Головна Історія Інтелігенція і влада ПОСТАТІ КОШОВИХ ОТАМАНІВ В ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ВІЙСЬК НА ПІВДНІ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
joomla
ПОСТАТІ КОШОВИХ ОТАМАНІВ В ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ВІЙСЬК НА ПІВДНІ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
Історія - Інтелігенція і влада

А. С. Ложешник

Ключові слова: козацтво; козацькі війська; історія Південної України.

Ключевые слова: казачество; казацкие войска; история Юж­ной Украины.

Key words: Cossack; Cossack armies; history of Southern Ukraine.

Серед питань вивчення історії Південної України кінця

XVIII — першої половини XIX ст. чільне місце займає історія заснування та функціонування козацьких формувань, які ви­никли тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 р.: Чорно­морського, Катеринославського, Усть-Дунайського, Буджаць - кого, Дунайського (Новоросійського), Азовського, Бузького. В історії зазначених формувань важливу роль відіграли по­статі їхніх керівників — кошових отаманів. Детальніше ви­вчення цих особистостей може дозволити розкрити і питання соціально-економічного та політичного становища Південної України зазначеного періоду. Але для створення просопогра - фічного портрету керівників козацьких формувань потрібно здійснити ґрунтовне дослідження доробку істориків з цього пи­тання. Проте комплексного аналізу цього до сьогодні здійснено не було.

У величезному масиві літератури про козацькі війська Пів­дня України можна виділити три напрямки: узагальнюючі пра­ці, присвячені південноукраїнським формуванням в цілому; праці, присвячені окремим військам; дослідження, присвячені окремим постатям. Добре відомо, що дуже часто біографія од­нієї окремої людини висвітлює суть та характер того чи іншого історичного періоду набагато краще та яскравіше, ніж положен­ня загальнотеоретичних концепцій. В літературі можна знайти чимало біографій учасників та сучасників минулих подій. Іс­торіографію, що є об’єктом цього дослідження, можна поділити на три етапи: І — XIX — початок XX ст.; II — середина 20-х — кінець 80-х рр. XX ст.; III — 90-х рр. XX ст. до сьогодення.

До праць загальноісторичного характеру початку XIX — по­чатку XX ст., де згадувалися кошові отамани південноукраїн­ських козацьких формувань, можна віднести перші узагальню­ючі праці з історії України [1; 2] та історії козацьких формувань Російської імперії [3], публікації в ювілейних офіційних дослі­дженнях Військового міністерства [4], біографічних розвідках, присвячених імператору Миколі І [5], дослідженнях, присвя­чених історії Запорозького козацтва та долі запорожців після зруйнування Січі [6; 7].

Окрім того, життя та діяльність кошових отаманів дослі­джувалися істориками, так би мовити, «регіонально» — по окремо взятих військах. Притому не всі війська Південної України були розглянуті однаково. Найбільш дослідженими виявилися постаті кошових Чорноморського війська. До сту­дій, які відносяться до другої половини XIX — початку XX ст., належать розвідки І. Попко [8], В. Червінського [9], В. Потто [10], Н. Орлова [11], І. Кияшко [12], І. Дебу [13], П. Китиціна [14], П. Зубова [15]. В них подано біографії кошових отама­нів Чорноморського козацького війська: С. Білого, З. Чепіги,

А. Головатого та Т. Котляревського, висвітлено їхню роль у житті військ. Праці Є. Феліцина [16] являють собою резуль­тат багатолітньої кропіткої роботи з першоджерелами. Постаті

С. Білого присвячені й розвідки А. Білого [17]. П. Іванов [18] у своїх розвідках розповідає про організацію війська Білим, Чепігою та Головатим у Слободзеї та їхнє переселення на Ку­бань. А. Туренко [19] у своїй праці, яка носить суто літописний характер і є додатком до праць П. Короленка [20], крім біо­графій перших чотирьох отаманів, описує призначення отама­нами Ф. Бурсака, П. Бурноса та Матвеєва та їхні відносини з градоначальниками Новоросії. Участь З. Чепіги та А. Голова­того у військових діях з Туреччиною протягом 1787-1791 рр. описує А. Петров [21]. Справжнім досягненням в усесторонньо­му дослідженні особистостей кошових отаманів стали роботи Ф. Щербини [22]. При написанні своїх праць він користувався дослідженнями місцевих істориків — Є. Феліцина І. Попко, П. Короленко. Зокрема в «Історії Кубанського війська», крім названих отаманів, він згадує ще й про Бурсака, Матвеєва, Безкровного, Завадовського, Рашпиля, Кухаренко, тобто про всіх отаманів Чорноморського війська, подаючи їхні біографію та розповідаючи про діяльність у війську. Наприкінці XIX ст. перше зібрання матеріалів з історії Чорноморського війська було укладено I. Дмитренком [23]. Чимало вміщених в ньому документів свідчили про роль отаманів у житті війська.

