Головна Історія Інтелігенція і влада НОНКОНФОРМІЗМ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ В УКРАЇНІ: 60-70-ті рр. XX ст
joomla
НОНКОНФОРМІЗМ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ В УКРАЇНІ: 60-70-ті рр. XX ст
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 329.15:323.28(477)

Н. М. Кіндрачук

В даній статті автор досліджує нонконформізм як соціокуль - турне явище в Україні в 60-70-ті рр. XX ст., аналізує державну політику у галузі літератури і мистецтва зазначеного періоду та показує її ідеологічний контекст, з’ясовує особливості та механіз­ми впровадження політичних рішень у творче життя республіки, визначає передумови формування та основні причини виникнення нонконформістських явищ у середовищі творчої інтелігенції.

Ключові слова: нонконформізм, незгода, неприйняття норм, літературно-мистецька політика, відродження національної культури.

Демократичні процеси формування української державнос­ті й трансформації суспільної свідомості сьогодення вимага­ють обережного ставлення до національної історії, народних традицій і культури українського народу, які формувалися протягом тривалого періоду. Із здобуттям Україною держав­ної незалежності склалися сприятливі умови для вільного вивчення радянського минулого УРСР, зокрема, соціально- економічних, культурно-соціальних проблем, незрілості гро­мадянського суспільства, релігійних утисків. Однак ще й досі залишаються малодослідженими багато сторін тоталітарного суспільства у період тимчасового послаблення комуністично- більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги». Тому питання дослідження передумов формування та осно­вних причин виникнення нонконформістських явищ у сере­довищі творчої інтелігенції України в 60-70-ті рр. XX ст. є надзвичайно актуальним і вимагає особливого підходу у ви­вченні.

Значення нонконформізму як соціокультурного явища в Україні в окреслений період частково висвітлено в працях та­ких авторів, як: О. Заплотинська [3, 4], Л. Крупник [5], І. Ста - сюк [9], М. Черненко [10] та ін. Та все ж таки в науковій літературі дана тема до кінця не вивчена. Це дає можливість продовжити роботу у цьому перспективному напрямку.

Отже, в центрі уваги даного дослідження — всебічне ви­вчення нонконформізму як соціокультурного явища в Україні в 60-70-ті рр. XX ст. та державної політики УРСР у галузі літератури і мистецтва зазначеного періоду.

Термін «нонконформізм» (англ. поп-еоп:ЕогшІ8ш — «незго­да») означає незгоду, неприйняття норм, цінностей, цілей, до­мінуючих у конкретній групі, в конкретному суспільстві. В де­яких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості.

Причини появи явища нонконформізму в середовищі твор­чої інтелігенції у 60-70-х рр. XX ст. полягали в особливостях проведення літературно-мистецької політики УРСР та змінах у суспільній свідомості, викликаних процесами лібералізації після XX з’їзду КПРС, розвінчанням культу особи Сталіна, відновленням демократичних принципів. Переважна більшість представників літературно-мистецького нонконформізму, нази­ваючи себе «дітьми відлиги», вважали XX з’їзд КПРС найваго­мішим фактором, який дав «заряд свободи», суттєво вплинув не тільки на молоде покоління художників і письменників, а й на весь подальший розвиток мистецтва в цілому [8, с. 166]. Іншим вагомим чинником для формування українського нон­конформізму в соціально-культурній сфері стало розширення інформаційного простору, в якому формувався світогляд мо­лодого покоління творчої інтелігенції. Українська інтелігенція бажала правдивого відображення реалій життя, відстоювала свободу творчості та мистецтва, засуджувала державну дикта­туру та партійну ідеологію, боролася за відродження та творче переосмислення традицій національної культури.

