Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНА В УМОВАХ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ, СПРИЧИНЕНОГО БОРОТЬБОЮ ЗА ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ (2004-2010 рр.)
joomla
УКРАЇНА В УМОВАХ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ, СПРИЧИНЕНОГО БОРОТЬБОЮ ЗА ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ (2004-2010 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

М. С. Кучерук

Ключові слова: Конституція, політична реформа, пропрези- дентська більшість, опозиція, Верховна Рада, Кабінет міністрів, Президент.

Ключевые слова: Конституция, политическая реформа, про­президентское большинство, оппозиция, Верховная Рада, Кабинет министров, Президент.

Key words: Constitution, political reform, pro-presidential major­ity, opposition, Verchovna Rada, Government, President.

Конституція для будь-якої країни є тим документом, в яко­му закладені засади державності: форма державного устрою, механізм ефективного функціонування державного апарату, забезпечення прав і свобод громадянина, недоторканість при­ватної власності. Як в ментальному плані всі релігійні догми повинні бути прописані чітко і зрозуміло, так і в суспільно - політичному — конституція є основопокладаючим докумен­том. Ідеальна конституція повинна бути лаконічною і зрозу­мілою, а саме головне — відповідати прагненням правлячої еліти і народу. Еліти — у здійсненні державної політики, на­роду — у безпеці і забезпеченні реалізації людиною базових прав. Коли ці прагнення підсилюють одне одного, а саме: на­род підтримує політичний курс правлячої верхівки, а прав­ляча верхівка забезпечує громадянам свободу і захист, тоді міцнішає держава.

Історію життя нашої багатостраждальної конституції можна прирівняти із житієм святих, наприклад, гонінь християн у часи імператора Нерона. Її довго не хотіли приймати, нарешті у 1996 році, під тиском Президента України Л. Кучми і вна­слідок довгих баталій народні депутати, зціпивши зуби і затис­нувши дулю в кулаці, таки ухвалили. Потім її критикували, у 2004 році внесли нарешті зміни, пройшло небагато часу, і зно­ву вона стала нелюбою дитиною. І жодної поваги до Основного Закону. А для громадян кожної країни, до речі, Конституція повинна бути Святим Письмом, недоторканим і авторитетним.

Як зауважив один класик, чим більше до конституції вносити змін, тим гірше вона стає.

Для написання статті були використані матеріали га­зет «Дзеркало тижня» і «День». Саме ці газети, згідно моєї суб’єктивної думки, є найкращими в Україні, і вони висвітлю­ють ситуацію найдокладніше.

Метою статті є дослідження перебігу боротьби між різними політичними силами і угрупуваннями за внесення змін до Кон­ституції.

Конституція України, прийнята 1996 року, була компромі­сом. Компромісом була і Конституція 2004 року. З одного боку, переможці, а саме помаранчева команда, були незадоволені, вважаючи, що вони отримали замало, а переможені, тобто ко­лишній Президент і кандидат від влади, а згодом лідер опози­ції під час президентства Ющенка, вважали, що вони зробили забагато поступок.

Згідно з думкою професора В. Шаповала, Конституційна реформа 2004 року була гіршою, ніж Конституція 1996-го. Її впровадження у 2005 році призвело до розбалансування як ви­конавчої, так і законодавчої влади. Цей факт зі страшною си­лою деморалізував усе суспільство, від верхніх гілок правління державою і судочинства й до самого низу. Українське суспіль­ство одержало драматичний урок у розвитку своєї держави. Тому постало завдання побудувати збалансовану систему влади у майбутній парламентській республіці [19].

Таким чином, домовленість про внесення змін до Конститу­ції, яка була укладена 8 грудня 2004 року, апріорі призвела до політичної нестабільності в державі, породивши перманенту політичну кризу. Для історика сучасності надзвичайно важли­во дослідити причини, хід політичного протистояння і наслідки цієї кризи. Результати досліджень матимуть величезне значен­ня для розбудови громадянського суспільства. Лікарі говорять, що саме головне для видужання — дізнатись про причину хво­роби, після того, як вона знайдена — при наявності бажання пацієнта вилікуватись, звичайно, усунення її і видужання ор­ганізму — лише справа часу. Знання того, в чому виявлялась політична криза, допоможе усунути побічні ефекти її (політич­на криза зачепила й інші сфери життя країни — економіку, культуру, права людини та ін.). А знання наслідків допоможе зупинити подальше отруєння організму. Таким чином, знання історії буде важливим не лише для фахівців з історії, але й для практиків — тих, хто втілює політику в життя.

