Головна Історія Інтелігенція і влада ОРГАНІЗАЦІЙНО-КАДРОВЕ ЗМІЦНЕННЯ СТАНІСЛАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1919 — 1939)
joomla
ОРГАНІЗАЦІЙНО-КАДРОВЕ ЗМІЦНЕННЯ СТАНІСЛАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1919 — 1939)
Історія - Інтелігенція і влада

П. Є. Кам’янський

До важливих тем з історії УГКЦ відноситься діяльність Ста - ніславської єпархії, як однієї з її структурних одиниць. Окремі аспекти даної проблеми висвітлені в працях науковців М. Ву - янко [1] В. Грабовецького [2], О. Єгрешія [3], І. Луцького [4], В. Марчука [5], В. Полєка [6] та інших. Однак поза увагою до­слідників залишилося питання форм і методів з організаційно - кадрового зміцнення єпархії в умовах міжвоєнного (польсько­го) періоду 1919 — 1939 рр. Актуальність проблеми зумовлена й важливістю висвітлення ролі єпископа Г. Хомишина, який в умовах українсько-польського протистояння зумів зробити чи­мало не лише для зміцнення єпархії та розвитку релігійного життя, а й в питанні пошуку шляхів для громадянського і ре­лігійного примирення. Таким чином метою статті є висвітлення механізмів, форм і методів організаційно-кадрового зміцнення Станіславської єпархії в зазначений період та ролі в цьому про­цесі Станіславського єпископа Г. Хомишина.

Окупація Східної Галичини Польщею загострила польсько - українські відносини, що позначилося і на релігійному жит­ті краю. Ситуація спонукала до пошуку шляхів розв’язання цього складного питання. Активно включилися в цей процес і галицькі ієрархи, а особливо Станіславський єпископ Г. Хоми - шин. Він бачив вихід із ситуації через порозуміння між греко- католицьким та римо-католицьким духовенством, яке, на його думку, передасться як політикам, так і мирянам. З цією метою в червні 1921 р. у Кракові відбулася нарада греко-католицьких єпископів, на якій було прийнято рішення про якнайшвидше проведення спільної наради ієрархів двох церков для пошуку шляхів припинення українсько-польського протистояння [7].

Г. Хомишин вважав, що для створення сприятливого ґрунту у переговорному процесі обом сторонам необхідно піти на деякі поступки. Зокрема, він пропонував польській стороні припини­ти публікацію в часописах провокативних та принизливих для українців матеріалів, а українським політикам — тимчасово відмовитися від ідеї створення в Східній Галичині суверенної держави. Однак цей угодовський план Г. Хомишина не під­тримали митрополит А. Шептицький та Перемиський єпископ И. Коциловський, а також значна частина духовенства, вірних та представники українських політичних партій.

Особливо непримиренну позицію зайняли націоналісти з Української Військової Організації (УВО), які упродовж 1920 — 1921 рр. провели низку антипольських заходів [8]. Г. Хомишин засуджував такі дії, оскільки вважав, що екст­ремізм суперечить християнським законам і є шкідливим для вирішення політичних питань, оскільки такі методи ще більше ускладнюють ситуацію в регіоні.

У листопаді 1922 р. ієрархи УГКЦ спільно з відомими гро­мадсько-політичними діячами підготували спільне звернення “До всього культурного світу” з нагоди четвертої річниці оку­пації поляками Галичини. Автори звернення рішуче засуджу­вали репресивну політику польських властей, відзначаючи, що “перед українським народом стоїть страшне марево позбавлен­ня усіх прав людини і нації на своїй власній землі, яку щедро скроплено кров’ю у боротьбі за власну державу” [9]. І все ж, незважаючи на активність українських дипломатичних місій ЗУНР, протести та звернення громадськості, Рада послів країн Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. остаточне рішення про передачу Східної Галичини під протекторат Польщі.

З цього приводу Г. Хомишин у листі до голови Українсько­го християнського союзу (УХС) О. Барвінського від 7 квітня 1923 р. зокрема відзначав, що “не треба попадати у зневіру або голосити сентиментальні нарікання, але взятися треба до позитивної праці в ім’я ідеї Христової. Лишень в тім можемо сподіватися побіди” [10].

