Головна Історія Інтелігенція і влада ВПЛИВ ІСТОРИЧНИХ ФАКТОРІВ НА СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ДРАМАТИЧНУ ПОЕМУ
joomla
ВПЛИВ ІСТОРИЧНИХ ФАКТОРІВ НА СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ДРАМАТИЧНУ ПОЕМУ
Історія - Інтелігенція і влада

Г. М. Войтенко

Українське літературознавство останніх літ радує не стільки реальними досягненнями у розвитку драматургії, а відкритою перспективою, яка дозволяє здійснювати радикальну переоцін­ку цінностей і утверджувати нову, адекватну сучасному гума­нітарному знанню модель літературно-історичного розвитку — драми. Драматургія характеризується зростаючим інтересом і привертає до себе увагу дослідників.

Варто зазначити, що літературознавці та критики займають­ся дослідженнями не лише центральних проблем драми, а й ана­лізом тих понять, якими вона позначалася у переломні періоди свого розвитку. Багатоаспектні, різнопрофільні дослідження в галузі драми, проте з’ясовується, що драматургія взаємообумо - влюється й взаємозалежить від історичних факторів розвитку української нації та опису цих явищ авторами. Враховується насамперед художній світ митця, моральні та естетичні оцін­ки, авторська ерудиція, період життя, що описується. Тому, за наявності великої кількості ґрунтовних розвідок у драматургії, фактом залишається майже цілковита відсутність досліджень, присвячених українській драматичній поемі, яка зароджува­лась на історичному минулому і пов’язувала його з майбутнім, наприклад, драматичні поеми Ліни Костенко та Івана Драча. Дослідження драматичної поеми науковцями доповнюється та розширюється, перші літературознавчі розвідки, присвячені даній темі, можна побачити у літературознавчих статтях, дисе­ртаційних дослідженнях. Досліджували склад, зміст та функ­ції драматургії у творах українських письменників знавці дра­ми: Л. Дем’янівська, Г. Семенюк, Б. Мельничук, В. Панченко,

С. Черков, М. Кудрявцев, С. Хороб, В. Удолов, Д. Вакуленко,

I. О. Кошова, І. Дніпровський, Я. Мамонтов, М. Фадун, Л. Мо­роз, Г. Семенюк, В. Панченко та інші.

Дослідження драматургії науковцями суміжних галузей до­повнюють та розширюють її характеристику. Зокрема, предме­том вивчення було їхнє історико-культурне підґрунтя у творчо­сті Г. Лессінга, Д. Дідро, П. Бомарше; походження, еволюція форми і зміст розглядається у творах І. Карпенка-Карого, О. Ос - тровського, Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Куліша, Л. Українки,

І. Франка; особливості образності, поетичної структури — у творах І. Драча, Л. Костенко та інших.

Метою нашого дослідження є з’ясування комунікативно-іс­торичної природи української драматургії. Увага зосередиться на їхній характеристиці щодо історичної особливості, а також авторському ідейно-естетичному погляді.

Драматургія є одним із найцінніших надбань народу, яка за багатовікову його історію стала невід’ємною частиною у складі поетичної драми та посіла визначне місце у відображені найрізноманітніших проявів життя трудового народу, проявів повсякденних турбот простого люду, героїчні описи, тривалу й запеклу боротьбу із поневолювачами, поміщиками. У драмі оспівана виняткова мистецька краса, яка випливає з поети­чних слів про кохання, де правдиво та сердечно передається щастя закоханих, взаємна любов. А також смуток, горе, жур­ба, печаль у трагедіях про невірність або підступність. Митці минулого століття дають нам для розгляду прекрасні зразки реалістично-побутової та історичної драми різних жанрових напрямків.

Зазирнемо у глибину століть, що має достатньо свідчень про національну та патріотичну боротьбу відомих письменників, поетів, які, оперуючи словом, мають значний вплив на історію, культуру, літературний процес та розвиток мови. “Насамперед розуміння релігійних і художніх та драматичних творів. Вит­ворені в сиву давнину, записані з переказів, їх тексти рясніли незрозумілими назвами, забутими подіями, поняттями і сим­волами, “темними” місцями. Витлумачити їх, зробити доступ­ними і промовистими для сучасників взялися критики та до­слідники. Ця робота вимагала широкого світогляду, глибоких і різних знань, відповідних навиків. Не завжди тлумачення одного вченого сприймалося іншими, які, своєю чергою, висту­пали з власними поясненнями, дошукувались причин невдачі своїх попередників, пропонували свої способи дослідження й осмислення творів. Так викристалізовувалися і закріплювали­ся певні підходи і прийоми, методики, методи і методології пояснення, які давали найбільш ефективні і переконливі ре­зультати.