З 1 січня 2006 року вступили у дію зміни до Конституції. І як наслідок, перша дія ще старого парламенту — відстав­ка уряду. Що нового привнесли зміни до Конституції у харак­тер розподілу повноважень? По-перше, і на цьому акцентують увагу всі, розширились повноваження Верховної Ради щодо призначення персонального складу уряду. Зміни до пункту

12 статті 85 надають ВР право призначення за поданням Пре­зидента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету Украї­ни, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнен­ня зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Більш того, у статті 87 зазначено, що Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї тре­тини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відпо­відальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конститу­ційного складу Верховної Ради України. Питання про відпо­відальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програ­ми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом остан­ньої сесії Верховної Ради України [21].

Таким чином Президент позбавляється можливості впли­вати на формування виконавчої гілки влади, за винятком за­значених міністрів та певних центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (наприклад, прокуратури). Але саме він, відповідно до статті 106 призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Кон­ституцією; припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією; вносить за пропо­зицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Укра­їни, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр - міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції [21].

Кабінет Міністрів отримав значні повноваження щодо конт­ролю та регулювання виконання власної програми на місцях. Так, у статті 116 зазначено, що Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону мі­ністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконав­чої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів ви­конавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України. Також, відповідно до статті 118, Голови місцевих дер­жавних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Перерозподіл повноважень між Верховною Радою, Президентом та Кабінетом Міністрів мав створити систему спільної політичної відповідальності законодавців та тих, хто повинен виконувати створені ними закони. Але практика за­свідчила, що вона значною мірою відрізняється від найліпших мрій. Для практичної реалізації перерозподілу впливів потріб­но пройти два складних шляхи. По-перше, утворити коаліцію. Для створення дієвого уряду потрібна коаліція, яка, в свою чергу, утворюється на основі Регламенту верховної Ради. Так, в статті 61 зазначеного документа говориться, що Коаліція фор­мується після проведення депутатськими фракціями консуль­тацій, укладається Угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді. В коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема, стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, ви­значається політична спрямованість і принципи діяльності ко­аліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльнос­ті. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є невід’ємною складовою коаліційної угоди. Коаліція вважається сформованою з моменту офіційного оголошення про це голову­ючим на пленарному засіданні на підставі поданих до апарату Верховної Ради документів. А так як коаліція — це добровіль­не утворення, то все залежить від особистих якостей депутат­ського корпусу країни та тих цілей, завдань, які переслідують партії, що утворили депутатські фракції. Наскільки можна узгодити позиції сторін в сучасних умовах України, ми можемо спостерігати на практиці. В таких умовах говорити про дієвість конституційних змін досить важко. По-друге, Президент має погодитись на кандидатуру Прем’єр-міністра та всього скла­ду уряду. Відповідальності, у разі незгоди із запропонованою кандидатурою та невнесення її до розгляду Верховної Ради, він не несе, такої відповідальності просто не існує за законом. І як наслідок, підстави для розпуску законодавчого органу дер­жави. Отже, головною фігурою у призначені Прем’єр-міністра виступає Президент. А якщо позиції Президента та коаліції будуть абсолютно несумісні, то країну очікує або інституційна криза — не будуть працювати виші органи державної влади (окрім Президента та уряду виконуючих обов’язків, але вони не створюють правове поле для країни), або — поділ управлін­ських впливів за певними ознаками, що вигідні тим чи іншим суб’єктам [21].

Відносини Верховної Ради і Президента України були вкрай неконструктивні. Голові держави не вистачало рішучості про­вести конституційні зміни на користь посилення позицій пре­зидента, а опозиції не вистачало важелів впливу, щоб змінити Конституцію в свою користь. Коментуючи політичну ситуацію в Україні, Б. Тарасюк наголошував, що перехід до парламентсько - президентської республіки був вимушеним і поспішним. По­трібно було залишити президентсько-парламентську республі­ку, готуючи комплексну політичну реформу, яка перевела б країну в парламентсько-президентськую республіку за євро­пейським зразком [18].

