Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗРОБКУ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД ЕТНОДЕМОГРАФІЇ
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗРОБКУ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД ЕТНОДЕМОГРАФІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. Ю. Богуславська

Питання визначення етнічної приналежності людини, ваго­мості факторів та чинників, що впливають на самоідентифіка - цію особистості, завжди цікавили дослідників. Завдяки чому ми усвідомлюємо себе українцями чи болгарами? Як співвідно­сяться за ступінню впливу на етнічне самовідчуття фізіологічні (спадковість), географічні (простір, кліматичні умови) та духо­вні (мова, культура, традиції) етноутворюючі фактори? В цій статті ми спробуємо з’ясувати, як змінювалось ставлення до­слідників до ролі етнічної території у формуванні етносу.

Розвиток етнічних процесів в значній мірі визначається осо­бливостями територіального розміщення народів та залежить від кількості представників кожного етносу. Історичний шлях держави обумовлено, серед іншого, характером співвідношен­ня у її населенні різних груп, у тому числі — національних. Вивчення такого неоднозначного питання, яким є етнічний склад населення, потребує теоретичного обгрунтування, а поде­куди — створення власної наукової дисципліни на межі різних наук. Кількісну структуру населення досліджує історична де­мографія, а його просторове розташування — етногеографія.

Загальновизнано, що одним із чинників формування етносу є простір. Наявність етнічної території дозволяє особистості ус­відомити свою належність до певної групи, ототожнити себе з нею й одночасно відокремитись від решти світу. Саме у межах групи проходить самовизначення індивіда. В розумінні зв’яз­ків протилежностей “я — ми” та “ми — вони” полягає основа етнічної самоідентифікації людини, і фактор простору в цьому процесі виступає поряд зі спільністю мови та культури.

Відриваючись від своєї території в силу різних причин, час­тини народів утворюють етнічні групи, які можуть бути досить великими за кількістю, але складають меншість в іноетнічному оточенні. Етнічна група — ця певна кількість представників етносу, що мешкають у даному регіоні. Етнічна група може бути як частиною домінуючого етносу, так і меншиною. Етні­чна меншина в соціологічному аспекті — це певний соціум з особливостями, які визначаються і його походженням. Взагалі етнічна меншина — це різновид етнічної групи населення тієї чи іншої держави. Оскільки етнічно гомогенних держав прак­тично не існує, то населення кожної з них можна уявити як суму існуючих в її рамках етнічних груп [1]. Розрахунок кіль­кісного співвідношення таких груп у рамках певного регіону повинен, на нашу думку, передувати дослідженням характеру міжнаціональних відносин. Це дає можливість проаналізувати територіальне розташування як великих етносів, так і невели­чких груп і оцінити картину етнічної ситуації в цілому.

Багато дослідників робили спроби прямого співставлення ет­нографічних та географічних даних, що призвело до виникнен­ня ідей географічного детермінізму. Одним із перших цю тео­рію чітко сформулював у своїх працях Ш. Монтеск’є у середині XVIII ст., пізніше вона розглядалася у роботах Г. Т. Бокля. Теорія середовища, розроблена засновником школи антропогео - графії Ф. Ратцелем [2], знайшла багатьох прибічників. Думки щодо безпосереднього впливу географічного середовища на істо­рію людства та звичаї народів зустрічаються майже у всіх гео­графів та етнографів XIX — початку XX ст.: К. Ріттера, Е. Рек - мо, Л. Мечникова, В. де Блама, К. Уінслера та інших [3].

