Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА ІВАНА ГАНГАРДТА НА ЧОЛІ ДУНАЙСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА ІВАНА ГАНГАРДТА НА ЧОЛІ ДУНАЙСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Бакинська

В історії козацтва можна знайти багато прикладів служби представників шляхетських/дворянських родин у козацьких військах. Здебільшого ці приклади відносяться до періоду роз­квіту козацької слави та існування козацької держави в XVII-

XVIII ст. Однак, як відомо, козацькі формування існували й після ліквідації автономії Гетьманщини та Запорозької Січі.

Штучно створені в Російській імперії наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст., вони входили в систему іррегуляр­них військ, їх керівниками призначали чиновників й офіцерів російської армії. Серед найбільш відомих в історичній літера­турі подібних формувань або військ, як їх називали тогочасні документи, є Чорноморське козацьке військо. Однак воно було не єдиним, створеним на території сучасної України з колиш­ніх запорозьких козаків та їхніх нащадків, зокрема, це Бузь­ке, Усть-Дунайське Буджацьке, Азовське, Дунайське козацькі війська. Вивчення історії таких частин активно розпочалось з 1990-х років, а про їх керівників-отаманів у більшості випад­ків мало відомо й до сьогодні. Документи Державного архіву Одеської області та Центрального державного історичного ар­хіву України в м. Києві дають змогу дещо заповнити цю про­галину, дослідивши життя і діяльність генерал-майора Івана Єгоровича Гангардта, одного з наказних отаманів Дунайського козацького війська.

14 (26) квітня 1828 року між Росією і Туреччиною почалась нова війна, протягом якої російське командування вжило низ­ку заходів для розширення контингенту своїх військових сил. Бойові дії пожвавили надії задунайських запорожців, усть-ду - найських та чорноморських козаків [1], які осіли в Бессарабії, Одещині та Херсонщині після російсько-турецької війни 1806­1812 років, на створення в краї козацького війська. їх делега­ція звернулась до командування 2-ї російської армії з прохан­ням дозволити вступити до діючих військ і в червні 1828 року отримала дозвіл. Козацькі полки формувалися не лише з заду­найських, чорноморських та усть-дунайських козаків, згодом до них приєднали волонтерів з балканських країн та Молдавії, відставних солдатів, українських і російських селян і навіть коронних циган Бессарабії. На середину 50-х років XIX ст. на­селення війська складало понад 12 тисяч чоловіків і жінок, більшість з них були українці — 34 %, 27,8 % — молдовани, 15,5 % — росіяни, 22,7 % — цигани [2].

В адміністративному і військовому відношенні Дунайське військо підпорядковувалось новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве управління здійснювалося Вій­ськовим правлінням на чолі з наказним отаманом, який при­значався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керування відбувалось виб­орними станичними отаманами. Штаб і Військове правління знаходились в м. Акерман, з 1857 року — в станиці Миколаїв - ці-Новоросійській.

Мешкали дунайські козаки у станицях Аккерманського повіту Бессарабії — Акмангіт, Старокозаче, Волонтирівка, Петрівка, Михайлівка, Миколаївка, Ново-Троїцька, Костян - тинівка, Фараонівка, Каїри, Миколаївка-Новоросійська (тепер у Саратському, Білгород-Дністровському, Кілійському, Татар - бунарському районах Одеської області та районі Штэфан Воде Республіки Молдова).

Служба тривала 30 років: 25 років — польова, 5 років — внутрішня, але козаки виконували її значно довше установле­ного часу. Одним із випробувань для дунайських козаків ста­ла Кримська війна 1853-1856 років, під час якої вони в тому числі захищали Одесу. Саме тут дунайці зустрілись з тоді ще полковником Іваном Єгоровичем Гангардтом.