Таким чином, головне нововведення прийнятих консти­туційних змін полягало в тому, що парламент отримав нові можливості впливу на Кабінет міністрів, а саме: після парла­ментських виборів Рада формувала коаліцію, коаліція пропо­нувала президентові кандидатуру прем’єра, а із подачі пре­зидента призначала прем’єра, міністра оборони і главу МЗС, із подачі прем’єра Верховна Рада призначала персональний склад уряду [14].

Раніше президент призначав прем’єра (за поданням Ради) та інших керівників центральних органів виконавчої влади, і він же одноосібно всіх їх звільняв. Нині це ставало прерогати­вою Ради. Раніше Кабінет міністрів був відповідальним лише перед президентом. Тепер — перед ним і Верховною Радою. Раніше Кабінет міністрів складав повноваження перед ново­обраним президентом. Тепер — перед новообраною Верховною Радою [14].

Але вже у квітні 2005 року Ющенко почав висловлюватися про конституційні новації досить жорстко. По-перше, Прези­дент припустив, що процедуру внесення змін до Конституції може бути визнано не зовсім коректною з правової точки зору. По-друге, не виключив, що «певні політичні сили» спробують оскаржити законність реформування Основного Закону. По - третє, не став заперечувати можливість проведення референ­думу з цього приводу, застерігши, що особисто він до цього жодного стосунку не матиме [10].

Що ближче 1 січня, то частіше політична реформа ставала об’єктом для нищівної критики. Провладних викривачів за­кону № 2222 обурювало аж не запровадження механізму ка­бального імперативного мандата і не повернення прокуратурі «радянської» функції загального нагляду. Дві головні тези ан - тиреформаторів звучали так: країна не доросла до парламента­ризму і неприпустимо, щоб всенародно обраний президент був опущений до рівня «англійської королеви» [15].

23 січня 2005 року відбулося телевізійне звернення Ющен­ка до народу, яке було приурочене до річниці інавгурації. Віктор Андрійович про Конституцію сказав наступне: «Я ви­знаю, що з 1 січня 2006 року в країні діє оновлена Конститу­ція. Але я не вважаю її ідеальною». Сумнівів не залишалося: гарант був твердий у своєму намірі анулювати результати політреформи [7].

Багато парламентарів також почали серйозно замислювати­ся про поглиблення конституційних змін. Для цього був і при­від, і причина. Причина — невміння президента користуватися своїми конституційними правами й небажання виконувати свої конституційні обов’язки. І те, й інше стало, на жаль, очевид­ним. Привід — провал законопроекту № 3207-1. Цей документ передбачав зміни Конституції, що стосуювалися місцевого са­моврядування, і був схвалений Верховної Радою в грудні 2005 року. Відповідно до вимог Конституції, він вважався б при­йнятим у тому випадку, якби його підтримали 300 народних депутатів до вересня 2006 року. Проте цього не сталося. Кон­ституційний суд дещо запізнився з винесенням відповідного висновку, і депутати у відведені терміни не вклалися [12].

Завдання-максимум, яке стояло перед Президентом і його командою, — повернути старі президентські повноваження. І тому голова держави, котрий не раз заявляв, що ревізії кон­ституційних змін не буде, не соромлячись казав прямо проти­лежне [16].

Зрозуміло, що цей законопроект не був ідеальним. Але оскільки він приймався в революційних умовах, а закон про по­літичну реформу приймався в пакеті з Законом України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Прези­дента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року», ніхто не взяв не себе місію його вдосконалення [6].

Дискусія про можливості визнання змін в Основному За­коні України неконституційними, що розпочалася практично одразу після їхнього прийняття, не вщухала після набуття чинності політреформи. Свій намір «пустити під укіс» політ - реформу заявляли ті політики, які при кожній зручній наго­ді не забували згадати про свою прихильність демократичним цінностям та ідеалам. 11 листопада 2006 року делегати другого етапу III з’їзду партії «Народний союз «Наша Україна» ухва­лили рішення «Про вдосконалення конституційної реформи в Україні» [6].

