Головна Історія Інтелігенція і влада ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЛАНАХ УТВЕРДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (вересень 1939 — червень 1941)
joomla
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЛАНАХ УТВЕРДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (вересень 1939 — червень 1941)
Історія - Інтелігенція і влада

О. І. Луцький

Останнє десятиріччя позначено підкресленою увагою дослідників до історії західноукраїнської інтелігенції. На основі нових концеп­туальних підходів історики проаналізували становище, зміст і ос­новні напрямки діяльності інтелігенції регіону в різні періоди її існування [1]. Проте питання, пов’язані з політикою радянської влади щодо інтелігенції на початках утвердження тоталітарного режиму, досліджені в науковій літературі недостатньо, часом лише принагідно. Поза тим, наукова розробка цих питань дає змогу не лише глибше розглянути й оцінити політику і практику радянсь­ких владних структур у західних областях України, але й зрозумі­ти причини, які спонукали різні групи інтелігенції краю зайняти ту чи іншу громадську позицію не лише у вересні 1939 — червні 1941 рр., але й пізніше, в часи німецької окупації, а також у повоє­нний період.

Вступ Червоної армії на західноукраїнські землі і встановлення нової влади викликали неоднозначну реакцію місцевої інтелігенції [2]. Чимало її представників, не очікуючи нічого доброго від ра­дянського режиму, поки існувала така можливість, виїхало на захід. Основна ж частина інтелігенції або залишилась добровільно, або не зуміла виїхати й зайняла, загалом, вичікувальну (з різними відтінка­ми) позицію, сподіваючись на мирне співіснування з новою владою. Багато з них трактували вересневу ситуацію на західноукраїнсь­ких землях як геополітичну неминучість, сподіваючись, що політич­ний режим в СРСР, дещо еволюціонуючи через воєнний стан та якісно інші суспільно-політичні й економічні умови, буде зважати на традиції і права населення краю. Не виняток становили й такі “аристократи духу”, що були сповна свідомі небезпеки, яка їм за­грожувала з боку радянської влади, але вважали за свій громадянсь­кий обов’язок залишитись зі своїм народом і розділити його долю в цей складний час. Врешті-решт вибір позиції нерідко був зумов­лений не стільки ідейно-політичними поглядами й моральними переконаннями, скільки інстинктами самозбереження в одних і консерватизмом, інертністю — в інших.

Підсвідомі сподівання багатьох інтелігентів вижити в тра­диційній якості виявилися повною ілюзією, оскільки не враховува­ли дійсних намірів тоталітарного режиму. Політика більшовиць­кої влади щодо інтелігенції полягала в двоєдиному завданні: нейт­ралізувати й ізолювати певну її частину, насамперед явних і потен­ційних політичних противників, а решту перетворити в засіб реалі­зації своїх планів форсованого інтегрування Західної України до суспільно-політичної й економічної системи “казармового соціалі­зму”, що панував у СРСР. Насильство стало головним, а стосовно окремих груп інтелігенції єдиним засобом державного впливу. Репресивні заходи (звільнення з роботи, ув’язнення, депортації, фізич­не знищення та ін.) найчастіше застосовувались до так званих “кла­сово-ворожих елементів”, куди гуртом були віднесені урядовці ко­лишньої державної адміністрації, офіцери армії й поліції, функціо­нери політичних партій, великі землевласники та підприємці тощо. Виконуючи вказівки наркома Берії: “Очистити міста і села від во­рожих елементів, осадників, апарату місцевого самоврядування, від неблагодійних служителів культу, представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національностей за класово-полі­тичною ознакою” [3], співробітники НКВС Західної України у ве - ресні-грудні 1939 р. затримали й передали в судові та каральні органи 10,2 тис. осіб, у тому числі 4,2 тис. колишніх офіцерів, уря­довців, великих землевласників, торгівців, 19 священиків, 1,6 тис. представників інтелігенції, зокрема 108 педагогів, 62 інженери, 40 лікарів, 42 діячі літератури та мистецтва [4]. Були ув’язнені прак­тично всі провідні представники політичної еліти як української, так і польської та єврейської. Ці заходи мали на меті не лише позбавити новостворювані органи влади потенційної опозиції, а й одночасно полегшити пошуки людей, схильних до співробітництва на запропонованих умовах.