У листопаді 1853 року Одеса почала готуватися до захисту в разі нападу ворога. Для підготовки оборони міста була ство­рена комісія на чолі з І. Є. Гангардтом. Сучасники зазначали, Іван Єгорович був “невтомним служакою, який вклав чимало енергії та праці у справу підготовки міста до зустрічі ворога”

[3] . У розпорядженні Гангардта перебували козаки Донського полку № 47, а також й сотні 2-го Дунайського полку під коман­дуванням В. С. Тіханова. За “Диспозицією захисту м. Одеси в разі нападу ворога” козаки зайняли прикордонну й аванпост­ну лінію від Карантинної гавані до Люстдорфу і далі до гирла Дністра. Саме тут вони зустрічалися з козаками 1-го Дунай­ського полку, яким командував підполковник Ф. Л. Тухолка. Сотні 1-го полку займали також аванпости на дунайських ос­тровах, допомагали переправі російських військ через Дунай, несли кордонну службу в Ізмаїлі, Тульчі та Ісакчі, складали спеціальну ракетну команду, яка діяла за Дунаєм у складі за­гону генерала О. І. Ушакова [4].

Полковник Іван Єгорович Гангардт займав посаду чергово­го офіцера при новоросійському та бессарабському генерал-гу­бернаторові і, як зазначалося вище, керував захистом Одеси у Кримській війні. Людина освічена, з військовим і бойовим досвідом, до того ж обізнана з життям Одеси внаслідок того, що його брат Єгор Єгорович з 1845 року служив у штаті ново­російського та бессарабського генерал-губернатора. Брати по­ходили з дворян Курської губернії і обидва пройшли шлях від унтер-офіцера до генерал-майора. До речі, саме Єгор Єгорович у 1851 році склав один з перших проектів освітлення вулиць Одеси спиртом, допомагав у доставці продовольства та захисті м. Севастополя під час Кримської війни 1853-1856 років [5]. Згодом у 1864 році він став “правителем” Київської, Волин­ської та Подільської губерній, а з 1867 року — губернатором Бессарабії.

Іван Єгорович народився близько 1808 року і був найстар­шим з трьох синів в родині. В грудні 1824 року він поступив у Новгородський кірасирський полк (Його імператорської Ве­личності Великої княгині Олени Павлівни). Брав участь у вій­ськових діях під час повстання в Польщі 1830-1831 роках під керівництвом барона Д. Є. Остен-Сакена. За відмінну службу нагороджений орденом Св. Анни IV і ІІІ ступеня, срібною ме­даллю “За взяття Варшави”. У 1832 році він був переведений до Генерального штабу і з цього часу займався зібранням ві­домостей для квартирування військ у різних губерніях Росії, складав військово-статистичні описи Мінської, Київської, Ліф­ляндської та Курляндської губерній. За відмінну службу Іван Гангардт отримав чин капітана, нагороджений орденами Св. Володимира ^ ступеня та Св. Станіслава ІІ ступеня. Згодом у 1843 році Іван Єгорович був відряджений керівником для навчання зйомки офіцерів і топографів Генерального штабу, а у 1844 році став помічником начальника топографічної зйомки Подільської губернії, у 1847 році — начальником межування земель Кавказької області. За свою службу отримав орден Св. Анни ІІ ступеня, чин полковника і за вислугу в офіцерських чинах 25 років — орден Св. Георгія ^ ступеня. Іван Єгорович був одружений на дочці колезького асесора Івана Піонтковсь - кого — Шарлотті-Луізі, лютеранського сповідання. Його дру­жина мала дім і сад в м. Аккермані. У них в родині було семеро дітей — шість синів і одна дочка.

В 1854 року полковник Іван Єгорович став наказним отама­ном Дунайського війська (з 1859 року — генерал-майор). Він відразу ретельно взявся за справу впорядкування життя коза­ків. Спочатку, у 1855 році, скориставшись зацікавленістю ко­мандування Південної армії в розширенні військових контин­гентів, він вирішив збільшити земельний фонд дунайців, якого було недостатньо для нормального ведення господарства. Запро­понований ним проект передбачав передачу війську “шагансь - ких, вилковських та інших прибережних з островами в гирлі Дунаю” земель, що давало змогу, на думку Гангардта, звільни­ти казну від допомоги козакам, сприяти “процвітанню” війська і дозволяло поставити армії “п’ять бравих полків” та “пішу міліцію”. Проте командуючий Південною армією М. Д. Горча­ков заявив, що цього “запорожці не варті”. Через п’ять років Гангардт знов звернувся з подібним проектом збільшення зем­лі, мотивуючи це тим, що інакше козаки “ніколи не вийдуть з бідності”, але й ця його пропозиція була відхилена. Тоді Ган­гардт вирішив переселити козаків з густонаселених станиць в малозаселені, таким чином перерозподілити земельні ділянки, тому що у війську нерівномірно розподілявся земельний фонд між станицями. Однак і після цього козаки користувались ді­лянкою у 8-10 десятин, що офіційно визнавалось “дуже недо­статньо для хліборобства та сінокосу” [6].