Даний період ознаменувався появою шістдесятників — но­вої генерації української національної інтелігенції 1960-х рр., що виступила на захист національної мови і культури, свобо­ди художньої творчості. Шістдесятництво, як початкова форма нонконформізму, носило яскраво виражений культурницький характер, а отже, проблема відродження української культу­ри стала основним чинником об’єднання нонконформістської інтелігенції. Основу руху шістдесятників склали письменни­ки І. Драч, Г. Тютюнник, Б. Олійник, В. Симоненко, М. Xо - лодний, Л. Костенко, художники А. Горська, В. Запецький,

Б. Чичибабін, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, ре­жисер Л. Танюк, кінорежисер С. Параджанов, Ю. Іллєнко, кі - нокритик Р. Корогодський, перекладачі Г. Кочур, М. Лукаш та ін. Шістдесятники протиставили себе офіційному догматизмо­ві, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класо­вими, прагнули до духовної незалежності. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культу­ри кінця ХІХ — початку XX ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку ді­яльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували не­формальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Орга­нізовані у 1960 р. «Клуб творчої молоді» в м. Киві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у м. Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки до­зволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки жур­налів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейнос­ті», «буржуазному націоналізмі», і як відповідь — їхні ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Важливим фактором для формування нонконформістської творчої інтелігенції було знайомство зі спадщиною української культури 1920-х рр. Режисер Л. Танюк відроджував ідеї кур- басівського театру, захоплювався М. Кулішем. З великими інтересом молодими митцями сприймались заборонені твори П. Тичини, М. Рильського, В. Винниченка. У Києві і Львові існували клуби творчої молоді, різноманітні студентські літе­ратурні студії («Молодь», «СІЧ» в Київському державному уні­верситеті, літературна студія видавництва «Молодь» [7]), так звані «школи» навколо окремих представників старшого по­коління митців.

В другій половині 1960-х рр. більшість митців, які не по­годжувались з офіційною системою цінностей, постали перед вибором — публічність або підпілля. Публічність, в свою чергу, ставила перед вибором — політика або мистецтво: «або замов­кнути, або дозовано щось друкувати разом із дозованим плазу­ванням перед системою; або, нарешті, друкуватися і водночас «справляти поминки над своєю молодістю» [1, с. 59-60].

Стиль поведінки художників-нонконформістів, як правило, відрізнявся від тих моделей, що були характерними для пись­менників. Художники через особливості свого мистецтва мали набагато менше шансів потрапити до уваги широкої громад­ськості. Тому мистецьке нонконформістське середовище було більш замкнуте і відоме лише вузькому колу знайомих. Най­більш поширеною підпільною діяльністю були квартирні ви­ставки: одеські художники брали участь у квартирних вистав­ках в Одесі, Москві, Ленінграді. В 1977 р. «Хроника текущих событий» інформувала, що в Одесі відбулось шість квартирних виставок, які активно відвідувались місцевою інтелігенцією [4, с. 150]. Свої виставки підпільно влаштовували львівські та київські художники-нонконформісти.

Перше, що утверджували нонконформісти — право мит­ця на «справжню творчість». Письменники та художники - нонконформісти утверджували право митця на власну точку зору, свободу творчості, писали твори не по заздалегідь всім відомому сюжету, а розкривали реальний стан речей в суспіль­стві.

З обігу було вилучено все, що спонукало до роздумів на теми глибинного розуміння національного змісту культури. З бібліотек були вилучені «шкідливі» книжки В. Винниченка, М. Хвильового, ряд історичних видань. Не згадувалися «по­милкові» твори І. Франка, Л. Українки. Було «радянізовано» образ Т. Шевченка, а письменників «розстріляного відроджен­ня» 20-30-х рр. називали «українськими буржуазними націо­налістами».

Не дивлячись на чистку української культури від усього на­ціонального, з кінця 1950-х рр. постійно з’являються твори молодих поетів і прозаїків «з елементами національної обме­женості». Виявилось, що після тривалих років «інтернаціо­налізації» пошук національного змісту був не тільки можли­вим, а й став знаковим для молодого покоління української літературно-мистецької інтелігенції. Український нонконфор­мізм починався саме з національного: вивчення мови, роман­тичного захоплення старовиною, відновленням національних традицій та звичаїв. Спілкування українською ставало першою сходинкою — це означало виокремлення себе з натовпу, вима­гало зміни закоренілих стереотипів. І. Світличний стверджу­вав: «Нас має ставати все більше. Впевнених у нашій правді. Інакше нічого не зміниться. Треба виробляти в собі силу опо­ру» [3, с. 134].