Водночас тоталітарний режим, прагнучи ідейно-теоретичного обслуговування своїх дій і реалізуючи настанови Леніна й більшо­вицької партії щодо спеціалістів старої школи, всіляко намагався приручити й використати тих, хто керуючись найкращими мотива­ми прагнув кваліфіковано виконувати свої обов’язки. У багатьох інтелігентів, позбавлених непрофесійних засобів існування, не за­лишалося вибору. Вони розуміли, що без серйозних зусиль, і навіть жертв, збудувати каркас взаємин із новою владою неможливо. Тим більше, далеко не всі могли передбачити масштаби беззаконня, дес­потизму, переслідування й нищення людської індивідуальності, ма­сових репресій у СРСР. Закінчення польського панування в Західній Україні породило у значної частини українського суспільства, в тому числі і в окремих колах інтелігенції, стан надмірної ейфорії та рай­дужних сподівань. Дезорієнтовані прорадянською пропагандою, вони певний час не мали чіткого розуміння того, що відбулося і, сприй­маючи бажане за дійсне, вірили в можливість позитивних змін для себе і свого народу. Зрозуміло, що більшовицька пропаганда, масш­таби й засоби якої були вражаючі, прагнула насамперед завоювати довір’я галичан і волинян гаслами возз’єднання українських зе­мель. Радянська влада представлялася захисником національних і соціальних інтересів всього населення Західної України, але насам­перед: “єдинокровних братів” — українців. Справу зображали так, що лише радянський режим зможе вирішити всі їхні проблеми й гарантувати кінець багатовікової дискримінації. Тож не дивно, що на перших порах чимало українців, заворожених поривом до со­борності, вбачали в радянській владі рятівника упослідженого ук­раїнського народу. Частину українців, і не тільки українців, вдало­ся втягнути до політичних спектаклів, доручаючи їм виступати на численних мітингах і зборах, підписувати звернення й петиції від народу на підтримку радянської влади. Наприкінці вересня — на - початку жовтня 1939 р. на шпальтах “Вільної України” — пресо­вого органу політуправління Українського фронту й тимчасового управління м. Львова чільні представники українських громадсь­ких організацій і товариств: лікарі, письменники, журналісти, діячі театру, науковці та інші виступили із заявами, що мали засвідчити їхню позитивну оцінку перемін, що сталися на західноукраїнських землях у зв’язку зі вступом Червоної армії. Вони висловили свою готовність “самовіддано виконувати свої обов’язки” і віддавати “всі свої сили, всі свої знання і здібності звільненому народові, будів­ництву нового радянського життя, де через вінця литиметься людське щастя”. Серед тих, чиї прізвища перелічені під спільною заявою, знаходимо науковців — І. Раковського, К. Студинського, І. Крип’я - кевича, В. Левицького, В. Дорошенка, письменників — Я. Галана, Р. Купчинського, І. Керницького, Д. Лукіяновича, художників І. Іван - ця, М. Осінчука, А. Коверка, Е. Козака, Я. Музики, композиторів

В. Барвінського, С. Людкевича, Н. Нижанківського, акторів — В. Бла - вацького, І. Рубчака, Й. Стадника, Л. Кривицької та інших — всьо­го 40 осіб [5]. Звичайно, нині важко однозначно оцінити всі обста­вини й мотиви, якими керувалися всі ці авторитетні люди (якщо всі вони дійсно підписувалися під цим документом), й чого було більше в їхній позиції — політичної наївності чи усвідомлення безвиході, однак знаменним видається той факт, що деякі з них —

І. Раковський, Р. Купчинський, Н. Нижанківський, Е. Козак трохи згодом при першій можливості залишили Львів і перебралися до Генеральної Губернії, створеної нацистами на частині окупованих польських територій. Тому важко відповісти, скільки підписів було добровільних, а скільки примусових, зроблених під тиском і шан­тажем.

