Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАВОСЛАВНА ІДЕЯ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ В КІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ Ст
joomla
ПРАВОСЛАВНА ІДЕЯ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ В КІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ Ст
Історія - Інтелігенція і влада

О. Ю. Бойков

Розглядаючи історичний процес як загалом, так і в про­екції розвитку українського народу, важливо

Наголосити в першу чергу на різновекторності та суперечливості характеру взаємовідносин таких елементів, як суспільство, держава та церква.

На кінець XIX — початок XX століття на Півдні України розпочинається процес відродження національної ідеї, релігій­них традицій, передусім через інтелігенцію. Активізується діяльність українських Громад та “Просвіт”, зокрема щодо релігійного питання. Здійснювалися спроби подолання певного суспільно-політичного “провінціалізму”. Проте ця діяльність супроводжувалася значними труднощами не лише організацій­ного, але й політичного порядку. Тиск органів державної влади та, в деяких випадках, офіційної церкви, пошуки оптимальних шляхів самовираження і суспільної спрямованості, виокрем­лення провідної ідеї визначали характер означених організа­цій. До того ж фактор сприйняття та відповіді на суспільні запити українських національних організацій з боку пересіч­ного населення, що в більшості своєму мало традиційно сталу православну ментальність, особливо селянства, мало досить ве­лике значення.

Тож, завданням даної статті є розгляд та аналіз співвід­ношення національної традиції, зокрема у візії громадсько- політичного руху української інтелектуальної еліти, та основ офіційного православ’я, представленого Російською державою та церквою на Півдні України в комбінації з фактором поліет - нічності та полірелігійності регіону.

Актуальність даного предмету розгляду полягає в тому, що як на той час, так сьогодні соціум Півдня України в духов­ному плані намагається визначити головні ціннісні орієнтири, подолати політизацію релігії. Українська православна церква

Ж, в свою чергу, здійснює спроби налагоджувати конструктив­ні взаємини і з Російською православною церквою в Україні, хоча спостерігається певна конфронтація політичного харак­теру, і з представниками інших віросповідань, але при цьому відбувається пошук шляхів формуваня домінуючої національ­но-релігійної позиції, особливо в південному регіоні.

Питання щодо релігійного розвитку, створення власної на­ціональної доктрини досліджували М. Драгоманов, М. Гру- шевський, Д. Дорошенко, В. Липинський, які досить широко розглядали релігійний аспект та його вплив на соціум. Нау­ковці та громадські діячі XIX — початку XX ст. безпосередньо Півдня України, Д. Овсянико-Куліковський, I. Липа, С. Ше- лухин, намагалися виявити регіональні особливості розвитку релігійно-духовного життя. Цікаво, що неоднозначність їх пог­лядів позитивно позначилася на подальших дослідженнях да­ної сфери.

Сучасні дослідники I. Власовський, С. Плохій, Ю. Присяж - нюк, О. Донченко, Ю. Романенко, В. Янів, Н. Шип розгляда­ють якісно нові для традиційної історичної науки концепції психоісторії українського народу, зокрема в її релігійному кон­тексті. Досить вагомими є праці I. Лимана та О. Ігнатуші — до­слідників історії православної церкви на Півдні України, які розкривають особливості розвитку православної церкви та ін­ших віросповідань у XIX — на початку XX ст.

Слід підкреслити, що для українського народу питання релігії завжди стояло поряд з питанням свого існування, вірою та релігією визначалася самосвідомість, самого “Я” народу. Ця концепція релігійної свідомості, з одного боку, дуже осо - бистісна, а з іншого — досить загальна, була характерна майже для всіх народів, як, наприклад, для тих самих іспанців доби Реконкісти чи для англійців часів революції XVII ст.

Для українців, які на зламі ХІХ-ХХ століть продовжу­вали знаходитися під владою двох різнорелігійних імперій, православ’я також було основним чинником свідомості. Зви­чайно, не можна стверджувати, що для українців Сходу в цей період існував релігійний гніт, але різне світобачення і мен­тальність накладали відбиток і на релігійну свідомість, поси­лену різницею політичних поглядів на тогочасне і майбутнє існування українців і тих росіян, які представляли державни­цькі ідеї монархії. Тим більше, що церква ставала звичайною зброєю у руках політиків, як це вже не раз бувало в світовій практиці.