Після репресій 1965 і 1972 рр. націоналізм стає невід’ємною частиною нонконформізму. Так, І. Дзюба пише книгу «Інтер­націоналізм чи русифікація», в якій аналізує національно- культурну політику радянської влади в Україні, сенсацією стає роман письменника О. Гончара «Собор», який прозвучав як звинувачення панівному нігілізмові щодо духовних цінностей українського народу.

Центрами найбільшого поширення нонконформістських явищ в культурі та мистецтві були Київ, Одеса, Львів, що по­яснюється знаходженням у цих містах потужних навчальних закладів, наявністю культурних традицій. У значно менших масштабах літературно-мистецький нонконформізм існував в Ужгороді, Чернівцях, Дніпропетровську. Формування нон­конформізму в УРСР починалось зі сфери культури, передусім літератури та мистецтва. Лише після початку репресій проти української інтелігенція в 1965 і в 1972 роках та посилення ідеологічного контролю літературно-мистецький нонконфор­мізм розколовся на політичний та мистецький.

Отже, нонконформізм як соціокультурне явище в Україні в 60-70-ті рр. XX ст. призвів до суспільних трансформації, духо­вного зламу, руйнування багатьох традицій і усталених стерео­типів, насаджених ідеологією КПРС, та започаткував перехід до нових норм і стандартів життя українського народу.

Джерела та література

1. Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина XX ст. По­літичний портрет Богдана Гориня / Т. Батенко. — Л.: Кальварія, 1997. — 352 с.

2. «Доброокий». Спогади про Івана Світличного. — К.: Час, 1998. — 572 с.

3. Заплотинська О. О. Літературно-мистецький простір 1970-х: По­літика партії та інтелектуальний нонконформізм / О. О. Запло - тинська // Україна XX ст.: Культура, ідеологія, політика: Зб. ст. Вип. 9. — К.: Інститут історії України НАН України, 2005. — С. 405-419.

4. Заплотинська О. О. «Формалізм чи новаторство?» Інтелекту­альний нонконформізм в офіційному дискурсі 1960-1970-х рр. в Україні / О. О. Заплотинська // Український історичний жур­нал. — 2006. — № 1. — С. 145-157.

5. Крупник Л. О. Опір українських митців радянській тоталітар­ній системі в роки застою / Л. О. Крупник // Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університе­ту ім. М. П. Драгоманова / Укл. П. В. Дмитренко, О. Л. Макарен­ко. — К.: НПУ, 2000. — С. 199-208.

6. Крупник Л. О. Професійні спілки і творча інтелігенція в 60­70-х роках XX століття / Л. О. Крупник // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. — 2000. — № 1 (5). — С. 8-10.

7. Рубан В. «Київська школа» / В. Рубан // Молодь України. —

1990. — 2 грудня. — С. 1.

8. Скляренко Г. Світло й тінь на тлі пейзажу (Я. Левич) / Г. Скляренко // Київ. — 1994. — № 10. — С. 166-168.

9. Стасюк І. М. «Самвидав» в українському національному русі 1960-1970-х років / І. М. Стасюк // Вісник Національного уні­верситету «Львівська політехніка». № 408. Держава та армія. — Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка», 2000. — С. 122-126.

10. Черненко М. В. Культурно-політичний контекст періоду 60-80-х рр. XX ст. в історії культури України / М. В. Черненко // Фунда­ментальні і прикладні дослідження рекреаційно-дозвіллєвої сфери в контексті Євроінтеграційних процесів: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, (Київ, 12-13 травня 2008 р.) / за ред. В. В. Кірсанова, С. Д. Безклубенка. — К.: Видавн. центр «КНУКіМ», 2008. — Ч. І. — С. 370-373.

Анотації

Киндрачук Н. М. Нонконформизм как социокультурное явле­ние в Украине: 60—70 гг. XX в.

В данной статье автор исследует нонконформизм как социо­культурное явление в Украине в 60-70 гг. XX ст., анализирует государственную политику в отрасли литературы и искусства ука­занного периода и показывает ее идеологический контекст, выяс­няет особенности и механизмы внедрения политических решений в творческую жизнь республики, определяет предпосылки форми­рования и основные причины возникновения нонконформистских явлений в среде творческой интеллигенции.