Безперечно, прихід радянської влади на західноукраїнські землі був добре тактично розрахований, уміло пропагований і замаскова­ний високою метою. Причому прорадянським настроям українсь­кої інтелігенції сприяла не стільки пропаганда, яка обіцяла україн­цям національне й соціальне визволення, усунення будь-яких бар’єрів, які обмежували їхню мобільність, професійне й соціальне зростання та ін., скільки окремі практичні заходи нової влади, що відразу принесли їй чимало політичних дивідендів. Швидко стали реальністю безплатні середня й вища освіта, медичне обслуговуван­ня. Здійснювався курс на “українізацію” міського життя, українсь­ка мова ставала, принаймні формально, домінуючою в більшості дер­жавних органів і установ. Академік М. Возняк згадував про це: “Я не забув і не забуду, як в ті дні я ходив, наче сповитий приємним сном, по вулицях Львова, насолоджуючись українською піснею, пе­редаваною по радіо, і радіючи тому, що тепер в університеті, полі­технікумі, медичному інститутові, інститутові радянської торгівлі, консерваторії тощо буде навчання проводитися українською мо - вою”[6]. Чимало українських інтелігентів влаштувалися на поса­дах, які вони не могли зайняти за часів попередньої влади та які гарантували більш-менш стабільне матеріальне становище. Частині з них покращили житлово-побутові умови. До Львівського універ­ситету на викладацьку роботу прийняли цілу плеяду українських вчених: в тому числі М. Возняка, С. Біскупського, М. Зарицького, Ф. Колессу, І. Крип’якевича, В. Левицького, Я. Пастернака, Ю. По - лянського, М. Рудницького, В. Сімовича, К. Студинського, В. Щура - та, З. Храпливого. Саме вони становили основне ядро вченої ради реорганізованого вузу, який на початку січня 1940 р. одержав ім’я Івана Франка [7]. Здобули престижну роботу українські вчені та фахівці й у інших вищих навчальних закладах міста.

Підтримку та союзників тоталітарний режим знайшов й серед значної частини польської та єврейської інтелігенції, причому як серед місцевої, так і біженців. В орбіті нової орієнтації опинилися такі відомі польські та єврейські письменники, як Т. Бой-Желенсь - кий, Є. Борейша, В. Броневський, Я. Бжоза, Г. Гурська, М. Яструн, Я. Курек, Л. Пастернак, Т. Пейпер, С. Лец, Ю. Пшибось, Є. Путра - мент, А. Ват, А. Важик, В. Василевська, Г. Вебер, А. Ашендорф, Р. Грін, Я. Шудріх. Д. Кеніґберґ. Список цей, зрозуміло, можна продовжи­ти. Часто багатьох з них об’єднувала лише показна участь у різно­манітних прорадянських пропагандистських заходах або спільна тональність їх творів, у яких вони демонстрували лояльну настано­ву щодо нової влади. Одні це робили під тиском, інші з власних переконань, третіх вдалося умовити за допомогою різних обіцянок, або використовуючи інерцію слухняності [8].

Після швидкого юридичного оформлення нового політичного статусу краю місцева інтелігенція стала об’єктом чергового більшо­вицького експерименту, що передбачав створення тут якісно нової соціальної верстви — “соціалістичної інтелігенції”, для формуван­ня якої було використано частину наявного інтелектуального по­тенціалу. Сталінському режимові потрібна була не інтелігенція в традиційному розумінні виразника громадської думки, високих моральних якостей і освіченості, а кадри спеціалістів. І не просто спеціалістів, а особливого типу “червоних спеціалістів”, здатних не тільки добре виконувати усі директиви “зверху” і беззастережно втілювати їх в життя, а й сприймати як свої рідні. Це логічно вип­ливало з більшовицької стратегії, спрямованої на встановлення ду­ховно-світоглядної монополії партії в суспільстві, перетворення інте­лігенції в “сліпу рабу” тоталітарного режиму.

Інтелігенцію шляхом адміністративних репресій, морального і ідейного тиску позбавляли притаманних їй соціально-психологіч­них і морально-етичних ознак, завдяки яким вона й була сама со­бою. Добиваючись повного підкорення інтелігенції, тоталітарний режим велику увагу приділив її ідейно-політичному завоюванню. Одночасно із забороною усіх колишніх політичних партій і гро­мадських організацій в регіоні розпочалося створення розгалуже­ної системи цілеспрямованого ідеологічного впливу як на все сус­пільство, так і інтелігенцію, зокрема. На великих підприємствах і установах утвердилися компартійні і комсомольські організації. За рекордно короткий час сформувалася структура більшовицької полі­тичної освіти, яка включала спеціальні гуртки, семінари. Зміст їх діяльності був зорієнтований на насадження серед населення захід­них областей догматів комуністичної ідеології, які відповідали прин­ципам тоталітарної держави. Відвідування пропагандистських за­ходів і успіхи в політнавчанні ретельно фіксувались. За неповними даними на кінець вересня 1940 р. понад 8 тис. безпартійних інтелі­гентів Львова самостійно вивчали “Короткий курс історії ВКП(б)”, а ще понад 3 тис. вивчали історію партії в 152 гуртках [9].

