Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬОНІВ НА ТЕРЕНАХ СТАНІСЛАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ В 1946 — 1948 РОКАХ
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬОНІВ НА ТЕРЕНАХ СТАНІСЛАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ В 1946 — 1948 РОКАХ
Історія - Інтелігенція і влада

О. П. Безносюк

До однієї з актуальних тем історії належить висвітлення ді­яльності органів внутрішніх справ України. Серед праць ра­дянських та вітчизняних дослідників слід відзначити науко­ві доробки М. М. Паніна, В. С. Біленка, П. П. Михайленка, Я. Ю. Кондратьева та інших, в яких автори подають загальну картину діяльності органів внутрішніх справ України від часу виникнення і до сьогодення [1]. Окремі дослідники, зокрема,

А. С. Чайківський, П. В. Добров, А. Є. Шевченко та інші, роз­глядають питання діяльності спеціальних воєнізованих фор­мувань НКВС УРСР — винищувальних батальйонів — у роки Великої Вітчизняної війни на теренах східних, центральних та південних регіонів України [2]. Щодо західних областей, то їх діяльність фрагментарно згадується в окремих працях

І. Г. Біласа, В. І. Сергійчука, І. О. Андрухіва, А. И. Француза та ін. [3]. Водночас не знайшли достатнього відображення у діяльності ОВС такі аспекти, як участь винищувальних бата-


Льйонів у забезпеченні діяльності органів радянської влади та ліквідації збройних формувань ОУН — УПА у другій половині 40-х років на теренах Станіславської (з 1962 р. — Івано-Фран­ківська) області, що і стало предметом розгляду нашої статті.

Актуальність дослідження полягає у висвітленні діяльності винищувальних батальйонів як структурних підрозділів НКВС - МВС-МДБ на теренах Станіславської області та їх роль у боро­тьбі зі збройними формуваннями ОУН — УПА.

Формування винищувальних батальйонів на Станіславщині розпочалося з квітня 1944 р., коли область частково була зві­льнена від нацистських окупантів. Труднощі з їх формуванням були зумовлені діяльністю збройних відділів ОУН та УПА, по­грози й терористичні акти яких стримували бажаючих всту­пати до винищувальних батальйонів. Значно прискорився цей процес із червня 1945 р., що було пов’язано як із закінченням війни, так і початком вимушеної реорганізації УПА, команду­вання якої робило ставку на невеликі мобільні загони, що знач­но полегшувало їх маневреність, нанесення раптових ударів по населених пунктах, військових гарнізонах та державних уста­новах. Частину повстанців та членів ОУН, які ще не потрапили в поле зору радянських спецорганів, за наказом командування було легалізовано, скориставшись зверненнями уряду УРСР та НКВС. Чимало з них отримало завдання влаштовуватися на роботу в місцеві органи влади, установи, а також винищува­льні батальйони для ведення агентурно-розвідувальної роботи. Наслідки такої діяльності особливо почали проявлятися в бе­резні — квітні 1946 р., коли зросла кількість фактів “зради” винищувальних батальйонів при нападі на населені пункти відділів УПА. Як відзначав з цього приводу у доповідній запи­сці начальник УНКВС у Станіславській області полковник Не - ізмайлов, “упродовж березня цього року на території районів Станіславської області відмічено ряд випадків зради з боку бій­ців і цілих груп винищувальних батальйонів, які здійснюють терористичні акти по відношенню до радянського активу, за­бирають зброю і йдуть у банду” [4]. Зокрема, 6 березня 1946 р. у с. Рибне Кутського р-ну боєць винищувального батальйону Вознюк М. “убив дільничного уповноваженого і командира ви­нищувального батальйону”, забрав зброю і “пішов у банду”.

28 березня в с. Молодьків Солотвинського р-ну “4 зрадники з числа бійців винищувального батальйону убили двох дільни­чних уповноважених, командира винищувального батальйону”

І, розігнавши решту бійців та “забравши два кулемети, 4 авто­мати, 31 гвинтівку”, теж подалися до лісу [5].