Ключевые слова: нонконформизм, несогласие, неприятие норм, литературно-художественная политика, возрождение националь­ной культуры.

Kindrachuk N. M. Nonconformism as a sociocultural phenom­enon in Ukraine: 1960s—1970s

In the article the author studies nonconformism as a sociocultural phenomenon in Ukraine in the 1960s-1970s, analyzes the state policy in the sphere of literature and art of the given period, showing its ideological context, and clarifies the peculiarities and mechanisms of implementation of political decisions in the creative life of the republic, determines the preconditions of formation and main reasons of appearance of nonconformist phenomena within the artistic intel­ligentsia.

Key words: nonconformism, disagreement, rejection of norms, lit­erary-artistic policy, revival of national culture.

Надійшла до редакції 12 березня 2014 року

ПРЕСА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ВПРОДОВЖ 1991-1996 рр.

УДК 070(0.036):95(480)

А. В. Кожанов

Статтю присвячено деяким аспектам положення преси націо­нально-демократичних сил України протягом 1991-1996 рр. Ав­тором висвітлено процес становлення друкованих видань НРУ і УРП, наведені підрахунки досліджуваної періодики, а також вка­зані практичні кроки демократичних сил у напрямку захисту і під­тримки власних друкованих органів.

Ключові слова: Народний Рух України, незалежні газети, пре­са, Українська республіканська партія.

На сьогоднішній день вітчизняні дослідники здійснили зна­чний науковий доробок з проблем становлення української дер­жавності, руйнації тоталітарного режиму, ролі і місця демо­кратичних об’єднань кінця 80-х — середини 90-х рр. в історії України. Втім, відкритим залишається питання про суспільно - політичні умови розвитку преси найбільш відомих національно - демократичних сил України. Між тим розбудова держави та громадянського суспільства, процеси демократизації в роки не­залежності відбувалися за безпосередньої участі таких видань. Вивчення кадрового складу редакцій, матеріально-технічних особливостей функціонування національно-демократичної пе­ріодики дає уявлення про формування сучасної української пресової журналістики, яка в певній мірі є спадщиною преси «неформальних» організацій. У часи панування компартійно - радянського політичного режиму саме друковані органи зга­дуваних об’єднань, партій стали своєрідною альтернативою і головним антагоністом державних друкованих ЗМІ.

Мета статті полягає у висвітленні особливостей розви­тку преси національно-демократичних сил України впродовж 1991-1996 рр.

У контексті проблеми на увагу заслуговують роботи вітчиз­няних науковців і журналістів В. Деревінського [1], В. Здоро - веги [2], В. Кіпіані [3], С. Костилєвої [4].

Найбільш активно серед національно-демократичних органі­зацій України видавничою діяльністю в досліджуваний період займалися Народний Рух України та Українська республікан­ська партія. Протягом лише 1991 р. ними засновано понад 25 друкованих видань (14 видань структурами Руху, 8 — осеред­ками УРП, 4 — спільних). Серед них: «Голос Печерська» — видання Печерської районної організації НРУ, «За київським часом» — видання Київської організації НРУ (січень), «Ви­зволення» — видання секретаріату УРП (лютий), «Оглядач», «Гомін волі» — видання Надзбручанської територіальної орга­нізації НРУ й УРП, «Цвіт України» — видання НРУ м. Тер­нопіль (квітень), «Визвольний шлях» — вісник Бродівської районної організації УРП (липень), «Точка зору» — видання НРУ м. Шостка (листопад), «Поклик долі» — видання НРУ м. Шпола (грудень) та ін. [5].