Кульмінацією політичного протистояння став Президент­ський указ від 2 квітня «Про дострокове припинення повнова­жень Верховної Ради України. Протиборчі сторони демонстру­вали різний підхід до розуміння, тлумачення і застосування цих положень. Конституційний конфлікт переріс у конститу­ційну кризу [5].

Метою чергової конституційної реформи було посилення президентської влади, зокрема, повернення голові держави кадрових повноважень у сфері виконавчої влади. Віктор Ан­дрійович ніколи й не приховував, що домагався цього. Юлія

Володимирівна в цьому питанні була солідарною з ним [11]. Помаранчеві, БЮТ і регіонали воліли переписати Конституцію. І у всіх були різні підходи.

Верховна Рада, що була обрана у 2007 році, мала функції перехідного парламенту, основне завдання якого — підготу­вати під головуванням діючого президента В. Ющенка проект (або два проекти) нової Конституції. Проект винести на всена­родний референдум. Визначити дату набрання чинності новою Конституцією і під неї оголосити вибори до Верховної Ради та вибори президента держави відповідно до цієї вже нової Кон­ституції. Але новий парламент надій не виправдав. Вихід із «НУ—НС» Віктора Балоги та Безсмертного, Петьовки, Кріля, Білозір, Полянчича, Тополова були симптомами надзвичайно серйозної проблеми. Тривала блокада парламенту, публічне шмагання, влаштоване президентом — прем’єрові Тимошен­ко, — ланки одного ланцюга, який обплутав владу по руках і ногах. Влада, цілком очевидно, неефективна [13]. Помаран­чевої коаліції де-факто не існувало. Мала місце боротьба двох ворогуючих інституцій — Президента і Прем’єр-міністра, яка мала на меті зосередити в своїх руках владу. Фактично в країні існувало двовладдя.

В. Ющенко вважав, що погляд на Конституцію має базува­тися на реалізації таких завдань: поглиблення прав і свобод громадянина, модернізація системи державного управління та реформування політичної системи за європейськими стандар­тами. Основними напрямками конституційного порядку ден­ного мають бути: реформування виборчої та партійної систем, оптимізація організаційної структури парламенту (однопалат - ність чи двопалатність), вдосконалення моделі розподілу вла­ди, забезпечення незалежності судової влади [20]. Президент відстоював положення, що саме він повинен бути центральною фігурою у державі.

Думки глави БЮТ і керівника «Нашої України», по суті, збіглися тільки в одному — обоє лідерів задекларували готов­ність підтримати пакет президентських ініціатив змін до Кон­ституції. Хоча заяви деяких представників БЮТ і «НУ—НС» змушують засумніватися в такій одноголосності [9].

Президентська ідея «конституційного бліцкригу» прова­лилася. Тому що вона наштовхнулася на опір не тільки опо­нентів, а й союзників. Але з цього не випливало, що Рада, створена Президентом України, найближчим часом оформить нову редакцію й країна зробить упевнений крок до парламента­ризму. З цього випливало тільки те, що Віктор Ющенко і його порадники трохи переоцінили свої сили [9].

Розірваність державної виконавчої влади, спровокована конституційними змінами, призвела до невідповідності зовніш­нього і внутрішнього політичного курсу країни, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні. У поєднанні з відродженням ретроградного стилю управління, характерного для епохи Кучми, вона спричинила загальнонаціональну політичну кризу. Це була насамперед кри­за довіри населення до влади. Це була певною мірою світогляд­на криза, що випливала з примітивної освіченості населення, внаслідок чого українці продовжували масово боятися НАТО і вступу до Європейського Союзу. Це була криза економічного розриву між багатими і бідними, а також між державними чи­новниками вищого і нижчого рангів [2].

Коли спроба Президента провалилася, до роботи взялись БЮТ і ПР. Вони активно залучалися до «роботи» з Конститу­ційним судом, намагаючись перехопити ініціативу в Банкової. Було вирішено форсувати конституційний процес [8]. Але вза­ємна недовіра відіграла свою роль — БЮТ і ПР не змогли ді­йти консенсусу щодо вирішальних питань, і їх альянс невдовзі розпався.