Оскільки кількість таких фактів зростала, то у квітні за на­казом МВС в область прибула спеціальна комісія для перевір­ки стану організаційно-оперативної роботи з особовим складом винищувальних батальйонів у районах області. Як відзнача­лося в директиві МВС із цього приводу, перевіркою було вста­новлено, що виховна робота “в край запущеному стані, і їй не приділяється достатньої уваги, незважаючи на ту роль, яку повинні відігравати винищувальні батальйони в справі боро­тьби з бандитизмом і ОУНівським підпіллям”, унаслідок чого “різко збільшилася кількість випадків роззброєння бандитами винищувальних батальйонів, які в більшості випадків навіть не чинили їм опору”. Особливо це стосувалося таких районів, як Рогатинського, де “було роззброєно 6 винищувальних бата­льйонів і забрано бандитами 109 одиниць зброї”, Жовтневого, де “бандити роззброїли 4 батальйони й забрали 100 одиниць зброї” та Бурштинського, де було роззброєно 4 винищувальних батальйони. Крім того, мали місце факти роззброєння у Соло- твинському, Галицькому, Тлумацькому, Букачівському та ін­ших районах. Усього в січні — квітні 1946 р. було зафіксовано 22 випадки роззброєння винищувальних батальйонів, із яких

16 — у березні та квітні [6].

Так, у с. Фрага Рогатинського району вночі 17 квітня “до приміщення винищувального батальйону увірвалася бандгрупа чисельністю до 10 бандитів”, які забрали 24 гвинтівки, один автомат та 110 патронів. Із Фраги “бандити” прийшли в сусід­нє с. Підбір’я, де теж забрали з приміщення винищувального батальйону 16 гвинтівок і один автомат. Тієї ж ночі були роз­зброєні винищувальні групи і в селах Виспа та Любша. Таким чином, арсенал повстанців за одну ніч поповнився майже на сто одиниць зброї. Слідством було встановлено, що “нападам сприяла відкрита зрада з боку бійців винищувальних батальйо­нів, які мали зв’язок з бандитами” [7].

З метою запобігання перетворенню винищувальних баталь­йонів у “джерело поповнення зброї” для боївок ОУН — УПА постановою від 18 квітня ЦК КП(б)У вимагалося від МВС та обласних управлінь провести впродовж 20 — 30 квітня “рете­льне очищення особового складу винищувальних батальйонів” від “зрадників” і “бандпособників”. За десять днів в області було звільнено з винищувальних батальйонів 2000 чол. як “по­літично неблагонадійного і зрадницького елементу” [8]. Однак, незважаючи на таке масове “очищення”, випадки роззброєнь винищувальних батальйонів продовжували мати місце і в на­ступні місяці. Зокрема, у ніч із 10 на 11 травня були роззброєні винищувальні батальйони у чотирьох селах Більшівцівського р-ну, в яких було забрано 45 гвинтівок і три автомати. Під час нападу “бійці винищувальних батальйонів ніякого опору бандитам не чинили” [9]. Аналогічні випадки були і в інших районах.

Оскільки випадки роззброєнь мали місце не лише у Стані­славській, а й інших західних областях, то МВС УРСР видало 28 травня 1946 р. директиву, якою вимагало провести їх доко­рінну реорганізацію. Зокрема, у селах, де особовий склад вини­щувальних батальйонів налічував менше 15 чоловік, а їх боє­здатність та відданість радянській владі викликали сумніви у начальників райвідділів МВС і перших секретарів РК КП(б)У, пропонувалося такі відділи розформувати. А в селах, де вони, навпаки, мали довіру у названих начальників, особовий склад наказувалося збільшувати до 25 чол. [10].

