Головна Історія Інтелігенція і влада ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (1991-2004 РР.)
joomla
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (1991-2004 РР.)
Історія - Інтелігенція і влада

Л. І. Полякова

В механізмі здійснення державної влади Президент України взаємодіє не тільки з органом законодавчої влади — Верховною Радою України, основні його повноваження стосуються органів виконавчої влади.

Мета даного дослідження полягає у спробі докладніше роз­глянути проблему взаємовідносин інституту глави держави з системою органів виконавчої влади на певному історичному етапі, а також більш ретельно висвітлити питання щодо право­вих основ діяльності окремих складових елементів виконавчої гілки державної влади, спираючись на архівний матеріал та офіційні урядові вісники.

Виконавча влада є однією з гілок єдиної системи держав­ної влади. Спроби цілковито відокремити (і тим більше про­тиставити) її від інших інститутів державної влади (чи то від інституту глави держави, чи від законодавчої влади) призводи - тимуть лише до спотворення сенсу і змісту виконавчої діяль­ності. Адже принцип поділу влади “працює”, як пише Ю. То- дика, лише за умови взаємодії різних гілок влади, а не за їх конфронтації. Вчені Ю. Тодика та В. Яворський досліджували конституційно-правовий статус Президента України [1].


На питанні взаємодії гілок влади неодноразово наголошував і Президент України Л. Кучма, визначаючи найнебезпечнішою загрозою для державної влади в Україні суперечки всередині самої влади. Ця ж думка висловлена і в посланні Президента України до Верховної Ради “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000—2004 роки”, в якому зазначалося, що “адміністративна реформа не може зводитися лише до утвердження оптимальної структури органів виконавчої влади, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату... основна мета адміністративної рефор­ми полягає у створенні цілісної ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної пра­вової держави” [2, с. 254].

Актуальність висвітлення конституційно-правових про­блем взаємодії інституту глави держави (президента) з орга­нами виконавчої влади в Україні зумовлюється не лише суто теоретичними міркуваннями щодо розбудови певної найбільш оптимальної конструкції взаємодії різних елементів у системі державної влади у зв’язку з оголошенням проекту нової на­родної Конституції України, а й рядом суто практичних мірку­вань. А. А. Коваленко наводить деякі з них.

По-перше, міра розробки правової регламентації повнова­жень президента у сфері виконавчої влади, а також його вза­ємодії з органами, що її репрезентують, дає змогу запобігти виникненню численних правових колізій, які призводять до порушення ритму впливу права на суспільні відносини, а та­кож до зниження ефективності діяльності системи виконавчої влади, нечіткості визначення повноважень президента стосов­но органів державної виконавчої влади, зумовлюватиметься не­можливістю встановити, що саме являтиме собою “управляюча підсистема”.

По-друге, пострадянський характер стану державної влади в Україні спричинив процес надання широких повноважень ін­ституту президента. Аналізуючи текст Конституційного догово­ру можна дійти висновку, що згідно з цим документом Україна фактично перетворювалася на президентську республіку. Осно­вними аргументами на користь цієї тенденції, як правило, є міркування: а) щодо ефективності проведення демократичних реформ, які можуть запроваджуватися лише за умови наявнос­ті сильної президентської влади; б) щодо необхідності утворен­ня міцної структури державного управління для виходу країни з кризи. До речі, аналіз технології прийняття правових рішень з погляду їх оперативності дав підстави дійти висновку про те, що на період дослідження чи не найбільш дієвим інструментом оперативного правового регулювання в Україні є саме укази Президента України. Все це дало змогу деяким політикам ви­значити його як найбільш впливову за обсягом та повноважен­нями владу в Україні. Більш того, на думку деяких дослідни­ків, у сучасній Україні є підстави говорити навіть не про два, а про три центри (Президент України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів), що потребують чіткого розмеж­ування в полі виконавчої діяльності.

