Головна Історія Інтелігенція і влада ОСОБЛИВОСТІ ПОЛОЖЕННЯ СТАРООБРЯДЦІВ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1812-1856 рр.)
joomla
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛОЖЕННЯ СТАРООБРЯДЦІВ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1812-1856 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

А. І. Федорова

Стаціонарні поселення старообрядців з’являються на території Південної Бессарабії з середини XVIII ст., коли вона перебувала під владою Османської імперії. Зазначимо, що російський уряд турбу­вало існування старообрядницьких поселень за кордоном, тому з його боку неодноразово робилися спроби повернути некрасівців до Росії. За кордоном до старообрядців ставилися досить індиферент­но: не забороняли богослужінь, спорудження молитовних будинків, не робили утисків із приводу вірування. У 1812 р. територія Пів­денної Бессарабії була приєднана до Російської імперії, однак зако­ни, що приймалися російським урядом щодо старообрядців вказа­ної території, були здебільшого протилежні тим законам, що при­ймалися відносно прибічників даного віросповідання по всій тери­торії Російської імперії.

Слід зазначити, що питання політико-адміністративних заходів щодо старообрядців Південної Бессарабії протягом 1812-1856 рр. не отримало належного висвітлення в науковій літературі. Утиски старообрядців у Російській імперії досліджували С. П. Мельгунов [6], С. Князьков [2], Я. Ковальчук [5], однак регіональних особливостей вони не відмічали. Дослідник старообрядництва Ф. Ю. Мельников, описуючи Ізмаїльську єпархію, відмічав, що в 30-ті роки — сувору миколаївську добу — імператор особисто дозволив старообрядцям цього регіону спорудити церкву та відправляти в ній богослужіння [7], однак детально цю проблему він не розглядав.

Співвідношення політики щодо старообрядців по всій території Російської імперії та в регіоні Південної Бессарабії ми спробуємо вирішити при використанні низки джерел, як архівних (зокрема, матеріалів Філії Державного архіву Одеської області), так і друко­ваних, передусім, збірки документів та матеріалів [5; 10].

Під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. завдяки М. І. Ку­тузову до Росії поступово повертаються некрасівські козаки. М. І. Кутузов 1 травня 1811 р. наказав генерал-майору С. О. Тучко - ву надати докладні відомості про бажання некрасівців переселити­ся з Туреччини до Росії, з’ясувавши умови переселення та пообіцяв­ши некрасівцям ім’ям імператора “амністію та ті вигоди, які вони знайдуть під скіпетром Росії” [5, с. 360]. С. Тучков умовив некрасів - ців, які останнім часом не могли поділити із запорожцями місце проживання, переселитися поблизу фортеці Ізмаїл на березі Дунаю. Указ імператора Олександра І від 25 липня 1811 р. визначив умови, на яких некрасівці могли переселитися з Бабадазької області, хоча, як показують “Формулярні списки” населення Ізмаїла за 1811 р., переселення почалося за 4 місяці до офіційного дозволу [19], що говорить про серйозний підхід до справи С. О. Тучкова. Перш за все треба зауважити, що імператорський указ від 1811 р. надав пе­реселенцям, прибічниками старої віри, значні права, пільги та при­вілеї, якими не користувалися старообрядці інших регіонів Росій­ської імперії, а саме:

1) усі некрасівці, які бажали переселитися до Росії, отримували довічне помилування в минулих провинах проти царя та Росії;

2) одержували пільги на три роки (ніяких поборів із них не брали), а надалі обіцяли піклуватися про відстрочку;

3) рід життя та стану дозволялося обирати за власним бажанням;

4) земля та інші наділи відводилися згідно кількісті осіб у ро­дині;

5) старообрядницькі церкви дозволялося споруджувати в при­стойних місцях, відправлення старообрядницької віри не забороня­лося та не притискалося;

6) надавався ліс для побудови ста хат, за що плату не вимагали;

7) оскільки некрасівці раніше служили в козацькому війську в Росії, а також у Туреччині, то вони позбавлялися рекрутських наборів.

