Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА І ТВОРЕННЯ НАЦІЇ: РЕЦЕПЦІЯ «ШІСТДЕСЯТНИКІВ»
joomla
УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА І ТВОРЕННЯ НАЦІЇ: РЕЦЕПЦІЯ «ШІСТДЕСЯТНИКІВ»
Історія - Інтелігенція і влада

Т. М. Баклашова

Проблема національної еліти в її політичному та культурно­му аспектах надзвичайно актуальна для сучасного українського суспільства. Епохальний вибір власного шляху, що здійснюєть­ся сьогодні Україною, ставить до проводирів нації як ніколи високі вимоги і водночас спонукає науковців до осмислення сутності та ролі національної еліти в історії й культурі. Акту­альність же обраного аспекту проблеми визначається особливим статусом покоління «шістдесятників» як культурно-політичного феномену у сьогоденні. Виступивши творцями й охоронцями національної самосвідомості за часів своєї молодості, залишив­шись вірними власним ідеалам в умовах політичної несвободи, активно долучившись до процесу державотворення в незалеж­ній Україні, вони сьогодні виступають духовним авторитетом для цілої нації. Тому дуже важливим видається дослідити саме їхні погляди на роль еліти в творенні національної ідеї.

Проблемою дослідження виступає, відповідно, саморефлек - сія покоління «шістдесятників», однієї з найбільш плідних і впливових частин українського суспільства, її самоаналіз влас­ної ролі в якості еліти нації та погляди її представників на загальну роль видатних особистостей і наділених моральною перевагою над масою груп в історії. Оскільки ці ідеї є вербалі - зованими насамперед у власних творах представників означе­ної групи, то предметом вивчення виступає масив публікацій і наукових праць, здійснених починаючи від 60-х років XX ст. і до сьогодення, що стосуються питання ролі еліти в історії на­роду. Згаданий період можна означити і як хронологічні рамки дослідження.

Історіографія проблеми складається насамперед з спогадів та публікацій самих «шістдесятників», написаних про своє по­коління та про його видатних представників переважно вже у незалежній Україні. Так, надзвичайно цінний матеріал да­ють твори Є. Сверстюка [1], І. Світличного [2], Л. Танюка [3], М. Коцюбинської [4] та ін. Водночас дуже об’ємним є масив публікацій, присвячених цьому поколінню як істориками, так і культурологами, літературознавцями та мистецтвознавцями. Не маючи можливості в обмеженому обсязі статті оглянути всі дослідження, відзначимо лише ті, у яких найбільше уваги при­діляється саме питанню світогляду «шістдесятників», а саме публікації Г. Касянова [5], О. Пахльовської [6], О. Зарецького [7], В. Мороза [8], В. Барана [9]. Ідейні підґрунтя опозиційної діяльності української інтелігенції 60-х рр. у згаданих роботах висвітлені досить ґрунтовно, проте аспект стосунків між на­ціональною елітою і народом, елітою і владою, історичної ролі еліти у формуванні нації досі не розглядався, незважаючи на свою актуальність.

Отже, вивчення ролі національної еліти в процесі націєтво - рення з точки зору покоління шістдесятих років може збага­тити не лише історичну науку, але й суміжні галузі — літера­турознавство, мистецтвознавство, культурологію, політологію тощо.

Беручи за основу визначення еліти, наведене Т. Бевз: «елі­та — це соціальна верства, меншість, представники якої мають соціальні та/або інтелектуальні якості, що дають їм змогу віді­гравати провідні ролі в суспільстві» [10], маємо змогу ствер­джувати, що в 60-ті роки XX ст. в якості еліти в українському суспільстві безумовно, виступала інтелігенція. Правляча полі­тична верства була далека від інтересів власного народу і від загальнолюдських цінностей взагалі, тому елітою вважатись не може, а лише панівною верствою, чия влада трималась на при­мусових заходах.

Інтелігенція ж 60-х тим і відзначалась від попередніх по­колінь, що мабуть, вперш за радянської доби усвідомила свою відповідальність за долю народу. Саме це й стало рушійним імпульсом до роздумів над роллю особистості в історії взагалі і в долі українського народу зокрема.