Вітчизняні науковці також цікавилися етнічними проблема­ми. У 1920-х рр. В. Г. Богораз-Тан запропонував термін “етно­географія”, до складу якої він, серед іншого, включав етнічну картографію та етнічну демографію [4]. Основні завдання етно­географії як наукової дисципліни було пізніше сформульовано

С. I. Бруком та В. I. Козловим. Це, по-перше, вивчення етніч­ного складу населення країн та територіальних взаємовідносин народів, тобто окремого або змішаного розселення. По-друге, дослідники повинні робити аналіз особливостей розселення ет­нічних спільнот як у минулому, так і у сучасності, тобто оці­нювати ступінь засвоєння територій та щільність їх заселення, вирізняти осіле та кочове населення, міське та сільське, форми і типи поселень і т. ін. На базі цих досліджень пропонувалось встановлювати етнічні кордони, а також визначати чисельність народів та вивчати динаміку цієї чисельності [5].

У розробці етнічної термінології чималу роль відіграли праці П. І. Кушнера, зокрема, “Етнічні території та етнічні кордони”, в яких підкреслювалось значення територіальної взаємо­дії етнічних спільностей для їх функціонування, а також роль “національної самосвідомості” для етнічного визначення.

С кінця 60-х рр. XX ст. у вітчизняній літературі з’являється тенденція трактування етносів як біологічних одиниць. Цьо­му питанню чимало робіт присвятив Л. М. Гумільов. В своїй теорії дослідник розглядає людство як певне середовище, що покриває суходіл, на зразок “біосфери” В. І. Вернадського, а елементом вивчення цього середовища стає окремий етнос як специфічна форма існування виду Homo sapiens. Тоді етноге­нез — лише локальний варіант внутрішньовидового формоут­ворення під впливом історичних та ландшафтних факторів. Штучне поєднання у етнос Л. М. Гумільов вважав неможли­вим, тому що приналежність до того чи іншого етносу сприйма­ється суб’єктом безпосередньо, а оточуючими констатується як факт, що не підлягає сумніву, тобто етнічне визначення базу­ється на відчутті. Мова, культура, побут, традиції, духовність та інші фактори, за Л. М. Гумільовим, не є вирішальними для визначення етнічності [7]. Аналізуючи вплив навколишнього середовища на історичний процес, Л. М. Гумільов зазначав, що розвиток економічних формацій, війни, перевороти або інші політичні події не залежать від природи, тоді як міграції та процеси етногенезу, безсумнівно, зумовлено елементами ланд­шафту та коливаннями клімату, хоча ці явища лежать на грані історичної науки [8]. Теорії Л. М. Гумільова й досі викликають неоднозначну реакцію та суперечливі оцінки у наукових колах. Однак, в цілому, у радянській науці переважаючою залиша­лась думка, що етноси є одним із різновидів соціальних спіль­нот. Її, зокрема, підтримували Н. Н. Чебоксаров, В. І. Козлов, Ю. В. Бромлей [9].

Проте більшість вчених, які працювали на межі демогра­фії та історії, обмежувались рішенням конкретних завдань, не занурюючись у методологічні питання. Тим не менш зв’язок демографії з історичними науками і, зокрема, з етнографією у 70-х роках XX ст. вважався вже беззаперечно визнаним. У ра­дянській історіографії вперше загальну характеристику істо­ричної демографії як наукової дисципліни дав В. І. Козлов, у працях якого проблеми історичної демографії дістали подаль­шу розробку [10]. Окрему працю В. І. Козлов присвятив визна­ченню місця демографії в системі історичних наук. Він ствер­джував, що національне питання було й залишається одним із важливіших і одночасно найбільш гострих питань соціально - економічного та культурного розвитку багатонаціональних дер­жав, тому вивчення етносів має велике значення не тільки для історичних, але й для багатьох інших суспільних наук. Всебіч­не дослідження національних явищ повинно включати в якості однієї з найважливіших частин детальний аналіз чисельності народів, кількісні характеристики національного складу насе­лення країн та зміни цих покажчиків за часом [11]. Кількі­сні характеристики мають значення не лише при визначенні розмірів досліджуваних об’єктів та розповсюдження елементів етнічної спільності, а й при виділенні типології етнічних спі­льнот, наприклад, при визначенні національних меншин. Вза­ємодія народів та зумовлений нею розвиток етнічних процесів також певним чином залежать від кількісного співвідношення контактуючих груп. В. І. Козлов стверджує, що при визначенні кількості представників національності потрібно враховувати їх етнічне самовизначення. Він зазначав, що традиція припису­вати кожному народу притаманні лише йому риси характеру є застарілою, а так званий “національний характер” — це стерео­тип ненаукового упередженого мислення. “Відчуття, яке нази­вають національною (етнічною) самосвідомістю, не входить до “національного характеру” і є важливою самостійною ознакою нації (або етносу)” [12].

