Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У СТВОРЕННІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ДОБУ ПЕРЕБУДОВИ
joomla
РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У СТВОРЕННІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ДОБУ ПЕРЕБУДОВИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Орієнтація на демократію значної кількості раніше автори­тарних держав, в тім числі й України, актуалізує проблему утвердження активістського типу політичної культури, який відповідає вимогам демократії та є неодмінною умовою станов­лення громадянського суспільства. Подібного типу громадянсь­ку культуру виявили представники творчої інтелігенції в добу суспільно-політичних перетворень, що відбувалися наприкінці 80-х років минулого століття і ввійшли в історію пострадянсь­ких країн під назвою “перебудови”.

Окремі дослідники, зокрема А. Камінський, а слідом за ним О. Гарань, В. Литвин, А. Русначенко, О. Бойко, висвітлюючи суспільно-політичні події доби “перебудови”, відзначали роль творчої інтелігенції не тільки в процесах національного відро­дження, а й у створенні впливових організацій республікансь­кого масштабу — Народного Руху України, “Меморіалу”, “Зе­леного світу”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (ТУМ), яке з плином часу перетворилося на Всеукраїнське това­риство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка [1]. Так, О. Д. Бойко, під­креслюючи історичне значення та роль “Зеленого світу”, ТУМ та “Меморіалу”, констатував, і з цим не можна не погодитися, що “працюючи в легальних умовах, раз по разу демонструю­чи владі свою лояльність, вони змогли, по-перше, оприлюд­нити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводилося КПРС громадським організаціям, а місце партнера і навіть опонента, чим вийшли далеко за межі первісного задуму ініціаторів їх створення” [2].

Втім, при очевидній орієнтації на активну, особливу роль у політиці творчої інтелігенції вітчизняні історики, досліджую­чи процеси формування опозиційного руху, створення системи багатопартійності, не приділяли їй особливої уваги. Певні про­галини в даному питанні заповнюють дисертаційні досліджен­ня, написані вітчизняними та російськими істориками, які ви­світлюють окремі сюжети, пов’язані з діяльністю інтелігенції в 1985-1991 рр. [3].

Місце та роль інтелігенції у суспільно-політичних процесах доби перебудови висвітлюють також видання, опубліковані в Росії [4].

Для визначення ролі інтелігенції у створенні громадсько - політичних об’єднань науковий інтерес представляють праці, присвячені “неформалам” [5], які дають уявлення про особли­вості розвитку радянського суспільства перебудовного часу, ін­формують про причини виникнення неформального руху, його соціальні функції, типологізацію.

У даній статті авторка поставила за мету довести про про­відну роль інтелігенції у створенні ініційованих громадянами недержавних організацій, політичних громадських інституцій, які в основу своєї програми поклали боротьбу за демократичні права і державну незалежність України. Джерелами при напи­санні, крім історіографічних видань, слугували архівні доку­менти, матеріали преси і періодики, а також Інтернет-дані.

Гіпотетично, слідом за А. Камінським, можна стверджувати, що помітний зріст суспільної динаміки на Україні стався саме завдяки посиленій діяльності неформальних організацій, які створила інтелігенція, і що інтелігенція сприяла піднесенню рів­ня національної свідомості громадян України, підвищенню рівня політичної активності мас. Перевіримо запропоновану гіпотезу.

Процесу створення недержавних громадських організацій передували ініційовані горбачовською владою політичні ре­форми, названі перебудовою, які передбачали повернення до ленінських ідей і норм державного життя, ліквідацію сталінсь­ких деформацій радянського суспільства. До перебудови гро­мадські організації, які діяли в СРСР, перебували під пильним контролем влади — їх контролювала і ними керувала партійна номенклатура. Вони були інструментом державної політики в різних сферах — від культури до міжнародних відносин. Про­голошення в квітні 1985 р. на пленумі ЦК Компартії СРСР кур­су на перебудову і гласність, орієнтація на форсовану демокра­тизацію відповідно рішенням січневого пленуму ЦК Компартії СРСР 1987 р. означали політичну реальність лібералізації та плюралізації радянської системи та створювали сприятливі умови для виникнення громадських організацій. Не випадково кореспонденти “Советской культуры” досить образно назвали самодіяльні неформальні об’єднання “дітьми перебудови”.