По-третє, сам факт запровадження в Україні адміністратив­ної реформи передбачає вирішення проблеми чіткого відокрем­лення: а) компетенції Президента та органів виконавчої влади; б) компетенції Кабінету Міністрів України та інших централь­них органів виконавчої влади. Таким чином, стан правового забезпечення системи державної влади в Україні характери­зується двома аспектами: з одного боку, повноваження різних гілок влади ще й досі чітко не визначені і не розподілені, а з другого — спостерігається недостатній рівень законодавчого за­безпечення функціонування системи органів виконавчої влади та статусу глави держави (до речі, остання проблема, як до­водить С. Серьогіна, актуальна практично для всіх пострадян­ських держав) [2, с. 254; 3].

Суть проблеми поділу державної влади полягає не тільки у науково обґрунтованому розведенні функцій різних владних гі­лок, а, що не менш важливо, у висвітленні їх взаємодії, оскіль­ки поділ державної влади не заперечує і не повинен заперечу­вати її єдності.

Водночас оскільки виконавча влада, за словами політоло­гів, є за своєю структурою і функціями найскладнішою з усіх гілок державної влади, і саме від неї значною мірою залежить вирішення економічних, соціальних та інших проблем україн­ського суспільства, то науковці, як політологи, так і історики, повинні мати на меті всебічно дослідити її внутрішню побудо­ву, способи взаємодії її ланок та основні функції, її складові їх елементів. Важливим моментом залишається проблема вза­ємодії виконавчої влади з іншими гілками державної влади, особливо з Президентом України.

Статус та компетенція інституту президентства безпосеред­ньо залежать від таких ознак, як форма державного правлін­ня, політичний режим, форма державного устрою тощо, а тому будь-яке дослідження його ролі та характеру взаємодії насам­перед із виконавчою владою залежить від конкретної політико - правової конституції кожної окремої держави.

Така проблема, як взаємозв’язок між формою правління та главою держави, стала предметом політико-правових розробок ще з часів античності. Недарма одними з головних цілей свого діалогу “Закони” Платон називав розгляд законів, які мають визначати суспільне життя та опис “найкращої” форми здій­снення влади [4].

Так само проблема пошуків найоптимальнішої форми прав­ління у поєднані з характеристикою того, хто саме має здій­снювати владу і виконувати функції глави держави (це, як писав Платон, має бути правитель “мужній, розсудливий та розумний”), посідає одне з центральних місць і в його діало­

Зі “Держава”. Аналізу тих самих питань присвячені і перші книги “Політики” Арістотеля, в яких він описує два типи ре­алізації функцій глави держави за умов монархічної форми правління: тиранічний чи “неправильний” і царський чи “пра­вильний” [5].

Фактично весь розвиток світової політико-правової думки переконливо свідчить про те, що інтерес до цієї проблеми май­же ніколи не зникав (ані в середньовіччі, ані в добу Відроджен­ня, ані в Новий час).

Повноваження Президента України щодо формування і функціонування органів виконавчої влади визначені консти­туційно. З прийняттям нової моделі Конституції 1996 року в суспільстві з’явилася надія на формування ефективно працю­ючої системи органів виконавчої влади. Був реалізований про­ект відокремлення органів виконавчої влади від інших видів державних органів, була, як вважали після прийняття Кон­ституції, врахована складність у специфічності відносин між Президентом України та органами виконавчої влади. Сьогоден­на політична ситуація, складні взаємовідносини між гілками влади показують, що, на жаль, складність взаємовідносин була врахована неповністю, тому виникає необхідність внесення змін до Конституції України. Президент України за своїм реальним становищем не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави. Щодо Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади:

- Президент України визначає керівника Кабінету Міністрів України;

- Президент бере участь у формуванні уряду шляхом визна­чення його членів;

- Президент України вирішує питання відповідальності уря­ду. Президент, не очолюючи і не будучи главою виконавчої влади, наділений широким колом повноважень вищої виконав­чої влади (він є Верховним Головнокомандувачем, має право видавати укази, має право законодавчої ініціативи, призначає значну кількість вищих посадових осіб держави).