Не обминули історики своєю увагою і постать кошового ота­мана Азовського війська И. Гладкого. У XIX — на початку

XX ст. навіть простежувалися дві протилежні точки зору на події, пов’язані з його діяльністю на посаді кошового отамана Задунайського, а пізніше Азовського козацтва. Представники переважно російської історіографії були схильні до ідеалізації И. Гладкого, його стосунків з урядом та Миколою I. В їхніх працях підкреслюється його патріотизм, обґрунтовується необ­хідність переселення азовців на Кубань як для «загальноімпер - ської користі», так і для «покращання добробуту» самих ко­заків. Водночас серед представників української історіографії панувала загальна негативна оцінка діяльності И. Гладкого, а особливо до подій травня 1828 р. за Дунаєм. Більшість авторів намагалися відділити И. Гладкого-«зрадника» від козацтва або показати повний занепад козацьких традицій за Дунаєм: серед ідеалізованого козацтва не може бути зради.

Найпершими дослідженнями постаті вищезгаданого отама­на можна назвати розвідку Г. Надхіна [24] який, розповідаю­чи про переселення козаків із-за Дунаю, не вдається до аналі­зу причин повернення задунайських козаків у межі російської держави. Він погоджується з думкою А. Скальковського, що перехід стався завдяки кошовому отаману Задунайської Січі И. Гладкому [6, с. 591] і розповідає про те, як И. Гладкий вря­тував царя Миколу Павловича. Про доброзичливе відношення царя до кошового та його війська любив згадувати і пишатися цим старший син И. Гладкого — Василь [25]. У своїй праці він описував і поїздку кошового для супроводу царя до Оде­си, де він був представлений імператриці [25, с. 383, 386]. У 1891 р. в «Київській старовині» була надрукована стаття П. Короленка [26], в якій автор на підставі спогадів сучасни­ків вперше звертається до трагічної долі тих, хто залишився за Дунаєм після повернення кошового отамана з незначною частиною задунайського населення на батьківщину. А через декілька років з’являється і його книга, в якій ширше опису­ється дана подія.

Спираючись на своїх попередників, але значно доповнюючи їх відомості архівними матеріалами, О. Рябінін-Скляревський

[27] розповідає про життя И. Гладкого за Дунаєм та його піклу­вання про козаків після їх переходу.

З виходом у світ праці Д. І. Яворницького [28] з’являється можливість детальніше ознайомитися з постаттю И. Гладкого. У коментарі до записаних спогадів сучасників про останнього кошового отамана Задунайської Січі Д. Яворницький ставить важливе концептуальне питання. Розглядаючи той факт, що И. Гладкий не любив розповідати про минуле, дослідник ро­бить припущення, що це пов’язано або з низьким походженням И. Гладкого, або з каяттям за долю запорожців, що залишили­ся за Дунаєм [28, с. 414].

На думку деяких вчених (М. Єпанчев [29], Ф. Кондратович [30] та ін.), И. Гладкий був гарним командиром: не тільки умі­ло організовував козаків на успішні бої, а й був прикладом для них. Аналізуючи ці роботи, можна сказати, що козаки війська відносились до свого отамана шанобливо, з повагою і навіть з деякою покірністю. Таке відношення зрозуміле. Адже саме И. Гладкому вони мали дякувати за своє повернення на бать­ківщину. їх поєднувала з отаманом і спільна таємниця та про­вина — загибель козацького населення за Дунаєм.

Подією в дослідженні постаті И. Гладкого стала праця Ф. А. Щербини [22], суттєвою відмінністю якої є залучення значної кількості документальних матеріалів Катеринодар - ського крайового архіву. Автор дає зрозуміти, що И. Гладкий під час переходу з-за Дунаю керувався не тільки власними ін­тересами, але й державними. Особливу увагу автор приділив його участі в процесі становлення нової військової одиниці, до­кладно розповідаючи про появу та втілення в життя проекту організації задунайців.

Слід згадати, що дослідження, присвячені постаті И. Глад­кого, виходили одночасно з проведенням певної археографіч­ної роботи, що відбилася передусім у друку низки мемуарних джерел та народних переказів про першого кошового отамана азовців. Серед них: мемуари Лук’яновича [31], А. Гаденка [32], публікації П. Куліша [33], В. Василенка [34], А. Савича [35], Я. Новицького [36] та щоденник И. Гладкого, в якому, однак, немає роздумів отамана над подіями, що сталися, чи мають від­бутися, а лише замітки, пов’язані з господарською діяльністю війська та особисто И. Гладкого.

Серед кошових отаманів Катеринославського війська най­більш дослідженою у зазначений період можна назвати постать М. Платова. Саме йому присвятили свої праці М. Смирний [37],

В. Малишев [38], Є. Тарасов [39], Є. Савельев [40], Ф. Тарапи - гін [41], В. Істомін [42]. Автори не лише досліджують постать Матвія Івановича та показують його роль у війську, а й наво­дять багато архівних матеріалів, які характеризують Платова як здібного полководця та гарного господаря, що не вважав Малоросію окупованою країною, а з повагою та турботою ста­вився до її населення. Роль Платова в організації успішних операцій Катеринославського війська досліджують А. Петров [21, с. 188-236] та С. Ушаков [43].