За оцінками фахівців, починаючи з середини 1986 р. не­формальний рух у СРСР стає масовим [6]. Точна кількість не­формальних об’єднань в Україні не встановлена. Навіть різ­ні документи ЦК КПУ подають різні цифри. Посилаючись на них, О. Д. Бойко зазначає, що в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тисяч неформальних самодіяльних об’єднань [7]. Відповідно даним одеських науковців, які також посилаються на статистику ЦК КПУ, вже в березні 1989 р. в Україні нарахо­вувалось близько 60 тисяч неформалів, що провели 1200 мітин­гів і зборів, до яких залучили 13 млн чоловік [8]. З партійних документів маємо дані про політичні та дискусійні клуби, на базі яких виникали громадські об’єднання, — на 24 березня

1988 р. в Україні їх налічувалося більше тисячі [9].

Першою незалежною громадською організацією республі­канського масштабу вважають Український культурологіч­ний клуб (УКК) [10]. Перше засідання клубу сталося 6 серпня 1987 р. у київському кафе “Любава” на Оболоні під егідою рай­кому комсомолу, а вже за 10 днів на дачі в Аркадія Киреєва, фі­лософа, першого голови ради клубу, відбулися установчі збори УКК. У 1987-1988 рр. УКК об’єднав людей демократичних пог­лядів, провідну роль у ньому відігравали колишні політв’язні: публіцист та літературознавець Євген Сверстюк, легендарний журналіст та дисидент Сергій Набока (голова ради), журналіст Олесь Шевченко, філолог, кореспондент Віталій Шевченко, фі­лолог Ольга Гейко-Матусевич, перекладач Леонід Мілявський, лікар-ендокринолог Інна Чернявська, математик Леся Лохви - цька та ін. З початком перебудови було певною мірою послабле­но політичні репресії, дисиденти, які вийшли з тюрем, активно включалися в легальну боротьбу за свободу і демократію.

УКК проводив засідання майже щотижня (працювало шість секцій), темами засідань були актуальні проблеми ук­раїнської дійсності (примусове зросійщення в Україні, при­ховування геноциду українського народу 1932-1933 років, замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, охо­рона навколишнього середовища, збереження історичних і культурних пам’яток, розкриття “білих плям” в українсь­кій історії тощо). Діяльність та інтереси клубу були вираз­но ширшими за культурницькі проблеми. Розгляд історії та культури пов’язувався з політикою. Засідання УКК збирали до 400 учасників. Не зумівши приборкати клуб, влада відмо­вила йому в наданні приміщень, намагалася дискредитува­ти УКК в ЗМІ. Однак клуб продовжував активно працювати, збираючись окремими секціями на приватних квартирах та проводячи свої заходи під відкритим небом. Для участі в його засіданнях таємно приїжджали зі Львова, Одеси, Дніпропет­ровська, Чернігова. Теми засідань УКК висвітлювалися на сторінках відновленого “Українського вісника”, який неле­гально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В’ячеслава Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-полі­тичне видання, що приділяло велику увагу публікації істо­ричних документів, які раніше приховувались. “Український вісник” висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сум­ління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував тво­ри письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя, а діяльність УКК отримала широкий резонанс за кордоном. Всі активіс­ти УКК перебували під наглядом КГБ. У 1988-му рада УКК ухвалила увійти повним складом до Української Гельсінської спілки (УГС) — першої політичної опозиції.

