Головна Історія Інтелігенція і влада РЕЛІГІЙНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НІМЕЦЬКОМОВНИХ КОЛОНІСТІВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
РЕЛІГІЙНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НІМЕЦЬКОМОВНИХ КОЛОНІСТІВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

Я. С. Макушенко

Ключові слова: релігійна ідентичність, німецьке населення, релігія.

Ключевые слова: религиозная идентичность, немецкое населе­ние, религия.

Key words: religious identity, German population, religion.

Багатонаціональність населення Південної України, специ­фічні особливості його історичного і духовного розвитку зу­мовили включення німців, лютеран і католиків, в поліконфе - сійну структуру регіону. Багато в чому саме завдяки німцям лютеранство і католицизм стали релігійними організаціями, глибоко вкоріненими в суспільстві, пов’язаними з національ­ною самоідентифікацією і ключовими моментами культурно - історичного становлення німецького етносу.

В цьому контексті процес формування та розвитку релігій­ного життя громад у німецьких колоніях Південної України (початок XIX — перша третина XX століття) можна розгляда­ти як важливу, малодосліджену на сьогоднішній день наукову


Проблему, що значно розширює грані наукового пізнання регі­ональної історії Південної України.

Розкриваючи релігійну ідентичність німецького населення Південної України, слід неодмінно зазначити, що консолідую­чим фактором для них була спільна конфесійна, а не етнічна приналежність.

В українській та зарубіжній історіографії існувало кілька спроб дати оцінку збереженню релігійної ідентичності німець- комовного населення Південної України. Головним пунктом їх аргументів стало з’ясування того, в якій мірі етнос німецьких колоністів був трансформований; простіше кажучи, такі дослі­дження зводилися до вимірювання ступеню асиміляції німців - колоністів. При цьому часто відсутність асиміляції німецького населення (розчинення в російському суспільстві, втрата етніч­ної мови і самосвідомості) трактувалася як ізольованість ні­мецьких колоністських спільнот. Так, соціально-економічному розвитку німецьких колоній присвятили свої дослідження

С. І. Бобилєва, І. М. Кулінич; правові аспекти колонізації роз­глядаються в працях М. О. Ісмаїлова [1; 2; 3]. Релігійній сторо­ні життя німецьких колоністів, зокрема, проблемі прозелітиз­му членів меннонітської громади серед українського населення присвячують свої праці О. В. Безносова [4] та К. С. Лях [5]; питання взаємодії німецькомовних переселенців з їх сусідами в перші роки колонізації досліджує Д. Мєшков [6]. Зарубіжні дослідники приділяють багато уваги питанням етнічного похо­дження німецьких колоністів [7; 8; 9; 10]; особливостям конфе­сійного життя німецьких поселенців [11; 12].

Вітчизняні історики, на наш погляд, схильні недооцінювати роль релігійного фактору в житті німецькомовних колоністів, особливо меннонітів, а зарубіжні вчені — схильні його пере­більшувати, пояснюючи більшість соціальних зрушень та по­літичних дій релігійним розколом або необхідністю, яку дик­тувала віра в Бога. При цьому зазначимо, що німецькомовні колоністи були набагато більшими матеріалістами, ніж самі в цьому зізнаються.

Більша частина населення регіону не була автохтонною, а свого часу стали поселенцями, і кожна етнічна, конфесійна група чи особа, що переселялася сюди, були змушені шукати шляхи адаптації до нових реалій. У переселенців теоретично була альтернатива: обрати шлях боротьби або ж навчитися то­лерантності. Перший варіант з огляду на досить дієві засоби влади, зокрема й каральні, навряд чи себе виправдовував. Тож за власним бажанням або під впливом обставин переселенці пристосувалися, одні — намагаючись зберегти свої особливості, інші — асимілюючись.

У політиці заселення Півдня України влада свідомо робила ставку не лише на православних, у багатьох випадках обіця­ючи й значною мірою забезпечуючи іновірцям навіть ширші права. Разом із тим така політика не залишалася незмінною, нові часи вносили в неї корективи. Унаслідок цього конфесій­ний склад населення краю став строкатим.

Вивчення особливостей релігійного життя німецького насе­лення Південної України в якості об’єкту наукового досліджен­ня обумовлене проблемою збереження особливостей етнічних груп, що проживають за межами основної території розселення етносу, в інонаціональному і іноконфесійному оточенні. Протя­гом всього періоду проживання німецького населення у регіоні його етнокультурні традиції піддавалися певним змінам, що стало засобом адаптації до природно-географічних, економіч­них, соціально-політичних умов. Тому метою даного повідо­млення є висвітлення особливостей мозаїчної релігійної кар­тини регіону та релігійної ідентичності німецького населення Південної України кінця XIX — початку XX століття.