Малодослідженими у першому періоді були постаті кошо­вих отаманів Бузького війська. Перші літературні згадки про отамана Бузького війська П. Скаржинського належать Є. За - горовському [44] та Є. Зябловському [45]. Зокрема, останній вперше вказав на те, що військо було об’єднане під проводом «польського емігранта» П. Скаржинського. Пізніше ці відомос­ті з’являються у роботах А. Скальковського [46] та В. Лобачев­ського [47], які доповнюють їх повідомленнями про роки ота­манування І. Краснова та М. Кантакузена. Надзвичайно цінний фактичний матеріал, який висвітлює постать І. Краснова в іс­торії Бузького козацького війська під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр., знайшов місце в працях А. Петрова [48].

Різноманітні відомості про отаманів знайшли відображен­ня і в мемуарній літературі дореволюційного часу. Значний інтерес являють, наприклад, записки одного з сучасників і свідків збройного повстання бузького війська 1817 року А. Пишевича [49].

Постаті отаманів Дунайського (Новоросійського) війська розглядались також досить фрагментарно. Серед перших до­слідників можна назвати А. Скальковського, що звертає ува­гу на діяльність Челобітнікова і С. Василевського [6; 50] та

О. Ланжерона, який розповідає про проект створення на землях Бессарабії Дунайського війська Г. Шостака [51]. Різноманітні відомості про отаманів знайшли відображення і в статистичних даних дореволюційного часу М. Дарагана [52] і А. Защука [53],

І. Гангардта і В. Губкіна [54], базою для яких служили накази військового міністерства та законодавчі акти Повного зібрання законів Російської імперії. Зокрема, в цих роботах повідомля­ється про роль Челобітнікова та Василевського у формуванні війська. Дещо пізніше з’являється розвідка П. Коломійцева [55] основою якої стали матеріали попередніх авторів.

Отже, протягом першого історіографічного етапу багато уваги дослідники приділяли дослідженню постатей кошових отаманів Азовського, Катеринославського та Чорноморського військ. Але разом з тим малодослідженими залишаються по­статі отаманів Бузького та Дунайського військ.

Хоча на другому історіографічному етапі вивченню поста­тей кошових отаманів приділялось значно менше уваги, але свої дослідження продовжують вчені попереднього періоду, се­ред яких можна відзначити Д. І. Яворницького. Він ще раз звертається до біографії останнього кошового отамана [56], де зробив спробу всебічно її дослідити. Серед праць, написаних у радянські часи, слід виділити роботи, присвячені розгляду постатей отаманів Бузького війська. У працях О. Д. Багалій - Татаринової [57], В. А. Федорова, І. О. Гуржія, С. М. Ковба - сюка, В. М. Глинки [58] на основі архівних джерел висвітлено участь війська під проводом Краснова та Кантакузена у бойо­вих діях. Деякі нові архівні матеріали, що стосуються діяль­ності П. Скаржинського, увійшли до праці О. І. Дружиніної [59]. Найбільш повно на основі широкого кола архівних дже­рел дослідив постаті отаманів І. О. Хіоні [60]. Його роботи тор­каються майже всіх аспектів їх життя.

Серед праць, які були присвячені Чорноморському війську, слід виділити студію українського вченого В. О. Голобуцького [61], яка була написана на основі значного комплексу джерель­них матеріалів, та російського вченого В. Науменка [62], що вмістив у своїй розвідці цікаві відомості про життя та бойовий шлях Я. Кухаренка.

Кошовому отаманові Катеринославського війська М. Плато­ву присвятили свої праці російські вчені О. Корольченко [63] та М. Астапенко [64].

Заслуговує на увагу і стаття В. Ілляшенка «Отаман із Зо­лотоноші» [65]: це один із небагатьох прикладів радянської історіографії, коли автор відкрито демонструє своє негативне ставлення до подій травня 1828 року та головної діючої особи переходу козаків у межі російської держави И. Гладкого.

Дунайське військо продовжувало залишатись маловивче - ним. Серед студій, які присвячувались кошовим отаманам цьо­го війська, слід назвати роботи І. Анцупова [66] та короткі ві­домості в енциклопедичних виданнях.

Протягом другого історіографічного етапу слід зазначити деякий «відхід» від проблеми вивчення постатей кошових ота­манів. Найменш вивченими залишаються постаті отаманів Ду­найського війська.

Ситуація значно покращилась після проголошення укра­їнської незалежності. Сучасний стан історіографії проблеми можна охарактеризувати, в першу чергу, новим поглядом на існуючу джерельну базу. Мається на увазі не лише більш глибокий аналіз раніше опублікованих документів, але й ре­тельні пошуки нових матеріалів у архівосховищах України та Росії. Після 1991 р. ряд вчених, що займались історією запорожців після 1775 р., просто не могли обійти особистості кошових отаманів та їх відношення з російськими царедвор­цями. Першими з них слід назвати роботи А. Бачинського та

0. Бачинської [67], які найбільш повно досліджували постаті отаманів, торкаючись майже всіх аспектів їхнього життя й використовуючи широке коло архівних джерел. Після кни­ги «Задунайська Січ» побачили світ численні монографії та статті, які освітлювали Чорноморське військо та його кошо­вих, що належали українським історикам Т. Гончаруку [68],

1. Сапожнікову [69], Ю. Литюченко [70], Р. Шияну [71] та російським історикам: М. Тернавському [72], Б. Фролову [73], Г. Шевченку [74] та ін. [75].

