Головна Історія Інтелігенція і влада МИСТЕЦТВО ТА АРХІТЕКТУРА ЯК ФОРМОУТВОРЮЮЧИЙ ФАКТОР ПОЛІТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ВІД ДАВНЬОСХІДНОЇ ДЕСПОТІЇ ДО АНТИЧНИХ ФОРМ ДЕРЖАВНОСТІ
joomla
МИСТЕЦТВО ТА АРХІТЕКТУРА ЯК ФОРМОУТВОРЮЮЧИЙ ФАКТОР ПОЛІТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ВІД ДАВНЬОСХІДНОЇ ДЕСПОТІЇ ДО АНТИЧНИХ ФОРМ ДЕРЖАВНОСТІ
Історія - Інтелігенція і влада

Е. В. Мамонтова

Проблема взаємовідносин культури і політики, мистецтва і вла­ди належить до кола традиційних предметів дослідження різних галузей гуманітарного знання: культурології [1] і філософії [2], ес­тетики [3] і мистецтвознавства [4], семіотики [5] і соціології [6]. Однак слід зауважити, що культурно-владні відносини, як специфі­чну складову суспільного буття, не можна розглядати поза логікою історичного процесу. Історія свідчить, що в усі часи влада, навіть найбридкіша у своїх проявах, ніколи не відмовлялася від можливо­сті поставити прекрасне собі на службу. Тільки за останнє століття суспільство розробило низку моделей взаємодії політики і мистец­тва: від тотальної підпорядкованості мистецтва інтересам влади до надання культурі функції мотора, двигуна соціально-політичних змін.

Сьогодні досить поширеною є точка зору, згідно якої друга поло­вина XX століття ознаменована становленням нової епохи в історії людства — епохи культури. Там, де раніше було “суспільство”, по­стала “культура” [7, с. 7]. Дійсно, ми стаємо свідками поглиблення процесу витіснення соціально-політичних стимулів суспільного розвитку стимулами культурними.

Однак звертаючись до питання взаємин мистецтва і політики необхідно пам’ятати, що розуміння феномену сучасної культури та визначення її міста в житті соціуму неможливе без уявлення про культуру як суму багатьох самобутніх культур, що перебувають у постійному діалозі. І при цьому, цей діалог відбувається не тільки по осі теперішнього часу, але й по осі “минуле — майбутнє”. Отже переосмислення досвіду політичного минулого, вивчення широкого фактологічного матеріалу, що залишила нам у спадок історія світо­вої культури і мистецтва, й досі не втрачає своєї актуальності.

Дана стаття, не претендуючи на всебічний огляд проблеми, є спро­бою розкрити на основі історико-політологічного аналізу формоут - ворюючий потенціал образотворчого мистецтва та архітектури у процесах становлення політичної організації суспільства. Автор має на меті визначити, спираючись на матеріал культури доби арха­їки, давніх царств й античності, місце та роль образотворчого мисте­цтва та архітектури у політичному житті суспільства.

Мистецтво супроводжує всю історію людства. Для первісної лю­дини мистецтво водночас було й актом пізнання, й магічним обря­дом, й вихованням трудових навичок, й засобом згуртування коле­ктиву. Мистецтво, таким чином, старше за землеробство, науку, дер­жаву.

Життя людей первісної культури, згідно результатам етногра­фічних, археологічних, антропологічних досліджень, виявляється, на противагу поширеним уявленням, не таким бідним і примітив­ним. Насиченість, багатогранність, глибина духовного та суспільно­го життя людей кам’яного віку проступає за зовнішньою відсталіс­тю та відкривається людині XXI століття у багатстві матеріальної культури й духовного світу, у специфічній, але в жодному разі не примітивній соціальній організації, у безмежному розмаїтті обря­дів, вірувань, міфів, сюжетів і форм образотворчого мистецтва.

Вважається, що освоєння первісною людиною соціального просто­ру тісно пов’язане з розвитком будівництва. З часів появи перших будівель, що за свідченнями дослідників уявляли собою здебільшого конусні курені, людина починає створювати штучний соціальний простір. Останній, поряд з природним, становить середовище, в якому протікає її життя. Житлові будівлі, майстерні для виготовлення зна­рядь праці, родові святилища тощо — це ознаки соціального просто­ру, які зумовлюють специфіку людського життя в цілому.

