Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНІЗАЦІЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УРСР
joomla
УКРАЇНІЗАЦІЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УРСР
Історія - Інтелігенція і влада

K. В. Мануілова

Ключові слова: українізація, національні меншини, інтеліген­ція.

Ключевые слова: украинизация, национальные меньшинства, интеллигенция.

Key words: ukrainizaciya (Ukrainization), national minorities, in­telligentsia.

На сучасному етапі розвитку України невід’ємним чинником етнонаціонального буття українського народу є гармонізація міжнаціональних відносин, усебічний розвиток національних меншин, підвищення національної свідомості та формування наріжних основ політичної нації. Відтак, доволі актуальним є досвід політики українізації 1920-1930-х рр. Загальний аспект проблеми дозволить з’ясувати специфіку українського суспіль­ства; перебіг заходів українізації в різних сферах життя ре­гіону; встановити фактори, які допомагали та перешкоджали проведенню українізації; визначити, яким чином впливала на впровадження українізації зросійщенність регіону.

Політиці українізації 1920-1930-х рр. в УРСР, як і політиці радянської влади щодо національних меншин, загалом присвя­чена значна кількість наукових праць. Інститут історії України НАН України видав науково-довідниковий бібліографічний по­кажчик «Політика українізації в радянській Україні (1920- 1930-ті рр.)», у якому зібрано джерела і літературу, присвячені дослідженню політики коренізації УРСР [1].

Підсумок попередніх досліджень з українізації було зро­блено в ґрунтовній колективній монографії вчених Інституту історії України НАН України «Українізація 1920-1930-х рр.: передумови, здобутки, уроки» [2], у якій проаналізовано етно - національні наслідки політики українізації, встановлено, що:

1) українізація зумовила збільшення розбіжностей між Над­дніпрянщиною, Поділлям, Волинню (українських територій) і промисловим Південним Сходом (з російським населенням);

2) політика «коренізації» сприяла згасанню старих вогнищ на­ціональної ворожнечі; 3) коренізація дозволила розвиватися неросійськомовній ідентичності євреїв, поляків, греків, болгар, інших етнічних груп.

На сьогодні маємо чимало досліджень, присвячених інте­лігенції. Значним внеском в розробку цієї проблеми є праця Г. Касьянова [3], який уперше об’єктивно розглянув долю інте­лігенції у 1920-1930-х рр.

В Україні відбулася низка конференцій, присвячених інте­лігенції. Зокрема, на базі Одеського національного політехніч­ного університету традиційно проходить Міжнародна конфе­ренція «Інтелігенція і влада», за результатами якої друкується збірник наукових праць; Міжнародна наукова конференція «Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ-ХХ ст.» проводилася також у Вінницькому державному педагогічному університеті імені М. Коцюбинського. Подібні заходи відбулися в Миколаєві, Херсоні та інших містах Укра­їни. На конференціях розглядали широке коло проблем, зо­крема відносини інтелігенції і влади; становлення національної інтелігенції у 1917-1920 рр.; значення діяльності інтелігенції в політиці коренізації; долю української інтелігенції в умовах авторитарної влади тощо.

Втім, до цього часу поза увагою дослідників залишається проблема українізації інтелігенції національних меншин у південно-західному регіоні УРСР.

Метою статті є з’ясування етнополітичних орієнтирів інтелі­генції національних меншин на здійснювану радянською вла­дою політику українізації.

Дослідження ставлення інтелігенції національних меншин південно-західного регіону УСРСР до політики українізації є принциповим у розумінні рівня її впливу на життя етнічних спільнот цього регіону.

Запроваджена 1923 р. на XII з’їзді РКП(б) політика «коре - нізації», попри значні преференції національним меншинам, здійснювалася переважно у формі українізації. Хоча україніза­ція мала на меті дерусифікувати зросійщених українців, проте вона не могла не зачепити інтереси інтелігенції національних меншин.