Сама сутність православної ідеї змінилася, де зміст категорії “православний” отримує національне, навіть націоналістичне забарвлення. Відповідно і офіційна Російська церква не могла відокремитись від цього стереотипу, всіляко підтримуючи ім­перські амбіції. З одного боку, це можна розцінювати як спробу об’єднати націю, а з іншого — посилення реакції з боку церкви та державної влади, особливо після революції 1905-1907 рр., призводить до погіршення ставлення до церкви і релігії, а ра­зом з тим часто і до нівелювання людської особистості.

У політичному аспекті значним прорахунком російської церковної влади можна вбачати також ту обставину, що закли­каючи до християнського братерства і любові до ближнього, вона в той самий час проводила досить жорстку політику по відношенню до інородців, інакомислячих, проявів будь-яких національних та їх релігійних рухів. І хоча маніфест 17 жов­тня 1905 року проголосив свободу віросповідання, проте став­лення не змінилося, а церковники мали, наприклад, невпинно слідкувати за діями розкольників і сектантів [5, арк. 70].

Це можна назвати одним із проявів релігійно-політичної ре­акції на значні труднощі щодо утримання в своїх лавах не тіль­ки парафіян, але й священнослужителів. Зокрема, багато осіб, які бажали отримати духовну освіту, дуже часто розчаровува­лися у політиці церкви і ставали бродячими проповідниками. Випускники духовних освітніх закладів та вказані проповід­ники становили певну небезпеку для церковної організації, оскільки критикували її, а своїми поглядами на релігію, що поширювалися у народі, підривали авторитет церкви в суспіль­стві. Дуже багато таких бродячих монахів було й в Україні, зокрема на Півдні, котрі, мабуть, ще більше підривали засади православної церкви [2, с. 132].

З іншого боку, титульною Російською церквою як ймовірна загроза справедливо вбачалася діяльність будь-яких національ­них рухів, і знов таки, конкретно українського, оскільки значна кількість діячів руху, особливо духовенства, стояли за утворення незалежної церковної організації. Таким чином, спостерігаємо чітку та визначену картину ставлення духовної влади Російської держави до національного питання інших народів.

Значно складнішим видається ставлення українського на­ціонального руху до церкви і релігії взагалі. З одного боку, українська інтелектуальна еліта розуміла, що вплив релігії на свідомість пересічної людини значно зменшився (не без допо­моги тієї ж інтелігенції), а з іншого — релігія залишалася фак­тором, здатним допомогти уможливити реалізацію національ­них сподівань українців.

Якщо виходити з історико-філософських категорій, то взає­мовідносини між церквою і українським національним рухом можна визначити як ще одне свідчення синтезу матеріального і духовного факторів. Причому чітко зазначити, котрий з да­них факторів є матеріальним, а котрий — духовним, досить складно. Особливо це стосується східноєвропейської православ­ної церкви.

Така складність є природним наслідком, оскільки націо­нальний рух стояв “обличчям до історії”, формував її, навіть де в чому не усвідомлюючи даного процесу, але значно впливаючи на духовні аспекти. Духовенство ж, навпаки, відверталося від такої історії, де, можливо, для нього вже не було місця в май­бутньому, занурювалося в собі, але в силу своєї візантійсько - православної традиції, продовжувало залишатися певним регу­лятором суспільно-політичних відносин, не здійснюючи вже по суті пасіонарної функції.

В українському оформленні церква, на жаль, завжди була політизована, оскільки через об’єктивні чи суб’єктивні фактори являла собою певну призму, скрізь яку просвічувалися цивілі - заційні процеси. Якщо в західній історії церква майже ніколи не відображала вузько національні інтереси, то українська іс­торія була суцільним прикладом такого заглиблення церкви у матеріальний світ.

Досить складну, але водночас цікаву картину з цієї точ­ки зору являла собою Південна Україна кінця XIX — почат­ку XX століття. З одного боку, це низка звичайних губерній з відповідним управлінням, бюрократичним апаратом, владою офіційної Російської церкви, яка не нижче за світську, а часом фактично й вище. З іншого — поліетнічний регіон, де на пра­вославну свідомість більшості українського населення досить відчутно впливав фактор тісної контактності й асимілювання з іншими етнічними елементами, а значить і з представниками інших релігійних конфесій та напрямів. Це, звичайно, приз­водило до універсалізації та певного нівелювання традиційних “православних” поглядів на духовну і матеріальну парадиг­му життя українського народу. Звичайно, церква намагалася протистояти цій тенденції, однак заклики до очищення віри і людської душі вже не знаходили того відгуку в населення, як раніше. Багатоетнічний край, де все більш перепліталися західні та східні традиції, ідеї, своєрідна ментальність населен­ня, пов’язана з означеними факторами, певний опір політиці офіційної церкви, поглиблення релігійного нігілізму, особли­во серед молоді, — все це можна вважати чинниками кризи офіційної церкви.