Релігійний склад поселян-власників був досить строкатим. Що стосується демографічних показників, то матеріали пере­пису населення 1897 р. — це єдине з усіх джерел того часу, яке дає інтегровані показники щодо кількості німецькомовного населення в Південній Україні та визначення його місця і ваги серед усього населення краю. Згідно з термінологією органі­заторів перепису населення 1897 р., під Південною Україною слід розуміти територію трьох губерній — Катеринославської, Таврійської та Херсонської. За даними перепису, німецькомов - не населення становило 3,8 % у Катеринославській губернії, 4,5 % у Херсонській і 5,4 % у Таврійській. Оперуючи показни­ками більш дрібних адміністративних одиниць, можемо вста­новити, що найвищим процент німецькомовного населення був у районі Перекопа (22,8 %), Євпаторії (12 %), Одеси (10 %), Тирасполя (10 %) [13].

А в 1904 р. тільки в Одеському повіті, до складу якого входи­ли 4 південних і південно-західних райони нашої області, налі­чувалось 63112 особи німецької національності, з яких 37720 ка­толиків, 19230 лютеран, 3698 реформатів, а також представники інших релігійних конфесій [14, с. 196]. Основна маса німецьких колоністів проживала саме на Півдні України. І навіть активне поширення ареалу проживання у зв’язку із заснуванням числен­них дочірніх колоній не змінило кардинально стан речей.

При поселенні в Російській імперії переселенці були постав­лені російським законодавством в досить жорсткі умови щодо релігійного життя: хоча їм надали гарантії певної внутрішньої автономії в релігійному житті, але при цьому категорично були заборонені релігійна пропаганда навколишнього населення, ор­ганізація шкіл для священнослужителів і місіонерів. Побудова ж церковних будівель дозволялася тільки після узгодження з місцевим православним духовенством. Таким чином забезпе­чувалася закріплена в законах імперії гегемонія православної церкви, що знаходилася у свою чергу під адміністративним контролем держави [15].

Компактність і близькість німецьких поселень, їх монокон - фесійність дозволяли німцям довгий час зберігати традиційний уклад життя, а також сприяли мінімізації на них впливу ін­ших культур.

Релігійні відмінності відтворювалися з покоління в поколін­ня завдяки родині, громаді, релігійному характеру навчання, підтримці духовенства. Оскільки релігія впливала на традицій­ну культуру німців, то вона не тільки сприяла закріпленню культурних відмінностей (діалекту, обрядів та ін.), але стала передумовою для формування нових етнічних груп (наприклад, «етнічних меннонітів»).

Незважаючи на те, що панівною релігією в Російській імпе­рії було православ’я, російські владні кола проявили неабияку релігійну толерантність, продекларувавши свободу віросповіда­ння для іноземних колоністів. Правда, заявлена свобода не була абсолютною — так, колоністи не мали права будувати монас­тирі та поширювати своє релігійне вчення серед православно­го населення імперії. Оцінюючи ступінь виконання декларова­них свобод, треба сказати, що хоча держава до реформ 1870-х рр. намагалася дотримуватися обіцяного, однак патерналіст - ське проведення в життя задекларованих норм і принципів на практиці часто сильно трансформувало очікуваний результат. Фактично обіцянки щодо забезпечення свободи віросповідання були виконані: Катерина II призначила двох протестантських пасторів (одного лютеранина і одного кальвініста) для поволзь­ких німецьких колоній, а в 1765 р. вона видала указ про засну­вання в кожному колоністському окрузі церкви на державні кошти, які, втім, колоністи мали згодом повернути в державну казну, і перші два роки після переселення держава повинна була утримувати колоністських пасторів.

Проте збої в реалізації цієї програми почалися в перші роки по переселенню іноземних колоністів. Однією з найсерйозні­ших проблем в організації церковного життя іноземних коло­ній (як протестантських, так і католицьких) була гостра не­стача кадрів священнослужителів у парафіях. Її створив саме царський уряд, намагаючись захистити православне населення від сторонніх впливів позбавленням всіх «іноземних християн» імперії права на створення навчальних закладів для підготовки кадрів священнослужителів. Оскільки колоністи повинні були самі утримувати своїх духовних наставників, вони платили їм мізерну зарплатню. Намагаючись вирішити кадрову проблему неправославного духовенства, держава вдалася до запрошення священнослужителів з-за кордону. Так, наприклад, в 1824 р. були запрошені на служіння в парафіях колоній Одеського осе­лення чотири випускники Місіонерського інституту в Базелі [16]. Серед них був і майбутній настоятель приходу Рорбах в Березанському колоністських окрузі — Йоганн Бонекемпер, який став у результаті своєї діяльності на цій посаді одним з відомих іноземних протестантських місіонерів в Російській імперії.