Певним ідейним підсумком для духовних пошуків україн­ського шістдесятництва може вважатись «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби [11]. Серед інших принципових для розуміння ідейного смислу діяльності цього покоління поло­жень в цій роботі є й практично сформована концепція стосун­ків між елітою і народом.

Насамперед відзначаються національні обов’язки кожного українця як запорука національного буття народу, і серед най­елементарніших названий обов’язок «знати і цінувати україн­ську історію, культуру, мову» [11]. Тобто вже найґрунтовніших принципах існування нації закладено свідоме знання власної історії особистістю, тобто національно-історична самоіденти - фікація. Обов’язок же правлячої комуністичної партії І. Дзю­ба вбачає в організації національного виховання і в подоланні наслідків колоніального становища України. Отже, суспільна група, що претендує на статус національної еліти, зобов’язана сформулювати і виконувати певну програму виховання народу на підставі накопичених народом культурних цінностей, інак­ше народ втрачає суверенність, а еліта, відповідно, свій соці­альний статус.

Прямим обов’язком політичної еліти є виступати від імені нації, нести відповідальність за її цілісність та історичне май­бутнє. Оскільки радянська еліта України, навпаки, намагалась на догоду загальносоюзному уряду чимскоріше ліквідувати будь-які національні ознаки власного народу, то шістдесятники відмовляють їй в праві бути проводирями народу, натомість бе­руть цю відповідальність на себе. Це самоусвідомлення в якості носіїв національної ідеї ґрунтується в екзистенційному дискур­сі шістдесятництва та в їх особливому розумінні ролі людини в історії: «Не додержуючись ленінських принципів національ­ної політики та національного будівництва, не виконуючи сво­їх власних законів та постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно- культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно - культурного будівництва і справді інтернаціоналістського ви­ховання, уряд Української PCP тим самим не виконує своїх прямих обов’язків перед українським народом, від імені якого діє і коштами якого диспонує і якому підзвітний» [11, с. 162].

Усвідомлення власного «я», що так гостро реалізувалось в літературній і мистецькій творчості шістдесятників, невід­дільно пов’язано з національною самоідентифікацією та пошу­ком свого місця в історії. Розуміння цінності свободи понад усе визначає для шістдесятників єдину можливість погляду на людину з точки зору історії, а саме як на суб’єкт історії. Цим вперше в українській філософській думці було знято за­початковану в XIX ст. традицію розуміння стосунків народу й еліти як об’єкту впливу і суб’єкту історичної відповідальності. У шістдесятників об’єкт історії та її суб’єкт злились в одному і тому самому індивіді: він сам виступає діяльним і відпові­дальним за наслідки своєї дії суб’єктом історичного процесу, і водночас його власне життя є об’єктом для застосування твор­чих зусиль з метою свідомого входження в історичний процес. Таким чином, вся нація перетворюється на сукупність вільних особистостей, кожна з яких є свідомим творцем історії.

В свою чергу, історія перетворюється на власне, суб’єктивне розуміння свободи і обов’язку перед нацією. Вільний вибір іс­торичного шляху визначає і відповідальність лише перед влас - ною долею. Ця доля повинна стати вибором, а свобода визначає цінність і неповторність кожної миті. Отже, здатність свідомо перетворити кожну мить власного життя на історично й екзис - тенційно значущий момент і визначає приналежність особис­тості до кола національної еліти. Багатьма із шістдесятників подібна здатність розумілась дуже близько до жертовності, сві­домої відмови від власних людських слабостей в ім’я служіння народу [1].