Багато уваги приділяється й вивченню постаті И. Гладкого. Серед статей та монографій слід назвати І. Сапожникова [76], Л. Маленко [77], Д. Білого [78], Ю. Головка [79] та Ф. Турчен - ко [80].

Якщо в радянський час вивченням особистостей отаманів Дунайського війська майже не займались, то за останні де­сятиліття дослідження істотно збагатились. Аналізуючи роль представників козацьких родів в історії Одеси, Т. Гончарук віднайшов багато цікавих відомостей з життя кошового ота­мана А. Шостака [81], а А. Хромов [82] у своїй розвідці знову повернувся до авторства Г. Шостака щодо проекту створення Дунайського війська.

Продовжують з’являтись і розвідки, присвячені діяльнос­ті кошових отаманів Бузького війська П. Скаржинського,

І. Краснова та М. Кантакузена [83]. Найбільш повно, на осно­ві широкого кола архівних джерел дослідила постать П. Скар­жинського О. М. Дорошенко [84]. Продовжується дослідження і діяльності отамана Катеринославського — М. Платова [85].

На відміну від попередніх двох етапів, дослідження третього історіографічного етапу характеризується всебічним вивченням постатей кошових отаманів на основі великого масиву архівних документів. Протягом цього періоду з’явилося багато розвідок, в яких розглядаються різні аспекти життя отаманів та аналізу­ються їхні вчинки.

Аналіз історіографії, яка висвітлює різні аспекти діяльнос­ті отаманів, засвідчує, що період «первісного нагромадження» емпіричних знань (перший етап) був досить довгим. Це спри­чинилося тим, що дослідження відбувалося у річищі пануючої історіографії. Основним недоліком першого етапу було те, що архівний матеріал дослідження був значно обмежений, оскіль­ки в ті часи значна його частина була розпорошена у багатьох архівосховищах, а також особистих колекціях.

Відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики протягом першого періоду зумовили описовість і фрагментар­ність у працях вчених. Зокрема, недостатньо уваги було при­ділено постатям отаманів Чорноморського війська (Матвеєва, Безкровного, Завадовського, Рашпиля), Бузького (П. Скаржин­ського, М. Кантакузена та І. Краснова) та Дунайського (С. П. Че - лобітнікова, Г. Т. Василевського та А. О. Шостака) військ.

Протягом другого періоду під тиском класового підходу, по­літичної кон’юнктури, при дефіциті інформації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові принципи сис­темності, аргументованості, всебічності у підходах до історії козацтва Півдня України в цілому та кошових отаманів зокре­ма, зрозуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях з історії південноукраїнських формувань.

Сьогодні «білих плям» у вивченні постатей отаманів Пів­денноукраїнських військ стало значно менше. Серед всебічного розгляду особистостей отаманів з’явилось багато розвідок, що висвітлюють керівників Дунайського війська, постаті яких до­вгий час залишались маловивченими.

Хоча під час третього етапу відбулись значні зрушення у вивченні постатей кошових отаманів, які у більшості випадків стосуються постановки нових історіографічних питань і част­кового їх вирішення, досі чекають своїх дослідників проблеми «збагачення» отаманів, еволюція їх взаємовідносин з іншими станами тогочасного суспільства, вплив отаманів на розвиток краю.

Джерела та література

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1992.

2. Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1992.

3. Абаза К. К. Казаки донцы, уральцы, кубанцы, терцы. — СПб.,

1891.

4. Столетие Военного министерства. 1802-1902. Главное управление казачьих войск. Исторический очерк. — Т. 11, ч. 1. — СПб., 1902.

5. Шильдер Н. К. Император Николай І, его жизнь и царствова­ние. — СПб., 1903. — Т. 2.

6. Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запо­розького. — Дніпропетровськ, 1994.

7. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — К., 1995.

8. Попко И. Д. Черноморские казаки в их гражданском и воен­ном быту: очерки края, общества, вооруженной сили и службы. В 2 ч. — СПб., 1858; Исторические и биографические очерки. — Екатеринодар, 1872.

9. Червинский В. Я. Памятка Кубанского казачьего войска. — СПб., 1896.

10. Потто В. Чепега й Головатий. — СПб., 1904; Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. — СПб., 2010.

11. Орлов Н. А. Штурм Измаила Суворовым в 1790 г. — СПб., 1890.

12. Кияшко И. И. Заметка об участии и боевых действиях строевых частей Кубанского казачьего войска в Отечественой войне 1812 года и последующих кампаниях 1813, 1814. — Екатеринодар, 1911.

13. Дебу И. О Кавказской линии и присоединенном к ней Черномор­ском войске. — СПб., 1829.

14. Китицын П. К истории Кубанского войска // Киевская старина. —

1891. — Т. 38. — С. 425-429.

15. Зубов П. Подвиги русских воинов в странах Кавказских. — Т. 1. — СПб., 1835.