Крім того, Рух став спонсором журналу «Слово і час» — ча­сопису Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України та Спілки письменників України. Тематика журналу — літе­ратура, літературознавство, культура, «розбудова національ­ної самосвідомості народу та духовне відродження України» [6, с. 8]. Друковані видання зазначених організацій яскраво демонструють поступальний характер розвитку національно- демократичної преси, яка пройшла шлях від неформальних видань (тобто преси неформальних організацій 1988-1990 рр.) до офіційної преси різних рівнів — республіканського («Само­стійна Україна», «Народна газета»), обласного («Віче», «Тер­


Нове поле»), міського («Поклик», «Шлях до волі»), районного («Гомін», «Сіяч») [7]. Зі зрозумілих причин значна частина колишніх «неформалок» припинили своє існування, так і не пройшовши реєстрації. Деякі збанкрутували за умов ринкової економіки і самоокупності на початку 90-х р. (фактично всі демократичні видання були збитковими). Втім, процес засну­вання (як і процес закриття) друкованих органів різних ланок УРП і НРУ тривав протягом всього досліджуваного періоду.

Наймасовішими газетами НРУ та УРП протягом 1991­1996 рр. є «Народна газета» і часопис «Самостійна Україна» відповідно. Як і більшість опозиційних видань радянської доби, «НГ» відчула на собі усі засоби адміністративного тиску керівництва республіки. Через відсутність поліграфічної бази, брак паперу, штучні бюрократичні перешкоди перші номери «Народної газети» друкувалися в Житомирі (з лютого 1990 р.), згодом у Чортківській районній друкарні (1991 р.) та Києві (з серпня 1991 р.). Головним редактором став відомий укра­їнський журналіст, публіцист, член СПУ і Руху А. Шевченко [8, с. 1]. Передплату на київський тижневик УРП «Самостій­на Україна» відкрито в лютому 1991 р., а на початку березня він з’явився у продажу. Друкувався у м. Фастів. У вихідних даних зазначалося, що часопис виходитиме українською та ан­глійською, а в подальшому і французькою, німецькою мовами, обсягом 16 сторінок формату «Недели». Мета — пробудження серед громадян ідей гуманізму, демократії, державної незалеж­ності та свободи. Крім того, газета друкувала оригінальні тво­ри українських істориків, філософів, письменників, видатних політологів світу. Головним редактором Рада УРП затвердила поета і сатирика В. Голобородька, згодом І. Кравчука (з № 12). Одразу після виходу в світ «Самостійна Україна» зіткнулася з рядом типових для цього часу проблем — браком кваліфіко­ваних кадрів, фінансів і технічних потужностей. Тому редак­ція неодноразово оголошувала збір пожертв до фонду газети [9, с. 1]. Вже на початку свого існування «СУ» опинилась на гра­ні закриття. Врятував становище Секретаріат УРП, виділив­ши необхідні 100 тисяч карбованців для підтримки часопису [10, арк. 5].

Ідеологічно близькими до Руху, УРП були видання Львів­ської та Івано-Франківської обласних Рад «За вільну Україну» й «Галичина». За висловом Л. Лук’яненка, ці газети «відігра­вали велику роль у поширенні ідеї визволення України, були особливо важливими для східноукраїнських областей» [11, с. 7]. Вказані газети друкували матеріали стосовно демокра­тичних сил регіону (НРУ, УРП, ДемПУ та ін.), їх програмні документи, публікували спростування дискредитуючих статей компартійної преси на адресу активістів організацій.

З архівних матеріалів відомо, що на 1992 р. Українська рес­публіканська партія виступила засновником двох видань рес­публіканського рівня, НРУ — чотирьох. На обласному рівні НРУ належало 25 найменувань преси [12, арк. 144, 145]. Під­рахувати точну кількість видань національно-демократичного спрямування, заснованих впродовж досліджуваного періоду, неможливо. Складність полягає в тому, що встановити прина­лежність видання до конкретної політичної сили буває доволі проблематично. Річ в тому, що в складних економічних умовах 90-х років колективи редакцій змушені шукати підтримки се­ред джерел різної політичної орієнтації, держави, в кращому випадку в «ідеологічно нейтральних» юридичних та фізичних осіб. Цілком очевидно, що за таких обставин газеті вигідно по- зиціонувати себе незалежним виданням. З цією метою в про­цесі державної реєстрації засновником зазначався колектив редакції. Не були виключенням випадки, коли газету, засно­вану відповідною політичною партією або організацією, згодом перереєстровували як незалежне громадсько-політичне видан­ня. Наприклад, так було у випадку зі згадуваною «Народною газетою». Принагідно зазначимо, що на середину 90-х рр. серед усіх партій демократичного спрямування найпотужнішу пресо­ву мережу створено структурами Народного Руху України. За­гальний тираж 27 рухівських газет становив близько семиста тисяч примірників. Засновником близько десятка друкованих видань стали обласні та районні осередки УРП [13, с. 3].