У містах південного заходу УРСР проживали здебільшого росіяни та євреї і саме вони складали більшу частину неукра­їнської інтелігенції. Політика українізації справила певний вплив на збільшення частки корінної національності в лавах інтелігенції, однак середня питома вага українців не відпові­дала їх частині у складі всього населення. Традиційно укра­їнці складали більшість серед сільських учителів, агрономів, співробітників Академії наук. Росіяни традиційно домінували серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладаць­кої інтелігенції. Євреї переважали в медицині і мистецтві [3, с. 97]. Щодо інших національних меншин (німці, болгари, по­ляки тощо), то вони здебільшого були вчителями в національ­них школах і складали незначний відсоток від загальної кіль­кості інтелігенції.

Політика українізації безпосередньо загрожувала євреям і росіянам, оскільки вони втрачали привілейоване становище в суспільстві, збільшувалась конкуренція на ринку праці. Саме ці чинники, а також тривалі традиції русифікації значної час­тини населення України, зумовили негативне ставлення росій­ської та єврейської інтелігенції до українізації. Як відзначало­ся в тезах пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», (червень 1926 р.) «соціальні корені руського шовінізму в Укра­їні залягають у товщі руського міського міщанства (буржуазії) та інтелігентсько-спецівському прошарку» [4, с. 19].

Великих труднощів зазнала українізація інженерно - технічної інтелігенції (т. зв. фахівці — «специ»). Серед цих представників розумової праці часто траплялись випадки зне­важливого, навіть ворожого ставлення до українізації й уперто­го небажання вивчати українську мову. У 1926 р. росіяни в цій категорії становили найбільшу національну групу: 34 % всіх спеціалістів різних адміністративних ланок, 43 % — у промис­ловості та на виробництві [6, с. 143-144].

Про українізацію фахівці говорили як про «тарабарщину», «китайщину», у разі українізаційного тиску на них погрожува­ли виїздом до РРФСР [6, с. 128]. Своє небажання переходити на українську мову вони мотивували тим, що не розуміють змісту технічної документації, а переклад забирає забагато часу, що шкодить виробництву. Часто зустрічалися такі заяви: «Як ми можемо українізуватися, якщо у нас технічне листування? Ма­теріал серйозний, тому й пишемо російською» [7, с. 101].

Інженерно-технічна інтелігенція не сприйняла україніза­цію, через низку причин: по-перше, більшість фахівців були росіяни, які працювали у російському або зросійщеному робіт­ничому середовищі; по-друге, не було технічної термінології українською мовою.

Неоднозначно оцінила українізацію й освітянська інтеліген­ція національних меншин. Особливо великих труднощів зазна­ла українізація освітніх закладів у південно-західному регіоні України. У Доповіді окрінспектури наросвіти про стан україні­зації культосвітніх установ Миколаївщини 1927-1928 н. р. за­значалося, що учительство представлене переважно росіянами, які надзвичайно ускладнювали проведення українізації, тим більш важко було вживати будь-яких заходів для впливу на вчительство [8, арк. 123].

Причинами спротиву українізації серед викладачів було те, що міське вчительство складалося з росіян або зрусифікова­них національних меншин. У сільській місцевості україніза­ція освітньої галузі проходила набагато швидше, ніж у містах. Більша частина сільських вчителів вітала українізацію, адже вони були в основній масі або українського походження, або засвоїли мову під впливом україномовного оточення.

Неоднозначно сприймала українізаційні процеси польська, німецька та болгарська інтелігенція. Польські освітяни пози­тивно оцінили українізацію, оскільки знали українську мову, адже їм під час навчання в національних школах часто до­водилося переходити на зрозумілу для учнів українську. Так, польська вчителька Нішек говорила: «З дітьми нема роботи, а тільки мука і клопіт, бо треба починати аж від самого початку: не вчити, але перекладати з однієї мови на іншу, бо діти нічо­го не розуміють і геть всяку річ називають по-українськи» [9, арк. 159].

Болгарська інтелігенція негативно поставились до україні­зації. І Всеукраїнська нарада з роботи серед національних мен­шин (1926 р.) зазначала, що ці національності через однакову релігійну приналежність із російським населенням значною мірою асимілювались, долучились до російської культури [10, арк. 31].

