Головна Історія Інтелігенція і влада ФОРМУВАННЯ ВЧИТЕЛЬСЬКИХ КАДРІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ ВОЛИНІ У 40-50-х рр. XX ст
joomla
ФОРМУВАННЯ ВЧИТЕЛЬСЬКИХ КАДРІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ ВОЛИНІ У 40-50-х рр. XX ст
Історія - Інтелігенція і влада

I. В. Сушик

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Інте­лектуальна, політична, соціально-економічна трансформація суспільства, що нині відбувається в Україні в стислі терміни, суперечливо позначається на розвитку освіти. Виходячи з цьо­го, в основу реформування освітньої галузі потрібно покласти українознавче спрямування змісту освіти, за яким пріоритет би надавався розгляду суспільно-історичного процесу становлення української нації, самобутності її культури й самосвідомості в контексті розвитку світової науки і культури.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. До питання по­воєнного становлення системи освіти звертались у своїх пра­цях ряд авторів, зокрема О. Філіппова [17], М. Грищенко [1], О. Зубань [7], К. Присяжнюк [12] та О. Завадська [6]. Однак вони змушені були беззастережно визнавати лише позитивні сторони відбудови народного господарства, в тому числі й освіт­ньої системи. Спільним для цих робіт є те, що їх автори обме­жуються наведенням кількісних показників розвитку освіти, її матеріально-технічного забезпечення, підготовки й перепідго­товки вчительських кадрів, однак вийти за межі усталеного в той час погляду на роль школи в суспільстві та вчителя у ній так і не змогли.

Вдалою спробою вивчення окремих проблем історії Захід­ної України повоєнної доби з об’єктивних наукових позицій можна вважати працю О. Рубльова і Ю. Черченка [14]. Автори подають вагомий матеріал про насильство щодо місцевої інтелі­генції, зокрема в освітній галузі. Заслуговують на увагу праці, опубліковані представниками української діаспори, зокрема роботи Г. Костюка [9], І. Коляски [8]. У них проблеми історії освіти, культури, мови традиційно подаються як ключові для збереження і розвитку нації, а тому не втратили свого значення і сьогодні.

Специфіка прояву радянського тоталітарного режиму на за­хідноукраїнських землях в 30-50-х роках XX ст., в тому числі в освітній сфері, показана у роботі волинського автора Б. Яро - ша [26]. Викладений вище історіографічний аналіз дає підста­ви стверджувати, що проблема становлення й розвитку системи освіти повоєнної Волині не стала предметом об’єктивного нау­кового аналізу.

Формулювання мети та завдань статті. Метою статті є об’єктивне висвітлення процесу формування вчительських кадрів загальноосвітніх шкіл Волині у 40-50-х рр. XX ст. Досягнення мети передбачає розв’язання наступних завдань: простежити особливості будівництва системи освіти у перше повоєнне десятиріччя, зумовлене відкритим протистоянням ор­ганів влади та національно-патріотичного підпілля; здійснити аналіз кадрової політики партійно-радянського режиму в сфері освіти; показати роль і місце освітньої інтелігенції в суспільно - політичному та культурному житті краю.

Виклад основного матеріалу. Становлення системи осві­ти на Волині у повоєнний час ускладнювалось особливостями історичного минулого краю: кожен політичний режим, який встановлювався тут (польський, радянський, німецький), мані­пулював нею на свій розсуд. Так, польський буржуазний уряд проводив цілеспрямовану політику полонізації в галузі освіти, взявши курс на повне знищення українських шкіл. Загальноос­вітня школа справедливо вважалася найбільш коротким шля­хом до полонізації. Якщо у 1922-23 рр. на Волині функціону­вало близько 400 українських шкіл, то в 1932-33 навчальному році — тільки чотири. В той час як шкільництво національних меншин, навпаки, розвивалось у воєводстві цілком задовіль­но, за великої державної підтримки. Так, волинські чехи мали 13 національних шкіл у 1932-33 рр., євреї — 57, німці — 66 [11; 320].