Кризові явища в економіці Україні спровокували подорож­чання поліграфічних послуг і послуг зв’язку, що поставило більшість газет перед загрозою банкрутства. Постійні сутички, які виникали з огляду на ідеологічні розбіжності між досліджу­ваною періодикою та «лівою» владою, значно ускладнювали умови існування занадто «незалежних», радикально налашто­ваних видань. Зазначені обставини вимагали від національно - демократичних сил пошуку ефективних шляхів захисту дру­кованих органів і забезпечення належних умов їх діяльності.

У липні 1994 р. світ побачили одразу два рухівських видання загальнодержавного рівня — «Український Південь» (головний редактор Ю. Діденко) [14, с. 1] та «ЧасДіше» (головний редак­тор В. Чорновіл) [15, с. 1]. Саме з газетою «ЧасДіше» та ім’ям її шеф-редактора пов’язана одна з перших спроб національно - демократичних сил консолідувати зусилля у справі захисту не­залежної преси. Так, на початку 1995 р. В. Чорновіл зазначав у редакторській колонці газети, що «Час» може стати базою для «створення синдикату незалежної патріотично-демократичної преси, яка заопікується українською періодикою в центрі і в регіонах» [16, с. 1]. З метою «об’єднання зусиль юридичних осіб та громадян для фінансової, технічної підтримки незалежної демократичної преси, сприяння соціальному, правовому захис­ту журналістів» у січні 1995 р. засновано Міжнародну пресову фундацію імені В. Симоненка [17, с. 2]. Особам і підприєм­ствам, які погодились надати матеріальну підтримку, гаран­тувалося проведення через газету «ЧасДіше» й інші видання фундації політики лобізму українського підприємництва (щодо податкової, митної, кредитної політики тощо), журналістський захист у конкретних конфліктних ситуаціях, позачергове та пільгове розміщення реклами [18, с. 6]. Вже в квітні 1995 р. відбулися установчі збори Асоціації регіональної демократич­ної преси України. До складу Асоціації увійшло п’ятнадцять газет загальним накладом близько півмільйона примірників. Географія Асоціації охоплювала практично всю Україну: від «Східного Часопису» (Донецьк), «Думки» (Кіровоград), «Укра­їнського Півдня» на Сході й Півдні — до «Нової буковинської газети» (Чернівці) й «Волині» (Рівне) на Заході. Учасники збо­рів ухвалили Декларацію про створення Асоціації регіональної демократичної преси та заяву на ім’я Президента і Верховної Ради України [19, с. 3]. Члени створеного під егідою Міжнарод­ної пресової фундації імені В. Симоненка об’єднання, консолі­дували зусилля на засадах «спільної політичної лінії та єдності позицій щодо чільних проблем суспільного життя, узгодженої підтримки кандидатів під час усіх виборчих кампаній, взаєм­ної підтримки й захисту журналістів». Видання Асоціації взя­ли на себе зобов’язання підтримувати своєю діяльністю курс на зміцнення української державності, демократії, проведення глибоких економічних і політичних реформ [20, с. 3].

Отже, в складних умовах ринкової економіки та самозабез­печення націонал-демократичні сили спромоглися створити широку мережу власної преси, стати спонсорами «незалежної» періодики, перетворити суто партійні друковані органи на со­лідні аналітичні, професійні видання республіканського рівня, відомі за кордоном. Це вдалося втілити в життя завдяки консо­лідації зусиль журналістів-демократів і організаторським зді­бностям окремих видатних особистостей. Історія становлення більшості досліджуваних видань дозволяє прослідкувати посту­пальний характер розвитку національно-демократичної преси, яка бере свій початок від численних видань неформальних ор­ганізацій, видавничої діяльності дисидентського руху та продо­вжує функціонувати в часи незалежності України.