Під час перевірки німецьких шкіл в Одеській окрузі з’ясувалося, що «вчительство більш кваліфіковане, ніж у шко­лах інших нацменшин, але значна кількість німецьких вчите­лів до цих пір знаходиться під впливом церкви» [11, арк. 37­38]. Більшість вчителів німецьких шкіл Одещини, крім своєї рідної мови, володіли російською, але не знали і не бажали вивчати українську [12, арк. 7, 64-65, 143, 183]. Причиною та­кого ставлення до українізації був більш високий культурний рівень німецької інтелігенції. Тому, на їх думку, українізація означала перехід на рівень нижчої культури.

Складно проходила українізація професійної і вищої осві­ти. Проведена у 1924 р. перевірка одеських шкіл показала, що українською мовою володіли у всіх установах професійної освіти, проте у вищих школах знали лише 11 % працівників. Деякі професори у відомостях про себе зазначали, що знають українську мову, однак це не завжди відповідало дійсності, оскільки викладати українською мовою вони не могли [13, арк. 14-15]. Голова Укрголовпрофосвіти Я. Ряппо вказував на таку проблему з українізацією цих установ: «.навчальні уста­нови профосвіти розташовані переважно в міських центрах або в містечках, де населення розмовляє російською мовою. Вчи­тельство закладів профосвіти значною мірою російське або зру­сифіковане» [14, с. 102].

Більшість професорів вишів виявляла опозиційність до по­літики українізації, оскільки серед освітян переважали росія­ни та євреї, які не знали української мови, а тому ризикували втратити роботу. Найбільшу опозиційність до українізації ви­явили професори Одеського сільськогосподарського інституту (ОСГІ), де працювали колишні лідери місцевих організацій за - гальноросійських партій: народних соціалістів, октябристів, кадетів. У ОСГІ чекісти фіксували т. зв. «праву», «великоро­сійську» професуру, яка з 1923 р. почала активно протидіяти процесам українізації [15, арк. 15].

Інформатори ЧК-ДПУ активними ворогами українізації вва­жали професорів О. Браунера (ОСГІ) та П. Павлова (Хіміко- фармацевтичний інститут) — «монархістів, антиукраїнців», в

ОПІ: Д. Добросердова — «монархіста, ненависника української мови» та С. Шатуновського — «антирадянського типа, — що співчуває сіонізму, противника українізації» [16, арк. 16]. В Одеському інституті народної освіти (ОІНО), в 1925 р. тільки 16 % викладачів викладали українською мовою. «Права» гру­па професорів ОІНО (Б. Варнеке, О. Готалов-Готліб, М. Лінгау, А. Томсон, В. Лазурський) ставились вороже до українізації. У 1925 р. в Одеському медичному інституті (ОМІ), Одеському інституті народного господарства (ОІНГ) і в Одеському політех­нічному інституті (ОПІ) українізація трактувалася як насиль­ство, спостерігалося різко негативне ставлення професури до українізації [18, арк. 19].

Частина одеського професорсько-викладацького складу вва­жала українську мову незрозумілою і закликала користуватися нею тільки на селі. Ці професори саботували українізацію, від­мовляючись читати лекції українською мовою. Вони нарікали, що немає «наукової української термінології» і що їм важко засвоїти українську мову.

У доповідній записці ДПУ про «Стан Одеського інституту народної освіти» за 1928-1929 н. р. зазначалось: «Хоча фор­мально ІНО і вважався українізованим на 100 % вузом, але на­справді лише професори-українці читають українською мовою, інші залишаючись вірними своїй консервативності, виклада­ють російською мовою. Правління ІНО, йдучи назустріч тим професорам, кому найважче засвоїти українську мову, дозволи­ла п’ятьом із них тимчасово викладати російською. Насправді ж більше 30 лекторів не викладали українською мовою. На­приклад, професор М. Лінгау перші 5-10 хвилин читав укра­їнською, після чого переходив на російську» [17, арк. 195]. Слід зазначити, що були спроби примусової українізації дея­ких викладачів, адміністрування, перекручення, проведення її в надзвичайно стислі строки. Хоча плани не виконувалися, керівництво інституту звітувало, що українізацію здійснюють у зазначені терміни, які неодноразово переносилися з одного навчального року в інший [18, с. 191].