Процес відокремлення від природного середовища позначився на зміні у соціальній структурі суспільства збирачів та мисливців. Так, статевий та віковий поділ поступово втрачає суто біологічний зміст і набуває соціальних характеристик. Збирання, домашнє гос­подарювання, виховання дітей стає прерогативою жінок у системі суспільного виробництва. Старі, в свою чергу, виконують функцію хранителів знань і традицій, вчать молодь, беруть участь у вирішен­ні суспільних справ. Інакше кажучи, влада традиції стояла у дже­рел формування традиційного суспільства та зумовила його незмінне існування впродовж тисячоліть.

Специфіку соціального укладу первісного суспільства наочно ілюструють зразки образотворчого мистецтва. В цілому культурі збирачів і мисливців притаманні такі риси, як особливе уявлення про світ — міфологічне світосприйняття; певні форми мистецтва, які віддзеркалюють вірування, форми побуту, взаємини людини та навколишнього середовища; культовий, релігійний характер.

Синкретичність духовної культури первісного суспільства про­являється в тому, що будучи результатом пізнання світу на основі примітивного способу виробництва, вона водночас демонструє багат­ство образів і значень. Головним у первісній культурі було вироб­ництво знаків та символів, які впливали на свідомість та прилуча­ли до таємниці взаємовідносин людини та навколишнього середо­вища, взаємодії всього живого та загальнокосмічних стихійних про­цесів. Отже, образотворче мистецтво первісної доби пронизане сим­волічним змістом.

Процеси, що розвивалися у неолітичну епоху, сприяли виникнен­ню зачатків держави та перших невеликих протодержавних форму­вань на рівні окремих поселень, спільнот, груп. Однак виникнення крупних централізованих деспотичних монархій, які репрезентують першу в історії людства форму державного устрою, стало можливим лише завдяки збігу цілої низки факторів. У зв’язку з необхідністю вирішення невідкладних проблем, таких, як побудова іригаційних та оборонних споруд, культових об’єктів, прокладка доріг, з’явилася по­треба у організації та керівництві великими масами населення. Та­ким чином, ситуація сприяла виникненню крупних державних об’­єднань, яки взяли на себе функції, що раніше належали громадам.

• и М • ••• • <->

Зміну анархо-демократичній організації суспільства прийшла принципово нова жорстка, авторитарна модель управління. Поступо­во вона поширювалась на сусідні території та перетворювалась на єдино можливу форму існування соціуму.

Суспільство даного типу представляло собою строго ієрархієзо - вану структуру — соціальну піраміду. Деспотична влада сконцент­рувала колишні функції сільських демократичних громад в храмі та палаці. Це дає підстави стверджувати, що саме розвиток архітек­тури виступає як один з найважливіших формоутворюючих факто­рів політичної організації суспільства доби давніх царств.

Отже з виникненням перших цивілізацій, з зародженням дер­жавної форми суспільного устрою, роль мистецтва не тільки не зме­ншується, а, навпроти, починається його розквіт. Так, піднесення культури Месопотамії було зумовлено таким політичним чинни­ком, як поступове посилення процесу централізації влади в межах нової політичної моделі, яка змінила форми первісної примітивної демократії. Зріст фінансових можливостей міських общин сприяв становленню монументальної архітектури. В умовах ідеократично - го суспільства, де правитель водночас був верховним жерцем, побу­дова культових приміщень ставала прямим обов’язком влади. Не - перевершені зразки архітектурного мистецтва дав світу Вави лон. Геній вавилонських архітекторів втілювався не лише в будовах храмових комплексів, але й в цивільних спорудах іригаційного та оборонного призначення, палацах царів, паркових ансамблях.

Єгипетська культура належить до перших цивілізацій, де сфор­мувались такі соціальні інститути, як держава, армія, релігія, центра­лізоване господарство. Важливою характеристикою давньоєгипет­ської держави була сильна вертикаль управління на чолі з царем, який водночас був й живим богом — фараоном. Монументальні кам’яні споруди — піраміди — свідчать про чітку організацію дав­ньоєгипетського суспільства, що дало змогу збудувати ці гігантські штучні пагорки лише за час життя одного правителя. Головною особливістю мистецтва Давнього Єгипту є те, що воно було приму­шене обслуговувати потреби релігії та влади. Призначення давньо­єгипетського мистецтва виражалося головним чином у здійсненні культу обожненого фараона. Свої ідеї воно відбивало у строго ка­нонічній формі, яка, однак, пережила еволюцію, пов’язану зі зміна­ми у політичному та духовному житті єгипетського суспільства. Для архітектури Давнього Єгипту характерними стали форми та типи: піраміда, обеліск, колона. Серед поширених видів образотвор­чого мистецтва назвемо круглу скульптуру, рельєф, живопис. Особ­ливе місце у політичних практиках єгипетських можновладців від­водилося монументальній скульптурі. В цілому мистецтво Дав­нього Єгипту обслуговувало інтереси владної верхівки. Архітекту­рні споруди та монументальна скульптура прославляла царів та аристократію. Як слідство, строга канонічність стала головним га­льмом у подальшому розвитку єгипетського мистецтва.