Особливим виявляється п’ятий пункт, оскільки в Російській імперії ще у 1768 р. було заборонено будувати розкольницькі церкви та каплиці [10].

До гирла Дунаю некрасівці переправлялися на човнах. Така подорож не завжди була вдалою, деякі потрапляли в бурю та гину­ли. Тому М. Кутузов вирішив допомогти некрасівцям у переправі: він наказав віце-адміралу Язикову зустрічати некрасівців крейсе­ром та проводжати їх до гирла Дунаю [5, с. 383], щоб запобігти таким випадкам.

Слід зазначити, що спочатку до Ізмаїлу переселилося не більше 100 родин, кожна з яких отримувала землю — 40-50 десятин [9, с. 72-73; 4, с. 55; 11, арк. 18], звільнялася від сплати десятини тощо.

У 1812 р. територія Південної Бессарабії була приєднана до Росії. Старообрядці цього регіону користувалися наданими Олександром І пільгами та привілеями, які йшли врозріз із загальноросійською політикою щодо цього віросповідання.

Під час правління Миколи І (1825-1855) всі поступки, даровані попередніми правителями старообрядцям — Петром ІІІ, Катери­ною ІІ, Олександром І — були ліквідовані. Якщо з 60-х років ХУІІІ до 20-х років ХІХ ст. вбачався курс на послаблення політики відносно старообрядців, що було пов’язано з поверненням їх на територію Росії, було заборонено називати старообрядців розкольниками, ска­сована Розкольницька контора, то з середини 20-х років уряд Ми­коли І знову бере курс на викорінювання старообрядництва, по всій країні впроваджується облік старообрядців. 26 лютого 1826 р. був представлений циркуляр Міністерства внутрішніх справ “Про до­ставку відомостей про кількість розкольників”, за яким наказу­валося губернаторам на 1 січня кожного року надавати відомості про кількість старообрядців та розкольників різних згод та сект. 3 липня 1826 р. Особлива канцелярія Міністерства внутрішніх справ була перетворена на ІІІ Відділення його імператорської величності канцелярію, і облік було переведено до цього відділення. Отже, з цього часу впроваджується обов’язковий облік старообрядців, чого прибічники старовини завжди уникали.

Наведемо деякі закони відносно старообрядців, що були прийня­ті за часів правління Миколи І: заборонено будувати церкви або робити в них ремонт, приймати до старообрядницької віри право­славних, проводити богослужіння священикам-втікачам, старообря­дець не міг бути обраним на громадську посаду, в судах заводилися окремі журнали в справах розкольників тощо. Ці закони набирали чинності і в окресленому регіоні.

За часів правління Миколи І, а саме у 1830 р., відбувається на­ступне переселення некрасівців із-за Дунаю (сс. Сарикьой, Стара Слава, Нова Слава, Журиловка, Каменка) до Ізмаїльського повіту (Ізмаїл, Кілія, Вилково, Муравльовка, Жебріяни) [12; 15]. Отаман некрасівців с. Сарикьой Лев Полежаев, який організував перехід некрасівців із-за Дунаю, навіть отримав урядову нагороду — золоту медаль та грошову премію у розмірі 1980 крб. асигнаціями [12, арк. 178; 13, арк. 3]. Переселенцям також надавали кошти на заку­півлю хлібу для посіву — 5772 крб. 80 коп. Некрасівцям, які не мали змогу привезти лісу, виділялося по 120 крб. для збудування нової хати, тим, хто перевіз розібрані свої хати, виділялися гроші задля налагодження їх у розмірі 25 крб. Кошти повинні були виді­лити з бюджету генерал-губернатора Новоросійського та Бессараб­ського М. Воронцова [13, арк. 1-2; 14, арк. 17-18; 15, арк. 32-32 зв.]. Всього на спорудження хатин було виділено 7145 крб. Переселенці також отримували необхідний провіант; їм дозволили перевезти до Бессарабії для прогодування худоби заготовлене сіно з островів Четал та Літін, однак робити нові запаси сіна та пасти скотину на вказаних островах заборонялося, оскільки побоювалися контактів із закордонними мешканцями некрасівців [12, арк. 98-98 зв.]. Пе­реселенці отримували земельну ділянку на території Ізмаїльського градоначальництва з розрахунку 40 десятин на родину. Усього в 1830 р. переселилося 736 некрасівців.