Радянська влада, на відміну від польської, проводила політи­ку українізації в галузі освіти. Це позитивний фактор, поскіль - ки до 1939 р. освітня політика польської держави формувалась на основі повної підміни української мови польською в усіх типах українських шкіл. Крім того, радянська влада виділяла значні бюджетні кошти на відбудову шкіл західного регіону, що привело до збільшення шкільної мережі. Так, якщо станом на вересень 1939 р. на Волині було 739 шкіл першого ступеня, 296 другого ступеня та 16 гімназій, разом 1051 школа, й нав­чання українською мовою не велося зовсім, то у травні 1940 р. їх стало 1179, з них українських шкіл 1000 [26; 140]. Власне, після війни на Волині зникли школи нацменшин, за винят­ком російських. З перших років існування радянської влади та приїздом східних кадрів стали посилено вживатися захо­ди до відкриття російських шкіл і вивчення російської мови в усіх типах загальноосвітніх шкіл. Разом з тим відчутним було витіснення української мови (тенденція “двомовності”). При­чому рідна мова витіснялася із вжитку не тільки в системі дер­жавних органів, але й у побуті, що завдавало великого удару українській духовності, національній культурі взагалі.

Як бачимо, заходи радянської влади у галузі освіти у 1939­1941 рр., з одного боку, мали позитивні результати, що прояви­лися у розширенні мережі шкіл, збільшенні кількості вчителів, переведенні шкіл з польської на українську мову викладання, з іншого — перераховані заходи переслідували єдину мету — створити масовий загін пропагандистів радянського способу життя, охопити ідеологічним впливом, через освіту, як підрос­таюче покоління, так і доросле населення.

В роки фашистської окупації Волині розпочалося будівниц­тво “нової”, на цей раз пронімецької школи. Всі середні, не­повні середні та початкові школи були перетворені у так звані “народні”. Навчання в них розпочиналося пізно восени, а з початком сільськогосподарських робіт навесні закінчувалося. На думку нових реформаторів, цього було цілком досить, адже головним завданням цих шкіл була підготовка робочої сили для німецьких підприємств і фермерів з місцевого населення [16; 31].

Окупанти закрили на Волині 984 школи, позбавили роботи 4696 вчителів, а 185 тис. дітей залишили поза школою [25; 3]. Під час війни було знищено 185 початкових, 104 семирічних,

13 середніх, разом 302 школи. Частково зруйновано 112 почат­кових, 127 семирічних і 7 середніх, всього 246 шкіл. На кінець 1944-45 навчального року в області працювало 2145 учителів, з них з вищою освітою — 163, з незакінченою вищою — 158, з середньою педагогічною — 1160, з незакінченою середньою освітою — 664. Для повного забезпечення шкіл краю вчителя­ми на 1945-46 н. р. потрібно було додатково 1536 вчителів [2; 13, 19].

Налагодити учбовий процес в області було надзвичайно важ­ко. Більшість дітей було відірвано від школи у воєнні роки, значна частина відставала в навчанні від своїх ровесників. Крім того, учбово-матеріальна база багатьох шкіл не відпові­дала вимогам. Зрозуміло, що основний тягар відповідальності за становлення освітньої системи Волині у перші повоєнні роки ліг на вчителів краю.

У наступні роки мережа шкіл постійно зростає. Однак по­треба у педагогічних кадрах і надалі залишається надзвичайно гострою. Вирішувалось це питання як шляхом перепідготовки вчителів на різнострокових курсах при середніх та вищих педа­гогічних закладах, так і шляхом направлення вчителів з інших областей України. Так, для забезпечення педкадрами 1022 шкіл області в 1946-47 н. р. потрібно було всього 4733 учителі. На початок навчального року працювало 3664 вчителі, не ви­стачало — 1069. Протягом згаданого навчального року прибуло в область 406 учителів і вже на кінець його в області працюва­ло 4070 вчителів [3; 30].

Слід наголосити, що становлення освітньої системи на Во­лині, як і по всій Західній Україні, проходило в умовах братов­бивчої війни, кінець якої настав аж на початку 1950-х років. У збройному протистоянні саме на вчительство, з огляду на його роль і функції в суспільно-політичному житті, особливу ставку робили як органи радянської влади, так і сили опору, які представляли ОУН-УПА. Влада, зокрема, не приховувала своїх намірів якнайшвидше інтегрувати західноукраїнські зем­лі, шляхом так званої “посиленої допомоги”, як у справі відбу­дови зруйнованого господарства, так і у здійсненні культурної революції.

Що стосується освіти, то для налагодження роботи шкіл у містах і селах західних областей Народний комісаріат освіти УРСР надіслав туди на постійну роботу з східних областей у 1945 р. 7 тис. учителів. Крім того, для учнів надіслано 906 386 підручників [10; 242].