В багатьох літературних творах шістдесятників (наприклад, у Ліни Костенко, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Михай­ла Стельмаха тощо) історичної тематики проблема стосунків між елітою і народом вирішується через підкреслення індиві­дуальної відповідальності людини перед історією. Кожний із учасників історичних подій несе власну міру відповідальнос­ті за свої вчинки. Як тільки людина усвідомлює себе як осо­бистість, для неї втрачено можливість анонімної присутності в історії, вона стає активним учасником подій і зобов’язана виявляти розуміння наслідків своєї діяльності [6]. Іван Дзюба стверджує: «національна свідомість українця невіддільна від людського самопізнання» і звертає увагу на те, що все більше української молоді охоплено духовними пошуками, «бо відчу­ває, що її в чомусь обдурили і щось святе від неї приховали» [11, с. 162]. І ці пошуки приводять до впевненості в «своєму праві і обов’язку відповідати перед людством за свою соціаліс­тичну націю».

З відстані в кілька десятків років про те ж саме говорить Ліна Костенко у «Гуманітарній аурі нації» — про відповідаль­ність людини перед собою і перед історією, і як творця історії, і як її дослідника та хранителя історичної пам’яті [12]. Осо - бистісна відповідальність перед історією вперше стала одним з методологічних принципів історичного дослідження в творах істориків з когорти шістдесятників — Михайла Брайчевсько - го, Олени Компан, Валентина Мороза, Ярослава Дзири, Олени Апанович. В центрі уваги цих, без перебільшення, видатних ді­ячів української історії та історіографії особистість як творець та як інтерпретатор історичного процесу. їхнє ставлення до особистості в історії визначається ґрунтовною ідейною засадою руху шістдесятництва — визнанням свободи як онтологічної підстави людського буття.

Недаремно провідною темою досліджень згаданих авторів була доба козацтва, тобто час самовизначення нації і водночас період становлення в Україні гуманістичного світогляду Рене­сансу. Висвітлення феномену козацтва ґрунтується на уявленні про Запорозьку Січ як про українську козацьку державу, що відіграла провідну роль в європейській історії, і насамперед за­вдяки своїм демократичним традиціям та вшануванні свободи людини як найвищої цінності. Звідси випливало і несприйнят - тя створеної сталінськими посіпаками концепції «возз’єднання двох братніх народів» як мети визвольних змагань козацтва. Навпаки, всі згадані автори наполягають на тому, що Україна мала власний шлях, власний вибір і власну, окрему від росій­ської, історію.

Розуміння ролі еліти в історії народу визначається в історич­них творах періоду шістдесятництва поєднанням двох осново­положних засад, притаманних всьому культурно-політичному феномену шістдесятих років — духовного демократизму та ду­ховного аристократизму, тобто культу простої трудової люди­ни як носія народних цінностей і культу творчої особистості. Таким чином, знаходить своє вирішення проблема, яку сфор­мулювали А. Тойнбі, X. Ортега-і-Гасет, Г. Арендт та ін. [10], а саме проблема співіснування творчої меншості — еліти і не- творчої більшості — маси. Причому вирішення це напрочуд гуманістичне й сповнене оптимізму — будь-яка людина наділе­на свободою, і ця свобода є необхідною умовою буття людини. Завдяки свободі людина приречена кожного дня здійснювати вибір, а отже, виступати творцем власної долі і долі свого на­роду. Тому відмінність між масою і елітою практично знімаєть­ся, кожна індивід є здатним на творчість, а отже для кожного можлива приналежність до еліти. Проте право на свою легітим - ність національна еліта заслуговує власною жертовністю зара­ди народу, здатністю до життєтворчості як вироблення еталону національного життя в певний історичний період. Саме та час­тина народу визнається за еліту, яка здатна в певну історичну мить відкинути власні потреби і амбіції і свободним вибором перетворити своє життя на зразок для наслідування.

Звісно, досліджувана істориками шістдесятих доба козацтва давала багатий матеріал для розробляння подібної ідеї. Її мож­на простежити і в творах М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання (Критичні замітки з приводу однієї концепції)» [13], де постать Б. Хмельницького та його оточення оцінюється саме з точки зору свідомого творення історії як обов’язку елітар­ної особистості. Підкреслюється істориком також відповідаль­ність автора історичного твору перед читачем та перед нацією в цілому, оскільки історична пам’ять є своєрідним культурним кодом нації, сукупністю втілених в історичних образах і подіях національних цінностей. Тому М. Брайчевський наполягав на термінологічній точності і виваженості в кожному слові, аргу - ментованості кожного положення не лише фактичним матеріа­лом, але й врахуванням історичного контексту подій.