Як відзначав у звіті на ім’я М. Хрущова перший секретар Станіславського обкому партії М. Слонь, партійні організації та органи МВС провели в плані виконання постанови ЦК та ди­рективи МВС відповідну роботу. Зокрема, було розформовано як “ненадійні” 137 винищувальних батальйонів та звільнено 4229 бійців, із них 57 — арештовано як “зрадників” і “бан­дпособників”. А за наказом міністра МВС було розформовано ще 117 винищувальних батальйонів, чисельністю 1000 чол. як “малочисельні і недостатньо боєздатні”, що, на думку М. Сло­ня, було помилкою з боку міністра [11].

У питанні посилення боєздатності винищувальних батальйо­нів бюро Станіславського ОК КП(б)У постановою від 30 червня 1946 р. зобов’язало начальника УМВС довести чисельність бій­ців винищувальних батальйонів до 7000 чол. А з метою “за­охочення” особового складу до “сумлінного несення служби” бійців винищувальних батальйонів було звільнено від трудової повинності (лісозаготівель, нарядів на збір молока, чергування в сільській Раді тощо), а також від обов’язкової трудової пови­нності на промислових підприємствах [12].

Крім того, за активну участь “у боротьбі з бандитами” (арешт, убивство) їх заохочували і матеріально, зокрема, нагороджува­ли “цінними подарунками” — кирзовими чи хромовими чобо­тами, кількома метрами матерії, комплектом натільної білиз­ни тощо [13]. Тому часто життя свого ж односельця з боївки УПА оцінювалося парою кирзових чобіт чи кількома метрами матерії. Однак не всі бійці винищувальних батальйонів вірою і правдою служили радянській владі. Окремі з них співпрацю­вали з підпіллям, а деякі, усвідомивши, яку “юдину” роль їм відведено, згодом відмовлялися від служби у винищувальних батальйонах. Наприклад, так учинили бійці винищувального батальйону с. Нижній Струтин, коли під час бою з відділом УПА їм на допомогу не прийшов батальйон внутрішніх військ МВС з райцентру, начальник якого — лейтенант Галімов — просто не захотів ризикувати своїм життям. Як відзначав у рапорті начальник Рожнятівського райвідділу МВС, “на третій день бійці винищувального батальйону принесли зброю до рай­відділу і відмовилися надалі нести службу” [14].

Недостатньо ефективна боротьба на теренах Станіславської області з ліквідації збройних формувань ОУН — УПА викли­кала незадоволення у Москві й Києві. Тому на пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 4 жовтня 1946 р., діяльність обласного керівництва було розкритиковано і відзначено, що більшість прийнятих рішень та затверджених заходів боротьби з ОУН — УПА так і “залишилися на папері”, внаслідок чого “територія Станіславської області в останній час стала місцем, куди бан­дити збираються для того, щоб відпочити і перегрупувати свої сили. Тільки цим можна пояснити той факт, що кількість бан - дпроявів в області з кожним місяцем зростає” [15].

До кінця 1946 р. було завершено “очищення” рядів винищу­вальних батальйонів та проведено відповідну роботу з покра­щення їх боєздатності. Однак чисельний склад так і не було доведено до семи тисяч. Зокрема, заново було створено лише 56 винищувальних батальйонів у складі 802 бійців, і станом на 1 січня 1947 р. в області налічувалося 278 винищувальних батальйонів чисельністю 5590 бійців, які мали на озброєнні 130 ручних кулеметів, 526 автоматів, 3939 гвинтівок, 49 пісто­летів, 541 гранату і 220540 патронів [16].

Оскільки органи МВС не справилися із завданням “остаточ­ної ліквідації” збройного підпілля, рішенням партії й уряду з

21 січня 1947 р. ця проблема перейшла у відання МДБ УРСР. Відповідно районним відділам та обласним управлінням МДБ було передано “увесь особовий склад відділів боротьби з банди­тизмом, їх автотранспорт, майно, резиденти, агенти й інформа­тори, агентурні напрацювання, арештовані учасники націона­лістичного підпілля і його озброєних банд”, а також і особовий склад винищувальних батальйонів [17].