Переселенці з Бабадазької області піклувалися не лише про еко-

• «j • и о и г» •

Номічний устрій, а й духовний. Вони просили місцеву владу дозво­лити їм перенести в Некрасівську слободу церкву ліквідованого у 1829 р. Никольського старообрядницького монастиря поблизу м. Із­маїл. Однак на час отримання прохання церква була продана з при­людних торгів. Дозвіл про перенесення церкви дорівнювали до зве­дення нової старообрядницької церкви, що за чинним на той час законодавством було неможливим. Чиновники обласного правлін­ня нагадували С. Тучкову, градоначальнику м. Ізмаїла, про особли­вий наказ, за яким будівництво нових розкольничих церков, кап­лиць та молитовних будинків не можна було дозволяти ні в якому разі [12, арк. 35, 41]. Однак згодом імператор Микола І указом від 25 листопада 1830 р. дозволив старообрядцям-некрасівцям, які пе­реселилися до Ізмаїла, влаштувати на околиці м. Ізмаїл розібрану ними церкву з селища Сарикьой та відправляти в ній богослужін­ня за своїми обрядами [10, арк. 126; 13, арк. 1-2; 14, арк. 17; 15, арк. 51-51 зв.]. Церкву в селищі Сарикьой розібрали та почали частина­ми перевозити на берег пристані в м. Тульча. У вересні 1830 р. некрасівці найняли судно за 20 крб. сріблом для перевезення церкви.

За наказом імператора, некрасівцям повинні були виділити кошти для компенсації витрат за наймання човнів для перевезення церк­ви та хатин з правого берегу Дунаю в розмірі 2030 крб. [14, арк. 1З; 15, арк. 32 зв.], однак чиновники не могли вирішити, з якого бюдже­ту виділити ці гроші.

7 липня 1331 р. старообрядцям дозволили збудувати кам’яну церкву на тому ж самому місці, де мали звести дерев’яну, та на тих самих правах [10, с. 130; 15, арк. 97-93], у силу того, що дерев’яну церкву ще не встигли поставити. У 1333 р. церква була побудована до верхнього карнизу та будівництво припинилося внаслідок не­стачі коштів. Однак в цьому ж році попечитель Никольської старо­обрядницької церкви купець 3-ї гільдії Микита Беляев надсилає прохання ізмаїльському градоначальнику С. О. Тучкову про отри­мання дозволу на освячення церкви священиком цієї церкви Мат­вієм та дияконом Симеоном (Тимофеєвим) і безперешкодне від­правлення служби за старообрядницькими правилами [15, арк. 295­295 зв.].

Отже, у 1333 р. церква не була ще збудована остаточно. За дани­ми A. Скальковського, церква була споруджена у 1335 р., а у 1337 р. в ній почалися богослужіння [9, с. 30], за місіонерськими звітами це сталося у 1345 р. (на наш погляд, остання дата досить супереч­лива).

У 1350 р. було дозволено вилковським некрасівцям звести нову церкву замість старої, що згоріла, а також здійснювати полагоджен­ня в молитовних будинках, коли в цьому виникне потреба [10, с. 536­537].

