Головна Історія Інтелігенція і влада НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
joomla
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Діденко

Актуальність дослідження діяльності Народного Руху Укра­їни визначає не тільки той факт, що рухівці за результатами парламентських виборів 2006 року увійшли в третю за поту­жністю силу в парламенті і поповнили лави сучасної політич­ної еліти. Народний Рух України виник в період “перебудови” 1985 — 1991 років, коли під впливом демократизації та глас­ності відбулись кардинальні зрушення у суспільно-політично­му житті; своєю діяльністю Рух впливав на ці зрушення і був активним політичним актором.

Дослідженням історії та діяльності Народного Руху Украї­ни активно займається колектив кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету. На базі цієї кафедри було організовано і проведено шість нау­кових конференцій, залучено до вивчення рухівської пробле­матики декілька десятків науковців з різних вищих навчаль­них закладів країни. Сучасні наукові дослідження рухівської проблематики спираються на праці, безпосередньо присвяче­ні історії та діяльності НРУ. Це праці О. Гараня, В. Ковтуна, Г. Гончарука [1]. Опублікована також досить значна кількість праць як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, в яких висві­тлюється історія та діяльність Руху [2].

У даній статті автор намагається довести про визначний вне­сок Народного Руху України на етапі здобуття незалежності і на основі нових архівних даних показати Рух як авангардну силу, що зуміла об’єднати та консолідувати суспільство у дося­гненні стратегічної мети. Крім історіографічних джерел, автор використав матеріали Центрального державного архіву громад­ських організацій України.

Історія кожного народу має свої як трагічні, так і золотисті сторінки боротьби за незалежність своєї вітчизни. У боротьбі за незалежність України загинуло в нерівних боях багато кращих синів і дочок українського народу, не досягнувши заповітної мети. І тільки в 80-90-х роках XX століття виникли об’єктивні умови реальних змагань за визволення свого народу від залеж­ності метрополії. Та відомо, що об’єктивні умови є необхід­ними, але недостатніми для подолання сильного противника. Для цього потрібний потужний суб’єктивний фактор, який би політично підготував, організаційно згуртував і повів народ на відчайдушну боротьбу за незалежність. Саме за реалізацію цієї найважливішої складової національної ідеї — здобуття неза­лежності боровся Народний Рух України. НРУ в нових істо­ричних умовах спромігся зорганізувати й очолити визвольну хвилю українського народу за незалежність.

Як доводить професор Г. І. Гончарук, поява ідеї Руху була історично, соціально та психологічно обумовленою. Це явище зародилось у Києві серед інтелігенції, переважно в письменни­цькому середовищі, і набуло поширення на Україні [3].

Громадська хвиля, яка безпосередньо впливала на форму­вання Народного Руху, мала політичне забарвлення. Провід­ники національно-політичних сил були серйозно налаштовані на захист українських національних інтересів. Так, на мітингу 3 травня 1989 року Української Гельсінської спілки (УГС) та інших неформальних організацій лунали вимоги встановлен­ня національної символіки (жовто-блакитний прапор, тризуб) і надання підтримки Народному Руху України за перебудову [4]. Суспільно-політичним зрушенням в Україні сприяли як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. До перших відноситься загальна криза радянської системи, яка незворотньо вела до її розвалу, а також соціальне невдоволення трудящих своїм мате­ріальним, політичним, національним і духовним становищем. Напередодні виборів 1990 року Рух провів у м. Києві мітинг, у якому взяло участь більше 3 тис осіб, там марьоніли близько 20 жовто — голубих полотнищ та лунали лозунги “Голосуйте за Народний Рух України”, “Рух” проти кар’єристів, номенк - латурників, привілей, проти атомних станцій” та інші [5]. За організацію несанкціонованих мітингів та участь у них можна було потрапити за грати. Так, 22 травня 1989 р. українські націоналісти Чорновіл і Путько були арештовані по 15 діб кож­ний [6].

Організаційному оформленню національно-визвольного руху кінця 1980-х рр. в Україні сприяла наявність неформальних організацій, серед яких поважне місце зайняв Народний Рух України за перебудову. Оцінили Рух навіть протилежні йому сили. Завідуючий ідеологічним відділом ЦК Компартії О. По­пович у грудні 1989 року в інформаційній довідці повідомляв: “Найбільш багаточисельне об’єднання — Народний Рух Укра­їни за перебудову. Він має підтримку серед вищих, вчителів, лікарів, інженерної інтелігенції” [7].