Як свідчать донесення поліцейських постерунків з місць, майже в усіх повітах ставлення до польської влади як серед населення, так і духовенства було “здебільшого ворожим” [11]. Зокрема, у Станіславському воєводстві з 588 священиків єпар­хії лише 154 були лояльними до влади, 108 — нейтральними, а 200 — ставились до неї з неприязню. У той же час слід відзна­чити, що саме у Станіславському воєводстві, порівняно з інши­ми, відсоток невдоволених польською владою серед священиків був найменшим, а найбільшим — у Львівському воєводстві. Безперечно, що в цьому помітну роль відіграла “стримуюча” політика владики Г. Хомишина, який невпинно шукав шля­хів для нормалізації відносин через проведення певних змін у церковно-догматичних устоях та активізації контролю цер­кви над громадянством краю. На відміну від Г. Хомишина, як відзначав у донесенні станіславський воєвода, який більше займався релігійними питаннями, ніж політикою, митрополит

А. Шептицький та єпископ И. Коциловський “свідомо прилу­чалися до шкідливого для польської держави розбудження пе - трушевичського духа українського”, тобто відновлення ЗУНР [12]. На нашу думку, у цих словах воєводи вбачається спроба протиставлення Г. Хомишина митрополиту А. Шептицькому, оскільки пропольська угодовська політика єпископа більше влаштовувала поляків, ніж позиція митрополита стосовно ви­рішення українського питання.

Це підтверджував своїми діями й публікаціями і сам Г. Хо­мишин, який неодноразово заявляв, що ні силою, ні політикан­ством добитися відчутних змін у становищі Східної Галичини після рішення країн Антанти — неможливо. Необхідно діяти тільки в рамках християнських законів та моралі. У ситуації, що склалася, кращим виходом для Східної Галичини було б залишитися в складі Польщі, ніж спровокувати прорадянські настрої й опинитися в комуністичній системі, як це сталося з Наддніпрянською Україною [13]. Стосовно прорадянських впливів, то він вбачав три основні шляхи, а саме: запроваджен­ня серед духовенства целібату, визначення статусу УГКЦ через підписання з польським урядом спеціальної угоди (конкорда­ту) та створення громадського релігійного об’єднання чи партії підконтрольних УГКЦ.

До питання целібату галицькі владики знову повернулися одразу ж після окупації Східної Галичини польськими війсь­ками. Такі наради відбулися 24 серпня 1919 р. у Перемишлі та 20 вересня 1919 р. у Львові. Учасники нарад зійшлися на думці, що священиками могли ставати тільки ті кандидати, які приймали обіт безшлюбності. Семінаристи ж, які не бажа­ли приймати целібат, мали припинити навчання в семінаріях [14]. Але одразу ж приступив до запровадження целібату у сво­їй єпархії лише єпископ Г. Хомишин, а митрополит А. Шеп - тицький та єпископ И. Коциловський зайняли вичікувальну позицію [15]. Проте більшість духовенства і вірних не лише Станіславської, а й Львівської та Перемиської єпархій негати­вно сприйняли як наміри галицьких ієрархів, так і особливо рішучі кроки з реалізації реформи Г. Хомишиним. Иого дії вважали шкідливими й невчасними. Священики-опозиціоне - ри навіть створили “Товариство святого апостола Павла”, яке мало захищати “чистоту віри” та зверталися до папи Римсько­го зі скаргами на дії Г. Хомишина [16]. Але владика не звертав уваги на протести, а натомість створив у своїй єпархії в 1923 р. “Товариство безженних священиків імені святого священному - ченика Иосафата”, яке мало поширювати католицькі ідеї се­ред українського народу, а також утримувати будинки сиріт, притулки для старих та немічних людей, видавати релігійну літературу [17].

Ситуація загострилася настільки, що для врегулювання конфлікту до Львова за дорученням папи прибув з Ватика­ну кардинал Ян Дженоккі. Під час його відвідин Станіслава (10 — 16 березня 1923 р.) представники “Товариства безжен - них священиків” вручили йому листа з проханням підтримати Г. Хомишина [18].

Проінспектувавши Станіславську єпархію, папський легат залишився задоволений діяльністю владики та його нормаль­ними стосунками з владою, а тому в одному з інтерв’ю дав зрозуміти, що підтримує курс Г. Хомишина на зближення двох церков [19].

Місія Я. Дженоккі ще більше загострила конфлікт між ієрархами УГКЦ, що було на руку польським політичним ко­лам, які розгорнули кампанію за зміщення А. Шептицького та призначення митрополитом Г. Хомишина.