В Ізмаїльському повіті в часи правління Миколи I утворився своєрідний “оазис” старообрядництва на терені Російської імперії, де не заборонялося будувати старообрядницькі каплиці, церкви, від­правляти служби тощо. Це підтверджує наступний факт: у березні 1334 р. ізмаїльський градоначальник С. Тучков розглядає скаргу кілійських старообрядців з приводу втручання їхнього поліцмейс­тера у відправлення богослужіння. С. Тучков розтлумачив кілійсь - кому поліцмейстеру, що, за височайшим повелінням імператора, старообрядцям його відомства такі дії дозволяються, тому поліцей­ська влада повинна сприяти духовному управлінню; градоначаль­ник також розпорядився дозволити старообрядницькі богослужін - ня та надалі не заважати в їх відправленні [17, арк. 10-10 зв.]. Зго­дом некрасівці просять імператора дозволити їм не лише відправ­ляти богослужіння за правилами їхньої віри, а й мати своїх свяще­ників. Таке прохання здивувало його, оскільки для некрасівців було зроблено вже багато поступок. 10 грудня 1838 р. імператор робить розпорядження, за яким наказував зробити пояснення некрасів - цям через їхніх начальників із приводу того, що за порядком, за­снованим у державі, до їхньої церкви може бути призначений свя­щеник, поставлений архієреєм, який буде чинити богослужіння за стародрукованими книгами, згідно з їхніми обрядами, але не інак­ше, як за правилами єдиновірських церков; інших священиків у державі немає; також зазначалося, що особи, які відправляють у розкольників духовні треби, не визнаються за священиків. Незва­жаючи на це, імператор наказав: “Для оказания возможного снис­хождения и покровительства некрасовцам, предписать особо и сек­ретно Бессарабскому Военному Губернатору не мешать им отправ­лять богослужение по своим требам" [10, с. 320].

У листопаді 1840 р. вийшов імператорський наказ “Про заборо­ну дзвонів у розкольничих каплицях". Ізмаїльський військовий губернатор виступав із проханням до імператора залишити дзвони при двох старообрядницьких церквах м. Ізмаїла, при каплицях по­сада Вилкового, селищ Жебріяни, Карячков, Подковка та Муравльов - ка, на що отримав дозвіл про відкладення прийняття цього наказу в Ізмаїльському повіті [20, 2-2 зв.]. Однак за кількістю дзвонів та молитовних будинків старообрядців здійснюється пильний нагляд. На вимогу Бессарабського військового губернатора, ізмаїльський поліцмейстер щорічно надсилає відомості про кількість дзвонів у повіті. Так в 1842 р. при Ізмаїльській старообрядницькій церкві в Новій Некрасівці знаходилося 6 дзвонів, загальною вагою 63 пуди, при церкві Старої Некрасівки — 5 дзвонів, вагою не більше 30 пу­дів (кожний дзвін не більше 10 пудів) [21, арк. 13-14]. У 1842 р. намагалися зняти дзвони зі старообрядницького храму м. Ізмаїл, однак внаслідок “снисхождения к заблуждениям тамошних некра - совцев" таке рішення не було прийнято. Незважаючи на це назива­ти старообрядців інакше як розкольниками, а їх церкви — молитов­ними будинками в повіті, як і в усій країні, заборонялося [18, арк. 9­

9 зв.].

Розглянемо закони Миколи І, що були впроваджені на території Південної Бессарабії.

Так за наказом №2319 міністерства внутрішніх справ по секрет­ній частині від 26 жовтня 1835 р. вказувалося, що імператор дозво­лив в місцях, де кількість православних та єдиновірців обмежена, допускати розкольників, що приймають священство, до зайняття громадських посад, однак посади міського голови, міського старо­сти, голови ремісників займалися неодмінно православними або єдиновірцями, в місцях присутствія кількість православних членів повинна бути неодмінно більшою за старообрядницьких [22, арк. 6­

7] . Наприклад, в 1844 р. в посаді Вилкове новим бургомістром був обраний Іван Чорний, а серед обраних ратників був старообрядець Микита Сипаткін, якого за наказом Бессарабського військового губернатора привели “до присяги в православній церкві”, а в 1849 р. ратманом обраний Галкін, кандидатуру якого військовий губерна­тор не затвердив “за приналежність до розколу” [8, с. 26]. Тобто старообрядці, зважаючи на своє релігійне переконання, не могли займати громадські посади.