У лютому 1947 р. МДБ УРСР ухвалило “Заходи з остаточної ліквідації оунівського бандитизму в західних областях Украї­ни в зимово-весняний період 1947 року”, для виконання яких у західні області було направлено 1094 досвідчених оператив­них працівників із різних регіонів СРСР, у тому числі 183 у Станіславську область. Серед заходів слід відзначити створення спеціальних оперативно-чекістських груп для ліквідації членів Крайового, а також Коломийського, Калуського і Станіславсь- кого окружних та 18 районних проводів. Упродовж 10 — 20 березня планувалося в найбільш “бандитських” Коломийсько­му, Кутському, Надвірнянському, Солотвинському, Болехівсь - кому, Вигодському та Яблунівському районах провести “великі чекістсько-військові операції із залученням достатньої кілько­сті військ і оперативних працівників”. На “остаточну ліквіда­цію” збройного підпілля відводилося два місяці [18].

Однак від того, що замість МВС “відповідальним” за ліквіда­цію збройного підпілля ОУН — УПА стало МДБ, мало що змі­нилося. За словами прокурора області, в січні — березні 1947 р., “українсько-німецькі націоналісти продовжували вести бороть­бу проти радянської влади” і “немало вбивають нашого партій­но-радянського активу” [19]. Зокрема, в січні було зафіксовано

22 випадки “бандпроявів”, у лютому — 14, березні — 31, а за 12 днів квітня — 9. Втрати радянської сторони складали 132 особи, з них: 26 радянсько-партійних працівників, 61 особа з числа сільського активу, 5 працівників РВ МВС, 7 дільничних міліціонерів, 5 військовослужбовців, 6 осіб із рядового складу внутрішніх військ МДБ, 9 бійців винищувальних батальйонів. Крім того, 37 осіб отримали поранення [20].

Як відзначалось у звіті 2-го відділу УМДБ, у відповідь на “бандпрояви” та відповідно до проведення планових заходів із ліквідації залишків оунівського підпілля і повстанських від­ділів упродовж січня — березня 1947 р. оперативним складом управління МДБ і райвідділів за участю внутрішніх військ МДБ та винищувальних батальйонів було проведено 1456 чекі­стсько-військових операцій, з яких із позитивним результатом закінчилося лише 606 операцій. У тому числі: в січні — 397 (з позитивним результатом — 155), у лютому — 343 (з пози­тивним результатом — 163), у березні — 496 (з позитивним результатом — 204), за 12 днів квітня — 218 (з позитивним результатом — 84)”. Крім того, за цей же час було проведено 353 засідки, з яких успішними були лише 113. Відповідно: у січні — 66 і 6, у лютому — 146 і 5, у березні — 121 і 0, за 12 днів квітня — 20 і 2.

Незначним був і результат діяльності спеціальних розвіду­вально-пошукових груп, які здійснили 1404 “вилазки”, з яких лише 20 мали позитивний результат (у січні — 6, лютому — 6, березні — 5, за 12 днів квітня — 3). А з проведених 56 масових облав позитивними виявилася лише 21 (у січні — 3, лютому — 8, березні — 5, за 12 днів квітня — 5).

У результаті такого тотального наступу в І кварталі 1947 р. ОУН — УПА втратили 302 чол. убитими (в січні — 111, люто­му — 75, березні — 85, за 12 днів квітня — 31), 350 чол. потра­пило в полон (в січні — 162, лютому — 71, березні — 67, за 12 днів квітня — 50), 160 чол. склали зброю добровільно і з’яви­лися з повинною (в січні — 41, лютому — 87, березні — 23, за

12 днів квітня — 9), у засідки потрапило 88 чол. (у січні — 37, лютому — 20, березні — 23, за 12 днів квітня — 8) [21].

Таким чином, переважна більшість чекістсько-військових операцій, засад, облав та “вилазок” не принесли очікуваних результатів. А це свідчило про те, що збройне підпілля добре освоїло нову тактику боротьби і мало налагоджену сітку ін­форматорів не лише серед місцевого населення, а й в органах влади та силових відомствах.