Недовіра до місцевого населення була визначальною рисою сталінської кадрової політики. Саме тому було взято курс на завезення спеціалістів із інших областей. Міністерство освіти УРСР за вказівкою ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР у 1946­50 рр. направило на роботу в західні області 29 909 вчителів. На Волинь, зокрема, у 1946 р. — 725, 1947 — 575, 1948 — 867,

1949 — 570, 1950 — 963. Всього за вказаний період в область було направлено 3700 вчителів [13; 80].

Однак не всі скеровані дістались до місця свого призначен­ня. Так, за 1946-47 навчальний рік в область прибуло 406 вчи­телів, 1947-48 н. р. — 213, у 1948-49 — 210 [4; 39, 28]. Біль­ше того, у вересні—жовтні 1946 р. з Волинської області вибуло 500 учителів [18; 10]. На протязі 1948-49 навчального року вибуло 340 чоловік [5; 28].

Такий стан справ обумовлювався внутрішньополітичною си­туацією, що склалася у цьому регіоні. З одного боку, східні вчительські кадри, або, як їх називали, “східняки” їхали сюди за вказівкою по суті примусово, а у часи голоду (1946-47 рр.) й за власним бажанням з метою кращого життя, з іншого боку, їх лякала загроза для власного життя з боку націоналістично­го підпілля. Частина прибулих не витримувала такого тиску і поверталася назад.

Українські повстанці у своїх зверненнях до вчителів і, зокре­ма, присланих із сусідніх областей України, вимагали бути пат­ріотами своєї країни і не нав’язувати шкільній молоді більшо­вицької системи виховання. Вони виступали проти насильного вступу юнаків і дівчат в піонери й комсомол, проти брехливого перекручення фактів, які ображали релігійні, національні й моральні почуття місцевої української молоді. Вони вимага­ли від керівників шкіл і вчителів відмовитися від викладан­ня російської мови та літератури, а історію СРСР замінити іс­торією України, запровадити нові національні освітньо-виховні програми [15; 256-258]. Непокірних вчителів попереджували, вимагали виїхати з краю, піддавали тортурам і навіть знищу­вали. Добре розуміючи роль вчителя й освіти, обидві ворогуючі сторони боролися за нього, але жертвами цієї боротьби у перше повоєнне десятиріччя насамперед ставали вчителі.

Таким чином, партійно-радянське керівництво як в центрі, так і на місцях, виявилося нездатним реально оцінити ситу­ацію, що склалася, сподіваючись на швидке опанування нею як засобами терору, так і агітаційно-пропагандистськими ме­тодами, де освіті відводилася ключова роль. Саме через осві­тянські осередки ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У проводили масове роз’яснення переваг соціалістичного способу життя й заклика­ли до боротьби проти українського буржуазного націоналізму та його носіїв. На це, зокрема, й орієнтувала місцеві партій­ні та радянські органи постанова ЦК ВКП(б) “Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР”, ухвалена 27 вересня 1944 р., тобто за місяць до звільнення за­хідноукраїнського регіону від окупантів [22; 33]. Комуністичні ідеологи передбачливо планували проводити різноманітні ак­ції, які б, на їх думку, докорінно змінили ситуацію в краї на користь “радянізаторів”.

У наступні роки, зокрема, 8 березня у 1946 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову “Про поліпшення справи підготовки вчителів,” яка націлювала місцеві органи на подолання впливу на інтелігенцію ідеології українського буржуазного націоналіз­му та на посилення марксистсько-ленінського загартування кад­рів. 20 квітня того ж року ЦК КП(б)У знову повертається до проблеми виховання вчителів, визнає ідеологічну роботу серед них незадовільною [26; 391]. “В школах навчально-виховна ро­бота поставлена ще слабо, не зжитий формалізм, аполітичність, безідейність у викладанні історії, літератури, — зазначається в партійному документі. — В окремих школах повторюються помилки буржуазно-націоналістичного характеру у висвітленні історії України й у викладанні української літератури” [21; 61]. Величезна кількість прикладів таких “помилок”, якими прони­зані звіти відділів народної освіти за ті роки, переконує, що таке явище було характерним не “в окремих школах”, а в школах ці­лого західного регіону. Тому, як вже відмічалось, влада зробила ставку на ідейно-політичне виховання й на перевірку вчительсь­ких кадрів. Так, на Волині у 1949-50 навчальному році було ут­ворено 248 гуртків по вивченню короткого курсу історії ВКП(б), до яких було залучено 1670 учителів. 618 вчителів області нав­чалися в гуртках по вивченню біографії Сталіна, а 418 — вивча­ли теорію марксизму-ленінізму самостійно [22; 200].

