецтва, Укра­їнської Галицької Армії. У своєму вірші, написаному 20 верес­ня 1923 р. у Празі і присвяченому українцям I. Борковський писав:

Ми — народ з неволі туманний,

Рвесь до ціли тратить еї з ока,

Хоч і шлях той в райдузі оманний,

Хоч і думка степова широка...

Ми — народ юний...

Ми — народ буйний...

Мов той вітер степовий, вільний...

Джерела та література

1. Баран В. K., ^зак Д. Н., Tepпилoвcький P. В. Походження слов’ян. — K.: Наукова думка. 1991. — С. 62.

2. Борковський Іван. Удар на Чортків. — Літопис Червоної ^ли­ни. — 193S. — № 7-S. — С. 5-1G.

3. Цитата за: Головацький І., Іван Горбачевський. 1S54-1942: життєписно-бібліографічний нарис. — Львів, 1995. — С. 66.

4. Листування Михайла Грушевського. Kиïв-Hью-Иopк-Паpиж - Topoнтo-Львiв. — T. 1. — С. 24S.

5. Kpyшeльницька Л. Праця українських археологів в еміграції || Записки HT0. Праці археологічної комісії. — Львів, 199S. — T. œXXXV. — С. 3S-642.

6. Левкун Я. Археолог Іван Борковський: Повернення у славі в Укра­їну. — Снятин: Прут-Принт, 2GG7. — С. ЗЗ.

7. Левкун Я. Скрижалі Покутської Городенківщини. Іван Борков - ський: повернення в Україну. — Tepнoпiль: Наш світ, 2GG9. — С. 3S-4G.

S. Литвин М. P., Науменко K. Є. Історія Галицького Стрілецтва. — Львів: ^меняр, 1991. — С. 1S3.

9. Нагаєвський І. Історія Української держави XX століття. — K., 1994. — С. 55.

1G. Наріжний С. Українська еміграція: культурна праця української еміграції 1919-1939. — K.: Видавництво ім О. Teлiги, 1999. — С. 4.

11. Павленко Ю. Сто найвідоміших українців. — K.: Автограф, 2GG5.

12. Пастернак Я. Археологія України. — Toporo, 1961. — С. 27.

13. Пастернак Я. Мої зустрічі зі старовинною //Український істо­рик. — 197S. — P. XV. — С. 63-75, 44S-453.

14. Петегирич В. Іван Борковський — видатний археолог з Прикар­паття: Матеріали та дослідження з археології Прикарпаття і Воли­ні. — Львів, 1997. — Вип. 7. — С. S6-S7. — “Постаті української археології”.

15. Poманюк T. Навчання та дослідницька праця Ярослава Пастернака у період еміграції (192G-192S) // МДАПВ. — 2GG6. — Вип. 1G. — С. 31S-92S.

16. Poманюк T. Наукова діяльність Івана Борковського в Чехо - Словаччині // МДАПВ. — 2GGS. — Вип. 12. — С. 451.

17. Ян Фролік — директор археологічного відділення Празького граду ЧАН м. Прага ^адіоспогади 2 травня 2GG7 р. м. Прага, радіозапис в особистому архіві автора). С. 2.

1S. Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки. — K.: Pада, 2GG6. — K^ 2. — С. 327.

19. Енциклопедія українознавства. — K.: Глобус, 1993. — T. 1. — С. 161.

2G. Бібліотека інституту археології Чеської Академії наук. Часо­пис “Археологічні обрії”. Вип. 19. 1967. № 4 ARCHEOLOGICKE ROZHLEDY. I. Filip “Ivan Borkovsky” 19/1967. Ceskoslovenska Akademie VED ROCNIK 4. S. 429-432.

21. Д A I Ф О. Ф. p-631. оп.2, од. зб. 29, с. 5. “Метрична книга с. Чор - товець 1873-1899 pp.” с. 5.

22. ДАІФО. Ф. 6. оп. 1. од. зб. 503. “Книга учета членов украинского буржуазно-националистического товарищества “Кружок родной школы” в г. Станиславе”. С. 208.

23. ДАІФО. Ф. 226, сч оп. 1. од. зб. 733. “Ежедневные рапорта Ста­ниславского поветового управления госполиции о политической обстановке и уголовных происшедствиях в Станиславском повете за 1938 год”. С. 166.

24. ДАІФО. 6 сч. оп.1. од. зб. 131.(5.02.1925 р. — 28.03.1938) “Устав, информации о проведении собраний и изменениях в составе прав­лений украинского буржуазного националистического общества “Союз украинок Станиславского повета”. С. 162.

25. ЦДАВ України. Ф. 3859. оп.1. од. зб. 347. “Родословна Борков­ського — надзвичайного студента філософського факультету Українського Вільного Університету у Празі, літній семестр 1923­1924 рр.” С. 23.

26. ЦДАВ України. Ф. 3859. оп.1, од. зб. 341. с. 26.

27. Газета “Край” м. Городенка 10. XI. 2007 р. “Американка із Бор­ковських” та відеоспогади Зої Гаюк (особистий архів Я. Левкуна). С. 6.

Анотації

Левкун Я. И. Иван Борковский, евпропейский ученый — твой сын, Украина.

В статье рассматривается жизненный путь и общественно­политическая деятельность выдающегося чешского учёного укра­инского происхождения Ивана Борковского (1897-1976), перво­открывателя “пражской культуры”, признанного в мире научного авторитета в отрасли славянской археологии.

Впервые на основе “пражских архивов” исследуется его участие в национально-освободительных движениях украинского народа, деятельность на посту ректора Украинского Вильного Университе­та в Праге.

Levkun Ya. I. The Europe scientist — Ivan Borkovskiy, the son of Ukraine.

This article highlights life, social, political and scientific work of outstanding Czech scientist Ivan Borkovskuy. He was born in Ukraine (1897-1976). Ivan Borkovskuy discovered “Prague culture” and he was recognized worldwide as scientific authority in the branch of Slavic archeology. It was the first time when his participation in na­tionalist competition of Ukrainian nation and his work as a Rector of Ukrainian Free University in Prague was researched on the basis of Prague Archives.