Тим часом позиції Президента слабшали з кожним днем [1]. У політиці Ющенко втратив підтримку більшості членів ство­реної ним партії «Наша Україна». З часів своєї перемоги 2004 року рейтинг популярності Ющенка впав до 8 %. У результаті роль партії звелася до статусу молодшого партнера в коаліцій­ному уряді Тимошенко [1].

Ющенко може звинувачувати лише самого себе за свої полі­тичні ускладнення. Прийнята ним у 2006 р. ухвала повернути Януковича із забуття і дати йому пост прем’єр-міністра була кроком, від наслідків якого він досі не може оговтатися. Лише коли Янукович спробував використати Верховну Раду, щоб по­збавити Президента його повноважень, Ющенко нарешті зібрав свою волю до боротьби, розпустивши уряд Януковича і при­значивши минулого року спеціальні вибори. Проте, на тих ви - борах перемогла Тимошенко, що перетворила своє повернення до влади на безперечне лідерство в опитуваннях про майбутні президентські вибори [1].

Хронічні вагання і невдалі політичні ухвали Ющенка по­стійно підривали його фундаментальні демократичні задатки. Тимошенко виразила готовність запропонувати Ющенку комп­роміс. Метою її варіанту конституційної реформи було зроби­ти Україну виключно парламентською республікою, зберіг - ши Президента в ролі голови держави та головнокомандувача збройними силами [1].

Як тільки стало зрозуміло, що ідея коаліції ПР і БЮТ за­знала фіаско, а разом із нею померла, так і не народившись «революційна» конституційна реформа, що передбачала серед іншого й вибори президента в парламенті, в політичних колах вмить поновилися дискусії про необхідність змінити Основний Закон країни. Але новий документ усі традиційно бачили по - різному [17].

Віктор Андрійович пропонував ввести двопалатний парла­мент, розширити права місцевої влади і повернутися до мажо­ритарної системи виборів. Щоправда, дише до верхньої палати, названої в проекті Сенатом. Ще одна конституційна пропозиція Віктора Ющенка — кандидатуру прем’єра висуває не коаліція, а партія, що отримала більшість голосів під час виборів до па­лати депутатів [17]. До речі, багато парламентаріїв у зв’язку з цим згадували, як п’ять років тому на той момент опозиціонер Віктор Ющенко був категорично проти двопалатності. Однак послідовна непослідовність була властива не лише діючому га­ранту.

Внести зміни до Конституції ще до президентських виборів закликав і Віктор Янукович [17].

Юлія Тимошенко ратуала за парламентську республіку і вважала, що головним у країні повинен бути прем’єр-міністр, який повинен обиратися всенародно [17].

Ставши Президентом України, В. Янукович прагнув скасу­вати політреформу і повернути кучмівську минувшину. Тим більше що він перебував в кращому становищі, ніж його ко­лишній начальник. Янукович стояв над згуртованою вертикал­лю влади, у нього в руках — потужна, багата й сильна пар­тія — те, чого бракувало Кучмі [4].

Із поверненням чинності Конституції 1996 року Віктор Яну­кович одержав остаточний реванш за 2004 рік. Маючи величез­ний репутаційний ефект та народний потенціал, влада так і не скористалася всіма перевагами помаранчевої революції. Як пи­сала газета «День», лідерами народного піднесення виявилися не ті люди. Як наслідок, демократичну ідею дискредитовано, до влади прийшла Партія регіонів [3].

30 вересня 2010 року Конституційний Суд виніс ухвалу. Внесення змін до Основного Закону 2004 року відбулося з порушенням процедури, сама реформа мала поспішний і не­оптимальний характер, що сповна відбилося в подальші роки на політичній системі України. Гілки влади перетворилися на центри взаємного протистояння. У такій ситуації світ не розу­мів, із ким можна говорити в нашій країні. Все це нагадувало якийсь політичний хаос [3]. Але єдине джерело влади — це народ. А з ним у цьому випадку навіть не порадилися, а про­сто поставили перед фактом — країна тепер житиме в умовах президентсько-парламентської республіки (за Конституцією 1996 року). Окрім цього, є спеціальна процедура, за якою вно­сяться зміни в Основний закон. Як 2004 року, так 2010-го вона була порушена [3].