Складно проходила українізація у технічних вузах. У допо­відній записці ДПУ про «Стан Одеського політехнічного інсти­туту в 1828-1929 рр.» зазначалось: «антиукраїнські настрої в ОПІ мають достатньо значне розповсюдження. Професура не­рідко підкреслено несерйозно ставиться до справи українізації. В багатьох випадках відзначалось навмисне викривлення ви­кладу лекцій українською мовою, посилаючись на труднощі при оволодінні нею. Наприклад, інженер Добровольський почав читати лекцію українською мовою у вигляді «жарту», нагрома­див у безладі декілька фраз і заявив аудиторії: «ось це як вони вимагають українською», «а ось зараз буде по-людськи», — піс­ля чого став читати російською мовою» [17, арк. 26].

Серед професорів цих інститутів щодо українізації була роз­повсюджена така точка зору: «Навіщо навчати студентів ви­щих шкіл національною мовою, якщо ці школи мають всесо­юзне значення, а майбутнім фахівцям доведеться працювати не обов’язково у своїй республіці? А єдина ж мова, якою можна користуватись по всьому СРСР, — російська, — тож тільки цією мовою доцільно й навчати студентів, майбутніх фахівців соціалістичного будівництва!» [19, с. 48].

Причинами такого стану справ була відсутність науково - технічної термінології, російське походження більшості викла­дачів цих вузів, і те, що вони здобули освіту в царській Росії.

Представники студентської громади національних меншин у ставленні до українізації поділялися на кілька груп. Так, студенти-євреї, що у вишах Одеси складали 50-60 % від за­гальної кількості студентства (у деяких ВНЗ їх кількість до­сягала 70 %) і переважали у навчальних закладах фармацев­тичного та мистецького напрямків освіти, як правило, були міськими мешканцями, але швидко й успішно вивчали укра­їнську мову.

Індустріально-технічні і соціально-економічні вищі навчаль­ні заклади комплектувались, здебільшого, за рахунок міст і промислових районів, а тому мали більше половини студент­ства, яке не володіло українською мовою [20, арк. 25]. За націо­нальним складом у цих закладах переважали студенти росіяни, євреї, зрусифіковані українці, які часто виявляли «російський шовінізм» і відкидали саму можливість викладання спеціаль­них предметів українською мовою.

Студенти-українці складали більшість в сільськогосподар­ських (68,7 %) і педагогічних (58 %) ВНЗ [21, с. 91]. Більшість із них позитивно сприйняли українізацію. Водночас, органи ДПУ фіксували у зведеннях: «... Значна частина студентів - українців розмовляє російською, щоб їх не вважали петлюрів­цями» (студенти ОСГІ); «.Серед студентів інших національ­ностей виділилося дві групи. Перша розглядала українізацію, як вимушену, тяжку необхідність, і намагалася вчити україн­ську мову. Друга — значна частина студентства — ставилася до українізації негативно» [22, арк. 212].

На початку 1920-х рр. початкова, середня та вища освіта ще не перешла на українську мову викладання. Надалі ситуація значно покращилась: поступово українізувалися нижчі ланки, з’явився масовий випуск українізованих учнів середньої шко­ли, студентство вузів також переважно стало україномовним. Майже в усіх навчальних закладах керівництво констатувало, що «маса студентства українізується швидше, ніж професура» [2, с. 96].

Отже, ставлення інтелігенції національних меншин до по­літики українізації було неоднозначним.

Серед єврейської інтелігенції відбувся розкол. Значна час­тина єврейської інтелігенції, особливо ті, хто здобув освіту в царській Росії (професорський склад), зберегла великоруську шовіністичну позицію щодо українізації. Однак, у єврейських студентів та молодих спеціалістів, що закінчували україномов­ні школи, під впливом українізації відбувалася переорієнтація з російської мови на українську. Причинами такої зміни було намагання євреїв асимілюватися з українцями.

Серед причин несприйняття українізаційних процесів ро­сійською інтелігенцією виділимо: ідеї пролетарського інтер­націоналізму; для того, щоб запобігти втраті контролю над українським суспільством під час впровадження політики укра­їнізації, уряд УРСР дуже уважно поставився для забезпечення культурних потреб саме росіян. Навіть за умов українізації ро­сійська мова зберігала своє особливе значення: за нею закрі­плено статус мови міжнаціонального спілкування у зв’язку з її поширеністю в СРСР. Усі державні документи, за законодав­ством, оприлюднювались українською і російською мовами.