Н. Г. Плахотнюк та В. І. Мельниченко аналізують думки українських науковців, зокрема Б. Г. Авер’янова, вважають, що в даному випадку Президент України виступає як носій повноважень виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади функціонально — через певний обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади, на відміну від носія виконавчої влади, якими є конституційно визначені органи ви­конавчої влади [6;7] .

Стаття 114 ч. 1 Конституції України визначає склад Кабі­нету Міністрів, але Президент України своїми указами визна­чає перелік міністрів, які входять до складу Кабінету Міністрів [8; 9]. Відсутність законодавчого регулювання становища Ка­бінету Міністрів саме в аспекті формування його посадового складу призводить до надання Президентом України статусу міністра керівнику Секретаріату Кабінету Міністрів України чи позбавлення його такого статусу чи включення до складу уряду “міністрів без портфеля”. За ст. 106 п.9 Конституції України глава держави призначає Прем’єр-міністра України після можливого проведення консультацій з головами депутат­ських фракцій і груп, за згодою Верховної Ради, припиняє по­вноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку. В даному випадку проявляються повноваження Президента України по формуванню уряду. У разі відхилення кандидатури, внесеної Президентом, він після можливих по­літичних консультацій вносить нову кандидатуру, також має право запропонувати ту саму кандидатуру [7, с. 17].

Діяльність Президента України по формуванню уряду не при­пиняється з призначенням Прем’єр-міністра, він призначає чле­нів Кабінету Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України (ст. 106 п.10 Конституції України). По кожній канди­датурі Президент видає указ. Особливістю цього призначення є специфіка посад, на які здійснюється призначення. Якщо по­сади Прем’єр-міністра, першого віце-прем’єра та віце-прем’єрів є виключно урядовими, призначення відбувається саме на ці урядові посади, то посади міністрів, з одного боку, посади ке­рівників центральних органів виконавчої влади (міністерств), а з іншого — посади урядові. Призначення останньої категорії урядовців відбувається не на посади членів уряду, а на посади міністрів, що автоматично передбачає членство в уряді.

Конституцією України передбачені певні обмеження щодо входження до складу уряду. Члени Кабінету Міністрів не мо­жуть бути народними депутатами України або мати інший представницький мандат, не можуть поєднувати свою діяль­ність з іншою роботою (але, як показує історичний досвід, це виконується тільки формально на папері), окрім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу ке­рівного органу чи наглядової ради підприємства чи організації, що мають на меті одержання прибутку.

Крім призначення членів виконавчої влади Президент Украї­ни має і право припиняти повноваження Прем’єр-міністра та мі­ністрів уряду. Приклади того, як Президент України скористав­ся цим правом можна знайти в історії сучасної України. В цьому проявляється політична відповідальність членів уряду.

Посади членів Кабінету Міністрів належать до політичних, статус яких не визначається Законом України “Про державну службу”, тому повинні бути розроблені умови і підстави при­пинення повноважень на цих посадах. У той же час кожен член Кабінету Міністрів має право з особистих або з політичних при­чин припинити свої повноваження в уряді.

Президент може прийняти відставку як Прем’єр-міністра, так і інших членів уряду або відставку уряду в цілому. Але для кожної з цих категорій є певні особливості. Заява про від­ставку члену Кабінету Міністрів подається Президенту України через Прем’єр-міністра з висновками останнього про можли­вість відставки. Така відставка не має ніяких наслідків для уряду в цілому і її у всякому випадку можна охарактеризувати як добровільну. Заява про відставку Прем’єр-міністра подаєть­ся безпосередньо Президенту України, який вирішує питання про її прийняття чи відмову в ній. У випадку прийняття від­ставки разом з Прем’єр-міністром іде у відставку весь склад уряду. Така відставка теж носить добровільний характер. Як добровільна може бути охарактеризована і відставка уряду у формі складення повноважень перед новообраним Президентом України.