I найкращий спосіб витворити власну теоретичну базу само­стійного пізнання й оцінки літературних явищ — ознайомитись із цікавою і драматичною історією розвитку літературознавчої думки” [6].

Тому і у нашому дослідженні розглядаються драматичні твори відомих українських письменників, внесок яких в істо­рію України є вагомим і заслуговує на увагу — Т. Шевченко, М. Кропивницький, М. Куліш, Л. Українка, I. Франко, а та­кож вплив драматургії на літературу XX ст., що знайшла своє відображення у драматичних поемах I. Драча, Л. Костенко.

“Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигід­ні, сприятливі умови, — писав у 1913 р. Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя,

І, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п’єс етнографі­чного характеру...” [2].

Розглянемо драматичні твори наших письменників, щоб з’ясувати, яке значення має їх “мова”, їх драма, світовідчут­тя, особисті хвилювання, життєвий досвід на історичний плин епохи. Можна стверджувати, що мова творів образна, насичена мовними елементами і “перетворює їх у систему художньо-мов­ного бачення світу” [5]. Складна, глибока та індивідуальна дра­матична культура авторів. Незважаючи на своєрідність таланту кожного митця, їх праця перебуває у тісному взаємозв’язку ви­бору теми, підбору життєвого матеріалу, історичного фактору його осмислення і узагальнення. Важливу роль у мовленнєвій культурі письменників відіграє творча уява, яка допомагає ав­торові в процесі написання твору зримо бачити картини життя і долю персонажів своїх творів.

Конфлікт як основну рушійну силу драми теж можна тлумачи­ти по-різному. Зокрема, нова драматургія кінця XIX — початку

XX ст. стає індивідуальною, характерною, історичною, філософ­ською, психологічною, мотиваційною та особливо конфліктною або ідейною. До цього напрямку можна віднести драми Г. Ібсена, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Б. Шоу, А. Чехова та Л. Україн­ки. “Звідси бойове завдання художньої літератури, яка має ві­добразити класову боротьбу, складні процеси ідеологічних битв, велику роботу нашого суспільства по вихованню людини дужої, сильної, ідейно загартованої. Це завдання випадає передусім на долю драматургії — адже сама художня природа її криється у великих можливостях відтворення складностей життя” [13].

Умови розбудови держави, тісно поєднанні з духовною куль­турою нації, нагромадженням духовних цінностей, висвітлені історії України, що стає одним з найголовніших засобів самови­раження особистості. “Драматизм висвітлює загальну культуру людини”, даному визначенню передують морально-естетичні умови, любов до рідної мови, мовно-національна свідомість, іс­торична пам’ять. Етапи драми можна розділити за категоріями: дім; сімейні традиції; філософська мудрість; пошук; прагнення зробити нове; пробудження прекрасного, історичні події.

“Історія — це сукупність ланок життя та діяльності багатьох поколінь у ланцюгу розвитку суспільства. Поколінь далекого та недалекого минулого, сьогодення та прийдешнього майбут­нього. Тобто історія може трактуватися як вивчення біографії людства, яку творили і творять живі особи” [10].

Драматизм реалізується в активному ставленні до слова, удосконаленні власної мови, вченню слухати і володінню засо­бом вираженню думки. У цьому напрямку працювала і твори­ла Л. Українка. “Філософські зацікавлення Л. Українки істо­тно визначають характер драматизму її творчості, так вважає В. Гуменюк” [4]. Поетеса описувала нескореність людського духу. “Лісова пісня” — драматичний твір, що оспівує героїзм, вчинки, форми поведінки окремих людей. Мовне напруження звучить у пісні, “мова і пісня — дві найважливіші форми, які народ повинен оберігати пильніше і відчайдушніше, ніж свої кордони”; “пісня — душа народу”. Як зазначає Микола Євшан, Леся Українка була фактично першопрохідцем у сфері новіт­ньої драматургії, ввівши таку форму драми, як поетична драма: “Творчість Лесі Українки має свій стиль, зовсім окрему фізіо­номію, по якій відразу її пізнаємо. Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі, яка уміє відмежовувати себе від життєвої торговиці і без галасу творити собі високохудожні образи, творити в собі образ вищої людини, вільної людини, — оте все сплелося в тво­рчості Лесі Українки в одну гармонійну цілісність” [9].