Найменша кількість жертв припадає на лютий 1947 р., коли в області було оголошено надзвичайний стан у зв’язку з ви­борами до Верховної ради УРСР. Однак активність підпілля до і під час виборів не в кожному районі була однаковою. Наприк­лад, начальник Лисецького райвійськкомісаріату повідомляв, що “за весь період підготовки до виборів і під час проведен­ня виборів у нашому районі нападів бандитів не було, вибори пройшли в районі спокійно”. А в Снятинському районі, навпа­ки, “під час виборів діяльність бандгруп активізувалась” [22].

Зазначимо, що зимово-весняна блокада 1946 — 1947 рр. під керівництвом МДБ фактично нічим не відрізнялася від та­кої ж блокади 1945 — 1946 рр. Під керівництвом НКВС-МВС, як і раніше, перед виборами до Верховної ради СРСР (січень 1946 р.) в усі села області були введені військові гарнізони, проводилися численні військово-чекістські операції та засідки, а наприкінці березня — на початку квітня всі гарнізони за ко­мандою “зверху” було виведено з населених пунктів, і, відпо­відно, зростала кількість “бандпроявів”. Однак, якщо під час зимово-весняної кампанії 1945 — 1946 рр. силовим структурам доводилося воювати з сотнями й куренями УПА, то під час кампанії 1946 — 1947 рр. їм протистояли мобільні, нечисленні загони, які уникали відкритого бою і вміло маневрували. Як відзначалося в донесеннях з райвійськкомісаріатів та райвідді­лів МВС — МДБ, ці групи у “своїх диверсійних актах робили ставку на захоплення та вбивство керівників радянської влади, починаючи від голови сільради і закінчуючи керівниками ра­йону” [23].

У другому кварталі 1947 р. було зафіксовано 101 “бандпрояв”, під час яких втрати радянської сторони склали 175 чол. убити­ми і 51 пораненими. Втрати ж збройного підпілля склали 303 чол. убитими, 813 чол. було заарештовано (101 повстанець, 537 членів ОУН, 175 “бандпосібників”) і 28 з’явилися з повинною (12 повстанців, 9 членів ОУН і 7 призовників) [24].

У другій половині 1947 р. вкотре було ухвалено низку но­вих “заходів” з “остаточної ліквідації” збройного підпілля. Але особливо серед них слід виділити заходи, спрямовані на по­збавлення повстанців соціально-матеріальної бази, особливо в населених пунктах, які знаходилися або прилягали до лісових масивів, у зоні так званого “Чорного лісу”.

Зокрема, на початку жовтня було затверджено “План заходів МВС СРСР з переселення спецпереселенців із західних областей УРСР”, яким передбачалося виселити 25 тис. сімей у складі 75 тис. осіб. Але МДБ, яке безпосередньо проводило цю акцію, збільшило кількість депортованих до 100 тис. сімей. Для прове­дення операції було створено оперативний штаб у Львові на чолі

Із заступником міністра МВС УРСР Дятловим. Збірні пункти знаходились у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Ковелі та Коломиї, а для перевезення виселенців було підготовлено 50 ешелонів. Акція з виселення відбулася 20 — 27 жовтня. До неї було залучено 13592 працівники МВС — МДБ та Внутрішніх військ. Усього було виселено 26333 сімей у складі 77791 особи, з них 18866 чоловіків, 35441 жінка і 22278 дітей. У тому числі з Волинської області було виселено 2722 сімей (9050 осіб), з Рі­вненської — 3767 сімей (11347 осіб), з Львівської — 5223 сімей (15920 осіб), з Тернопільської — 5001 сім’я (13508 осіб), з Чер­нівецької — 613 сімей (1627 осіб), з Дрогобицької — 4504 сімей (14456 осіб), з Станіславської — 4512 сімей (11883 особи) [25].

У відповідь на масові виселення ОУН — УПА провело чи­сельні відплатні диверсійно-терористичні акції, під час яких знову мали місце численні “зради” з боку винищувальних ба­тальйонів.