У 1924 р. коштом “Товариства безженних священиків” по­бачила світ анонімна брошура “Жонатий клир та безженство клиру”, автором якої більшість вважало Г. Хомишина. У ній, зокрема, відзначалося, що “жонатий клир — один з головних виновників наших невдач”, а спасти ситуацію “на полі націо­нальнім, політичнім і суспільнім” зможе лише “беззжонне ду­ховенство” [20].

У відповідь журнал “Нива” надрукував статтю священиків Г. Костельника і В. Лаби під назвою “RESPICE FINEM з приво­ду намірів впровадження обов’язкового целібату в нашому ду­ховенстві”, в якій доводили, що запровадження целібату “гро­зить нещастям для нашого народу”, а якщо й впроваджувати його, то поступово впродовж, як мінімум, 50 років. Автори та­кож вважали, що запроваджувати целібат необхідно лише за умови існування власної держави, а за її відсутності це може спровокувати громадянську війну на релігійному ґрунті [21].

1 липня 1924 р. у Львові відбулися збори противників це­лібату за участю духовенства та представників світських орга­нізацій. На їх підтримку виступили редакції часописів “Діло”, “Український голос”, “Новий час”, які засудили “диктаторські дії” владики Г. Хомишина [22]. Зокрема, газета “Діло” відзна­чала, що “інспіраторами целібатної реформи є люди чужі нашій традиції і психіці, відірвані від народного пня, а тим самим є вони чужинцями або знаряддям чужинців” [23].

І все ж, на початку 1925 р. офіційно зважився на запро­вадження целібату у Перемиській єпархії і єпископ И. Коци- ловський. Противники целібату організували 1 і 8 лютого віча протесту, які пройшли у Перемишлі, Львові та Станіславі. Зок­рема, у Станіславі протестувало близько 600 чол. [24]. Учасни­ки віча ухвалили резолюцію, в якій говорилося, що примусове запровадження целібату суперечить історичній традиції і може зашкодити Греко-католицькій церкві, а також просили Вати­кан втрутитися в справу й захистити церкву від дій Г. Хоми­шина [25].

5 лютого з протестом проти целібату виступили і семіна­ристи перших та других курсів Перемиської, а 11 лютого — Станіславської духовних семінарій. Станіславські семінаристи висунули ультиматум: якщо не припиниться насильне запро­вадження целібату, то вони залишать навчальний заклад [26]. Оскільки керівництво семінарії проігнорувало їхні вимоги, то до кінця навчального року на першому курсі залишилося лише 15 студентів із 43-х [27].

Однак, незважаючи на протести семінаристів, частини ду­ховенства і вірних, а також на критику окремих авторитетних громадсько-політичних діячів, владика Г. Хомишин залишався непохитним. Аналізуючи, до чого призвело безбожництво на теренах УРСР, він у своєму Пастирському листі “Про грозячі небезпеки” (березень 1925 р.), зокрема, наголошував, що там “большевизм допроваджує нарід до стану звичайної худоби, убивають в душах людських всяке почуття, чесноти і релігії, доми Божі обграбували і многі з них обернули на театри, танці, забави розпустні...” [28].

Засвідчує тверду позицію Г. Хомишина в питанні целібату і той факт, що кількість безшлюбних священиків у Станиславів- ській єпархії впродовж 1914-927 рр. зросла з 61 до 108. Майже аналогічно збільшилася їх кількість у Львівській єпархії — із 38 до 48 та в Перемиській — із 13 до 42 [29].

Переслідуючи мету оберегти УГКЦ від можливих пересліду­вань, а також обмежити вірних від впливу РПЦ, Г. Хомишин активно пропагував необхідність укладення з польським уря­дом угоди (конкордату) про співпрацю, яка б визначала статус УГКЦ та її права й обов’язки в польській державі. Цю ідею підтримала й Апостольська Столиця [30]. Проект угоди, в на­писанні якої він брав активну участь, було розглянуто й схва­лено на розширеній нараді при митрополиті 19 березня 1924 р. [31], яка офіційно вступила в дію з 10 лютого 1925 р. В одному з його артикулів зокрема говорилося, що “Католицька Церква без різниці обрядів буде користуватися в Польській Республіці повною свободою. Держава запевняє церкві свобідне викону­вання її власти і юрисдикції, а також свобідну адміністрацію й управу її справами та майном згідно з Божими правами і канонічним правом”. А 8 вересня 1925 р. греко-католицьке ду­ховенство склало присягу, беручи на себе зобов’язання бути лояльними до польської держави [32].