Згодом концепція приналежності до еліти як результату свідомого вибору особистості та офірування власного життя на благо нації знайшла втілення в іншій загальновідомій праці М. Брайчевського «Утвердження християнства на Русі» [14]. Співставляючи реальні події хрещення Русі і створену в істо­ричній пам’яті народу легенду, історик доходить висновку, що видатна особистість, людина, що змінила історію (а саме такою особистістю був князь Володимир), змінює не стільки події, скільки ставлення суспільства до того, що відбувається. І зміна ця здійснюється перш за все в свідомості самого діяча історії, перетворюючи його на представника еліти, тобто творця нових смислів і цінностей. Цю справу продовжують послідовники — так, діяльність Ярослава Мудрого М. Брайчевський вважає на­самперед ідеологічною, спрямованою на створення національ­ної концепції культури Русі через культ національних святих [14, с. 203].

Величезна робота, здійснена Я. Дзирою з публікації козаць­ких літописів, також серед інших завдань вирішує і проблему висвітлення ролі особи в історії, і водночас в двох аспектах — як творця історії і як її дослідника [15]. Увага до козацьких літописів, перш за все Григорія Грабянки і Самійла Величка, викликана не лише їх неоціненною вартістю як історичних джерел, але й можливістю оцінити саморефлексію історичної доби через сприйняття безпосередніх учасників подій. Ось ця увага до точки зору особистості, яка творила історію, бажан­ня дізнатись суб’єктивне ставлення людини до подій вирізняє шістдесятників, і не лише істориків, але й письменників, жур­налістів, митців тощо.

Те ж саме ставлення до ролі еліти в національній історії відрізняє присвячені козацтву праці Олени Компан та Олени Апанович. Висвітлюючи цей важливий для становлення нації період, обидві дослідниці підкреслюють національну свідомість козацької верстви, її бажання брати на себе відповідальність за долю народу саме як обґрунтування для перетворення ко­зацтва у ХУІ-ХУІІ ст. на національну еліту. Свободний вибір особистістю свого шляху і готовність нести відповідальність за цей вибір, а також розуміння значимості вибору еліти для долі народу — ось що, на думку істориків-шістдесятників, було ви­значальною особливістю національної еліти в усі часи.

Особливо яскраво відбивається принципова відмінність у ставленні до національної еліти українських істориків та офі­ційної радянської історіографії у висвітленні подій Переяслав­ської ради 1654 р. Якщо для імперської радянської історії на­ціональної еліти взагалі не існує, видатна особистість є лише виразником волі народу, а в якості народу розуміються безликі маси, наділені спільним класовим чуттям і позбавлені індивіду­альності, то в творах українських шістдесятників наполегливо підкреслюється рівна відповідальність кожного перед історією за свідомий вибір шляху своєї держави та особлива роль еліти нації, що складається з тих її представників, які найбільш го­стро цю відповідальність усвідомили [16].

Підводячи підсумки, слід відзначити такі засадничі риси на­ціональної еліти в рецепції шістдесятників:

- по-перше, обов’язкову легітимацію статусу еліти з боку народу, який сприймає представників еліти не як носіїв влади, освіти чи економічного успіху, а як коло осіб, здатних створи­ти національну ідею, перейняти нею і віддати на служіння їй власне життя;

- по-друге, сприйняття приналежності особистості до еліти як результат власного вільного вибору індивідуума, розуміння ним усіх наслідків такого вибору і готовність нести всю міру відповідальності не лише за себе, але й за народ;

- по-третє, сакралізація національної історії як підґрунтя для творення нації і, відповідно, культ героїзму як здатності перетворити власну долю на міфологічний зразок для насліду­вання, «увійти в пісню». Цей мотив наполегливо розроблявся в літературі шістдесятництва, присвяченій історичним подіям;