16. Фелицын Е. Д. Материалы для истории Кубанского казачьего вой­ска // Киевская старина. — 1897. — № 5. — С. 43-48. — № 6. — С. 49-68; Кубанское казачье войско 1796-1888 гг.: Сборник кратких сведений о войске. — Воронеж, 1888; Его же. Кошевые, войсковые и наказные атаманы бывших Черноморского, Кавказского линейно­го и ныне Кубанского казачьего войска 1788-1888. Краткие биогра­фические сведения с портретами атаманов. — Екатеринодар, 1888; Его же. Материалы для биографии кошевого атамана черноморско­го войска Захария Алексеевича Чепеги // Кубанский сборник. — Екатеринодар, 1900. — Т. 7. — С. 265-270; Фелицын Е., Щербина Ф. Кубанское казачество и его атаманы. — М., 2008.

17. Белый А. Материалы для истории Запорожья: войсковой ата­ман С. И. Белый // ЗООИД. — 1877. — Т. 10. — С. 486-491; Его же. Материалы для истории Запорожья: Сидор Игнатьевич Белый // ЗООИД. — 1879. — Т. 11. — С. 501-502.

18. Иванов П. Черноморские казаки в Слободзее // ЗООИД, 1902. — Т. 24. — С. 80-95; Его же. Переселение запорожцев на Тамань // Киевская старина. — 1891. — № 7. — С. 133-141.

19. Туренко А. М. Исторические записки о войске Черноморском. — К., 1887.

20. Короленко П. П. Предки черноморских казаков на Днестре. — Б. м, б. г; Черноморцы. — СПб., 1874; Его же. Атаманы бывшего Черноморского казачьего войска // Кубанский сборник. — Ека - теринодар, 1891. — Т. 2. — С. 1-42; Его же. Первые четыре атамана бывшего Черноморского (ныне Кубанского) казачьего войска. — Екатеринодар, 1892; Его же. Черноморское казачье войско (1775-1792). — Екатеринодар, 1892; Его же. Двухсот­летие Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1896; Его же. Письмо Н. Т. Белого к П. П. Короленко о Сидоре Белом // ЗООИД. — 1898. — Т. 21. — С. 46-56; Его же. Первоначальное заселение черноморскими казаками Кубанской земли // Известия ОЛИКО. — Вып. 1. — Екатеринодар, 1899. — С. 53-63; Его же. Предки кубанских казаков на Днепре и на Днестре. — Екатери - нодар, 1900; Его же. Кошевые атаманы Черноморского казачье­го войска XVIII столетия. — СПб., 1901; Его же. К биографии генерал-майора Безкровного (Алексей Данилович Безкровный) // Кубанский сборник. — Екатеринодар, 1904. — Т. 11. — С. 43-52; Его же. Головатый. Кошевой атаман Черноморского казачьего войска. — Екатеринодар, 1904.

21. Петров А. Н. Вторая турецкая война в царствование императрицы Екатерины II 1787-1791. — СПб., 1880.

22. Щербина Ф. А. Краткий исторический очерк Кубанского ка­зачьего войска. 1696-1888. — Воронеж, 1888; Его же. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910-1913; Его же. Беглые и крепосные в Черномории // Киевская старина. — 1883. — № 3. — С. 232-248; Его же. История самоуправления у кубанских казаков // Киевская старина. — 1884. — № 2. —

С. 223-246; Его же. Колонизация Кубанской области // Киевская старина. — 1883. — № 12. — С. 529-545; Его же. Казачьи герои и сподвижники. — Прага, 1930.

23. Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. — Т. 2. — СПб., 1896-1898.

24. Надхин Г. Память о Запорожье и последних днях Запорожской Сечи. — М., 1877.

25. Гладкий В. О. Осип Михайлович Гладкий — кошевой атаман Заду­найской Сечи. 1789-1866 // Русская старина. — 1881. — № 2. — С. 381-392.

26. Короленко П. П. Азовцы // Киевская старина. — 1891. — № 7. — С. 53-74; № 9. — С. 171-194.

27. Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна. 1929. — Кн. 36. — С. 40-71.

28. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — К., 1995.

29. Епанчев Н. Очерк похода 1829 года в Европейской Турции. — СПб., 1905.

30. Кондратович Ф. Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам // Киевская старина. — 1883. — № 1. — С. 27-66; № 2. — С. 269-300; № 4. — С. 728-773.

31. Лукьянович. Описание турецкой войны 1828 и 1829 годов. — СПб., 1844.

32. Гаденко А. П. Азовское казачье войско. — Кашира, 1912.

33. Кулиш П. Поверье о новом казацком герое Гладком // Записки в Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1.

34. Василенко В. Из народных воспоминаний об О. М. Гладком и возв­ратившихся с ним запорожцах // Киевская старина. — 1885. — № 5. — С. 344-350.

35. Савич А. Народные рассказы об Осипе Михайловиче Гладком // Киевская старина. — 1889. — № 2. — С. 485-487.

36. Новицкий Я. П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг. — Рига, 1990.