Наказом імператора Миколи І від 27 грудня 1851 р. розкольни­кам заборонялося приписуватися до міських громад Бессарабської області, Ізмаїльського градоначальництва та прикордонних захід­них губерній, а також до громад інших губерній [10, с. 562; 23]. Щоб запобігти запису до міських громад розкольників, особи, які бажали цього, повинні були надати документ про неприналежність до розколу, завірену в міській або земській поліції, та виписку з метричних або сповідних книг, завірену церковною печаткою [23].

Територія Південної Бессарабії приваблювала прибульців, по - перше, тим, що на цій території старообрядці були далеко від пиль­ного нагляду за ними центральної влади, по-друге, кріпацтво у Бес - сарабії було значно слабшим порівняно з Росією, а, по-третє, старо­обрядці завжди знаходили заступників (безумовно за гроші) серед місцевих чиновників та могли вільно відправляти богослужіння, без побоювань та обмежень. Також перевагою такого вигідного роз­ташування старообрядців було й те, що Південна Бессарабія слугу­вала зручним місцем постійних зв’язків російських розкольників з їхніми закордонними однодумцями — в Австрії, Туреччини та Молдавії. Особливо ці відносини посилились з часу запровадження Білокриницької єпархії в 1846 р. Австрійсько-Білокриницька ієрархія, подібно до ієрархії православної церкви, сприяла розпов­сюдженню старообрядництва, зміцненню його основ, звичаїв та об­рядів.

Відносини старообрядців Російської імперії з закордонними ви­кликали занепокоєння російського уряду, який шукав різних засобів перешкодити їхнім стосункам. Один із таких засобів: видання міні­стерством внутрішніх справ у 1845 р. постанови про невидачу ста­рообрядцям закордонних паспортів, що, на їх думку, повинне було заважати зносинам із закордонними старообрядцями.

У 1848 р. міністерство внутрішніх справ відряджає до Бесса­рабії відомого слов’янофіла I. С. Аксакова з секретним завданням: вивчити положення старообрядців та знайти засоби, які б стали на заваді цих відносин (за офіційними даними він їздив у Бессарабію з ревізією сільських хлібних магазинів та єврейських шкіл). Свої роздуми І. С. Аксаков окреслив в записках та листах [1], в яких не погоджувався з урядовою політикою щодо старообрядців.

Незважаючи на різноманітні заходи, старообрядці продовжува­ли підтримувати тісні зв’язки зі своїми однодумцями. 9 липня 1853 р. Ізмаїльське карантинне правління надсилає розпоряджен­ня № 46 капітану карантинного порту про заборону некрасівцям, старообрядцям посаду Вилкове, вступати в переговори з турецько - підданими, що приїджають із-за кордону на суднах, мотивуючи це наявністю в Туреччині у некрасівців родичів, внаслідок чого вини­кає можливість для будь-яких змов [16, арк. 3-5 зв.]. У краї заборо­нялося вступати в будь-які зносини з закордонними старообрядця­ми, виїджати за кордон, особливо наказувалося стежити за діяльні­стю польських емігрантів, які намагалися організувати повстання старообрядців у Росії (відомий польсько-турецький союз на чолі з Адамом Чарторийським та Михайлом Чайковським, в якому та­кож брав участь старообрядець О. Гончаров). У повіті не дозволя­лося будь-яких спілкувань з іноземцями, особливо інспектор Ізма­їльського центрального карантину наказував стежити за купцем 2-ї гільдії Микитою Бєляєвим, який вів переговори з мешканцями Туреччини; йому дозволялося розмовляти з іноземцями лише в при­сутності та під суворим наглядом перекладача карантинного пор­ту [16, арк. 6-6 зв.].