Не сприйняла політику українізації зросійщенна болгарська інтелігенція.

Близькість мови, українське оточення, національний гніт стали причинами позитивного ставлення до українізації поль­ської інтелігенції.

Німецька інтелігенція мала високий культурний рівень, зберегла релігійні і мовні традиції, тому негативно сприйняла українізацію і русифікацію.

Загалом, українізація 20-х — 30-х рр. XX ст. створила пе­редумови для зміни мовних орієнтацій національних меншин південно-західної частини УРСР з російської на українську. Однак, українізація, як противага русифікації, не змогла пере­могти асиміляційні впливи російської мови та культури.

Джерела та література

1. Політика українізації в радянській Україні (1920-1930-ті рр.) : наук.-допоміж. бібліограф. покажчик. — К. : Інститут історії України НАН України, 2003. — 219 с.

2. «Українізація» 1920-30-х років : передумови, здобутки, уроки : [монографія] / [В. М. Даниленко, Я. В. Верменич та ін.]. — К. : НАН України, Ін-т історії України, 2003. — 392 с.

3. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років : Соціальний портрет та історична доля / Г. В. Касьянов. — К. : Глобус, 1992. — 176 с.

4. Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матерія - ли). — X., 1926. — № 2. — 104 с.

5. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / [Б. Кравченко ; пер. з англ.]. — К. : Основи, 1997. — 423 с.

6. Національні відносини в Україні у XX ст.: зб. документів і мате­ріалів / НАН України. Ін-т нац. відносин і політології ; [упоряд.: М. І. Ланчук (кер.), І. П. Гошуляк, С. С. Діброва та ін.]. — К. : Наукова думка, 1994. — 590 с.

7. Малинова Г. Л. Из-под завесы тайны... / Г. Л. Малинова ; Государственный архив Одеской области. — Одесса: Гратек, 2002. — 380 с.

8. Державний архів Миколаївської області. — Ф. Р—161. — Оп. 1. — Спр. 281.

9. Центральний Державний Архів Вищих Органів України (далі — ЦДАВОУ). — Ф. 166. — Оп. 7. — Спр. 419.

10. Центральний Державний Архів Громадських об’єднань України (далі -ЦДАГОУ). — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2246.

11. Державний Архів Одеської Області (далі — ДАОО). — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 1541.

12. ДАОО. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 1393.

13. ДАОО. — Ф. Р.99. — Оп. 2. — Спр. 73.

14. До історії міжнаціональних процесів на Україні : документи та матеріали // Український історичний журнал. — 1991. — № 1. —

С. 99-112.

15. ДАОО. — Ф. Р-7. — Оп. 1. — Спр. 1312.

16. ДАОО. — Ф. Р-39. — Оп. 1. — Спр. 1033.

17. ДАОО. — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр 2203.

18. Левченко В. В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920­1930 рр.): позитивний досвід невдалого експерименту: [моногра­фія] / В. В. Левченко; [Відп. ред. В. М. Хмарський; наук. ред. Т. М. Попова]. — Одеса: ТЕС, 2010. — 428 с.

19. Чапленко В. Більшовицька мовна політика / В. Чапленко. — Мюнхен, 1956. — 74 с.

20. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2251.

21. Ряппо Я. Народна освіта на Україні до десятої роковини Жовтня / Я. Ряппо. — Х : Держвидав України, 1927. — 125 с.

22. ДАОО. — Ф. Р. 39. — Оп. 1. — Спр. 165.

Анотації

Мануйлова К. В. Украинизация интеллигенции национальных меньшинств юго-западного региона УССР.

В статье проанализировано отношение интеллигенции нацио­нальных меньшинств юго-западного региона УССР к политике украинизации, прослежено изменение их вектора лояльности в строну украинизации.

Manuilova K. V. The Ukrainization of the intelligency of the na­tional minorities of the southwest region of USSR.

This article deals with the analysis of the attitude of the intel­ligentsia of the national minorities of the southwest region of USSR to the policy of Ukrainization, the change of their vector of loyalty towards the Ukrainization is investigated.

Похожие статьи