Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ МЕНШОВИКІВ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 РОКУ
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ МЕНШОВИКІВ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 РОКУ
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Кисельова

Меншовики були однією з соціалістичних партій, яка скла­дала конкуренцію більшовикам у політичній боротьбі за владу. Після поразки більшовиків, майже через століття після початку їх історичної суперечки, інтерес до альтернативної меншовиць­кої ідеології, її політичної стратегії, тактики, методів діяльнос­ті, а також до їх організаційних принципів поступово зростає.

Дуже важливою як у науково-теоретичному, так і в політич­ному та історичному значенні є тема участі меншовиків Укра­їни в роки Першої російської революції. Проблема полягає в тому, що раніше радянська історіографія завжди зображувала діяльність меншовиків у роки революції тільки негативно, і так само оцінювалась і політична діяльність так званої партії “українських меншовиків” — УСДРП [1].

Оцінка діяльності меншовиків в Україні з боку сучасної української історіографії значно змінилася, проте в переважній більшості нових змістовних монографічних праць традиційно висвітлюються події української революції 1917-1920 рр. [2].

Сучасній стадії розвитку історичної науки властива потре­ба подолання однобічності оцінювання раніше нагромаджених знань, зокрема перегляд абсолютизації ролі більшовиків у ре­волюційному процесі 1905-1907 рр. В усякому разі, меншови­кам сьогодні не відмовлено бути марксистською пролетарською партією, представниками робітничого руху початку XX ст.

Більш того, огляд історіографічного спадку свідчить про те, що історія меншовиків не стала предметом комплексного ви­вчення в Україні. Отже, обрана тема до цього часу досліджена ще далеко не повно і може бути предметом самостійного ви­вчення.

Загальновідомо, що поштовхом до Першої народної револю­ції в Росії стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі — так звана “кривава неділя”, коли за наказом царизму була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім’ями йшли до Зимового палацу з петицією про свої вимоги і нужди. Страш­на звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликала революційний виступ народу. Гасло “Геть самодержавство!” стало головною політичною ви­могою трудящих усієї країни.

З перших днів революції організації РСДРП України йшли в авангарді загальнонародної боротьби проти царизму. Вони розгорнули потужну агітаційно-пропагандистську роботу, за­кликаючи робітників до проведення демонстрацій і мітингів протесту і навіть загальнополітичного страйку на знак соліда­рності з петербурзьким робочим людом та на його підтримку. Вже 12 січня застрайкували робітники великих підприємств Києва, Катеринослава, Кам'янського, Юзівки, Маріуполя та інших міст України.

Але РСДРП вступила в революцію дуже послабленою вна­слідок внутріпартійної боротьби. Відомо, що крім попередніх організаційних розбіжностей, які мали місце ще з II з'їзду пар­тії, соціал-демократи ніяк не могли дійти згоди щодо найваж­ливіших питань тактики в революції.

На той час у соціал-демократичних організаціях України, особливо у таких великих промислових містах, як Київ, Ха­рків, Катеринослав, Одеса, та на Донбасі, значно переважа­ли — і чисельно, і ідейно — меншовики, які очолювали багато організацій і комітетів РСДРП. У цей період “офіційне” керів­ництво РСДРП перебувало в руках меншовиків: вони керували центральним органом партії — газетою “Искра”, ЦК і Радою партії. Тому на місцях прислуховувалися, перш за все, до “офі­ційного” керівництва партії. Навіть В. Ленін у січні 1905 р. визнав, що “у меншовиків більше грошей, більше літератури, більше транспорту, більше агентів, більше “імен”, більше спів­робітників. Було б проявом дитинства не помічати цього” [3].

Тому саме більшовики, а не меншовики, яких звинувачува­ли в усіх гріхах, повели партію на організаційний розкол, на відокремлення та створення своїх окремих комітетів і навіть організацій. Першими вже у січні 1905 р., розмежувалися з меншовицьким комітетом і створили самостійну групу більшо­вики Харкова, а згодом і Одеси [4].

У Катеринославі місцевий комітет РСДРП був цілком у ру­ках меншовиків. Більшовики на чолі з Г. Петровським намага­лися відвоювати комітет, але це їм не вдалося. Тоді в лютому вони об’єдналися в самостійну більшовицьку групу, а в сере­дині березня заявили про організацію свого комітету більшо­сті РСДРП. Незабаром самостійні комітети більшовиків були також створені в Луганську та Херсоні. У Києві більшовики на чолі з Г. Кржижанівським дотримувалися примиренських позицій і не відокремилися від меншовиків [5].