За “Положенням про Дунайське козацьке військо” 1844 року передбачалося відкриття станичних шкіл і військового училища. Через те, що військо не мало відповідного приміщен­ня для останнього, справу було відкладено. Поновив питання про відкриття училища Іван Гангардт. У 1861 році училище було відкрито в Аккермані. Гангардт склав для нього навчаль­ну програму та передав у бібліотеку власне зібрання літератури і наочних посібників, які привіз з Лондону, Парижу, Лейпци­гу. Серед іншого тут були підручники, енциклопедії; глобуси, астрономічні, географічні, топонімічні карти, мікроскопи, ба­рометри, електричний телеграф тощо [7]. Бібліотекою училища могли користуватися також усі бажаючі.

На долю Гангардта випало займатися переселенням козаків (за бажанням) з Азовського і Дунайського військ у передгір’я Кавказу, для чого він у 1862 році спеціально їздив оглядати територію між річками Пшишемі, Ілезі та Адагумом.

Займався Іван Єгорович Гангардт справою реорганізації Ду­найського війська через неспроможність козаків самостійно, без підтримки казни виставляти два повноцінних полки на служ­бу. Ним був складений проект, за яким зменшувався керівний склад Військового правління, що значно зменшило витрати на утримання адміністрації [8].

Однак проект не вступив в дію, тому що у 1868 році через загальну військову реформу в Російській імперії Дунайське військо було розформовано, а дунайські козаки переводились на стан селян-власників. Іван Єгорович Гангардт згодом (з 1872 року) став головою місцевого управління та Поважним миро­вим суддею м. Аккерман.

Література

1. Задунайські запорожці — козаки з Задунайської Січі (Дунавецької Січі, Туреччина), які протягом 1820-х років перейшли до Російсь­кої імперії; усть-дунайські та чорноморські козаки — ті, що слу­жили в Усть-Дунайському Буджацькому війську під час російсь­ко-турецької війни 1806-1812 рр. та Чорноморському козацькому війську під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.

2. Бачинська О. Дунайське козацьке військо 1828-1868 рр. (До 170-річчя заснування): Монографія. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 39, 68-69.

3. Черемисинов В. М. Одесса в истории русских войн. К 50-летию Крымской войны. — Одесса, 1894. — С. 59, 63, 65.

4. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 55. — Арк. 7, зв., 35.

5. ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 140. — Спр. 23 за 1868 р. — Арк. 4-25.

6. Там само. — Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 55. — Арк. 32; Комунальна установа “Ізмаїльський архів”. — Ф. 755. — Оп. 1. — Спр. 169. — Арк. 71-72; Спр. 176. — Арк. 1-5.

7. Егунов А. И. Число учащих и учащихся в учебных заведеннях Бессарабии // Записки Бессарабского областного статистического комитета. — Кишинев, 1864. — Т. 1. — С. 43-44.

8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. — Ф. 245. — Оп. 2. — Спр. 63. — Арк. 1-4, 25-26, 30-33, 44-47; Оп. 3. — Спр. 84. — Арк. 9-21.

Анотації

Бачинская Е. А. Деятельность генерал-майора И. Гангардта во главе Дунайского казацкого войска.

В статье освещается деятельность генерал-майора И. Гангардта во главе Дунайского казацкого войска, сущестовавшего в Южной Бессарабии в 1-й половине ХІХ в. Рассматриваются вопросы учас­тия дунайских казаков в обороне Одессы во время Крымской вой­ны 1854 года.

Bachinskaya E. A. Activity of general major I. Gankardta in charge of Danube Cossack army.

The article is devoted to the activity of general major I. Gankardta in charge of Danube Cossack army, which existed in South Bessarabia in the early 19th century. Questions of Danube Cossacks’ participation in the defense of Odessa during the Crimean war in 1854.

Похожие статьи