37. Смирный Н. Ф. Жизнь и подвиги графа Матвея Ивановича Плато­ва. — М., 1821. — Ч. 1/2.

38. Малышев В. Н. Генерал от кавалерии граф Матвей Иванович Пла­тов. — СПб., 1904; Жизнеописания русских военных деятелей. — СПб., 1885. — Т. 1.

39. Тарасов Е. И. Донской атаман Платов (1751-1818). Его жизнь и подвиги. — СПб., 1903.

40. Савельев Е. Атаман М. И. Платов и основание г. Новочеркасска (в 1805 г.). — Новочеркасск, 1906.

41. Тарапыгин Ф. А. Атаман М. И. Платов // Известные русские военные деятели. — СПб., 1911.

42. Истомин В. Останки атамана графа Платова // Русский архив. — 1877. — № 5. — С. 109-112.

43. Ушаков С. И. Деяния российских полководцев и генералов, озна­меновавших себя в достопамятную войну 1812, 1813, 1814 и 1815 годов. — СПб., 1822. — Ч. 2.

44. Загоровский Е. А. Военная колонизация Новороссии при Потем­кине. — Одеса, 1913.

45. Зябловський Е. Ф. Статистическое описание Российской импе­рии. — СПб., 1815.

46. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новорос­сийского края. — Одесса, 1836-1838. — Ч. 1-2; Его же. Опыт статистического описания Новороссийского края и Бессарабии. — Одесса, 1850-1853. — Ч. 1-2; Еще о бугских казахах // Киевская старина, 1882. — № 12. — С. 598-602.

47. Лобачевский В. Бугское казачество и военные поселения // Киев­ская старина. — 1887. — Т. 33. — С. 591-626.

48. Петров А. Война России с Турцией. 1806-1812. — СПб., 1885.

49. Пишевич А. С. Бугские казаки и украинские уланы // Киевская старина. — 1866. — Т. 32. — С. 387-394.

50. Скальковский А. Исторические сведения об азовских и дунайских казаках // Русский инвалид. — 1847. — № 217. — С. 867-868; № 219. — С. 876; № 236. — С. 944; Его же. Двадцатипятилетие Дунайского казачьего войска // Одесские вести. — 1853. — № 131.

51. Ланжерон А. Ф. Записки Ланжерона. Война с Турцией 1806-1812 гг.// Русский архив. — 1908. — № 4. — С. 662-697.

52. Дараган М. Военно-статистическое обозрение Бессарабской облас­ти // Военно-статистическое обозрение Российской империи. — СПб., 1849.

53. Защук А. Военное обозрение Бессарабской области // Материалы для военной географии и военной статистики России. — СПб., 1863. — С. 56-65.

54. Записки Бессарабського областного статистического комитета. — Кишинев, 1847. — Т. 2. — С. 87-90.

55. Коломийцев П. Т. Новороссийское казачье войско // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1913. — № 1. — С. 11-15.

56. Яворницький Д. І. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий // Ювілейний збірник академіку М. С. Грушевському. — К., 1927. — С. 295-305.

57. Багалій-Татаринова О. Д. Нариси з історії військових поселень на Україні // Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія. — К., 1927. — С. 849-865.

58. Глинка В. М., Помарнацкий А. В. Военная галерея Зимнего дво­рца. — Л., 1974.

59. Дружинина Е. И. Северное Причерноморье. 1775-1800 гг. — М., 1959.

60. Хиони И. А. Бугские казаки и их борьба против феодально­крепостнического гнета (посл. четв. XVIII — перв. четв. XIX вв.): Дис. ... канд. ист. наук. — Одеса, 1973; Його ж. До історії заселен - ня Побужжя (Бузьке козацьке військо 1769-1817) // Український історичний журнал. — 1965. — № 8. — С. 126-128; Його ж. Нові матеріали до історії Бузького козацького війська // Український історичний журнал. — 1966. — № 1. — С. 123-127.

61. Голобуцкий В. А. Черноморское казачество. — К., 1956.

62. Науменко В. Г. Свою историю знать надо // Кубанский историчес­кий и литературный сборник. — 1960. — № 5. — С. 3-5.

63. Корольченко А. Ф. Атаман Платов: Историческое повествова­ние. — Ростов-на-Дону, 1990.

64. Астапенко М. П., Левченко Э. Г. Будет помнить вся Россия. Ис­торическое повествование о М. И. Платове. — М., 1986; Його ж. Атаман Платов: Жизнеописание. — М., 1988.

65. Ілляшенко В. Отаман із Золотоноші // Україна. — 1988. — № 26. — С. 22-23.

66. Анцупов И. Аграрные отношение на Юге Бессарабии: 1812­1870. — Кишинев, 1978.