Характерним явищем цього періоду було “перетрушування” й “фільтрування” вчительських кадрів, причому якщо в перші повоєнні роки до таких заходів вдавалися вибірково, в силу тих чи інших обставин, то на рубежі 40-50-х років воно набуло ма­сового характеру. Під кутом зору політичної надійності в усіх західноукраїнських областях у той час проводилася перевірка особового складу вчительських кадрів. З цією метою у квітні - травні 1950 р. у західних областях перебували спеціальні ко­місії, очолювані представниками ЦК КП(б)У, які контролюва­ли цю роботу. До неї залучалися також і спецоргани. Причому у рекомендаціях згаданих комісій пропонувалося активізувати роботу органів безпеки: “МДБ потрібно перебудувати агентурну роботу. В школах треба мати хорошу агентуру, тому що вороги основний курс беруть на школу” [23; 27].

Про масштабність таких акцій свідчать наступні цифри. Протягом 1949-50 навчального року із 46 822 вчителів За­хідної України підлягало заміні 1529, у тому числі за зв’язок з ОУН — 617, скомпрометованих — 141, куркулів — 59, за релігійні мотиви — 84, за іншу діяльність — 628. На Волині, зокрема, із 5507 учителів підлягало заміні 98, у тому числі пі­дозрювались у зв’язках з ОУН — 15, скомпрометованих — 14, з релігійних мотивів — 9, за іншу діяльність — 60 [16; 39]. Цікаво те, що серед представлених до звільнення були 1129 місцевих учителів і лише 400 — тих, які прибули із східних областей [24; 186].

Це підтверджувало недовіру до місцевих кадрів. Значна частина вчительства західних областей України не сприймала радянської системи освіти й політичної системи в цілому. Од­нак навіть тоді, коли ситуація в західноукраїнському регіоні змінилася (ліквідовано збройний опір, поліпшилося матеріаль­не становище населення, зміцнилася соціальна база марксист­сько-ленінської ідеології) на користь комуністичного режиму, недовіра до місцевих кадрів залишалася його складовою час­тиною.

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному на­прямку. Аналіз архівних документів, інформативних матеріалів про становлення системи народної освіти на Волині у повоєн­ний період дозволяє виділити такі характерні особливості роз­витку цього процесу.

Становлення освіти на Волині у 1944-53 рр. ускладнюва­лось особливостями історичного минулого: кожен політичний режим, який встановлювався тут, маніпулював системою ос­віти на свій розсуд, без врахування національних традицій і повним ігноруванням місцевих освітянських кадрів.

Політика сталінського керівництва щодо західноукраїнської інтелігенції, в тому числі й волинської, характеризувалася пов - ною недовірою, систематичними кампаніями щодо її ідеологічно­го “виховання”. Партійно-радянські органи намагалися виріши­ти кадрову проблему за рахунок відрядження у західні області з інших районів СРСР (УРСР), однак для більшості з них умови та історичні традиції краю були чужими або й ворожими.

Зміни в освітній сфері мали двоїстий характер. З одного боку, створена широка мережа шкіл, проводилась значна робо­та з ліквідації неписьменності серед дорослого населення, отри­мання знань стало загальнодоступною справою. З іншого — за змістом навчання нова влада нав’язала свою масову і стандар­тизовану форму освіти, знехтувавши тими доробками націо­нальної освіти, які склалися тут упродовж тривалого історич­ного розвитку. Школа все більше перетворювалась на заклад з ідеологічного обслуговування потреб радянської системи. Мало місце дискримінаційне, упереджене ставлення з боку владних структур до місцевої інтелігенції, зокрема, вчительства.

До негативних процесів у галузі освіти можна віднести вкрай занедбаний у перші повоєнні роки і досить повільний у 50-ті рр. стан відновлення матеріально-технічної бази. Брак підручників, зошитів, наочності, іншого навчального прилад­дя, нестерпні умови (відсутність парт, крісел, класних кімнат), а також їх непристосованість до навчання, не могли не позна­читись на якості знань й процесі освіти та виховання.