У 80-х рр. XX ст. Н. В. Юхнева запропонувала використо­вувати для позначення території, на якій представники різних національностей вступають у взаємодію, новий термін — “ет - ноконтактна зона”, який був підтриманий іншими дослідника­ми та швидко увійшов до наукового обігу [13]. На відміну від попередніх термінів (“етнічні кордони”, “етнічний ареал”, “те­риторія змішаного розселення”), новий термін ставив у центрі уваги не територію, а процес взаємодії народів. Це стало дуже важливим перенесенням акцентів, тим більше, що Україна спо­конвіку вважається “зоною етнокультурного обміну між Захо­дом та Сходом” [14].

На сьогодні існує чимало суперечливих тверджень щодо змісту понять “етнологія”, “історична демографія” та “етнічна демографія”. Тому вивчення такого складного, багатоаспектно - го дослідницького об’єкту, як населення, на думку переважної більшості провідних вчених, вимагає міждисциплінарного під­ходу.

Література:

І. Євтух В. Б. Етнічна меншина: поняття, ознаки, функції // Філо­софська і соціологічна думка. — 1994. — № 1-2. — С. 159-174.

2.Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисци­плины. Школы и направления. Методы. — М.: Наука, 1988. — С. 139-140.

3. Там само. — С. 86.

4. Там само. — С. 85.

5. Брук С. И., Козлов В. И. Этническая картография // Проблемы этнической географии и картографии. — М.: Наука, 1978. — С. 14­20; Брук С. И., Козлов В. И., Левин М. Г. О предмете и задачах этногеографии // СЭ. — 1963. — № 1. — С. 11-25.

6. Кушнер П. И. (Кнышев). Этнические территории и этнические гра­ницы // Труды института этнографии им. Н. Н. Миклухо-Мак­лая. — Т. XV. — М.: Изд-во АН СССР, 1951. — 280 с.

7. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. — Л.: Изд-во ЛГУ,

1989. — С. 58.

8. Гумилев Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. — М.: Экопрос, 1993. — С. 132.

9. Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. — М., 1973; Этнография и смежные дисциплины. — С. 47.

10.Козлов В. И. Динамика численности народов (Методология иссле­дования и основные факторы). — М.: Наука, 1969. — 408 с.; Ко­злов В. И. Национальности СССР. Этнодемографический обзор. — М.: Финансы и статистика, 1982. — 304 с.; Козлов В. И. Этническая демография. — М.: Статистика, 1977. — 240 с.; Козлов В. И. Этнос и территория // СЭ. — 1971. — № 6. — С. 89-100 та ін.

11.Козлов В. И. Демография в системе исторических наук // Мес­то демографии в системе наук. — М.: Изд-во Мос. ун-та, 1975. — С. 246.

12.Козлов В. И., Шелепов Г. В. “Национальный характер” и проблемы его исследования // СЭ. — 1973. — № 2. — С. 81.

13. Юхнёва Н. В. Этническая территория и некоторые особенности рас­селения евреев-ашкеназов России в конце XIX в. (Опыт картогра­фического анализа данных переписи 1897 г.) // Этноконтактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 56-69; Крупник И. И. Этноконтактные зоны в Европейской части СССР // Этнокон - тактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 3-6.

14. Дашкевич Я. Р. Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 7-20.