Початок революції 1905 — 1907 рр., поставивши перед со­ціал-демократами питання щодо збройного повстання й інших засобів насильницького знищення існуючого ладу, призвів і до суттєвої зміни підходів до проблеми силових методів боротьби. Про те, наскільки стрімко радикалізувалися лідери меншовиз­му, засвідчує стаття Г. В. Плеханова “Врозь идти, вместе бить!”, надрукована в “Іскрі” на початку лютого 1905 р. Ця стаття була справжнім бойовим маніфестом. Найближчі союзники меншо­виків по партії — більшовики, також різко змінили своє став­лення до насильницьких методів боротьби, зокрема до терориз­му. Диктувалося це настроями простого люду. Радикалізований загостренням революційної ситуації народ вже не задовольняв­ся методами боротьби, які були прийняті до 1905 р., й вимагав більш рішучих дій. Народна маса стрімко радикалізувалася, і часом, у губерніях дії бойових дружин та їм подібних збройних формувань меншовиків, більшовиків, бундівців чи есерів мало чим відрізнялися один від одного. Цілком логічним було бажан­ня лідерів РСДРП координувати дії соціал-демократів.

В умовах стрімкого наростання революційної боротьби тру­дящих перед РСДРП постало невідкладне питання про вироб­лення власної стратегії й тактики відповідно до нової політич­ної обстановки. Та принципового розколу уникнути не вдалося. Більшовики зібралися на свій з’їзд, а меншовики — на свою окрему конференцію.

III з’їзд РСДРП, на який з'їхалися тільки більшовики, від­бувся 12-27 квітня 1905 р. в Лондоні. На ньому були присутні 24 делегати від 21 комітету Росії. В роботі з’їзду брали участь делегати від п’яти більшовицьких партійних організацій з України: Харківської, Одеської, Катеринославської, Миколаїв­ської та Полтавської [6].

У той же час у Женеві відбулась окрема конференція мен­шовиків, на яку приїхали делегати від 9 комітетів. Були при­сутні лідери: Г. Плеханов, Ф. Дан, Б. Аксельрод, Ю. Мартов, I. Церетелі, Н. Чхеїдзе та інші. Від України у конференції взяли участь делегати від 6 меншовицьких комітетів: Києва, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Донбасу, Одеси, а також Криму і української променшовицької партії “Спілка”. Тобто майже всю конференцію репрезентували меншовики з Украї­ни, відігравши в ній вирішальну роль.

У проекті резолюції “Про озброєння”, яку затвердила комі­сія, але не розглянула за браком часу конференція, комітетам пропонувалося “зосередити всю увагу на пропаганді ідеї само­озброєння народу”. Для цього вважалося необхідним: виноси­ти на обговорення широкого кола робітників конкретні плани самозахисту під час вуличних сутичок, а також плани нападу на збройні склади, урядові установи і т. п.; виділяти частину коштів на придбання зброї й засобів самозахисту для озброєння бойових дружин; організовувати при комітетах особливі тех­нічні групи, які б спеціально займалися розробкою технічних питань самозахисту та нападу, а також займалися здобуванням зброї для бойових загонів [7].

Не менш радикальні рішення були прийняті на III більшови­цькому з’їзді. В резолюції “Про збройне повстання” партійним організаціям доручалося “вжити найенергійніших заходів для озброєння пролетаріату, а також для вироблення плану зброй­ного повстання та безпосереднього керівництва таким, створю­вати для цього, у разі необхідності, особливі групи з партійних працівників” [8].

Більшовицький з’їзд і Конференція меншовиків обговорю­вали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але прийняті рішення були протилежні, що засвідчило корінні розбіжності між більшовиками і меншовиками щодо характеру, рушійних сил і перспектив розвитку революції. “Два з’їзди — дві пар­тії” — дві різні тактики у революції — таким було фактичне становище в РСДРП. Це визнав і В. Ленін [9].

Уже навесні 1905 р. в Україні чітко визначились регіони, в яких переважним впливом користувались меншовики. Це — Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Донбас. Особливо міцні по­зиції меншовики мали в непромислових регіонах та маленьких містах [10].

В Україні вплив меншовиків посилювала діяльність україн­ської національної променшовицької партії “Спілка” та Бунду, який дотримувався меншовицьких позицій і був найвпливові - шою єврейською соціал-демократичною партією — понад 60% його чисельності припадала на Україну [11].