На початку 1948 р. ситуація навколо винищувальних бата­льйонів ускладнилися і тим, що, по-перше, вони перебували у підпорядкуванні райвідділів МДБ, які через їх “ненадійність” не сприймалися останніми як бойові одиниці. За словами пер­шого секретаря Станіславського обкому М. Слоня, в області станом на 1 квітня 1948 р. налічувалося 169 винищувальних груп у складі 2126 бійців, однак “це вже були не ті винищу­вальні групи, що в 1945 — 1947 роках. При наявності внутрі­шніх військ до них немає відповідної уваги з боку райвідділів МДБ, внаслідок чого змінилося і їх призначення. Із загальної кількості винищувальних груп лише 46 груп використовуються для боротьби з бандитизмом, а решта груп використовуються для охорони промислово-господарських об’єктів, сіл і колгос­пів” [26].

По-друге, райвідділи МВС паралельно створювали в селах свої групи охорони громадського порядку (ГОГП) під керівниц­твом уповноважених дільничних міліціонерів, які залучали до їх складу бійців винищувальних батальйонів, що часто зумов­лювало дублювання і призводило до непорозумінь з органами МДБ.

По-третє, на початку 1948 р. у західних областях розпоча­лася кампанія з проведення “суцільної колективізації”, проти якої жорстко виступали боївки ОУН — УПА, здійснюючи тера - кти проти активістів колгоспного руху і вчиняючи диверсії та знищуючи колгоспне майно. У зв’язку з цим на регіональній нараді секретарів обкомів та начальників управлінь МВС і МДБ західних областей, що відбулася 23 квітня 1948 р. у Львові, об­говорювалося питання колективізації та ліквідації “залишків банд українських буржуазних націоналістів”. Одним із пунктів ухваленої резолюції було звернення до ЦК КП(б)У, щоб повер­нути винищувальні батальйони у підпорядкування МВС і на їх базі створити групи охорони громадського порядку для захисту колгоспів, МТС, промислових об’єктів та сіл від нападу боївок ОУН — УПА [27].

Відповідно ЦК КП(б)У ухвалив 1 червня 1948 р. постанову “Про покращення масово-політичної роботи, подальший розви­ток колгоспного будівництва і ліквідацію залишків банд україн­сько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР”, якою

І започаткував створення в селах західних областей ГОГП, які комплектувалися із числа сільського активу, а також колиш­ніх бійців винищувальних батальйонів, що пройшли спецпере - вірку на “політичну благонадійність” і діяли під керівництвом уповноважених дільничних міліції.

Таким чином, створені 24 червня 1941 р. як громадсько-во - єнізовані формування для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами, винищувальні батальйони на теренах західних областей з кінця 1944 р. і до червня 1948 р. перетворилися у структуру, головне завдання якої полягало у ліквідації “зали­шків” збройних формувань ОУН — УПА. Фактично радянська влада у західних областях спровокувала громадянську війну, оскільки по різні боки опинилися односельці, одні з яких від­стоювали національну ідею — самостійність Україні, а бійці винищувальних батальйонів захищали радянський режим. На­слідком цієї братовбивчої війни були численні жертви з обох сторін, унаслідок чого ставлення до винищувальних батальйо­нів і сьогодні серед населення західних областей є неоднозна­чним і потребує подальшого всебічного дослідження, особливо з таких проблем, як їх діяльність на теренах інших західних областей, структурна побудова, матеріально-соціальне забезпе­чення.

Джерела та література

І. Див. напр.: Панин М. М. Героический путь советской милиции на Украине. — К.: Знание, 1963; Биленко С. В. Из истории советской милиции в годы Великой Отечественной войны. — М.: Политиздат, 1967; П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьев. Історія міліції Украї­ни у документах і матеріалах: У 3-х т. — К.: Генеза, 1999. — Т. 2.: 1936 — 1945 та ін.