За А. Камінським, УКК у розбудженні національної свідо­мості, боротьбі з національним нігілізмом “в 1987-1988 рр. відіграв у Києві таку саму вагому роль, як УГС з іншими не­формальними групами у Львові” [11].

Відновлена влітку 1987 р. Українська Гельсінська група (УГГ) стала чисто політичним утворенням. Про ближчі і так­тичні плани групи можна судити з відкритого листа В’ячеслава Чорновола до Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачо­ва. В Чорновіл написав, що перебудова буде успішною, якщо “вдасться зламати хребет партійній і радянській бюрократії” [12]. Важливими питаннями перебудови В. Чорновіл назвав право на вільну критику та легальну опозицію, а також вирі­шення національного питання, останньому якраз і відведено найбільше місця у листі. Межі вирішення національного пи­тання В. Чорновіл визначав на 1987 р. так: розширення прав союзних республік у політичному, економічному, культурному житті, в тому числі у вирішенні загальносоюзних і міжнарод­них питань; ще принципова вимога — національні мови повин­ні стати державними в своїх республіках [13].

3 липня 1988 р. УГГ реорганізувалася в Українську Гель­сінську спілку (УГС). Першим серед принципів її діяльності була вимога “відновлення української державності”. УГС вима­гала негайного конституційного визнання статусу української мови як державної, опіки українського уряду над національни­ми громадами українців у союзних республіках і країнах Схід­ної Європи.

Влітку 1988 р. в Україні виникла ще одна опозиційна струк­тура — Українська демократична спілка (УДС). УДС у Декла­рації піддала критиці всю систему, що склалася після жовтня 1917 р. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна частина її членів взяла курс на створення Української народно - демократичної ліги (УНДЛ) (установчий з’їзд відбувся влітку 1989 р. в Ризі), менша частина ввійшла до складу опозиційно­го загальносоюзного Демократичного союзу [14]. Останній було створено як партію 8-9 травня 1988 р. у Москві. Його програ­мовою метою стала зміна суспільного ладу СРСР і багатопартій­ність. Демократичний союз жорстко критикував тоталітарний режим КПРС, жовтневий переворот 1917 р. і висунув досить радикальні вимоги: звільнення від політичного насильства і від жорсткого політичного контролю, від адміністративних методів впливу на різні соціальні структури. Виступав за парламент­ську демократію, плюралізм, вільну від диктату економіку з допущеною приватною власністю на засоби виробництва і мож­ливістю вільної агітації за інший суспільний лад [15].

Є очевидним, що діяльність УКК, УГС, Демократичного сою­зу сягала межі проголошеного владою офіційного курсу, а про­грамні вимоги УГС, Української демократичної спілки на тому етапі національно-визвольного руху взагалі виділялися своєю радикальністю. Невипадково, що відчувши загрозу комуніс­тичній партійній монополії, номенклатурники відверто воро­же поставилися до демократично налаштованих членів даних об’єднань і зорганізували цілий комплекс політичних заходів протидії активістам УКК, УГС та інших організацій, почина­ючи від дискредитації їхньої діяльності в засобах масової ін­формації до притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Цікавою в цьому плані є характеристика самодіяльних громад­ських об’єднань, подана в травні 1989 р. заступником завідую­чого ідеологічним відділом ЦК Компартії України П. Кулясом. До максимально політизованих, з підкресленою конфронтацією щодо місцевих властей, самодіяльних громадських об’єднань він зарахував УГС, УКК, УНДЛ і зауважив, що вони не афі­шують свого прагнення до створення альтернативних КПРС опозиційних партій, декларують підтримку перебудові, але насправді вони швидко набирають усе більш екстремістського характеру. Українську народно-демократичну лігу він назвав найбільш радикальною групою “з відверто антисуспільною і навіть антирадянською програмою” [16].