Драматичний твір відбиває своєрідність буття певного на­роду на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність відповідних верств населення і окре­мої особистості.

Завдяки М. Кулішу українська драматургія спостерігала ви­разні, самобутні образи. Драматург у своїх п’єсах показав куль­туру України через життя людей, думки, мову народу.

І. Кочерга, ліричний герой якого “Ярослав Мудрий”, кот­рий завдяки історичному мотиву стоїть ближче до драми шек - спірівського напрямку. Але випадки струменів ліризму досить сильні, що робить цей твір високоемоційним, надзвичайно по­етичним і дає підстави розглядати їх у рамках історично-дра­матичної поеми, а не віршованої драми [11]. Драматичний ге­рой Кочерги суперечливий, де поєдналися лицарська відвага, гострий розум, освіченість, щедрість і протилежність — често­любство, лукавство, лякливість.

Драма — це несподіваний катаклізм, історія болісного до­лання, втрати несподіваних, непередбачуваних ходів сюжету. Теми драматичних творів — духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова. Назви драматичних поем утвер­джують призначення людини-митця бути творцем, служити талантом і творчістю пробудженню духу людини.

Характеристика життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п’єсах І. Франка — інші, значно ширші і глибші. У різних місцях п’єс є екскурси в передісторію тих подій, які лягли в основу твору. Попереднє життя героїв драми письменника складалося так, що зображене у творі є тільки закономірним для українського менталітету, соціально зумов­лене наслідками, про які можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути. Образи, що з’являються на сторінках драматичних оповідей є представниками з народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.

Т. Шевченко своїм національним характером та порушени­ми темами про долю рідного краю, переживання особистості, щастя материнства, болі самотності та страждання жінки — і є висотою драматично-поетичного слова. “Справді, поетична тво­рчість Т. Шевченка багата на драматичні елементи. Великий народний співець досить часто перериває авторський текст, вклинюючи в нього розповіді героїв про свою долю., виділяє імена персонажів, вносячи їх наперед мовних партій, а в ре­марках іноді фіксує психологічний стан героя, його рух, жест тощо” [8]. Кращий досвід письменників минулого тісно пере­плітається у праці письменників сучасної формації (історія, по­бут, символіка, боротьба, націоналізм, обряди), тому що україн­ська нація не зраджує своїй духовності та ментальності.

М. Шумкою (м. Тернопіль) зазначено, що “Історія людства безглузда, якщо вона позбавлена духовного сенсу”.

Особливе місце в творчості поетів шістдесятників, Л. Костен­ко та І. Драча, посідає їх драматична діяльність.

Використання військової лексики в історичних романах Ліни Костенко, а також поєднання із жанром інтимної лірики поетеси утворюють драматичні балади. Дані задуми диктова­ні проблематикою творів, а також тонкою і міцною формою фольклорно-історичних джерел, що є невід’ємною у розвитку драматургії. Письменниця описує традиції, обряди, звичаї, ба­лади — це чітко витримані фольклорні норми, які тісно порід­нилися з історичною спадщиною нації.

Досвід Івана Драча показує: писати сьогодні — значить опе­рувати не лише вічними словами й давніми міфами та нинішні­ми атрибутами, новими, вчора ще знаними одиницями понять, свіжими словами, образами, що їх начебто не ти відкриваєш, а вони самі тобі відкриваються, як пейзажі, треба лише диви­тися і бачити.

У поемах присутній високий рівень мовно-літературного сві­тового процесу, творам поета надається незаперечна історична цінність, яка відповідає потребам не лише тих часів, коли вони були написані, а й залишається актуальною в наші дні.

Тексти поетів становлять корпус сучасної української дра­матургії. А серед авторів, їх вклад у розвиток української по­етичної драматургії XX ст. найбільш помітний. У кожному по­етичному слові їхньої творчості звучить справжнє, урочисте, велике слово, яке несе в собі красу природи, красу думки, кра­су почуттів, красу вчинків, красу історії української культури. Головним образом поетичної драми можна вважати — художнє слово, якому притаманне розкриття подій того чи іншого пері­оду суспільного розвитку.

Головною рисою драматичних поем І. Драча та Л. Костенко є роздуми про призначення людини у цьому світі, суперечки людського духу та людське пізнання.