Таким чином, коло замикалось, і навіть надання у 1832 р. євангелічно-лютеранській церкві офіційного статусу мало ря­тувало положення, бо однією з умов призначення кандидата на посаду пастора була наявність у нього не тільки вищої освіти, а й прийняття російського підданства. Хоча з 1802 р. була роз­почата підготовка лютеранського духовенства на теологічному факультеті Дерптського, а з 1809 р. також і Олександрівського (у м. Гельсингфорс) університетів [17, с. 75], ці заходи все ж не могли повністю забезпечити власними кадрами з вищою осві­тою всі євангелічно-лютеранські парафії в Російській імперії. В особливо важкому становищі перебували віддалені парафії Півдня, до середини XIX ст. вони значно розрослися по чи­сельності парафіян і селищ, в яких ті проживали. В результаті периферійні колонії нерідко відвідувалися пастором лише 1-2 рази на рік. В інший же час його в рутинному житті заміню­вав шкільний учитель, виконуючий, як правило, і обов’язки Кюстера [18, с. 76]. Ситуація змінилася в кращий бік, коли в 1877 р., у зв’язку з ліквідацією піклувального Комітету, його обов’язки по нагляду за церковними справами лютерансько - реформатських громад передали в церковні ради самих громад. В результаті і вони, подібно сепаратистам, отримали можли­вість прямого впливу на ситуацію. Крім того, до кінця XIX ст. університетами в Російській імперії була підготовлена вже достатня кількість випускників з числа російських підданих, які могли зайняти вакантні місця пасторів в євангелічно - лютеранських парафіях.

Втім, на думку дослідниці С. Янссен, ситуація з духовними наставниками в католицьких колоніях в перші роки по пере­селенню була кращою, ніж у їхніх лютеранських сусідів. По- перше, кількість католиків була значно менше, ніж населення протестантського віросповідання, і католицьким патерам не доводилося обслуговувати кілька громад, як це робили їх лю­теранські колеги. По-друге, першим поколінням переселенців опікувалися священики з католицьких орденів (францисканці і домініканці), які не були пов’язані ні сімейними узами, ні ма­теріальними потребами, і за власним бажанням погоджувалися на роботу в іноземних колоніях Російської імперії [19, с. 186].

Приналежність до різних конфесій грала велику роль при розподілі колоністів на поселення. Наприклад, менноніти не допускали «чужих» в свої громади, хоча в їх колоніях постійно знаходилися робітники інших національностей — в основному українці та росіяни. Головним резоном такого недопущення, який висувався самими меннонітськими лідерами, було праг­нення вберегти общини від «розкладаючого» впливу «світу». При цьому під «світом» або «оточенням» розумілося все, що знаходилося за межами меннонітських поселень або виходило за рамки меннонітської етики. Обґрунтування цього духовні лідери знаходили на сторінках Біблії.

Держава проводила різну політику по відношенню до окре­мих груп німецькомовного населення, здійснювати яку було легше, коли ці групи були компактні і чітко диференційова­ні. Так, відмінності у ставленні влади до представників різних конфесій проявлялися, зокрема, в різному розмірі платні, яку отримували католицькі і лютеранські священики. Незважаючи на те, що згідно з інструкціями 1769 р. завдання по утриманню священиків покладалося на колоністські громади, те, скільки громади повинні були їм платити, вирішував уряд. В 1826 р. Міністерство внутрішніх справ зобов’язало громади німецьких колоністів платити протестантським священикам 600 рублів на рік, а католицьким — 500.

Але з часом така компактність, штучна окремішність, прин­ципова замкненість німецьких колоній почала турбувати уря­дові кола. Стало очевидним існування в державі цілих острівців самоуправління з власною адміністрацією, освітньою і релігій­ною інфраструктурою.

Для спільнот, які належали до різного віросповідання — меннонітського, лютеранського, католицького — роль релігії, її вага, здатність впливати на життя колоній була різною. Безпе­речно, найбільший вплив на влаштування життя колоній мала релігія в меннонітському суспільстві. Віровчення меннонітів було тотальним, всеохоплюючим, певною мірою безкомпроміс­ним. Міра цієї безальтернативності, звичайно, була різною в різних течіях всередині меннонітського віровчення. Проте оче­видно, що релігія в суспільстві меннонітів вийшла далеко за межі справ совісті та етики.