67. Бачинський А. Д. Січ Задунайська 1775-1828. Історико - документальний нарис. — Одеса, 1994; Бачинський А. Д., Ба - чинська О. А. Козацтво на Півдні України 1775-1869. — Одеса, 1995; Бачинська О. А. Бузьке козацьке військо 1785-1817 рр. // Козацтво на Півдні України. Кінець ХУІІІ — ХІХ століття. — Оде­са, 2000. — С. 45-51; її ж. Дунайське козацьке військо. 1828­1868 рр. — Одеса, 1998; її ж. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828-1869 рр.: Дис. ... канд. іст. наук. — Одеса, 1997; Дунайське (Новоросійське) козацьке військо 1828-1868 рр. // Ко­зацтво на Півдні України. Кінець ХУІІІ-ХІХ століття. — Одеса, 2000. — С. 177-229; її ж. Придунайський край — територія від­новлення державотворчих традицій українського козацтва напри­кінці УІІІ — ХІХ ст.// Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2001. — Т. 6. — С. 263-274.

68. Гончарук Т. История Хаджибея (Одессы): 1415-1795. — Одеса, 1997; Його ж. Історія Хаджибея (Одеси) 1415-1795 рр. в докумен­тах. — Одеса, 2000; Гончарук Т., Гуцалюк С. Українське козацтво та Хаджибей (Одеса). Середина ХУІ ст. — 1794 р. — Одеса, 1998; Гончарук Т. Чорноморське військо у війні 1787-1791 років (бойові дії на теренах сучасної Одещини) // Хаджибей-Одеса та україн­ське козацтво (1415-1797 роки). — Одеса, 1999. — С. 111-182.

69. Сапожников И. В. Остров Березань и его штурм 7 ноября 1788 года. — Ильечевск, 2000; Його ж. Запорозькі та чорноморські коза­ки в Хаджибеї та Одесі // Київська старовина. — 1998. — № 3. — С. 11-25; Його ж. Чорноморське військо в Буго-Дністровському межиріччі (1789-1793 роки) // Хаджибей-Одеса та українське ко­зацтво (1415-1797 роки). — Одеса, 1999. — С. 183-236; Його ж. Хаджибей та Північне Причорномор’я у 1780-х роках: До 210 річ - чя штурму Хаджибейського замку. — Іллічівськ, 1999; Його ж. Штурм острова Березань чорноморськими козаками. — К.; Іллі­чівськ, 2000; Іван Сухина — невідомий кошовий отаман Чорно­морського війська // Південна Україна. ХУІІІ-ХІХ століття. — Вип. 5. — Запоріжжя, 2006. — С. 259-267; Сапожников И. В., Сапожникова Г. В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджи - бее и Одессе (1770-1820 гг.). — Одеса, 1998; Сапожников І. В. Українське козацтво в Буго-Дністровському межиріччі та Хаджи - беї (Одесі) у 1789-1793 рр. // Хаджибей-Одеса та українське ко­зацтво (1415-1797 роки). — Одеса, 1999. — С. 183-236; Його ж. Чорноморська козацька команда в Хаджибеї та Одесі (1794-1797 роки) // Хаджибей-Одеса та українське козацтво (1415-1797 роки). — Одеса, 1999. — С. 237-290.

70. Литюченко Ю. Участь чорноморських козаків в облозі і штурмі Ізмаїла в 1790 році // Історичне краєзнавство Одещини: Збірник матеріалів. — Одеса, 1993. — Вип. 4. — С. 19-23.

71. Шиян Р. Чорноморське військо вірних козаків в останній чверті

ХУІІІ ст. — Запоріжжя, 1996.

72. Тернавский М. — Казачьей славы имена. — Краснодар, 1994; Его же. Войсковой судья Антон Головатый. Исторический очерк. — Краснодар, 2005.

73. Фролов Б. Е. Наградное и жалованное оружие первых атаманов Черноморского казачьего войска // Проблемы развития казачьей культуры. — Майкоп, 1997; Его же. Дискуссионные вопросы био­графии атамана З. А. Чепеги // Четвертые Кубанские литературно­исторические чтения. Сборник научных статтей. — Краснодар, 2003. — С. 96-104; Его же. Черноморские казаки в польском по­ходе 1794-1795 гг.; Его же. Переселение Черноморского казачьего войска на Кубань // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. — Донецьк, 2007. — Т. 18; Его же. В вечное сохра­нение и напоминание славных имён... (к 100-летию пожалования Вечных шефов первоочередным полкам Кубанского казачьего вой­ска). — Краснодар, 2004.

74. Шевченко Г. Н. Черноморское казачество в конце XVIII — первой половине XIX в. — Краснодар, 1993; Его же. Войсковые дворяне. Бурсаки в Черномории // Из дореволюционного прошлого Кубан­ского казачества. — Краснодар, 1993.

75. Мазеин В. А., Рощин А. А., Темиров С. Г. Атаманы Черномор­ского, Кавказского линейного и Кубанского казачьих войск // Кубанский краевед. — Краснодар, 1992. — № 3. — С. 61-64; Со­ловьев В. А. Захарий Чепега // Вольная Кубань. — 1996. — № 43; Бардадым В. П. Захарий Чепега // Советская Кубань. — 1991. —

14 Февраля; Антон Головатый // Советская Кубань. — 1991. —

15 Марта; Александров П. Г. Ликвидация Запорожской Сечи в свете новых фактов// Возрождение казачества (история, современ­ность, перспектива). — Ростов-на-Дону, 1995.