Зовсім інакшу роль виконували образотворче мистецтво та ар­хітектура у Античній Греції. Античний поліс, на противагу східній деспотії, не знав необмеженої централізованої влади. Передумова­ми становлення суспільства і держави в Європі стали самовряду­вання автономних громад; влада, що здійснюється та контролюєть­ся народними зборами; уявлення про непорушність прав вільного члена спільноти — громадянина.

Крім того, ключову відмінність давньосхідної та античної моде­лей процесу державотворення варто шукати у географічній площи­ні. В той час, коли східні царства та імперії виникали на пустинних рівнинах у долинах рік, еллінська цивілізація зародилася в принци­пово іншому кліматичному та ландшафтному середовищі. Гори та море, перенаселення та нестача продовольства сприяли тому, що ви­никли умови для формування нового типу суспільства, що характе­ризується такими, досить протилежними, рисами, як автономність та відкритість. По-перше, воно не породило єдиної централізованої ел­лінської держави, а існувало у формі поєднання грецьких громад, які усвідомлювали власну цивілізаційну єдність. По-друге, воно, з метою виживання, зазнало необхідності контактів з навколишнім світом, що згодом перетворилося на велику колонізацію.

Додамо, що в той час, коли у давньосхідних цивілізаціях релігія виступала як інструмент управління суспільством, і нерідко моно­полізувала духовне життя, цивілізація античної Греції носила пе­реважно світський характер. Замість жорстких релігійних норм, які сакралізували існуючі традиції та державний устрій у східних деспотіях, в Елладі процвітала свобода релігійних та філософських шукань. Цей дух полеміки поширювався й на відношення греків до державної влади та її носіїв. Пошук оптимальних форм держа­вного устрою став традиційним предметом політичного дискурсу в давньогрецькому суспільстві.

На перший погляд, все це сприяло розвитку таких цінностей європейського світу, як дух індивідуалізму, прагнення до самореа- лізації, і надавало потужний поштовх до радикальних змін суспіль­ного устрою. Однак платою за це стало руйнування фундаменту суспільного життя — родових та полісних традицій.

Порівнюючи об’єктивні та суб’єктивні передумови становлення державності на Давньому Сході та в античному Середземномор’ї, зауважимо, що специфіка політичних процесів віддзеркалювалася на змісті культурної складової соціального буття. Застиглі мону­ментальні форми суспільного життя втілилися у грандіозних архі­тектурних пам’ятниках та скульптурі епохи давніх царств. А про­відні тенденції розвитку Еллади: від уразливості та хисткості до здатності до творчих поривів, від всееллінської солідарності, демок­ратизму до полісної самосвідомості вільного громадянина, — знай­шли адекватне втілення у різних сферах та формах культурної ді­яльності. Так, Новий Акрополь став утіленням нового суспільного й художнього ідеалу еллінського світу. Розвиток архітектури Гре­ції завжди супроводжувався розвитком скульптури. Адже скульп­турність найточніше відповідала сутності давньогрецького світо­сприймання. В замкненому, цілісному й самовпорядкованому кос­мосі античних греків дуже великого значення набуває все наочне та статуарне на противагу надмірному й безмежному. Закони й гар­монія макрокосму, що втілені в гармонії та законовідповідальності мікрокосму людської істоти — це і є грецька антична скульптура. Держава-поліс періоду класики (V — перша половина IV ст. до н. е.) пильно дбала про культурне життя своїх громадян. Афіни класич­ної пори — це місце, де мистецтво, філософія, наука стали невідділь­ним компонентом повсякденного і політичного життя. Політика стала життєвим обов’язком кожного громадянина.