У пресі повідомлялось “Кожний четвертий член Руху — ін­женерно-технічний працівник, кожний третій — представник творчої інтелігенції або викладач, кожний восьмий — учений” [8], що свідчило про неабиякий його творчий потенціал. Зна­чний вплив на процеси в Русі чинили представники УГС та Української народно-демократичної ліги.

Процес зародження Руху був складний, він уже висвітле­ний у названих дослідженнях. Тут маємо сказати про те, що проект програми цієї, тоді ще майбутньої громадсько-політич­ної організації, був справжні резонансним і спричинив на на­селення України надзвичайне політичне враження. Проголо­шення в основному документі таких понять, як гуманізація, демократизація, справедливість, суверенітет, адміністративно - командна система та аналогічні категорії свідчили про пере­осмислення політичних реалій і були доволі радикальними. Порівняльний аналіз проекту і першої програми Руху свідчить про еволюцію поглядів рухівців у підтримці та реалізації ідеї українського національного відродження. На час формування програми (до осені 1989 року) рухівці не заявляли про вимоги незалежної України, наголошувалося про федеративний устрій Союзу, республіканський госпрозрахунок, відродження націо­нальної культури. Ідея національної державності була висуну­та на Установчому з’їзді Народного руху України за перебудову (8-10 жовтня 1989 р.) [9]. Але правда і те, що повновартіс - ної незалежної батьківщини учасники з’їзду собі не уявляли. Можна назвати лише Левка Лук’яненко та В’ячеслава Чорно - вола, які зазначили природне право українського народу на власну незалежність, яка не завадить російському народові та іншим народам [10]. Та попри дипломатії у справах майбут­нього України все-таки знайшлася людина, яка відмучилася у мордовських таборах за вільнодумство, але не зреклася сво­їх переконань — В. В. Берладяну, що вже після позбавлення головуючим його слова встиг вигукнути таке: “Нам потрібна тільки незалежність. Якщо виходити із сьогоднішніх народ­них потреб, то незалежність — це мило, хліб, м’ясо. А для нас усіх — свобода особистості, розквіт культури й добробуту. Хай живе незалежна Україна [11]!”

Попри надзвичайно жорсткий тиск із боку існуючої вла­ди. Комуністичної партії рухівські ідеї оволодівали свідомі­стю трудящих України, які все частіше і масово готові були підтримувати політичні заходи Руху. Виникнення Руху спри­чинило могутній поштовх для створення низки політичних партій та громадських організацій в Україні, які у своїх про­грамних документах так чи інакше ставили вимоги незалеж­ності України.

3 цією метою члени Руху організовували заходи, які носили відверто політичний характер. Серед низки політичних заходів Руху найпереконливішим був “живий ланцюг” між Києвом і Львовом у неділю, 21 січня 1990 року. Він був присвячений річниці об’єднання 22 січня 1919 року Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки у єдину державу. Керівники НРУ І. Драч, Ю. Бадзьо, М. Горинь ви­ступали на установчому з’їзді української студентської спілки вони підкреслили “свою зацікавленість у студентських масах та забезпечення перемоги “Руху” на виборах 1990 року прове­дення масової акції — створення людського ланцюга від Києва до Львова 22 січня [12]. А секретаріат НРУ випустив листівку, в якій закликав до боротьби за економічну й політичну незале­жність України.

В Києві мітинг відбувся “при незліченній людності з усіх ку­точків України” на майдані біля Софіївського собору, де сімде­сят один рік тому вперше було проголошено соборність України і звідкіля починався живий ланцюг тепер. На мітингу, який вів Д. Павличко, виступили О. Гончар, Ю. Мушкетик, П. Мовчан,

В. Яворівський. Мітинг прийняв резолюцію, в якій пропонува­лося 22 січня вважати святом Соборності України. Ця подія ви­явилась настільки вражаючою, що навіть щедра на чорні фарби комуністична преса була змушена визнати її як значний успіх Руху. Відгуки про свята соборності притамували інформацію як про день смерті В. І. Леніна, так і про мітинг, присвячений 72-й річниці січневого повстання арсенальців [13].