Джерела та література

1. Деревінський В. Журнал «Український вісник» (1987-1989 роки) / В. Деревінський // Українознавство. — 2009. — № 3. — С. 204­207.

2. Здоровега В. Преса і влада / В. Здоровега // Українська періодика: історія і сучасність : Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конф. (9-10 грудня 1993 р.) / Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. — Львів., 1993. — С. 3-5.

3. Кіпіані В. Видавнича діяльність Української Гельсінської спілки /

В. Кіпіані // Молода нація. — 2011. — Спецвипуск. — С. 46-48.

4. Костилєва С. О. Становлення і розвиток друкованих засобів масо­вої інформації новітньої України (друга половина 80-х — 90-ті рр. XX ст.) : дис. ... доктора іст. наук: 07.00.01 / Світлана Олексан­дрівна Костилєва. — Донецьк, 2004. — 477 с.

5. Неформальна преса в Україні (1988-1991) : Каталог за матері­алами газетних фондів Національної наукової бібліотеки України імені В. І. Вернадського. — К. : Смолоскип, 2001. — 144 с.

6. Рух спонсорує «Січ» // Народна газета. — 1991. — № 12. — Жов­тень.

7. Українська преса (1990-1995 рр.): [каталог] / В. О. НАН України. Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника; Уклад. Романишин Ю. О. та ін. Ред. Карландер Я. — Львів, 2004. — 265 с.

8. До наших читачів // Народна газета. — 1991. — № 1. — Березень.

9. Увага — нова демократична газета // Літературна Україна. —

1991. — № 10. — 1 березня.

10. Центральний державний архів громадських об’єднань України, м. Київ (ЦДАГО України), ф. 271, оп. 2, спр. 25, 14 арк.

11. Лук’яненко Л. Демократична самостійна Україна — наш ідеал / Л. Лук’яненко // Самостійна Україна. — 1991. — № 6. — Чер­вень.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін­ня України, м. Київ (ЦДАВО України), ф. 5233, оп. 1, спр. 10, 152 арк.

13. Захарук Т. Журналісти демократичних видань об’єдналися / Т. За - харук // Український Південь. — 1995. — № 17. — 27 квітня.

14. Тільки факти // Радянське Прибужжя. — 1994. — № 69. — 18 червня.

15. Чорновіл В. У новий рік — з новим ділом і новим словом! / В. Чор - новіл // Час/time. — 1995. — № 1. — 3 січня.

16. Там само.

17. Покликана захищати незалежну пресу // Час/time. — 1995. — № 6. — 26 січня.

18. Звернення колективу газети «Час» до представників українського бізнесу // Час/time. — 1995. — № 1. — 3 січня.

19. Захарук Т. Журналісти демократичних видань об’єдналися / Т. За­харук // Український Південь. — 1995. — № 17. — 27 квітня.

20. Декларація про створення Асоціації регіональної демократичної преси // Український Південь. — 1995. — № 17. — 27 квітня.

Анотації

Кожанов А. В. Пресса национально-демократических сил Украины в период 1991—1996 гг.

Статья посвящена некоторым аспектам положения прессы национально-демократических сил Украины в течение 1991­1996 гг. Автором освещен процесс становления печатных изданий НРУ и УРП, приведены подсчеты исследуемой периодики, а также указаны практические шаги демократических сил в направлении защиты и поддержки собственных печатных органов.

Ключевые слова: Народный Рух Украины, независимые газе­ты, пресса, Украинская республиканская партия.

Kozhanov A. V. The press of national-democratic forces of Ukraine in 1991—1996.

The article analyzes some state aspects of the national democrat­ic forces press in Ukraine in 1991-1996. The author describes the process of publications formation of NRU and URP. The determina­tion is provided as to periodicals. Practical steps in the direction of democratic forces to protect and support their own press organs are highlighted.

Key words: Narodny Rukh of Ukraine, independent newspapers, the press, Ukrainian Republican Party.

Надійшла до редакції 19 лютого 2014 року