Встановлений конституційно принцип добровільності від­ставки Прем’єр-міністра чи члена Кабінету Міністрів України водночас на практиці не завжди дотримується. Про це, зокрема, свідчить формулювання п. 1 Указу Президента України “Про від­ставку Кабінету Міністрів України” від 16 листопада 2002 року № 1050/2002, відповідно до якого повноваження А. Кінаха як Прем’єр-міністра України припиняються “у зв’язку з прийнят­тям рішення про його відставку” [6, с. 95].

Вимушена відставка тільки по відношенню до уряду в ці­лому. Така відставка відбувається за заявою Прем’єр-міністра про відставку Кабінету Міністрів України. Передумовами для цієї відставки є: рішення Президента України чи прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри уряду, яка при­ймається за пропозицією не менш як 1/3 народних депутатів, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Ця вимушена відставка уряду може бути охарактеризована як форма колективної відповідальності уряду перед Президентом чи парламентом (ст. 113 ч. 2 Конституції України). Однак кон­ституційно підстави відповідальності Кабінету Міністрів перед Президентом не визначені.

Таким чином, аналіз джерельно-правової бази, історіогра­фічного матеріалу дозволяє зробити висновок, що в галузі фор­мування уряду і визначення його долі Президент України має значні установчі та кадрові повноваження. При формуванні уряду України Президент отримує згоду парламенту лише на призначення Прем’єр-міністра, а інших членів уряду призна­чає за поданням Прем’єр-міністра, маючи змогу відхилити за­пропоновані кандидатури. Одночасно Президент України може відправити уряд у відставку у будь-який момент, не погоджую­чи це з парламентом.

Повноваження Президента України щодо функціонування Кабінету Міністрів України, взаємодії Президента та органів виконавчої влади випливають з обов’язковості для виконання останніми актів глави держави та положень президентських послань до Верховної Ради України. Уряд України здійснює свої дії виходячи з законів України і відповідних актів Пре­зидента. Іноді безпосередні завдання Президент України може ставити перед урядом у своїх дорученнях. Досить довгий пе­ріод, навіть після прийняття Конституції України, глава дер­жави мав право головувати на засіданнях Кабінету Міністрів і відповідно ставити перед урядовцями завдання. Це його право випливає з ч. 2 ст. 13 постанови Кабінету Міністрів України від 8 липня 1993 року № 523 “Питання організації роботи Кабіне­ту Міністрів України”. Право головувати Президента України на засіданнях уряду у Тимчасовому регламенті Кабінету Міні­стрів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів № 915 від 5 червня 2000 року, вже не передбачено [6, с. 96].

В системі взаємодії Президента та уряду є певні недоліки, які дозволяють главі держави скасовувати акти уряду Украї­ни. Наприклад: право Президента скасовувати акти останнього (ст. 106 п.16 ч. 1 Конституції України). Чинна Конституція не дає переліку цих актів і підстав для їх скасування, хоча норми попередньої Конституції (п.7-2 ст. 114-5) і Конституційного Договору (п. 6 ст. 24) [10,арк.1-53] надавали це право Прези­дентові України за умови невідповідності актів уряду Консти­туції і законам України та указам і розпорядженням Президен­та. З іншого боку, це повноваження Президента України може бути охарактеризоване як реалізація контрольної функції гла­ви держави, що спрямоване на реалізацію його статусу як га­ранта. На користь цього говорить, наприклад, Указ Президента України “Про скасування розділу XVIII додатка № 1 постано­ви Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2001 року № 134” від 27 лютого 2001року № 119/2001 [6,с. 97]. Повноваження Президента України по формуванню і щодо функціонування центральних органів виконавчої влади, до системи яких вхо­дять: міністерства, державні комітети та центральні органи ви­конавчої влади зі спеціальним статусом, полягають: 1) в утво­ренні, реорганізації та ліквідації за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених на утримання органів ви­конавчої влади; 2) в призначенні керівників центральних орга­нів виконавчої влади за посиланням Прем’єр-міністра та при­пиненні їх повноважень.