Однак, як засвідчують архівні документи, більшість свяще­ників Станіславської єпархії не дотримувалися вимог угоди. Наприклад, п. 8 вимагав від них під час літургій відправляти молитви за Річ Посполиту та її президента. Але, як відзначало­ся у звіті станіславського воєводи від 11 січня 1927 р., майже 90 відсотків греко-католицького духовенства не робило цього. Під час негласної перевірки було встановлено, що, наприклад, у Косівському повіті дотримувалися вимог лише 4 священи­ки, а в Богородчанському, Печеніжинському, Снятинському та Станіславському повітах — жодний. До “чорного” списку потрапили священики М. Ганушевський з Дори, М. Лубович із с. Зелене, Є. Савчинський з Гвіздця та інші, які “демонстру­вали антипольські настрої” і заявляли, що польська влада не має права змушувати священиків “відправляти набоженства в честь Речі Посполитої” [33]. Солідарність зі своїми священика­ми проявляли й вірні. Це зумовило недовіру у влади і до самого Г. Хомишина. Зокрема, Міністерство віросповідань і просвіти вимагало від чиновників відповідного відомства у Станіславсь - кому воєводстві в обов’язковому порядку надсилати в міністер­ство Пастирські листи та статті Г. Хомишина, а також примір­ники “Вістника Станиславівскої єпархії”, звіти про діяльність релігійних організацій, союзів, статистичні дані та інші інфор­маційні матеріали [34].

Крім пошуку ідеологічно-канонічних основ зміцнення чисто­ти віри та авторитету УГКЦ, єпископ Г. Хомишин зробив чима­ло і в практичному плані. Перш за все це стосується розширення мережі чернечих чоловічих та жіночих чинів на теренах Ста - ніславської єпархії. Особливо плідною була діяльність сестер - василіянок, які провадили виховну та навчальну працю в ди­тячих захоронках, учительській семінарії, вселюдній школі, на семінарійних курсах тощо. Чимало з них вели окремі навчальні предмети у вчительській семінарії та вселюдній школі. Зокрема, у заснованій 1 листопада 1909 р. учительській семінарії для дів­чат у 1924 — 1925 навчальному році на всіх чотирьох курсах навчалося 237 семінаристок, де викладало 6 сестер-василіянок. У вселюдній школі (теж заснованій в 1909 р.) станом на 1922 р. навчалося 243 учні [35]. Таку ж активну діяльність сестри-васи - ліянки продовжували аж до початку Другої світової війни.

Не менш активною була діяльність на теренах єпархії і Згромадження Сестер Служебниць Пресвятої Непорочної Діви Марії, яке опікувалося організацією та провадженням дитячих захоронок, а також доглядали за хворими, порядкували у цер­квах, займалися господарством, що належало Згромадженню. Крім існуючих довоєнних дочірних домів, які підпорядковува­лися Матірному Дому в Станіславі, у 20-30-х рр. при сприянні єпископа Г. Хомишина виникли дочірні доми сестер-служеб - ниць у Городенці (1926), Делятині (1927), Тисмениці (1927), с. Гринівцях Тлумацького повіту (1928), Грабівцях Богородчан - ського повіту (1928 р.), Надвірній (1929), Богородчанах (1930), Заболотові (1932), Косові (1932), Солотвині (1936), а також у селах Тернопільського воєводства, які входили до Станіславсь - кої єпархії: Сокринцях (1932) та Монастириську (1935) [36].

У Станіславі, крім того, сестри-служебниці прислуговували в центральній катедрі, а також “варили, прибирали і займались господаркою при духовній семінарії, рівночасно обслуговували богословів, отців настоятелів, професорів”, а також владику Г. Хомишина, якого ласкаво називали “татуньо”. За спогада­ми сестер, “татуньо ніколи не дозволяли купувати якусь надто дорогу білизну чи простирадла на стіл чи ліжко, лише все при­гадували сестрам, що воліють дати для бідних, бо чи надто до­роге, чи дешеве, виконує ту саму службу. Не раз казали сестри, що сорочки були дуже подерті, і татуньо казали не викидати їх, а лише латати, щоб на довше служили. Тоді сестри радили собі в той спосіб, що на “Николайка” приносив св. Миколай в пачках то реверенду, черевики, сорочки тощо, і татуньо мусіли приймати” [37].