Не менш значним заходом після свята Соборності Укра­їни (таку оцінку давали керівники Руху) стало святкування 500-ліття Запорозької Січі. У святкуванні 500-річчя українсь­кого козацтва взяли участь “50 народних депутатів УРСР” — М. Горинь, І. Драч, І. Заєць, Д. Павличко, М. Поровський, Л. Танюк, Ю. Щербак, В. Яворівський та інші”[14].

Представники всіх українських земель вклонилися козаць­кій славі. На мітингу в Запоріжжі перший заступник Голо­ви Верховної Ради України І. С. Плющ свій виступ закінчив словами: “Слава рідній Україні”[15]. До заходів було залучено 115 тисяч чоловік. На мітингу 4 серпня біля могили Івана Сі­рка більшість виступаючих зверталися до “ідеї незалежності України”. Д. Павличко у своєму виступі наголосив: “Без зброї можна вибороти Україну” [16], а І. Драч підкреслив: “сила не в Верховній Раді, а в тому, що при підтримці народу Деклара­ція про державний суверенітет набула сили Конституційного закону. І тоді була б незалежність і непотрібен був би союзний договір” [17]. Серед інших заходів — численні мітинги освя­чення хреста на кургані “Пам’яті”, похід до могили літописця козацької слави Д. Яворницького та ін.

Раніше відмічалось, що положень про незалежність України не містили ні програма НРУ, ні інші документи, прийняті на першому з’їзді Руху. Зате знаходимо у документах Львівської, Хмельницької, Тернопільської крайових організацій вимоги прийняття нової конституції України, передачі землі селянам, національну символіку, скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль Компартії та інші [18].

Приклад у державотворенні ще задовго до прийняття держа­вотворчих законів показали керівні органи Львівської області. У березні 1990 року обласну раду нового скликання, яка нара­ховувала 200 депутатів, очолив безстрашний патріот України, один із керівників НРУ В’ячеслав Чорновіл. Так, 28 квітня Львівська обласна рада “вирішила визнати національними жо­вто-блакитний прапор і герб з тризубом” [19].

Звернемося до результатів його досліджень. С. Давимука, зо­крема, пише: “...Львівська обласна рада під головуванням В. Чо - рновола стала потужним двигуном політичних змін, джерелом політичних і економічних ініціатив, спрямованих на утверджен­ня національного й християнського. Регіон став притулком для переслідуваних церков і політичних організацій” [20].

Серед інших досягнень НРУ у створенні умови для форму­вання державних структур незалежної України слід називати той безперечний факт, що Рух став основою багатопартійності в Україні. Заклики”до багатопартійності” [21] пролунали ще на установчій конференції НРУ м. Києва та Київської області 1 липня 1989 року.

З лав Руху вийшла низка політичних угруповань. Серед них — Українська республіканська партія та Демократична партія України. У програмах цих партій були чітко зазначені вимоги незалежності України.

Отже, маємо достатньо підстав стверджувати, що створення громадсько-політичної організації національно-демократично­го спрямування Народного Руху України і його різноманітна політична діяльність розшатували устої тоталітарної комуніс­тичної системи. Уперше в історії Радянського Союзу на терені України з’явилася потужна громадсько-політична структура, яка була здатна кинути виклик системі. Діяльність Народного Руху України мала своїм позитивним критерієм масові виступи громадян на заклик НРУ. Багатотисячні маніфестації, мітин­ги, святкування суто українських національних дат формували в політичній свідомості у населення актуальність вимог суве­ренітету Батьківщини, впевненості у перемозі над деспотичним політичним устроєм.

Найкращим доказом актуальності й ефективності діяльно­сті Руху було прийняття 16 липня 1990 року Верховною Ра­дою України “Декларації про державний суверенітет України”. Це досягнення українського народу стало яскравим здобутком боротьби Народного Руху України за кращу долю вітчизни, у Програмі якої була вимога суверенітету України. Та досягнен­ня суверенітету хоч надихало патріотично-політичні структу­ри на активізацію за подальшу політичну боротьбу, але ще не створювало належних умов для створення підгрунття розбудо­ви самостійної держави. Попереду була важка політична робота за незалежність України. Саме цій найважливішій політичний проблемі у значній мірі був присвячений Другий з’їзд Народно­го Руху України. Він готувався й проходив в інших політичних умовах, ніж перший з’їзд. У зверненні наради страйкових ко­мітетів робітничих комітетів, що відбувся 1 жовтня 1990 р., до делегатів II з’їзду зборів Народного Руху вказувалось: “Вітаємо перетворення Народного Руху України за перебудову в Народ­ний Рух за здобуття незалежності України” [22].