Водночас і російська, і українська інтелігенція намагалася певним чином, через релігійний фактор сформувати політичну свідомість населення, особливо селянства. Саме тому, на нашу думку, діячі Громад та “Просвіт” як на всій території України, так і зокрема на Півдні, випускали брошури і книжки релігій­но-духовного характеру для мешканців як міста, так і села [1, с. 111]. Однак питання релігійного сепаратизму в Україні, в більшості своїй, розглядалося як щось досить делікатне, і використовувати релігію як зброю багато діячів українського національного руху вважали занадто радикальним.

З іншого боку, єдність держави і церкви в Російській імперії зумовлювала також дію того негативного фактору, що влада здійснювала контроль не тільки щодо світських справ, але й духовних. Цензура громадської думки проявлялася в наукових дослідженнях з історії релігії, етнографії українського народу, темах, які б тільки могли нагадувати про особливості українців як народу. Таких прикладів достатньо. Вельми характерним видається випадок, подібні якому, скоріш за все, трапляли­ся дуже часто. Під час одного з засідань одеської української “Просвіти” в жовтні 1908 року була заслухана доповідь одного із учасників — В. Ящуржинського про релігійні традиції ук­раїнського народу, зокрема про вшанування води, колодязів та джерел. Обов’язково присутній на цьому засіданні чинов­ник одеського градоначальника у своєму рапорті зазначав, що така доповідь є небезпечною для публічного оголошення і може підривати основи православної віри. Небезпечним виступ вважався тому, що доповідач казав про таке вшанування води в теперішньому часі, а на той час святими вважалися лише колодязі Серафима Саровського, Охтирської Божої матері та невелика кількість інших. Таким чином, вказував чиновник, можуть бути розхитані засади не тільки православної віри, але й загалом єдиної і неподільної Росії [4, арк. 62-63].

Можливо, такий відгук спеціального чиновника свідчить лише про його надто сумлінне ставлення до виконання покла­дених обов’язків і вишукування “чорного в білому”, проте по­зиція царської адміністрації була досить визначеною. Маніфест від 17 жовтня 1905 року про надання різних свобод скоріше нагадував казку про солов’я, коли китайському імператору по­яснили переваги співу механічного солов’я перед співом жи­вого птаха в тому, що монарх завжди буде знати точно, про що співатиме такий соловей. В даному контексті зрозуміло, що українські організації мали існувати подібно механічному пта­хові, і від появи таких організацій, як Громади та “Просвіти”, чекали лише культурологічної діяльності в дусі суто етногра­фічних гуртків.

У той же час виник новий аспект прояву православної сві­домості української інтелігенції, зокрема це ставлення до іно­земної колонізації Півдня України. Діячі українського націо­нального руху часто негативно ставилися до такої колонізації. Наприклад, С. Шелухин — активний діяч одеської українсь­кої Громади, вкрай недоброзичливо відзивався про поширен­ня німецької колонізації, зазначаючи її антиукраїнську спря­мованість [13, с. 33]. Дане ставлення можна вважати досить суб’єктивним, але об’єктивно така колонізація, можливо, й вела б до поширення протестантизму в Південній Україні, чим були стурбовані найбільш радикально налаштовані православ­ні діячі українського національного руху. Можливо, в даному питанні вони були солідарні з офіційною Російською церквою. Проте офіційна церква, на нашу думку, скоріше готова була піти на поступки протестантам, ніж встановити відносини з православними українцями-самостійниками, оскільки перших задовольняли умови, поставлені царською владою, і колоністи просто не мали підстав бажати відділення південних земель від Росії, принаймні у той час. Хоча, за словами С. Шелухина, й мали намір зробити землі Херсонщини “Тевтонією евксінсь - кою” [13, с. 33]. Але, знов-таки, подібний вислів має більш емоційне, ніж реальне підґрунтя.