Однак слід підкреслити, що незважаючи на принципові роз­біжності у теорії, у повсякденному житті, в усіх революційних подіях, що відбувалися у країні, меншовики виступали єдиним фронтом з більшовиками та есерами, українськими соціаліста­ми. Так було під час першотравневих політичних демонстрацій та страйків в Одесі, Харкові, Катеринославі, Києві, Луганську та інших містах, під час всеросійського Жовтневого політич­ного страйку, Грудневого збройного повстання, коли основним осередком збройної боротьби проти царизму стала Катеринос­лавська губернія. У коаліційні за складом БСК увійшли по три представники від більшовиків, меншовиків, бундівців, есерів, українських соціалістів тощо.

Меншовики також брали активну участь у створенні Рад робітничих депутатів, не відмовляючись від співробітництва з більшовиками, есерами, представниками інших революційних партій.

Зазначимо, що відсутність єдності в осередках РСДРП позба­вляла партію керівної ролі у революційній боротьбі трудящих. Зважаючи на невдоволення низових партійних мас, передових робітників партійним розколом та на їхню вимогу щодо повер­нення єдності партії, більшовики змушені були восени 1905 р. стати на шлях організаційного об’єднання з меншовиками, не відмовляючись від протиставлення своїх ідейних і політичних позицій.

В Україні таке об’єднання не було однотиповим. Так, у Хар­кові, Катеринославі та Миколаєві більшовики об’єдналися з ме­ншовиками на федеративних засадах, а в Одесі, Херсоні та Лу­ганську відбулося повне злиття паралельних організацій [12].

Відзначення 100-ї річниці Першої російської революції поновить науковий інтерес до дослідження діяльності різних політичних партій, а отже й меншовиків у період революції 1905-1907 рр. І перші праці за вказаною тематикою вже з'яв­ляються.

Джерела та література

1. Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трёх революций... — К., 1986; История Коммунистической партии Со­ветского Союза: В 6 т. — Т. 2. — М., 1966; Курас І. Ф. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство УСДРП). — К., 1986; Ленін В. І. Повне зібр. творів: У 55 т. — Т. 9; Непролетарские пар­тии России. Урок истории. — М., 1984; Шморгун П. М. 1905 рік на Україні. — К., 1980.

2. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр.). — Дніпропетровськ — Дніпро - дзержинськ, 2001; Голуб А. І. “Перед усім бути українцем”. (Між­народна діяльність УСДРП у першій половині ХХ ст.) — Дніпро­петровськ, 2003; Солдатенко В. Ф. Українська революція: Істор. нарис. — К., 1999.

3. Ленін В. І. Повне зібр. творів: У 55 т. — Т. 9. — С. 246.

4. Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трёх революций. — К., 1986. — С. 27

5. Там само. — С. 28.

6. Там само. — С. 39; История Коммунистической партии Советского Союза: В 6 т. — Т. 2. — М., 1966. — С. 45-46.

7. Документы первой общерусской конференции партийных работни­ков в Женеве. Конец апреля — начало мая 1905 г. // Меньшевики. Документы и материалы. 1903 — 1917 гг. — М., 1996. — С. 128.

8. Третий съезд РСДРП (апрель — май 1905 г.). Протоколы. — М., 1959. — С. 11.

9. Ленш В. I. Повне 3i6p. TBopiB: У 55 т. — Т. 9. — С. 244.

10. Непролетарские партии России. Урок истории. — М., 1984. — С. 54-55.

11. Ветров Р. I., Донченко С. П. Полмичш партп Украши в першш чве - рм XX стoлiття (1900 — 1925 рр.). — Дншропетровськ — Дншро - дзержинськ, 2001. — С. 22.

12. Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трёх революций. — К., 1986. — С. 44.

Анотац11

Киселева Е. Н. Деятельность меньшевиков Украины в начале революции 1905 года.

В статье на основе новых материалов анализируется история де­ятельности меньшевиков Украины в начале революции 1905 года и участие их в работе Женевской конференции РСДРП(м).

Kiseliova H. N. Ukrainian Mensheviks’ activity at the beginning of the revolution of 1905.

On the basis of new materials the history of Ukrainian Menshe­viks’ activity at the beginning of the Revolution of 1905 and their participation in the work of Geneva conference are analyzed.

Похожие статьи