Отже, однією з найважливіших функцій церкви в німець­ких колоніях було збереження власної релігійної ідентичнос­ті колоністів та відокремлення колоністських громад від «сві­ту». На початку колонізації і доки в колоніях не з’явилася власна генерація духовних лідерів, церква була ланкою, що пов’язувала німецьких поселенців з країнами, звідки власне почалася колонізація. Особливо активно йшло співробітництво менонітських громад з їх духовними братами в Пруссії. Зго­дом, коли почалося формування нової ідентичності німецьких колоністів на основі злиття дифузної маси німецькомовних по­селенців в німецьку меншину, воно відбувалося саме в рамках, утворених надрегіональною церковною організацією.

Джерела та література

1. Бобылева С. И. Немецкие колонисты и их влияние на социально­экономическое развитие Юга Украины первой половины XIX века // Вопросы германской истории. — Днепропетровск, 1995. — С. 19-37.

2. Кулинич И. М. Они способствовали развитию Украины по пути прогресса (подвижническая деятельность выдающихся деятелей немецких колоний) // Вопросы германской истории. — Днепропе­тровск, 1995. — С. 37-52.

3. Исмаилов М. А. Правовые аспекты немецкой колонизации Юга Украины в период царствования Екатерины II и Павла I // Вопросы германской истории. — Днепропетровск, 1995.

4. Безносова О. В. Колонисты-немцы и их соседи: характер и результаты религиозных контактов (конец XVIII в. — 1917 г.) // Ключевые проблемы истории российских немцев. — М.: МСНК- пресс, 2004.

5. Лях К. С. Етно-конфесійний склад німецьких колоністів Півдня України / К. С. Лях // Немцы Приазовья и Причерноморья: исто­рия и современность: Материалы международной научной конфе­ренции, посвященной 200-летию переселения немцев в Приазовье и Причерноморье. — Дніпропетровськ, 2003. — С. 97-106.

6. Мешков Д. Меннониты и их соседи до 1871 г. // Молочна-2004: меноніти і їх сусіди: Міжнародна наукова конференція, 2-5 черв­ня 2004 р. — Запоріжжя, 2004. — С. 64-69.

7. A symposium on faith and ethnicity among the Mennonite Brethren: summary and findings statement // Journal of Mennonite Studies. — 1988. — № 6.

8. Keller K. Die deutschen Kolonien in Suedrussland. — Odessa, 1905. — Bd. 1. — 603 S.

9. Sawatsky R. J. Mennonite ethnicity: Medium, message and mission // Journal of Mennonite Studies. — 1991. — № 9.

10. Stumpp K. Die Auswanderung aus Deutschland nach Russland in den Jahren 1763 bis 1862. — Germany, 1995.

11. Kahle W. Frommigkeit und Kirchliches Leben // Eisfeld A. Die Russlandsdeutschen. — Muenchen, 1999. — Bd. 2.

12. Plett D. F. Leaders of the Mennonite Kleine Gemeinde in Russia 1812-1874. — Steinbach; Rosenort, 1993. — Vol. 6.

13. Первая Всероссийская перепись населения Российской империи 1897 г. — Т. 13, 41, 47. — Табл.13.

14. Німецькі поселенці в Україні: історія та сьогодення: Моногра­фія. — К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2006. — Серія: Україна: історія і сучасність. — Вип. 1.

15. Манифест 22-го июля 1763 г. о дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселяться в которых губерниях они поже­лают, и о дарованных им правах // История российских немцев в документах (1763-1992 гг.). — М.: Готика, 1993. — С. 19-21.

16. Державний архів Одеської області. — Ф. 6. — Оп. 1. — Спр. 1571. — Арк. 6.

17. Безносова О. Религиозные движения в Березанских колониях Хер­сонской губ. в ХІХ в. // Науковий вісник Миколаївського національ­ного університету імені В. О. Сухомлинського: Збірник наукових праць. — Миколаїв: МНУ, 2011. — Випуск 3.30: Історичні науки.

18. Там само.

19. Janssen S. Vom Zarenreich in den amerikanischen Westen: Deutsche in Russland und Russlanddeutsche in den USA 1871-1928: Die poli­tische, sozio-ekonomische und kulturelle Adaption einer ethnischen Gruppe im Kontext zweier Staaten. — Munster: Lit., 1997.

Анотації

Макушенко Я. C. Религиозная идентичность немецкоязычных колонистов Южной Украины конца XIX — начала XX века.

Анализируется роль межкультурного взаимодействия в сохране­нии религиозной идентификации. Показывается, что создание ком­пактных поселений по религиозному принципу способствовало со­хранению культурных особенностей различных этнических групп.

Makushenko J. S. Religious identity of German colonists of southern Ukraine of the late 19th — early 20th centuries.

The role of intercultural cooperation in the preservation of reli­gious identification is investigated. The author shows that creating a colony according to religious principles helped to preserve the cul­tural features of different ethnic groups.