Завдання драми є: створення ілюзії життя; вплив на мис­лення та розум; пряме звернення до читача; розміркування над підсумком подій; критичне або похвальне ставлення автора до того, що відбувається у його драматичній поемі.

Мірою драматичної творчості можна вважати реальне жит­тя. Ця істина випробувана і зіставлена з дійсністю, ідеалами, що імпонують суспільству, мріями, що притаманні кожній лю­дині. В уяві митців-драматургів постають постаті людей енер­гійних, запальних, активних, які шукають істину, дбають про добробут вітчизни, але долі їх в якісь мірі трагічні і помилкові у своїх переконаннях. Глибокий соціальний зміст, відтворен­ня образу, викриття негативних явищ чи подій, вдосконалення стилю автора та жанрової системи — це головні ознаки драма­тургії кінця ХІХ — початку XX століття.

Визначні особливості творчості письменників і найголовніші тенденції мистецького процесу драматургії межі ХІХ-ХХ сто­літь, історичний вплив культури, мистецтва досліджені най­менше — з тієї причини, що літературознавча думка всю увагу віддавала художній і прозовій драмі, а літературна критика обмежувалася здебільшого короткими відгуками у зв’язку з публікаціями окремих п’єс або театральних вистав.

Дослідження полягає у “розшифруванні” внутрішнього змі­сту драми і драматичної поеми, вплив історичних факторів. Ос­новним етапом розгляду стали історіософські ідеї української драматургії початку XX ст., зокрема твори В. Винниченка,

І. Франка, Л. Українки, як чинники її глибокої змістовнос­ті й надійної тривалості в часі. Особливо гостро ця проблема постала після проголошення незалежності України, коли на перший план літературна критика висунула дослідження ду­ховності людської душі, а не її логічне та раціональне начало. Дослідження психологічного мотиву у неореалістичних драмах в українській поезії кінця XIX — початку XX ст. являє собою пошук показового взірця художніх шукань і знахідок, якими українська література рухалася до вершин досконалості.

У наш час, на початку XXI століття, драматичні та поемно - драматичні дослідження значно активізуються. Це пов’язано із прагненням докладніше вивчити культуру українського народу, його світогляд, народнопоетичну творчість в історії національної літератури, а також глибше пізнати мислення, менталітет та унікальність духовної спадщини українського народу.

Історична спадщина української драматичної поеми — фор­ма історично складених проблем, огляди подій, аналіз літера­турних творів. Кожен жанр має внутрішню змістову структуру та відповідне завдання. Доля поетичної драматургії розгляда­ється у тісному контакті з історичною поемою.

З’ясовуючи вплив драматичної поеми на XX ст. — початок

XXI ст. звернемо увагу на історію та теорію жанру.

Жанри драматичного роду беруть свій початок “протягом усієї багатовікової історії драми, де народжуються, розвива­ються, а часом і вмирають різноманітні жанрові форми. Так, у Стародавній Греції виникають трагедія й комедія, що існують і сьогодні, та сатирова драма, що зникає ще за часів античності. В драматургії середньовіччя з’являються твори жанрів духовної драми, що були пов’язані з богослужінням та з сюжетом Біблії й житійної літератури (літургійна драма, ауто, містерія). За ча­сів Ренесансу розквітає італійська імпровізаційна комедій дель арте. В XVII-XVIII століттях поширюється інтермедія. Нові драматичні жанри виникають у XVIII столітті (водевілі, драма, мелодрама). Театр нинішнього століття характеризує дедалі до всіляких міжжанрових сплавів, взаємопроникнення жанрових форм. У XX столітті її домінують жанри-гібриди (трагікомедія, трагіфарс)” [3].

У XX ст. провідне місце в українській літературі займає драматична поема. Жанровою особливістю драматичної поеми можна вважати розкриття провідних тем: відбиток протиріч та складностей історичного розвитку України, розкриття величі душі народу, його національний характер, а також драматизм подій, що описуються. Розвитком, осмисленням та удоскона­ленням даного жанрового напрямку займалися: І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коро­тич, П. Осадчук та інші.

Потенціал поемної драми виник ще у XIX ст., поштовхом для розвитку став цілий ряд літературознавчих напрямів та методів, серед основних — міфологічний, біографічний, куль­турно-історичний, еволюційний, порівняльний (компаративіс- тичний), психологічний, філологічний та духовно-історичний акцент. Драматична українська поема відноситься до літератур­ного роду, що має характерні особливості щодо опису життєвих подій і характерів персонажів.