Рішення про повернення до Конституції 1996 року вкотре продемонструвало непослідовність української влади. Вкотре Україна постала перед світовою спільнотою як непередбачува - ний партнер. Світ не знає, чого чекати від влади завтра. Влас­не, як і громадськість України [3].

Як висновок, можемо зазначити, що політична бороть­ба в Україні була напруженою і запеклою. Заради перемоги політики укладали політичні альянси і розривали їх. А за­кінчилося все тим, що Україна повернулася до Конституції 1996 року.

Історія Конституції незалежної України надзвичайно багата на події. І не буде перебільшенням, що їй може бути присвяче­не дисертаційне дослідження.

Джерела та література

1. Брок Е., Гавронські Я., Таннок Ч. Проект Синдикат для «Дня». Порятунок революції // День. — 2008. — № 81.

2. Захаров Є. Нова Конституція — hie et nunc! // Дзеркало тижня. — 2008. — № 8. — С. 3.

3. Капсамун І. «Нас повернули в посткомуністичний монархізм»: Вадим Карасьов про зміну політичної системи // День. — 2010. — № 180.

4. Ковальов П. Конституційний самообман: Чого чекати від отримання Януковичем повноважень Кучми? // День. — 2010. — № 162-163.

5. Мусіяка В. Кілька слів про бережливе ставлення до Конститу­ції // Дзеркало тижня. — 2007. — № 13. — С. 3.

6. Підпалов Л. Конституційна реформа: зворотної дроги немає // День. — 2006. — № 209.

7. Рахманін С. Вступ до референдуму. Короткий курс // Дзерка­ло тижня. — 2006. — № 3. — С. 1-2.

8. Рахманін С. Довга пісня // Дзеркало тижня. — 2008. — № 15. — С. 2.

9. Рахманін С. Законне питання // Дзеркало тижня. — 2008. — № 8. — С. 1, 3.

10. Рахманін С. Євангеліє від лукавого // Дзеркало тижня. — 2005. —

2005. — № 25. — С. 1, 2.

11. Рахманін С. Конституція: не робіть під себе // Дзеркало тижня. — 2007. — № 34. — С. 1.

12. Рахманін С. Невіросповідання // Дзеркало тижня. — 2005. — № 39. — С. 1, 2.

13. Рахманін С. Неточна наука // Дзеркало тижня. — 2008. — № 7. —

С. 1, 2.

14. Рахманін С. Перенедоперемогли // Дзеркало тижня. — 2004. — № 50. — С. 1-2.

15. Рахманін С. Союз непримиренних однодумців // Дзеркало тиж­ня. — 2005. — № 50. — С. 1-2.

16. Рахманін С. Теорія неймовірності // Дзеркало тижня. — 2006. — № 48. — С. 1-2.

17. Ромашова Н. Біг по колу: Самі по собі зміни до Конституції не врятують від політичних конфліктів, якщо немає готовності ви­конувати Основний Закон // День. — 2009. — № 97.

18. Силіна Т. Борис Тарасюк: «В ідеалі опозиція повинна бути об’єднаною». Внутрішньополітичне інтерв’ю міністра закордон­них справ // Дзеркало тижня. — 2006. — № 45. — С. 2.

19. Юхновський І. Зміни до Конституції потрібні // Дзеркало тиж­ня. — 2007. — № 34. — С. 4.

20. Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення // Дзеркало тижня. — 2008. — № 7. — С. 1, 3.

21. Caususe Wagner політичної реформи // Http://www. nru. org. ua/ society/analitic/?id=172

Анотації

Кучерук М. С. Украина в условиях политического противосто­яния, обусловленного борьбой за внесение изменений в Конститу­цию (2004—2010 гг.).

Целью статьи является исследование истории борьбы разных политических сил и группировок за внесение изменений в Консти­туцию.

Kucheruk M. S. Ukraine in the state of political opposition, conditioned by the struggle for making alteration in Constitution (2004-2010).

The purpose of the article is to research history of the struggle of different political forces and groupments for making alteration in Constitution.

Похожие статьи