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльнос­ті мають керуватися конституційними законами України та актами Президента України і уряду. Відсутність закону про центральні органи виконавчої влади фактично приводить до нормативного регулювання питань їх формування та діяль­ності Президентом України. З питань їх утворення, реорга­нізації, ліквідації Президент України видає укази, якими за­тверджується також положення про новосформований орган центральної виконавчої влади. Останні укази Президента з цього торкаються питання реорганізації всієї системи цен­тральних органів виконавчої влади. Ліквідація, як і утворен­ня та реорганізація, центральних органів виконавчої влади відбувається за поданням Прем’єр-міністра України шляхом видання указів Президентом.

Практика функціонування Президента України свідчить і про встановлені самими ж президентськими указами повно­важення у взаємовідносинах з центральними органами вико­навчої влади по їх формуванню. Так, по відношенню до фор­мування центральних органів виконавчої влади Президент України наділив себе правом утворювати у їх структурі спеці­альні структурні підрозділи (департаменти (служби)) та здій­снювати загальне керівництво ними, яке полягає, насамперед, у призначенні на посади та звільненні з посад їх керівників за поданням керівника центрального органу виконавчої влади, здійсненні контролю за діяльністю цих структур та звітуванні їх керівників перед Президентом.

Президент України призначає керівників центральних ор­ганів виконавчої влади (міністрів, їх заступників, голів дер­жавних комітетів та центральних органів виконавчої влади спеціальним статусом, їх заступників), керуючись поданням Прем’єр-міністра відповідно до Порядку розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільненням з посад керівників, заступників керівників центральних органів вико­навчої влади, а також голів місцевих державних адміністра­цій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 року № 1658. Серед центральних органів ви­конавчої влади особливе місце відводиться трьом з них, які ви­значені у Конституції України, а саме Фонду державного майна України, Антимонопольному комітету України, Державному комітету телебачення та радіомовлення України. Призначення на посади та звільнення з посад голів цих центральних органів здійснюється главою держави лише за згодою Верховної Ради України. Необхідність такої процедури узгодження кандидатур на ці посади випливає із статусу органів, які ці посадові особи будуть очолювати. Саме з цими органами пов’язано вирішення питань державної власності, власності народу України, питан­ня розвитку конкуренції і не допущення встановлення монопо­лій у виробництві на внутрішньому ринку, питання збирання, передачі і надання інформації (насамперед, тієї, що стосується діяльності органів і посадових осіб держави) населенню.

Укази Президента України з питань призначення керівників центральних органів виконавчої влади підлягають скріпленню підписом Прем’єр-міністром.

Повноваження керівників ЦОВВ (крім міністрів) Президент України має право прийняти з підстав, окреслених у ст. 30 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року, відповідно до якого голови держкомітетів та голови ін­ших центральних органів виконавчої влади віднесені до першої категорії посад службовців. Для припинення їх повноважень і відповідно прийняття Президентом рішення з цього питання існують і загальні підстави, передбачені Кодексом законів про працю України.

Керівники центральних органів виконавчої влади несуть пер­сональну відповідальність перед Президентом і урядом за стан справ у доручених їм сферах управління. Відповідно до статусу міністри є членами Кабінету Міністрів України і тому їх від­повідальність перед Президентом України є двоякою: з одного боку, персональна як керівника центрального органу виконав­чої влади (міністерства), з іншого — солідарна як члена уряду.

З проаналізованих повноважень глави Української держа­ви щодо центрального рівня виконавчої влади також є очевид­ним значний його вплив на цю систему. Крім того, у практи­ці функціонування інституту Президента України є приклади його зростання.

Враховуючи функції, які покладалися на державних секре­тарів (у Кабінеті Міністрів України державний секретар очо­лює секретаріат уряду, у міністерствах державний секретар керує роботою функціональних і допоміжних структурних під­розділів, тобто фактично всім органом), можна було зробити висновок про безпосереднє формування Президентом України виконавчої влади та здійснення управління нею.