Джерела та література

1. Грищенко М. М. Розвиток народної освіти на Україні за роки ра­дянської влади. — К: Тов-во для поширення політ. та наук. знань в Українській РСР, 1957. — 132 с.

2. Державний архів Волинської області. (Далі ДАВО). Ф. Р-59, оп. 3, спр. 5, арк. 13, 19.

3. ДАВО. Ф. Р-59, оп. 4, спр. 2, арк. 30.

4. ДАВО. ФФ. Р-59, оп. 6, спр. 3, арк. 39; Р-59, оп. 6, спр. 4, арк. 39; Р-59, оп. 7, спр. 4, арк. 28.

5. ДАВО, Ф. Р-59, оп. 7, спр. 4, арк. 28.

6. Завадська О. А. Развитие общеобразовательной школы Украины в период строительства коммунизма (1959-1968). — Изд-во Киевс­кого ун-та, 1968. — 265 с.

7. Зубань О. К. Боротьба комуністичної партії України за розвиток народної освіти і підготовку кадрів для народного господарства (1945-1952). — Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967. — 232 с.

8. Коляска І. В. Освіта в Радянській Україні. Дослідження диск­римінації і русифікації/ Пер. з англ., з доп. і дод. — Торонто, 1970. — 246 с.

9. Костюк Григорій. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослід­ження і спостереження сучасника. Пер. з англ. — К.: Смолоскип,

1995. — 508 с.

10. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріа­ли/ Ред. кол.: Ю. Ю. Сливка (відп. ред.) та ін. — Том II. — 1953­1966. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Ук­раїни, 1996. — 919 с.

11. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)- К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. — 336 с.

12. Присяжнюк К. Ф. Новий етап в розвитку радянської школи на Україні. — К.: Радянська школа, 1966. — 121 с.

13. Розвиток народної освіти в західних областях України/ Яремчик Д. А., Баїк Л. Г., Санивець В. К. та ін.; Упорядкуван­ня і заг. редагування Б. І. Тимохіна. — К.: Рад. школа, 1979. — 192 с.

14. Рубльов О. С., Чеченко Ю. А. Сталінщина й доля західноук­раїнської інтелігенції (20-50-ті роки XX ст.). — К.: Наук. думка,

1994. — 350 с.

15. Сергійчук В. І. Десять буремних літ. Західноукраїнські зем­лі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1998. — 941 с.

16. Сворак С. Д. Освіта на західноукраїнських землях у повоєнний період// Український історичний журнал. — 1997. — № 2. — С. 28-42.

17. Філіппов О. М. Розвиток радянської школи УРСР в період першої післявоєнної п’ятирічки. — К: Радянська школа, 1957. — 151 с.

18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. (Далі ЦДАВОВУ). Ф. 166, оп. 15, спр. 194, арк. 10.

19. ЦДАВОВУ. Ф. 166, оп. 15, спр. 135, арк. 391.

20. Центральний державний архів громадських об’єднань України. (Далі ЦДАГОУ). Ф. 1, оп. 73, спр. 145, арк. 33.

21. ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 23, спр. 247, арк. 61.

22. ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 70, спр. 2037, арк. 200.

23. ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 24, спр. 213, арк. 37.

24. ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 73, спр. 631, арк. 186.

25. Шевченко В. Сталінська конституція дала трудящим Волині право на освіту// Радянська Волинь. — 1944. — 16 грудня. — С. 3.

26. Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50- ті роки XX століття (історико-політологічний аспект). — Луцьк: “Надстир’я”, 1995. — 175 с.

Анотації

Сушик И. В. Формирование учительских кадров общеобразова­тельных школ Волыни в 40—50-х годах XX века.

Статья исследует особенности становления советской системы образования в первые послевоенные десятилетия, обусловленные открытым противостоянием органов власти и национально-патри­отического подполья. Уделено внимание формированию и переме­щению педагогических кадров в регион. Отмечена роль учитель­ской интеллигенции в послевоенном воссоздании края.

Sushyk I. The formation of teachersi staff for comprehensive schools of Volyn in 1940—50s.

This article deals with the peculiarities of establishment of the soviet system of education in the first post-war decade, stipulated by the open resistance of power and national patriotic underground. Great attention is paid to the formation and dislocation of pedagogical staff to the region. The role of teaching intelligentsia in the post-war rebuilding of the country is marked.