На рубежі V — IV століть до н. е., після нетривалої пори розквіту, грецький поліс вступив у період гострої кризи. Внутрішніми симп­томами руйнування полісної системи стали відмова еллінського сус­пільства від колективізму і самовідданості на користь індивідуаліз­му та егоїзму; заміщення солідарності соціальною нерівністю; відхи­лення від обов’язків перед громадою замість прагнення їх виконува­ти; заміна народного ополчення армією наймитів; крах концепції всееллінського братства тощо. Серед головних зовнішніх проявів за­непаду полісу стали нескінченні безперервні війни та перевороти, що виснажили еллінський світ. Вихід із кризи запропонувала політич­на концепція панеллінізму, яка була реалізована Македонією через завоювання та підкорення еллінських полісів та організацію вели­кого походу на Схід (334 — 324 рр. до н. е.).

Для періоду еллінізму, коли відбувалося становлення імперії Олександра Македонського (356 — 323 рр. до н. е.) та формування на її уламках низки монархій (кін. V — сер. І ст. до н. е.), характе­рним є синтез грецької та східної культур. На зміну грецьким автономним полісам прийшли автократії, а колишні вільні грома­дяни перетворювалися на підданих могутніх держав. Підґрунтям світосприйняття еллінської людини стало почуття всеохоплюючої безмежної всесвітньої самотності. Розширення горизонтів, з одного боку, та панування у суспільних відносинах принципу тотальної підпорядкованості індивіда державному бюрократичному апарату, з іншого, кардинально відзначилося на змінах у сфері культури.

Мистецтво доби еллінізму, коли грецький поліс, втративши свої головні засади (економічну незалежність, політичну свободу, само­врядування), перетворюється на звичайну адміністративну одиницю, яка цілком залежить від центральної влади, характеризують світсь­кість (адже найбільшими замовниками були царі і багатії), патетика (адже вони вимагали уславлення), інтерес до побутових тем. Видат­ними пам’ятками архітектури стають не тільки нові культові спору­ди, а й самі новозбудовані міста: Олександрія, Антіохія та ін. Вони виникли як осередки нової греко-македонської державної влади. Особливого значення набувають житлове й цивільне будівництво. В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль.

Таким чином, впровадження на завойованому Сході грецької монархії змінило характер мистецтва. Деспотичні режими на еллі- нізованих територіях примусили митців відмовитись від будь-якої політичної тематики, а функції мистецтва та архітектури зосереди­лися на прославленні багатства і могутності. В цілому культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжувалося озна­ками кризи та занепаду. Вичерпувалися традиційні засади грець­кого соціуму. На історичну арену виходила нова сила — Рим.

Причини величі та могутності Римської держави багато хто з дослідників бачить у змішаній природі її політичного устрою, який у різні періоди існування у різних пропорціях поєднував у собі елементи аристократії, олігархії, демократії та царської влади. На шляху від республіки до імперії відбулася трансформація полісу як форми соціально-політичної організації суспільства у могутню централізовану державу.

Вся тисячолітня історія Риму являє собою безперервну смугу війн. Це позначилося на мілітаризованому характері римського світу. Римська держава, римське місто, побут римського громадя­нина були організовані згідно принципу військового табору. Дви­гуном римської цивілізації стає воля до влади, що виступає голо­вним мотивом римської “громадської міфології”. її сутність скла­дали дві основні ідеї: ідея служіння державі та ідея світового пану­вання.

Однак влада у Римі спиралася не тільки на насильство та війсь­ковий дух, але й на універсалізм і систематичність римського пра­ва. На відміну від конкретики еллінської правової концепції, у рим­ському суспільстві панував формалізм, зовнішня регламентація та прагнення систематизації життя соціуму на основі кількох абстра­ктних принципів.

Разом з вищезазначеними, розвиток давньоримської культури був зумовлений такими чинниками, як вирішальний вплив давньо­грецьких зразків у всіх сферах життя; поляризація суспільства; виникнення й поширення християнства. У республіканський пері­од (509 — 28 рр. до н. е.), коли йде процес становлення римської культури, складаються основні архітектурні типи. Воєнні об’єкти, дороги, мости та акведуки свідчать про розквіт інженерної думки. Однак в цілому ці архітектурні споруди утилітарного призначення мали досить скромний вигляд.