Практичною справою громадських активістів стало ство­рення меморіалу жертвам сталінських репресій. Ідею “Ме­моріалу” було проголошено створювачами групи з увічнення пам’яті жертв сталінських репресій. Спочатку ідея була доволі простою: виконати рішення з’їзду КПРС про спорудження ме­моріалу, невдовзі неформали висловилися про створення ор­ганізації, яка б послідовно займалася розкриттям сталінських і ленінських основ тоталітаризму з тим, щоб очистити совість і розпочати процес розмивання тоталітарних структур.

У другій половині 1988 р. “Меморіал” швидко набирав полі­тичного впливу як структура, яка об’єднала відомих “лібе­ралів”, що відстоювали перебудовний курс, і значну частину неформалів. Розбіжності з приводу участі у вуличних акціях далися взнаки, радикали, які невдовзі увійшли до Демокра­тичного союзу, доводили, що треба “не просити дозволу” на мітинги, а “виходити явочним порядком, показуючи приклад громадянської мужності” [17].

Але більшість членів “Меморіалу” визнали за краще шука­ти підтримки більш поміркованої перебудовної інтелігенції. Це справило певний ефект — на “Меморіал” звернули прихильну увагу “архітектори перебудови”. У грудні 1987 р. ініціативна група ввійшла у контакт з ЦК і МГК про можливу підтримку ініціативи зверху.

25 червня 1988 р. “Меморіал” провів дозволений мітинг, де делегатам ХІХ партконференції Ю. Афанасьєву і Є. Клі - мову вручили перші 50 тис. підписів на підтримку створення пам’ятника. На мітингу вперше прилюдно виступив відомий правозахисник А. Сахаров. Підписна компанія увінчалася успі­хом — Горбачов погодився на спорудження пам’ятника.

Але політична, просвітницька і правозахисна діяльність “Меморіалу” вже набула поважного значення. Ініціативу мос­квичів підхопили неформали в інших містах. Виникла ідея створення загальносоюзної структури з опорою на організації інтелігенції — співзасновниками мали стати офіційні союзи кі­нематографістів, архітекторів, митців, журнал “Огонек” і “Ли­тературная газета” [18]. 4 березня 1989 р. у Республіканському будинку кінематографістів відбулася установча конференція Українського історико-просвітницького товариства “Меморіал”. Її організаторами були спілки кінематографістів, письменни­ків, художників, архітекторів, театральних діячів України, Ук­раїнський фонд культури, газета “Літературна Україна” [19]. В статуті Львівського обласного товариства “Меморіал” (уста­новча конференція відбулася 27 травня 1989 р.) зазначалося, що “Меморіал” ставить собі за мету повну і остаточну ліквіда­цію сталінізму та неосталінізму в усіх сферах суспільного жит­тя, створення дієвих гарантій невідворотності процесу демокра­тизації, відродження та утвердження гуманізму” [20].

Широкі дискусії в суспільстві навколо сфери використан­ня української мови сприяли організаційному групуванню шанувальників української мови і виникненню відповідних Товариств в різних регіонах республіки. Серед них: Товарис­тво рідної мови у Львові, Товариство української мови імені Д. Яворницького в Дніпропетровську та ін. 11-12 лютого 1989 р. в Республіканському Будинку кінематографістів про­ходила установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Ініціаторами його створення виступили Спілка письменників України, Український фонд культури, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Серед запрошених на конференцію були представники мовних українських осеред­ків, представники ряду неформальних об’єднань, в тім числі УКК, УГС, УДС. В ряді виступів відповідальність за негативні факти розвитку та функціонування української мови поклада­лась на партійне і духовне керівництво республіки [21].

Основні завдання товариств полягали в популяризації і розширенні сфери функціонування української мови, наданні всебічної підтримки ініціативам і починанням громадськості, які мають на меті розв’язання проблем рідної мови та інших видів культурної діяльності, спрямованих на примноження культурної спадщини, організації фольклорних фестивалів, концертів, свят рідної мови [22].