З 1926 р. в Станіславі розпочало свою діяльність і Згрома­дження Сестер Милосердя св. Вікентія і Павла, головний осі­док якого знаходився у Бельгії. Сестри опікувалися хворими людьми та каліками, доглядаючи за ними та надаючи першу медичну допомогу, а також займалися сиротинцями, в яких отримували дітей-сиріт, вели фахові курси [38].

Владика подарував сестрам землю на вул. Голуховського, 47 (тепер вул. Чорновола) для ведення господарства та будів­ництва власного приміщення і сиротинця для дітей-сиріт [39]. Від самого початку заснування монастиря і до його закриття наприкінці 40-х рр. священиком був отець Іван Слезюк, який у 50-х рр. став єпископом катакомбної УГКЦ.

За сприяння єпископа Г. Хомишина у 30-х рр. на теренах єпархії розпочало свою діяльність Згромадження Сестер Ми­роносиць, основний осідок яких (Матірний Дім) знаходився у Богородчанах, а філіали — в Станіславі, Городенці та інших населених пунктах єпархії. Основним заняттям сестер було “обходити хворих і провадити приюти для старців” [40].

Дбав єпископ і про розвиток чоловічих чернечих чинів. Особ­ливо владика підтримував діяльність отців-василіян, монастирі яких діяли в Бучачі, Гошеві, Погоні, Михайлівцях, Заваллі, Улашківцях, а з 1935 р. і в Станіславі. У своїй праці “Україн­ська проблема” владика наголошував, що “монаший стан, то чиста атмосфера Христова, а всякий вплив упавшого світа тут має устати, тут всякий його фальш і підступ мусить стратити силу і вдушитися. Всі в тім монашім стані своєю молитвою, посвятою і своїм святим життям нехай стягають благословенс - тво і поміч Божу для себе і народу, нехай будуть дороговказом до безпечної пристані серед нинішньої бурі, яка у нас шаліє”. Особливі надії Г. Хомишин покладав на ЧСВВ, відзначаючи, що “Чин добре розуміє своє становище і високе завдання у на­шій церкві і народі” і це “завдання сповнить в цілості по ба­жанню Христа Спасителя” [41].

Із зведенням наприкінці 1935 р. у мікрорайоні Станіслава, званому “Майзлі”, церкви Христа Царя, яку владика передав отцям-василіянам, у Станіславі стало три греко-католицькі парафії — при центральній катедрі Святого Воскресіння, при церкві Покрови Матері Божої у Княгинині-місті і при церкві Христа Царя на “Майзлях” [42].

Про значну роботу владики Г. Хомишина в справі поширен­ня на теренах Станіславської єпархії ЧСВВ свідчить і той факт, що якщо на початок його єпископства (1904 р.) був лише один василіанський монастир у Бучачі, то станом на 1935 р. їх уже було шість — у Бучачі, Михайлівцях, Погоні, Улашківцях, За - валлі, Станіславі. Крім того, діяли жіночі монастирі сестер-ва - силіянок у Станіславі та Кудринцях [43].

Важливою подією в житті єпархії стало заснування в січні 1920 р. у Станіславі монастиря Найсвятішого Ізбавителя (отців - редемптористів), яких з Бельгії запросив владика Г. Хомишин. Спочатку вони жили в духовній семінарії, а згодом єпископ на­дав для них парафію в передмісті “Гірка”, де вони обслуговували церкву св. Йосифа. У 1927 р. отці-редемптористи при сприянні владики купили землю і будинок на вул. Голуховського (нині на місці монастиря знаходиться пологовий будинок на вул. Чорно - вола), де і перебував монастир до часу його закриття [44].

Отці-редемптористи обслуговували церкву св. Йосифа на “Гірці”, а також проводили значну душпастирську діяльність у своїй каплиці при монастирі. При монастирі існувало жіноче братство “Матері Божої Неустаючої Помочи”, в якому станом на 1935 р. налічувалося 900 членкинь та “Союз християнських мужщин”, чисельністю 200 чол. [45].

Загалом, про еволюцію розвитку всіх монаших чинів та їх філій у єпархії свідчить той факт, що за період 1904 — 1935 рр. їх кількість збільшилась із 5 (один чоловічий і чотири жіно­чих) до 41 (сім чоловічих і тридцять чотири жіночих) [46].