Розвиток сучасного драматичного стилю впродовж усього XIX ст. (згодом — і ХХ-го) під впливом історії, філософії, пси­хології, духовності, ментальності і моральності, завдячує пози­тивізму, яким керувалися сучасні митці. Він передбачає порів­няльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняль­но-історичного підходу.

Залишаючись на українському національному фоні рома­нтичною, вона повинна була стати водночас новою драмою у європейському розумінні, звернутися до міфо-поетичного від­творення світу в свідомості людини, до екзистенціального розу­міння буття та неординарних, змінених психологічних станів людини. “Нова драма, — писав М. Вороний, — малює боротьбу індивідуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху; се страшливий образ кривавого побоїща в душі людини” [2].

Отже, майстерне переплітання різних сюжетних ліній слу­жить розкриттю образу головного героя. З таким гармонійним поєднанням і будується жанрова система драматичної поеми. Наприклад, кожна розглянута драматична поема, з творчих на - бутків Л. Костенко та І. Драча, поєднана розповідями про конк­ретних людей, про оспівані історичні події, про людство і душу взагалі. У кожній історії відображено філософський погляд на життя героя, на його призначення, хоча на перший погляд, мова йде про звичайні життєві події і поведінку персонажів. Тому піднімаються проблеми життя: влади; честолюбства; пия­цтва; ділової людини; почуття відповідальності; черствої душі.

Отже, драматургія у XX ст. є новаторським явищем в україн­ській літературі та українській історії. І за змістом, і за формою драматичні поеми виражали новий проблемно-філософський, а також історіософський аспект, де відбуваються процеси взаємо­зв’язку соціально-побутового характеру з політикою, етикою, психологією. Це специфічний різновид драматургічного жанру, художньо-філософська концепція драматичних поем, історична передумова піднесення національної культури і освіти. Голо­вних персонажів та сюжетних ліній драматична поема має неба­гато, але це явище несе певне жанрове навантаження на сюже­тно-конфліктні явища та зв’язки між ними. Саме це допомагає краще зрозуміти зміст, логіку авторського бачення ситуації, її соціальне навантаження, художнє викладення будови тексту, позицію драматурга в описі персонажів, стилістично-естетичні принципи, історичний пріоритет суспільного розвитку.

Джерела та література

1. Аркас М. М. Історія України-Русі. — Одеса: Маяк, 1994. — 392 с.

2. Воронний М. Театр і драма. — К.: 1989. — С. 131.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Либідь, 2005. — С. 304.

4. Гуменюк В. І. Драматургія Володимира Винниченка. Проблемати­ка поетики. — К.: 2001. — С. 6.

5. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). — К.: Довіра, 1999. — С. 301.

Б. Іванишин В., Іванишин П. Пізнання літературного твору / Мето­дичний посібник для студентів і вчителів. — Дрогобич: ВФ “Відро­дження”, 2003. — С. 5.

7.Історичні постаті України: Історичні нариси: збірник / Упоряд. та авт. ст. О. В. Болдирєв. — Одеса: Маяк, 1993. — 384 с.

8.Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини ХІХ століття: Підручник / За ред. О. А. Гали­ча. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — С. 317.

9.Міщенко Л. Леся Українка. — К., 1986. — С. 209.

10. Нартов В. В. Видатні особистості України. — Харків: Книжковий клуб “Клуб сімейного дозвілля”, 2007. — С. 7.

11. Бодик О. П. Проблематизація модерністських течій у художньо-ес­тетичних пошуках Івана Кочерги: Автореф. дис. кан. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2003. — 20 с.

12. Українська культура: історія і сучасність: Навчальний посібник / За ред. Черепанової С. О. — Львів: Світ, 1994. — 456 с.

13. Шлапак Д. Я. Драматургія — на посту [Нарис дослідження про творчі здобутки драматургії Рад. Укр.] — К.: 1970. — С. 36.


Войтенко Г. Н. Влияние исторических факторов на современ­ную украинскую драматическую поэму.

В статье идет речь о коммуникативно-исторической природе ук­раинской драматургии. Сосредоточено внимание на ее характерис­тике относительно исторических особенностей, а также авторском идейно-эстетическом направлении.

Voitenko G. N. Influence of historical factors on the modern Ukrainian dramatic poem.

In the article the author investigates a question about communica­tive-historical nature of Ukrainian dramaturgy. Attention is concen­trated on their description in relation to historical features, and also author ideological-aesthetic direction.