По закінченню Кримської війни (1853-1856 рр.) за Паризьким трактатом південна частина Бессарабії — Ізмаїльський, частина Кагульського та Акерманського повітів була передана Молдавсько­му князівству. Територія навколо гирла Дунаю перейшла до Туреч­чини. У 1861 р. землі Південної Бессарабії відійшли до Румунсь­кого королівства. У 1878 р. за Берлінським трактатом південна частина Бессарабії знову відійшла до Росії і даровані раніше ста­рообрядцям привілеї підтверджують у 1879 р. і 1894 р.

Таким чином, на території Південної Бессарабії протягом 1812­1856 рр. діяли закони щодо старообрядців, які значно відрізнялися від тих законів, які діяли відносно старообрядців по всій території Російської імперії. На наш погляд, це, по-перше, робилося задля заселення цього регіону, а нові поселенці сприяли соціально-еконо­мічному розвитку країни, по-друге, Російська імперія не хотіла вба­чати на своїх кордонах ворогів в особі старообрядців — росіян, тіль­ки іншого віросповідання, тому їм доводилося здебільшого мири­тися з їхнього конфесійною особливістю. І старообрядці зуміли ско­ристатися вигідним положенням для відвоювання пільг та приві­леїв, про які не могли навіть мріяти прибічники старовини центра­льних російських губерній.

Звичайно, що цією статтею проблема повністю не вичерпана. Поза нашою увагою лишилися складні стосунки Росії та Туреччини, що мали вплив і на старообрядців цього регіону.

Література:

1. Аксаков И. С. О бессарабских раскольниках // Русский архив. — 1888.

— № 11. — С. 434-451; Його ж. Письма из Бессарабии / В кн.: Письма из провинции. — М., 1991. — С. 243-295.

2. Князьков С. Как начался раскол русской церкви. Исторический очерк. Изд-е 2-е, исп. и доп. — Ростов-на-Дону, 1906.

3. Ковальчук Я. Старовіри. — Харків, 1931.

4. Короленко П. П. Некрасовские казаки. Исторический очерк, составлен­ный по печатным и архивным источникам // Известия общества лю­бителей изучения Кубанской области. — Екатеринодар, 1900. — Вып. ІІ.

— С. 1-74.

5. Материалы по истории русской армии. Русские полководцы. М. И. Ку­тузов. Сборник документов. — Т. 3. — Разд. ІІІ. Главнокомандующий Молдавской армией (1811-1812). — М., 1952.

6. Мельгунов С. П. Старообрядцы и свобода совести (О необходимости для старообрядцев отделения церкви от государства). Ист. очерк. — Изд. 2-е. — М., 1917.

7. Мельников Ф. Е. Краткая история древлеправославной (старообрядчес­кой) Церкви. — Барнаул, 1999.

8. Силантьева-Скоробогатова В., Касим Г. и др. Вилково — город в дельте Дуная. — Одесса, 1996.

9. Скальковский А. А. Некрасовцы, живущие в Бессарабии // ЖМВД. — Ч. VIII. — 1845. — С. 61-82.

10. Собрание постановлений по части раскола. — СПб., 1858.

11. Філія Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїл (далі: ФДАОО в м. Ізмаїлі). — Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 280.

12. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 6.

13. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 7.

14. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 17.

15. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 18.

16. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 136. — Оп. 1. — Спр. 252.

17. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 513. — Оп. 1. — Спр. 196.

18. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 513. — Оп. 1. — Спр. 235.

19. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 514. — Оп. 1. — Спр. 4.

20. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 514. — Оп. 1. — Спр. 134.

21. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 514. — Оп. 1. — Спр. 159.

22. ФДАОО в м. Ізмаїлі. — Ф. 592. — Оп. 1. — Спр. 5.

23. ФДАОО м. Ізмаїлі. — Ф. 592. — Оп. 1. — Спр. 20. — Арк. 12.