Значну увагу приділяв владика Г. Хомишин і підготовці кад­рів, які виховувала Станіславська духовна семінарія. За його сприяння з 1920 р. і до закриття в 1945 р. незмінним її ректо­ром був отець, професор богослов’я Авксентій Бойчук. Активну допомогу в навчально-виховному процесі надавали семінарії й отці-василіяни. За час існування семінарії було підготовлено понад 300 священиків.

Крім піклування про розвиток монарших чинів, владика Г. Хомишин дбав і про кількісну сторону розвитку єпархії. Якщо станом на 1925 р. у єпархії налічувалося 973657 вірних, об’єднаних у 416 єпархії, які обслуговували 473 священики [47], то станом на 1938 р. уже налічувалося 1044992 вірних, 421 єпархія і 531 священик [48]. Тобто кількість вірних збіль­шилася за десятиріччя на 71335 чол., або щорічно зростала в середньому на 5487 чол., або на 11 чол., в основному за раху­нок природного приросту.

Таким чином, у 20 — 30-х рр., незважаючи на приєднання Східної Галичини, складні політичні та релігійні дискусії, що точилися стосовно статусу Галичини, вирішення українсько - польських відносин, релігійних питань, організаційне зміцнення та розвиток єпархії завдяки старанням єпископа Г. Хо­мишина відбувалося в еволюційному поступі. Як прихильник безшлюбності священства, владика особливу увагу приділяв розвою на теренах єпархії чернечих чоловічих і жіночих мона­стирів та їх філіалів, а також забезпеченню єпархії кадровим потенціалом, що зміцнювало авторитет УГКЦ. Поряд з тим, потребує глибшого дослідження така проблема, як діяльність Станіславської духовної семінарії, організаційна структура та діяльність чернечих чоловічих та жіночих монастирів, що дасть можливість глибше розкрити релігійне життя на теренах Станіславщини.

Джерела та література

1. Вуянко М. Монастирі Івано-Франківська (Станиславова). Перша половина ХХ ст. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998. — 216 с.

2. Грабовецький В. Сторінки літопису Івано-Франківського Кафед­рального Собору Святого Воскресіння. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. — 88 с.

3. Єгрешій О. Суспільно-політична та культурно-просвітницька дія­льність єпископа Григорія Хомишина (1904 — 1945 рр.). Дис. ... канд. іст. наук. — Івано-Франківськ, 2003. — 200 с.

4. Луцький І. Створення Станіславської (Івано-Франківської) єпархії Української Греко-Католицької Церкви. — Івано-Франківськ: фір­ма “Таля”, 2004. — 280 с

5. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний на­рис. — Івано-Франківськ: Плай, 2001. — 164 с.; Марчук В. Цер­ква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. — Івано-Франківськ: Плай, 2004. — 464 с.

6. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської греко-католицької єпа­рхії // Шематизм Івано-Франківської Української Греко-Католи - цької Церкви станом на 10 листопада 1995 року Божого. — Івано - Франківськ: Нова Зоря, 1995. — С. 99-156.

7. Красівський О. За Українську державу і церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918-1923 рр. — Львів, 1996. — С. 17.

8. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політично­го руху (XIX ст. — 1939 р.). — Івано-Франківськ, 1993. — С. 160.

9. Свобода. — Львів, 1922. — 8 листопада.

10. Львівська Національна Бібліотека, Відділ рукописів (далі — ЛНБ, ВР). — Ф. 11. — Спр. 2665/ п. 160. — Арк. 103.

11. Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО). — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 181. — Арк. 56-90.

12. Єгрешій О. Зазнач. праця. — С. 77.

13. Пастирський лист Григорія Хомишина до клира і вірних Станіслав­ської єпархії про грозячі небезпеки. — Станиславів, 1925. — С. 2.

14. ЛНБ, ВР. — Ф. 9. — Спр. 1069. — Арк. 27, 31.

15. Справи целібату: Статті Преосвященного Григорія Хомишина і професора Ренануса. — Львів, 1935. — С. 16-39.

16.Stepien S. Zycie religijne spolecznosci ukrainskiej w Drugiej Rzeczy Pospolitej // Polsra — Ukraina. 1000 lat sajsiedztwa. T. I. — Przemysl, 1990. — S. 213.