Отже, характеризуючи взаємне ставлення офіційної Росій­ської церкви і організацій українського національного руху, слід вказати на досить неоднозначну позицію цих політичних опонентів стосовно один одного. Тут необхідно враховувати всі ті чинники, які були притаманні тогочасному соціуму і певним чином розвивали його. Це й економічні, і соціальні, і культур­ницькі фактори, за допомогою яких обидві сторони намагали­ся подолати власні внутрішні протиріччя в умовах загальної кризи, що охопила суспільство на межі ХІХ-ХХ століть. Треба відмітити також, що церква намагалася відшукати своє місце в новому світі, однак це виявилося досить складною справою, оскільки зміни в ньому були явно не на користь церковної ор­ганізації. З іншого боку, суперечливість поглядів української інтелігенції на державу і релігію не могла не відобразитися на процесі побудови загальної концепції щодо місця релігії в державній структурі та суспільстві.

Джерела та література

1. Болдирєв О. В. Одеська громада: Іст. нарис про укр. нац. відрод­ження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ — поч. XX ст. / О. В. Болдирєв. — Одеса: Маяк, 1994. — 144 с.

2. Водотика С. Г. Історія Херсонщини / С. Г. Водотика, Є. Г. Сінке - вич. — Херсон: Айлант, 2003. — 202 с.

3. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні / М. С. Грушевський. — Вінніпег (Канада); Мюнхен (Німеччина); Детройт (СТТТА). — 1962. — 160 с.

4. ДАОО. — Ф. 2, оп. 7, спр. 276. Арк. 62-63.

5. ДАХО. — Ф. 198. оп. 1, спр. 101. Арк. 70.

6. Донченко О. А. Архетипи соціального життя і політика (Гли­бинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія /

О. А. Донченко, Ю. В. Романенко. — К.: Либідь, 2001. — 334 с.

7. Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Дорошенко. — Львів: Світ, 1991. — 576 с.

8. Ігнатуша О. М. Інституційний розкол православної церкви в Ук­раїні: генеза і характер (ХІХ ст. — 30-ті рр. ХХ ст.) / О. М. Ігна­туша. — Запоріжжя: Поліграф, 2004. — 440 с.

9. Лиман І. І. Російська православна церква на півдні України остан­ньої чверті XVIII — середини ХІХ століття / І. І. Лиман. — За­поріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. — 488 с.

10. Липинський В. К. Релігія і церква в історії України / В. К. Ли - пинський. — К.: ПБК “Фотовідеосервіс”, 1993. — 128 с.

11. Овсянико-Куликовский Д. Н. Воспоминания / Овсянико-Куликов - ский Д. Н. Литературно-критические работш: в 2-х т. — Т. 2. — М.: Худож. лит., 1989. — 526 с.

12. Плохій С. Переяслав 1654: Православний дискурс та політична культура / Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та до­слідження) / Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. / С. К. Плохій. — К.: Смолоскип, 2003. — 890 с. — С. 775-795.

13. Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. (Репринт) / С. Шелухин. — Дрогобич: Бескид, 1992. — 248 с.

14. Шип Н. А. Церковно-православний рух в Україні (поч. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т історії України / Н. А. Шип. — К.: 1995. — 66 с.


Бойков О. Ю. Православная идея и украинское национальное движение Юга Украины в конце XIX — начале XX в.

В данной статье предметом рассмотрения является процесс формирования на Юге Украины в конце XIX — начале XX вв. национальной религиозной доктрины в контексте деятельности украинских общественно-политических организаций и отношение подобных организаций к православной идее в общем и Русской православной церкви в частности. Также автором рассматривают­ся взгляды представителей украинской интеллигенции на распро­странение на Юге протестантского сектантства и возможные послед­ствия этого процесса.

Boykov O. Y. The orthodox concept and Ukrainian national move­ment in the south of Ukraine in the late 19th - early 20th cenuries.

This article deals with the process of forming of the national reli­gious doctrine in the context of activity of Ukrainian socio-political organizations in the South of Ukraine at the end of the 19th — begin­ning of the 20th cent., their attitude to orthodox idea, as a whole, and to the Russian orthodox church, in particular. The author also consid­ers the views of the representatives of the Ukrainian intelligentsia to expansion of protestant sectarianism in the South as well as possible results of this process.