У змінах до статуту, внесеного II зборами Руху, було вилуче­но слова за перебудову і вказана мета: “відновлення державної незалежності України, створення парламентськими методами демократичної держави”[23].

По-перше, за перший рік свого існування Рух довів свою впливовість на маси громадян і значно підвищив їхню соціаль­но-політичну свідомість та активність. Як зазначала газета На­родного Руху України “Час Руху” у зв’язку з його 16-річчям, “у перший рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну неза­лежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу й державності”. Особливу увагу в пропага­ндистській роботі Рух приділяв вихованню історією [24].”

По-друге, завдяки піднесенню, політичній активності гро­мадян України і значній організаційній та пропагандистській кампанії під час виборів у Верховній Раді було створено впли­вову фракції “Народна рада” та здобуто більшість мандатів у місцевих радах Західної України.

По-третє, сама свідомість рухівських керівників еволюціо­нувала у бік рішучих вимог незалежності України, що значно активізувало основну частину рухівців у боротьбі за незалеж­ність Батьківщини.

По-четверте, до свого другого з’їзду Рух підійшов значно очищений від тимчасових політичних подорожників, переду­сім з числа комуністів і позбувся зайвої витрати зусиль при прийнятті радикальних рішень.

По-п’яте, як зауважувалося вище, “Декларація про держав­ний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України при самовідданій боротьбі за неї фракції “Народної Ради”, на­дихала рухівців на більш рішучі кроки до прийняття заповіт­ної мети — незалежності України.

Склад учасників Другого з’їзду засвідчив про зростання по­літичного авторитету НРУ, його ідейний вплив на громадян України. Як і передбачено Статутом, з’їзд відбувся через рік після першого, точніше, 25-28 жовтня 1990 року в Києві, у палаці культури “Україна”.

У результаті дискусій, часто емоційних, з’їзд прийняв низку документів. Зокрема шість ухвал, 12 звернень, дві заяви, які безпосередньо чи опосередковано “працювали” на формування незалежницького мислення громадян України. Виступаючи на з’їзді, Патріарх УАПЦ Мстислав, указуючи майбутню роль церкви на відродження України наголосив:”Україна — це не десерт, а та серцевина, навколо якої мають гуртуватися люди, що прагнуть відродження української нації” [25]. В. Черняк стверджував на з’їзді “Влада для нас — не ціль, а засіб. Рух, приречений на владу” [26]. В газеті “Молода гвардія” за 31 жо­втня 1990 року про підсумки II зборів НРУ вказували, що об’єднує такі різні організації Рух лише тому, “що мета в них одна — побудова незалежної, суверенної Української держави” [27]. Рух своїми діями переконував у незворотності здобуття Україною незалежності.

Зупинимося, зокрема, на змінах до Програми НРУ. Сама Програма не зазнала суттєвих змін, за винятком того, що зни­кли тільки назви обох розділів. Зате в результаті одинадцять параграфів Програми, що були обрамлені вступною частиною та висновками положень, стали рівноцінними розділами. Але це були, так би мовити, формальні зміни.

Та головніші зміни змістовні: якщо у першому варіанті ста­вилася мета “...створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на під­ставі нового Союзного Договору”, і було ще багато положень аналогічного характеру, то змінена Програма — визначала мету Руху у двох чітких положеннях:

- досягнення державної незалежності України;

- створення ненасильницькими методами демократичної ре­спубліки.

Відповідним чином сказано про партію. Якщо в Програмі першої редакції стверджувалось: “Рух підтримує принципи радикального оновлення суспільства, проголошені 27 з’їздом КПРС, 19 партконференцією, першим з’їздом народних депута­тів СРСР”, то в останній редакції про партію згадувалось тіль­ки в негативному плані. Наприклад, перераховувались п’ятна­дцять страшних трагедій, скоєних в Україні, і завершувався абзац виразним висновком: “Такі далеко не всі злочини розбу­дованого під керівництвом КПРС тоталітарного режиму проти українського народу “.