При становленні імперії, а також у процесі перетворення імперії у єдину систему, наймасовішою й найрадикальнішою формою ро­манізації стає заснування нових міст. Імператорський період в іс­торії Риму (27 — 476 рр. до н. е.) — період розквіту мистецтва містобудівництва. Втіленням мощі та історичного значення імпе­раторського Риму стали тріумфальні споруди, що прославляли во­єнні перемоги. Однак культура імперії поступово перетворювалася на культуру еліти й була свідомо орієнтована на вузьке коло осві­чених та пов’язаних з правлячою верхівкою людей. Оскільки офі­ційна державність позбавляється суспільного змісту, його здобува­ли організаційні форми повсякденності, такі, як колегії. Серед ху­дожніх надбань Риму майже перше місце посідає скульптурний пор­трет, в якому проявився особливий інтерес до проблеми особистості та її долі, уявлення про конкретно-історичний характер рядової людини — громадянина Римської держави, що усвідомлює своє зна­чення як самоцінної особистості.

3 ІІІ ст. починається криза античної культури. Римська імперія ще існує, однак з прийняттям християнства антична культура по­ступово ізживає себе. Вже у II ст. починається певний перехід до культури Середньовіччя. Західноєвропейська християнська циві­лізація поставила перед мистецтвом принципово нові завдання. На нашу думку, дослідження моделі взаємин культурної та політичної складових середньовічного суспільства допоможе висвітлити місце та роль образотворчого мистецтва та архітектури у соціальному житті у новому ракурсі.

Отже порівняльний аналіз політичної організації суспільств Стародавнього Сходу та античних Греції і Риму, а також біглий ретроспективний огляд історії образотворчого мистецтва і архітек­тури означених цивілізацій дає підстави стверджувати, що мистец­тво як невід’ємна складова духовної підсистеми суспільства тісно пов’язане зі сферою політики. Тип політичної організації суспіль­ства визначає модель взаємодії влади та мистецтва. З посиленням тенденції авторитаризму, з централізацією державного управління мистецтво поступово підпорядковується інтересам влади, що в кін­цевому результаті проявляється у його формалізації.

Література:

1. Голосовкер Я. Э. Логика мифа. — М., 1987; Гуревич И. Человек и куль­тура. Основы культуроведения. — М., 1998; Дюфренн М. С. Кризис ис­кусства. — М., 1991; Злобин Н. С. Культура и общественный процесс. — М., 1980; Иванов В. П. Человек — познание — искусство. — К., 1977; Розин В. М. Культурология. — М.: Гардарики, 2004; Шубарт В. Европа и душа Востока. — М., 1997.

2. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989; Ниц­ше Ф. Рождение трагедии, или Эллинство и варварство // Ницше Ф. Соч. в 2 т. — М., 1990; Тэн И. Философия искусства. — М., 1936; Флоре­нский П. Иконостас. — С-Пб., 1993; ХюбнерК. Истина мифа. — М., 1996.

3. Бердяев Н. Кризис искусства. — М., 1990; Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991; ,Левчук Л. Т. Західноєвропейська естетика XX століття. — К., 1997; Лосев А. Ф. Проблемы становления символиз­ма и реалистическое искусство. — М., 1976.

4. Библер В. С. Школа диалога культур. — М., 1992; Искусство Древнего Востока. — М., 1971; Клочков И. Духовная культура Вавилонии: чело­век, судьба, время. — М., 1983; Культура и искусство античного мира. — М., 1980; Ламберг-Карловски К., Саблов Дж. Древние цивилизации: Бли­жний Восток и Мезоамерика. — М., 1992; Левчук Л., Панченко В., Шин­каренко О. Історія світової культури. — К., 2000; Тейлор Э. Перво­бытная культура. — М., 1989; ЦелларК. Архитектура страны фараонов.

— М., 1992; Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток. — М., 1990.

5. Варт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1989; Лотман Ю. Культура и взрыв. — М., 1992; Лотман Ю., Успенский Н. О семиотичес­ком механизме культуры // Труды по знаковым системам. Тарту, 1971.

— Вып. 5; Почепцов Г. Г. Информационно-политические технологии. — М., 2003; Почепцов Г. Г. Семиотика. — К., 2002; Розин В. М. Семиотиче­ские исследования. — М., 2001.

6. Амелин В. Н. Социология политики. — М., 1992; Искусство и социоку­льтурный контекст. — М., 1973; Крючкова В. А. Социология искусства и модернизм. — М., 1979; Моль А. Социодинамика культуры. — М., 1973; Найден А. Социальная матрица для метода // Философская и социоло­гическая мысль. — 1995. — №№7-8; Шульга Р. Мистецтво і суспільст­во: нові правила відносин // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. —

2002. — №4.

7. Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1996.

Похожие статьи