17. Статут і програма “Товариства безженних священиків ім. св. Священномученника Иосафата в Станіславові”. — Станиславів, 1925. — С. 5.

18. Papierzynska-Turek M. Sprawa ukrainska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. — Krakow: wydawnictwo literackie, 1979. — S. 98.

19. Єгрешій О. Зазнач. праця. — С. 83.

20. Див.: Жонатий клир, а безженство клиру. — Станиславів, 1924. — С. 6.

21. Г. Костельник, В. Лаба. “Respice finem // Нива. — Львів, 1924. —

Ч. 4. — С. 7.

22. Нива. — 1924. — Ч. 7-8. — С. 3.

23. Діло. — 1925. — 17 березня.

24. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІ - АУЛ). — Ф. 358. — Оп. 1. — Спр. 6812. — Арк. 120.

25. Діло. — 1925. — 12 лютого.

26. ЦДІАУЛ. — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1.

27. Москалюк М. Проблема целібату в християнсько-суспільному жит­ті Галичини 20-30 pp. XX ст. // Галичина. Науковий і культурно - просвітній краєзнавчий часопис. — 1997. — № 1. — С. 60.

28. Пастирський лист Григорія Хомишина до клира і вірних Станіслав­ської єпархії про грозячі небезпеки. — Станиславів, 1925. — С. 12.

29.Sliwa T. Kosciol grekokatolicki w latach 1918-1939 / Kosciol w II Rzeczypospolitej. — Lublin, 1980. — S. 157.

30. ЦДІАУЛ. — Ф. 358. — Оп. 3. — Спр. 57. — Арк. 57.

31. Перевезій В. Греко-католицька церква в умовах українсько-польсь­кої конфронтації 20-30 рр. ХХ ст. — К., 1998. — С. 20.

32. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептиць - кого // Київська Церква. — 2001. — №2-3. — С. 33-34.

33. Єгрешій О. Зазнач. праця. — С. 94-95.

34. Там само. — С. 95.

35. Цьорох С., ЧСВВ. Погляд на історію та виховну діяльність СС. Ва - силіянок. — Львів, 1934. — С. 176-180.

36. ДАІФО. — Ф. Р-388. — Оп. 2. — Спр. 51. — Арк. 9-32.

37. Мельничук П. Івано-Франківська греко-католицька єпархія: з ми­нулого в майбутнє (до 110-річчя з часу заснування) // Нова зоря. —

1995. — № 3. — С. 4.

38. ДАІФО. — Ф. Р-388. — Оп. 2. — Спр. 6. — Арк. 18-22.

39. Там само. — Арк. 83.

40. Там само. — Спр. 31. — Арк. 4-8.

41. Хомишин Г. Українська проблема. — Станиславів, 1932. — С. 62-63.

42. Ісаїв П. Історія міста Станиславова // Альманах Станіславської зе­млі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщи - ни. — Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1075. — Т. 1. — С. 95.

43. Там само. — С. 94.

44. Тимків Л. Праця оо. Редемптористів у Станіславі // Альманах Станіславської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини. — Т. 2. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — То­ронто, 1985. — С. 422-424.

45. Шематизм всего клира греко-католицької Єпархії Станіславської на рік Божий 1935. — Станиславів, 1935. — С. 140.

46. Пелехатий І. Архіпастир, патріот, мученик // Нова зоря. — 2002. — Ч. 13. — С. 4.

47. Шематизм всего клира греко-католицької Єпархії Станіславської на рік Божий 1925. — Станиславів, 1925. — С. 291-292.

48. Шематизм всего клира греко-католицької Єпархії Станіславської на рік Божий 1938. — Станиславів, 1938. — С. 194-195.

Анотації

Каменский П. Е. Организационно-кадровое укрепление Ста­ниславской епархии УГКЦ в межвоенный период.

В статье исследуются механизмы, формы и методы организаци­онно — кадрового укрепления Станиславской епархии в межвоен - ный период 1919 — 1939 гг. и роль в этом процессе Станиславского епископа Григория Хомышина.

Kamenskiy P. E. The organization - staff strengthening in Stanis­lav Eparhy of the Ukrainian Greek-Catholic Church in the between wars period.

The article investigates the forms and methods of organizational staff strengthening in Stanislav Eparhy of the Ukrainian Greek-Catholic Church during 1919-1939 and the role of Bishop Grygoriy Khomyshyn.

Похожие статьи