Про оновлення соціалізму вже мова не йшла. Навпаки, була вимога безкоштовно передати державні підприємства у влас­ність громадян України. Якщо в першій редакції Програми аб­ревіатура УРСР уживалась 46 разів, то в новій — усього 4 рази і то там, де йшла мова про офіційні, документальні факти [28].

Отже, маємо підстави стверджувати, що значення Другого з’їзду НРУ передусім у тому, що на ньому була запрограмова­на вимога незалежності України. До такого рішення Рух ішов більше року без кровопролиття та небезпечної напруги в суспі­льстві. Положення про незалежність Батьківщини у Програмі найголовнішої громадсько-політичної організації свідчило про те, що народ України все свідоміше обирав свій шлях до свобо­ди і ставив межу самому визначати свою долю.

Саме явище Другого з’їзду Руху стало фактором подальшої політичної активності громадян, своєрідним станом прискоре­ного руху до заповітної мрії кожного українця — незалежної вітчизни. Після Другого з’їзду НРУ зробив чимало для пода­льшої консолідації суспільства, його згуртованості напередо­дні вирішальних дій у боротьбі з противниками незалежності України. Значна організаційна робота була здійснена з підго­товки Всеукраїнського культурологічного походу “Козацькими шляхами” влітку 1991 року, а також молодіжного обміну й оздоровлення дітей за участю об’єднання українців Польщі та НРУ; по областях було розподілено 100 тисяч примірників Бі­блії українською мовою, що надіслала в порядку добродійної акції Німеччина [29].

Рух намагалися дискредитувати після проведення II всеук­раїнських зборів. ЦК Компартії України видав брошуру Заве- рнивовка П. Р. [30] “По делам его судите его” [31], незважа­ючи на те, що інститут політичних досліджень ЦК Компартії України вказав що вибрана форма подачі матеріалу навряд чи приємлема і поставив під сумнів тези по дискредитації Руху. Однак пасквіль побачив світ з благословення ЦК Компартії.

Переконливо, цілеспрямовано і рішуче діяв Рух у долено­сні для України дні. Це особливо проявилось під час спроби державного перевороту 19-23 серпня в Москві так званим Дер­жавним Комітетом із надзвичайного стану. Як відомо, першим серед офіційних (та й неофіційних) осіб, правда, під кінець ро­бочого дня 19 серпня, зробив заяву Голова Верховної Ради Ле­онід Кравчук. Він трохи заспокоїв громадян тим, що в Україні не проголошується надзвичайний стан.

20 серпня 1991 року прийняла звернення до народу України Народна Рада. Того ж таки дня був прийнятий документ “Ві­дозва наради представників Народної Ради та демократичних організацій України”, який підписав голова НРУ Іван Драч. Очевидно, тоді ж була заява Народного Руху України.

У спілці письменників України відбулося чотири прес-кон­ференції. Уже на першій прес-конференції В’ячеслав Чорновіл у статусі народного депутата України зазначив найголовніше про те, що в країні відбувся державний антиконституційний переворот, у якому, з усього видно, задіяні КДБ, міліція та армія.

Услід за Рухом відповідні заяви з приводу антидержав­них подій прийняли всі демократичні партії та організації України.

Львівська обласна рада народних депутатів першою з держа­вних структур оцінила події належно, прийнявши відповідні звернення. А ось Президії Верховної Ради України знадобилося аж півтори доби і три засідання, аби визнати те, що сталося. Про це все розповіла громадянам України “Літературна газета” 22 серпня 1991 року.

Верховна Рада прийняла постанову: “Про проголошення 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною дер­жавою” та “Акт проголошення незалежності України “.

Референдум було вирішено провести одночасно з виборами Президента України.

Відзначимо результати: за підтримку Акта висловились 90,32 відсотка з 84,18 відсотка від загалу включених до списку громадян. За В’ячеслава Чорновола проголосувало 23,27 грома­дян, що взяли участь у виборах.

Таким чином, маємо підстави стверджувати наступне, по - перше, Народний Рух України перший серед опозиційних гро­мадсько-політичних угруповань підняв прапор незалежності України і цілеспрямовано йшов до своєї програмової мети.