Чорнобильська катастрофа спричинила виникнення масово­го екологічного руху. У грудні 1987 р. з ініціативи співробітни­ків Ради по вивченню продуктивних сил УРСР Академії наук УРСР, до якої входили науковці, письменники, робітники, виникла екологічна асоціація “Зелений світ”. Головою ради асоціації був письменник, секретар правління Спілки письмен­ників України Юрій Щербак, який після аварії на Чорнобиль­ській АЕС очолив екологічну комісію Спілки письменників Ук­раїни. Як він повідомив, “Зелений світ” замислювався як рух незалежних од відомств та установ людей, які б контролювали й втручалися за необхідності у діяльність шкідливих для при­роди й людей підприємств [23].

Втім найбільш значуще місце у суспільно-політичній діяль­ності громадськості належить Народному Руху України, який став головною опозиційною силою правлячій владі, започатку­вав основи багатопартійності. Діяльність Руху, на відміну від інших громадських організацій, набула масового характеру, він став широким полем боротьби між керуючою партійною но­менклатурою і демократичною громадськістю на чолі з інтелі­генцією. В жовтні 1988 р. на екологічному семінарі, який про­ходив у Спілці письменників України, у виступі письменника Ф. Бурлачука була висловлена пропозиція створити Народний фронт України. В листопаді при парткомі СПУ була створена ініціативна група сприяння перебудові. Одночасно в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка завдяки активності секретаря партбюро В. Брюховецького також була створена ініціативна група. В січні 1989 р. проект програми НРУ за перебудову був підтриманий зборами трудового колективу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка та загальними зборами Київської письмен­ницької організації. 16 лютого 1989 р. проект програми НРУ за перебудову був опублікований у газеті “Літературна Украї­на” [24]. Напередодні установчого з’їзду Руху (8-10 вересня

1989 р., м. Київ) він нараховував 500 осередків [25]. В 1990 р. соціальна база Руху налічувала 12 мільйонів осіб [26].


Отже, в добу перебудови активні представники української інтелігенції здобули значного впливу не тільки у традиційно властивій їй духовній ділянці життя, а й у політичних проце­сах. Своєю активною участю у створенні та діяльності громад­сько-політичних організацій вони виказали високий рівень на­ціональної і політичної свідомості і тим самим засвідчили про наявність у інтелігенції значного невикористаного потенціалу щодо участі у політичному процесі. Однак зазначене не сто­сується всієї інтелігенції як соціального прошарку суспільства. Якби вся інтелігенція України чинила вирішальний вплив на політичні події, вона б здобула владу в державі.

Джерела та література

1. Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний універси­тет, 1990. — 624 с.; Гарань О. В. Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). — К.: Либідь, 1993. — 200 с.; Лит­вин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994. — 495 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид - во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Бойко О. Д. Україна в 1985­1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Мо­нографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 306 с.

2. Бойко О. Д. Вказ праця. — С. 62.

3. Брежнева Л. Б. Художественная интеллигенция в общественно-по­литической жизни советского общества 1985-1991: По материалам творческих союзов: Дис. канд. ист. наук. 07.00.02. — М., 1996; Ле­бедев І. К. Науково-технічна інтелігенція України (1980-1990 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/Національний технічний ун-т Украї­ни “КПІ”. — К., 1997. — 221 с.; Місевра І. В. Внесок ВУТ “Про­світа” ім. Т. Г. Шевченка в піднесення рівня національної самосві­домості громадян України (1988-1996 рр.): Дис. канд. іст. наук:

07.0. 01. — Одеса, 1999. — 197 с.; Пилипенко О. О. Національно - демократичний рух в Україні (друга половина 80-х — початок 90-х

Рр. ХХ ст.): Дис____ канд. іст. наук: 07.00.01. — Донецьк, 1997. —

220 с.; Чуприна В. И. Интеллигенция и власть: исторический опыт взаимодействия в середине 50-х — начале 90-х гг. ХХ века (на материале Северо-Кавказского региона). — Дис______ докт. ист. наук.