Непорушним принципом кадрової політики режиму на захід­них землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначались працівники, які прибули зі східних обла­стей УРСР, а також РСФСР за скеруванням центральних партійних органів, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибу­лих “уповноважених” переважали малокомпетентні особи, загаль­на освіта яких, переважно, не перевищувала рівня середньої освіти. У багатьох випадках своєю поведінкою вони лише дискредитували нову владу в очах населення. Одночасно поширеним стало явище, коли без достатніх пояснень — з огляду на ідейно-політичні моти­ви, саму внутрішню політичну атмосферу з властивою їй шпигуно - манією і підозрілістю щодо високоосвічених місцевих фахівців — випускникам найпрестижніших європейських вузів часто взагалі відмовляли в будь-якій роботі відповідно до їх кваліфікації. Непо­одинокими були факти зверхньо-зневажливого або агресивно-нега­тивного ставлення до них з боку представників влади і преси. Про­тягом усього окресленого періоду до західноукраїнської інтелігенції не виявлялося повного політичного довір’я. їх представники, як і все місцеве населення, були ніби людьми другого сорту.

Таким чином, у період утвердження тоталітарного режиму на за­хідноукраїнських землях роль і місце інтелігенції краю в різних сфе­рах громадського життя визначали насамперед стратегічні плани більшовицької влади щодо побудови на приєднаних територіях сус­пільства, подібного до радянського. Прагнучи здійснити свій карко­ломний соціально-політичний експеримент в гранично короткий термін, нова влада вживала рішучих заходів, спрямованих на створення тут якісно нової соціальної верстви — “соціалістичної інтелігенції”, на яку б можна було опертися в своїх діях. Для тих, хто ставав на ра­дянську платформу, створювались необхідні умови праці, відносний матеріальний достаток; їх призначали на посади, які ставали полем для реалізації своїх здібностей, а подекуди й кар’єристських спряму­вань. Інші, які за розрахунками керівництва СРСР були апріорі не­здатні на компроміс з новою владою або взагалі не вписувалися в тота­літарну політичну й соціально-економічну систему, навпаки піддава­лися цілеспрямованій маргіналізації і виводилися на периферію сус­пільства й поза його рамки. При цьому вони позбавлялися і без того обмежених прав. Для багатьох з них реальністю стала перспектива перетворитись у контингенти ув’язнених, депортованих, знищених.

Література:

1. Див.: Рублъов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнсь­кої інтелігенції 20-50-і роки XX ст. — К., 1994; Марусик Т. Західноук­раїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40-50-і рр. XX ст.). — Чернівці, 2002.

2. Докладніше див.: Луцъкий О. Інтелігенція західних областей України на початку суспільних перетворень / / Нариси історії української інтелі­генції (перша половина XX ст.): У 3-х книгах. — Київ, 1994. — Кн. ІІІ.

— С. 19-42; Луцъкий О. Політична еліта Західної України в період ут­вердження сталінського тоталітарного режиму (1939-1941 рр.) // На­ціональна еліта та інтелектуальний потенціал України: Тези доповідей міжнародної конференції. — Львів, 1996. — С. 206.

3. Вілас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно - політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х книгах. — Київ, 1994. — Кн.1. — С. 136.

4. Підраховано за: Горланов О. А., Рогинский А. В. Об арестах в западньїх областях Белоруссии й Украины в 1939-1941 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан. — Москва, 1997. — С. 101.

5. Лист товаришеві М. С. Хрущову від трудової інтелігенції м. Львова // Вільна Україна. — 1939. — 13 жовтня.

6. Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО). — Ф. Р-1357. —

Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 229.

7. Там само. — Ф. Р-119. — Оп. 3. — Спр. 68. — Арк. 1-3.

8. Луцький О. Інтелігенція Львова (вересень 1939 — червень 1941 рр.) //

Львів: місто — суспільство — культура: 3б. наук. праць. — Львів, 1999.

// Вісник Львівського ун-ту. серія Історична. Спец. вип. — С. 584.

9. ДАЛО. — Ф. Р-199. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 128.