Ліквідація інституту державних секретарів Указом Прези­дента України “Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади” від травня 2003 року № 434/2003 ніяким чином не позначилася на визна­ченні кола керівників: відновлено посади перших заступників і заступників міністрів, які як і заступники керівників інших центральних органів виконавчої влади належать до числа ке­рівників і їх призначення на посади є прерогативою глави дер­жави.

Центральні органи виконавчої влади в Україні, за своїм ста­тусом, мають бути безпосередньо чи опосередковано підпорядко­вані Кабінету Міністрів. Як свідчить історія, певні виключення з цього правила були встановлені указами Президента України. Однак відповідно до Указу Президента України “Про підви­щення ефективності системи державної служби” № 208/2000 від 11 лютого 2000 року головне управління державної служби підпорядковується безпосередньо главі держави. Підконтроль­ною і підзвітною лише главі держави є Національна комісія регулювання електроенергетики.

Окреслені установчі, кадрові та контрольні функції глави держави щодо центральних органів виконавчої влади доповню­ються визначенням Президентом форм взаємодії між цими ор­ганами.

Таким чином, Президент України у визначений період до­слідження мав як кадрові, так і політичні повноваження щодо органів виконавчої влади. За Конституційним договором по­літична система України отримала “сильного” Президента та “слабкого” Прем’єр-міністра. Загострюються політичні про­тистояння. Одним з таких напрямків протистояння з червня 1995 року стали стосунки Прем’єра та Президента. Однак, як показала історія, з прийняттям Конституції 1996 року кон­флікт між гілками влади не зникає, не зникають протистояння між Президентом і Прем’єром.

Джерела та література

1. Тодыка Ю. Н. Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно­правовой статус / Ю. Н. Тодыка, В. Д. Яворский — Харьков: Факт, 1999. — 255 с.

2. Коваленко А. А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучас­ному етапі: теорія і практика: Монографія/ А. А. Коваленко. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — 508 с.

3. Серьогіна С. Г. Питання нормотворчої діяльності Президента Укра­їни / С. Г. Серьогіна // Проблеми законності. Республіканський науковий збірник. — Харків,1999. — Вип. 37. — 243 с.

4. Платон. Государство [Електронний ресурс] / Платон — М., 1971. — Режим доступу ЬИ //Www. philosophy. ru/library/plato/02/

5. Аристотель. Политика [Електронний ресурс] / Аристотель. — Ре­жим доступу ЬН // Www. philosophy. ru/library/pоlit/

6. Плахотнюк Н. Г. Інститут президентства в Україні: становлення і розвиток / Н. Г. Плахотнюк, В. І. Мельниченко. — К., 2004. — 223 с.

7. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні / В. Б. Авер’я - нов — К.: Ін Юре, 1997. — 48 с.

8. Указ Президента України “Деякі питання формування складу Кабінету Міністрів України” від 17.08.1996 року // Урядовий кур’єр. — 1996. — 22 серп.

9. Указ Президента України “ Про склад Кабінету Міністрів Украї­ни” від 14.12.1996 року № 1228 // Урядовий кур’єр. — 1996. — 21 груд.

10. Архів Верховної Ради України. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 54676 арк. 1-53.

11. Архів Верховної Ради України. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 5467 арк. 1-116.

Анотації

Полякова Л. И. Особенности взаимодействия Президента Укра­ины с органами исполнительной власти (1991—2004).

Исполнительная власть рассматривается как одна из трех вет­вей власти. Исполнительная власть организовывает и направляет внутреннюю и внешнюю политику государства, обеспечивает ис­полнение законов, защиту прав и свобод человека. От взаимодей­ствия органов исполнительной власти, особенно Президента и пра­вительства, зависит полноценное развитие государства.

Polyakova L. I. The peculiarities of the president of Ukraine in­teraction with the bodies of executive power (1991—2004).

The executive power is examined as one of three branches of the government. The executive power organizes and directs the internal and the foreign policy of the state. It provides the execution of laws, the protection of the person’s rights and freedom. The full develop­ment of the state depends on the interaction of the government bodies and especially the president and the government.

Похожие статьи