76. Сапожников І. В. Задунайська Січ в Дунавцях за спогадами остан­нього запорозького кошового отамана Йосипа Гладкого // Півден­на Україна УІІІ — ХІХ ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. — Запоріжжя, 2001. — Вип. 6.

77. Маленко Л. М. Азовське козаче військо (1828-1866). — Запоріж­жя, 2000; Його ж. Військова служба Азовського козачого війська // Південна Україна VIII — XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. — Запоріжжя, 1996. — Вип. 1. — С. 118-126; Його ж. Гладкий Йосип Михайлович // Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К.; Запоріжжя, 2002; Його ж. Грехи и деяния казака во дворянстве // Экспедиция 21. — 2008. — № 7 (74). — С. 8-9; Його ж. До питання про відродження козацьких традицій на Україні // Збірник наукових праць Бер­дянського державного педагогічного інституту. Історія. — Бер­дянськ, 2000. — С. 98-105; Його ж. Йосип Гладкий: людина і діяч // Південна Україна VIII — XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. — Запоріжжя, 1999. — Вип. 4. — С. 240-252; Його ж. Йосип Гладкий: штрихи до пор­трету // Музеї України. — 2006. — № 2 (14). — С. 30-33; Його

Ж. Козацький фактор в адміністративній політиці уряду на Півдні України першої половини XIX століття // Адміністративний устрій та самоврядування в Україні VII — XX століття в Україні. — За­поріжжя, 1999. — Ч. 1. — С. 146-154; Його ж. Переселення ко­лишніх «некрасовців» на землі Азовського козачого війська в 30-х роках XIX століття // Південна Україна VIII — XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. — Запоріжжя, 1997. — Вип. 2. — С. 115-124; Його ж. Последний атаман // Родина. — 2005. — № 6. — С. 78-80; Його ж. Последний кошевой атаман Задунайской Сечи // Культурная жизнь Юга Рос­сии. — 2004. — № 2 (8). — С. 45-49, № 3 (9). — С. 33-36; Його ж. Причини ліквідації Азовського козацького війська та переселен­ня азовців на Кубань // Наукові записки історичного факультету ЗДУ. — Запоріжжя, 1999. — Вип. 6. — С. 6-17; Його ж. Матері­али до історії Азовського козачого війська. — Запоріжжя, 1995.

78. Білий Д. Участь Азовського козацького війська в колонізації Північно-Західного Кавказу // Донецький вісник Наукового това­риства ім. Шевченка. — Донецьк, 2009. — Т. 25. — С. 165-182.

79. Головко Ю. Деякі питання історії Азовського козацького війська (до 130-річчя ліквідації Азовського козацтва) // Наукові запис­ки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2001. — Т. 6. — С. 219-222.

80. Турченко Ф. Азовське козацьке військо // кторія України. — № 5/6. — К., 2011. — С. 13-17.

81. Гончарук Т. Роль представників українських козацьких родів в історії Одеси кінця XVIII — першої половини XIX ст.// Одеса ко­зацька / Наукові нариси. — Одеса, 2008. — С. 98-108.

82. Xромов А. Проект створення Дунайського козацького війська 1812 р. та ставлення до козацтва місцевого керівництва Бессарабії // Чорноморська минувшина. — Одеса, 2008. — С. 159-163.

83. Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. — Запоріжжя, 1998; Горшман А. Краснов // Российский архив: Ис - тория Отечества в свидетельствах и документах XVIII—XX вв. — Москва, 1996. — Т. 7. — С. 65-70; Цубенко В. Л. Боротьба Бузького козацького війська проти військових поселень кавалерії 1817-1818 рр. // Історична пам’ять: Науковий збірник. — Полта­ва, 2011. — С. 43-52.

84. Дорошенко О. М. Рід Скаржинських в історії Південної України (середина 18 — початок 20 століття): Дис. ... канд. іст. наук. — Одеса, 2010.

85. Шиян Р. І. Катеринославське козацьке військо (1787-1796) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної Укра­їни Запорізького державного університету: Південна Україна

XVIII — ХІХ ст. — Запоріжжя, 1998. — Вип. 3. — С. 111-112; Сапожников А. И. Атаман Платов: Проблемы историографии // Экономические и социально-политические проблемы отечествен­ной истории: Сборник научнных трудов. — М.; СПб., 1992; Шик - ман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический спра­вочник. — М., 1997.

Анотацїі

Ложешник А. С. Личности кошевых атаманов в истории ка­зацких войск на юге Украины конца XVIII — первой половины

XIX В.: историоргафия проблемы.

В статье рассматривается характеристика проблемы историогра­фии изучения личностей кошевых атаманов казацких войск Юга Украины с середины XIX века по сегодняшний день. Определено основные направления дальнейшего исследования данной пробле­матики.

Lozheshnik A. S. Personalities of atamans in the history of Cos - sak armies in the south of Ukraine in the late 18th —early 19th centu­ries; historiography of the problem.

The article deals with the characteristic of the problem of histori­ography of studying personalities of atamans of Cossack armies in the South of Ukraine from the mid 19thc. till today. Basic directions of the further research of the given problems are determined.


Похожие статьи