По-друге, НРУ став наймасовішою громадсько-політичною організацією, що нараховувала сотні тисяч членів і симпатиків Руху. Саме вони стали тим осереддям, яке забезпечувало мо­гутній поступ до незалежності України. Слід надати належне рухівцям із західних областей України, які складали перева­жну більшість членів НРУ, вели потужну агітаційно-пропага­ндистську роботу та у вирішальний момент на з’їздах партії забезпечували прийняття програмних документів.

По-третє, НРУ невгамовно формував політичну свідомість, незалежницьке мислення громадян України, спираючись на факти героїчного минулого та несправедливого, колоніального стану Вітчизни.

По-четверте, рішучі дії керівників руху під час спроби дер­жавного перевороту сприяли тому, що Верховна Рада прийняла документи про незалежність України.

По-п’яте, переконливим доказом ефективності політико-ви - ховної роботи НРУ серед громадян стало те, що народ повірив рухівцям, підтримав їх гасла і рішуче проголосував за незале­жність України.

Отже, джерела підтверджують значний внесок Народного Руху у здобуття незалежності України та утвердження цієї ідеї в українському суспільстві одночас вони відкривають широкі перспективи для вивчення діяльності крайових організацій на основі місцевих архівних матеріалів.

Джерела та література

1. Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності. — К.,

1992. — 48 с.; він же. Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). — К.: Либідь, 1993. — 200 с.; Ковтун В. Історія Народного Руху України. — К., 1995. — 382 с.; Гончарук Г. Народ­ний Рух України. Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — 378 с.

2. Камінський А. На перехідному етапі: “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний універси­тет, 1990. — 624 с.; Литвин В. Політична арена України: Дійо­ві особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994. — 495 с.; Прокоп М. Напередодні незалежної України. — Нью-Йорк. — Львів: НТШ,

1993. — 502 с.; Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Бойко О. Д. Україна в 1985 — 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 306 с.

3. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — С. 56.

4. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2555. — Арк. 21.

5. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2555. — Арк. 174, 175.

6. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2555. — Арк. 26.

7. ЦДАГОУ Фонд 1. опис 32 справа 2555, стр. 188

8. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — С. 56.

9. Гончарук Г. І., Шановська О. А. Національна ідея і Народний Рух України: Монографія. — Одеса: Астропринт, 2004. — С. 95.

10. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2658. — Арк. 166.

11. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2658. — Арк. 167.

12. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2864. — Арк. 1.

13. Гончарук Г. Історія. — С. 80.

14. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2864. — Арк. 2.

15. Там само.

16. Гончарук Г. Історія. — С. 83.

17. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2751. — Арк. 77.

18. Давимука С. В’ячеслав Чорновіл — державотворча діяльність на Львівщині // Народний Рух України: місце в історії та політиці. Матеріали VI Всеукраїнської наукової конференції 16-17 вересня 2005 р., м. Одеса. — Одеса: Астропринт, 2005. — С. 49-50.

19. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2658. — Арк. 91.

20. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2768. — Арк. 104.

21. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2768. — Арк. 110.

22. Час Руху. — 2005. — № 23.

23. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2769. — Арк. 15.

24. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2769. — Арк. 32.

25. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2769. — Арк. 66.

26. Другі Всеукраїнські Збори Народного Руху України 25-28 жовтня 1990 року. Стенографічний звіт. — К., 1991. — С. 4-6.

27. Архів Центрального Проводу НРУ. Ухвали Центрального Проводу Руху. — Арк. 43.

28. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2769. — Арк. 6.

29. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 32. — Спр. 2769. — Арк. 7.

30. Там само.

31. Там само.

Анотації

Диденко Ю. В. Народный Рух Украины на начальном этапе борьбы за независимость.

В статье на основе архивных материалов раскрыто, как Народ­ный Рух Украины, подняв на свои знамена идею независимости Украины, целеустремленно достиг своей программной цели.

Didenko Y. V. Narodnyj Rukh Ukrainy in the initial stage of the struggle for independence.

Using the archive materials as a basis for the investigation, the article exposes how Narodnyj Rukh Ukrainy, having set up the idea of independence of Ukraine as their primary objective, have purpose­fully reached the goal.


Похожие статьи