- по-четверте, демократизм в окресленні еліти та її стосун­ків з народом — в рецепції шістдесятників, власне, немає від­мінності між елітою і масою, кожний носій національної само­свідомості, здатний до вільного вибору і відповідальності перед історією, є представником еліти, тобто на еліту перетворюється весь народ, якщо пробудити його національне буття;

- по-п’яте, усвідомлення самих себе, представників україн­ської інтелігенції шістдесятих років, як еліти української на­ції, покликаної вивести її на широке поле історії з радянської неволі, і категорична відмова у визнанні елітою радянської партійної номенклатури, наділеної в той час політичною вла­дою і правом виступати від імені народу.

Сказане вище, звичайно, не є вичерпним дослідженням окресленої проблеми, це скоріше певний перший підхід до її вирішення. В майбутньому праця в цьому напрямі буде продо­вжуватись, проте отримані в даній статті результати можуть бути використані для подальшої розробки надзвичайно акту­альної для сьогодення теми українського шістдесятництва та його ролі в історії України.

Джерела та література

1. Сверстюк Є. Не мир, а меч / Сверстюк Є. О. — Луцьк.: ВМА «Те­рен», 2009. — 500 с.

2. Світличний І. Голос доби / І. О. Світличний, упорядн. Н. Світлич - на. — К.: Сфера, 2008. — 424 с.

3. Танюк Л. Парастас: Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушельницький / Л. С. Танюк. — К.: Сфера, 1998. — 146 с.

4. Коцюбинська М. Книга споминів / М. X. Коцюбинська. — X.: Акта, 2006. — 288 с.

5. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х рр. / Г. В. Касьянов — К.: Глобус, 1995. — 223 с.

6. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту /

О. Пахльовська//Сучасність. — 2000. — № 4. — С. 54-67.

7. Зарецький О. Українські шістдесятники і хрущовська відлига в етнокультурному просторі СРСР / О. Зарецький // Сучасність. — 1995. — № 4. — С. 113-125.

8. Мороз В. Шістдесяті роки в Україні / В. Мороз // Всесвіт. —

1993. — № 11-12. — С. 152-156.

9. Баран В. К. Україна після Сталіна. Нариси історії 1953-1985 /

В. К. Баран. — Львів: МП «Свобода», 1992. — 226 с.

10. Бевз Т. Проблеми й особливості формування української політич­ної еліти у добу Центральної Ради / Т. Бевз // Історичний жур­нал. — 2007. — № 6. — С. 86-99.

11. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? / І. М. Дзюба. — К.: КМ «Академія», 1998, — 276 с.

12. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзер­кала / Костенко Л. В.; Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Наукова бібліотека; Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка; Львівське обласне об’єднання; Б. Якимович (авт. вступ. ст.). — Л. : ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — 50 с.

13. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? / М. Ю. Брайчев - ський // Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та дослі­дження). — К., 2003. — XX + 890 с.

14. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський. — К.: Наукова думка, 1988. — 261 с.

15. Білокінь С. Дзира Я. І. / С. І. Білокінь // Українські історики XX століття: Біобібліогр. довідник. — К.; Львів, 2003. — Вип. 2. — Част. 1. — С. 98-100.

16. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і ре­альність / О. М. Апанович. — К.: Варта, 1994. — 96 с.


Баклашова Т. М. Украинская элита и создание нации: рецеп­ция «шестидесятников».

Статья посвящена вопросу взаимоотношений национальной элиты и народа в историческом процессе. Основным аспектом ста­тьи является освещение данной темы в деятельности поколения украинских «шестидесятников». Исследуется понимание шестиде­сятниками роли личности в истории и значения элиты для станов­ления нации.

Baklashova T. M. Ukrainian elite and formation of the nation: from the perspective of the generation of 1960s.

This article is devoted to the interaction of the national elite and people in historical process. The main aspect of the article is the elu­cidation of this topic in the activities of the generation of 1960s. We investigate point of view of 1960s generation as to the person’s role in history and elite’s meaning for forming a nation.

Похожие статьи