07.0. 02. — М., 2000. — 353 с.; Шевчук О. А. Український націо­нально-культурний рух (друга половина 50-х — початок 90-х рр.

ХХ ст.): Дис____ канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України; Інститут

Історії України. — К., 1998. — 184 с. та ін.

4. Быкова С. Н. Интеллигенция и перестройка [Сб. статей]. — АН СССР, Ин-т социологии. — М.: ИС, 1991; Гусейнов А. А. Сво­бодное слово. Интеллигенция: хроника десятилетия, 1985-1995. Конференция союзов кинематографистов. — М., 1996; Остер - ман Л. А. Интеллигенция и власть в России (1985-1996 гг.). — М., 2000; Сверчкова Л. П. Роль интеллигенции в перестройке об­щества. — Л., 1989; Прорыв к свободе: О перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). — М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. — 436 с.

5. Астахова Е. В. Становление многопартийности в СССР: Некоторые аспекты. — Харьков: Ред.-изд. отд. облполиграф-издата, 1991. — 160 с.; Шубин А. Преданная демократия. СССР и неформалы (1986-1989). — М.: Европа, 2006. — 344 с.

6. Ольшанский Д. В. Неформалы: Групповой портрет в интерьере. — М., 1990. — С. 5; Бойко О. Д. Вказ. праця. — С. 56.

7. Бойко О. Д. Вказ. праця. — С. 55.

8. Кормич Л. I., Шелест Д. С. Громадські об’єднання та політичні партії сучасної України: Навчальний посібник. — Одеса: Юридич­на література, 2002. — С. 46-47.

9. Левчук К. I. Виникнення недержавних громадських організацій в Україні (кінець 80 — початок 90-х років ХХ ст.) // Вісник Історія. Вип. 51. — К.: Київський університет, 2000. — С. 49.

10. Http://khpg. org/archive

11. Камінський А. Вказ. праця. — С. 415.

12. Чорновіл В. Відкритий лист до Генерального секретаря ЦК КПРС Горбачова Михайла Сергійовича // Український вісник. — Вип. 7. — ІВС: Лондон, 1987. — С. 7.

13. Там само. — С. 16-17.

14. Гарань О. В. Вказ. праця. — С. 15.

15. Шубин А. Преданная демократия. — С. 179.

16. Куляс П. Що диктує нам “дитя перебудови”? // Під прапором ленінізму. — 1989. — № 10. — С. 48.

17. Скубко Ю. История “Мемориала” // http: // www. igrunov. ru

18. Шубин А. Преданная демократия. — С. 279.

19. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2658. — Арк. 37.

20. Державний архів Львівської області (ДАЛО). — Ф. П-3. — Оп. 62. — Спр. 1024. — Арк. 17.

21. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2658. — Арк. 11-13.

22. ДАЛО. — Ф. П-3. — Оп. 62. — 1024. — Арк. 1.

23. Зелений світ чи “світ після Чорнобиля”? // Україна. — 1989. — № 6. — С. 1-2.

24. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2658. — Арк. 20-21.

25. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 398. — Арк. 1.

26. Там само. — Арк. 8.


Шановская Е. А. Роль интеллигенции в создании общественно­политических организаций в период перестройки.

В статье доказывается передовая роль интеллигенции в созда­нии негосударственных общественно-политических организаций, которые развивали и претворяли в жизнь идеи демократической и независимой Украины, — Украинского хельсинского союза, Укра­инской народно-демократической лиги, Народного руха Украины за перестройку.

Shanovskaya E. A. Role of intelligentsia in the creation of socio­political organizations during Perestroyka.

The article deals with the progressive role of intelligentsia in the creation of civil socio-political organizations such as Ukrainian hel­sinki union, Ukrainian democratic league and NRU, which developed and implemented ideas of democratic and independent Ukraine.


Похожие статьи