2.Чайковський А. С. Про організацію та бойову діяльність вини­щувальних батальйонів в оборонних боях на Україні (червень 1941 — липень 1942 рр.) // Український історичний журнал. — 1982. — № 6; Добров П. В. Истребительные батальоны Украины в годы Великой Отечественной войны (1941 — 1945 гг.). — Донецк, 1985. — 43 с.; Шевченко А. Є. Організаційно-правові аспекти ста­новлення та адміністративної діяльності спеціальних підрозділів НКВС України на транспорті у кінці 20-х — середині 40-х рр. XX ст. — К.: Національна академія наук України, Інститут історії України, 2005. — 472 с. та ін.

3. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 — 1953: Сус­пільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К.: Ли­бідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — 432 с.; Кн. 2. — 688 с.; Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944­1953 рр. Нові документи і матеріали. — Дніпро, 1998. — 942 с; Андрухів І. О., Француз А. И. Станіславщина: двадцять бурем­них літ (1939 — 1959). Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. — Івано-Франківськ; Рівне: Таля, 2001. — 336 с.; та ін.

4. Архів Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано - Франківській області (далі — Архів УМВСУІФО). Накази, дирек­тиви, розпорядження УМВС у Станіславській області за 1946 рік. Колекція документів. — Т. 4. — Арк. 8.

5. Там само. — Арк. 32.

6. Там же. Директива МВД УССР от 6 мая 1946 года // Накази, дирек­тиви, розпорядження МВС УРСР за 1946 рік. Колекція докумен­тів. — Т. 4.

7. Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО). — Ф. Р-584. — Оп. 2. — Спр. 10. — Арк. 5.

8. Там же. Директива МВД УССР от 6 мая 1946 года // Накази, дирек­тиви, розпорядження МВС УРСР за 1946 рік. Колекція докумен­тів. Том 4. — Арк. 45.

9. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 2. — Спр. 10. — Арк. 5.

10. Архів УМВСУІФО. Директива МВД УССР от 28 мая 1946 года // Накази, директиви, розпорядження МВС УРСР за 1946 рік. Коле­кція документів. Том 4. — Арк. 92.

11. Центральний державний архів громадських об’єднань Укра­їни (далі — ЦДАГОУ). — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4974. — Арк. 64-65.

12. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944 — 1953 pp. Нові документи і матеріали. — Дніпро, 1998. — С. 511-512.

13. Архів УМВСУІФО. Накази, директиви, розпорядження УМВС у Станіславській області за 1946 рік. Колекція документів. — Т. 1. — Арк. 110.

14. Там же. — Арк. 89.

15. Сергійчук В. Вказ. праця. — С. 530.

16. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4974. — Арк. 64-65.

17. Архів УМВСУІФО. Накази, директиви, розпорядження УМВС у Станіславській області за 1948 рік. Колекція документів. — Т. 8. — Арк. 18.

18. Сергійчук В. Вказ. праця. — С. 563-568.

19. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 2. — Спр. 18. — Арк. 6.

20. Там само. — Арк. 9.

21. Там само. — Арк. 9-10.

22. Там само. — Спр. 76. — Арк. 10-12.

23. Там само. — Арк. 102.

24. Там само. — Спр. 18. — Арк. 19.

25. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 — 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К.: Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — С. 283-284.

26. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 5041. — Арк. 75.

27. Там само. — Спр. 5042. — Арк. 18.

Анотації

Безносюк О. П. Деятельность истребительных батальонов на территории Станиславской области в 1946 — 1948 годах.

В статье на основе малоизвестных архивных документов осве­щается деятельность специальных военизированных формирований НКВД УССР — истребительных батальонов на Станиславщине в 1946 — 1948 годах, их роль в ликвидации отрядов ОУН — УПА.

Beznosyuk O. P. Activities of the destructive battalions on the territory of the Stanislaw region in 1946 — 1948.

The article is devoted to the activities of the special PCIA USSR militarized formations — the destructive battalions in the Stanislaw region, as well as to the analysis of their role in liquidation of the OUN — UPA detachments in 1946 — 1948 (on the basis of archive documents).