Головна Історія Інтелігенція і влада СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ PCP ДОБИ НЕПУ В ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ
joomla
СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ PCP ДОБИ НЕПУ В ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ
Історія - Інтелігенція і влада

T. C. Цьомра

На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки надзвичай­но актуальним є питання історіографії окремих наукових про­блем. Однією із таких є проблема життєдіяльності сільської інтелігенції Української PCP доби непу в історіографічних до­слідженнях радянського періоду. Актуальність цієї проблеми підсилюється тим, що до недавнього часу дослідження, присвя­чені інтелігенції, заборонялися. Заборону цю, як відомо, поши­рювала радянська тоталітарна система. Втім, було б помилкою стверджувати, що в радянський період не існувало наукових робіт, присвячених історіографії проблеми інтелігенції України доби непу, і, зокрема, історіографії проблеми тогочасної сіль­ської інтелігенції.

У зв’язку з цим метою статті є спроба подати науковий ана­ліз радянських історіографічних розвідок із життя та діяльності сільської інтелігенції Української PCP у 1921-1928 рр. Відпові­дно до мети передбачається реалізувати комплекс завдань, се­ред яких: 1) детальний аналіз і загальна характеристика робіт тих радянських учених, які займалися проблемами історіогра­фії життя та діяльності сільської інтелігенції Української PCP в добу непу; 2) критичне переосмислення цих робіт; 3) спроба виділення для цієї проблеми певних історіографічних періодів.

Об’єктом дослідження є сільська інтелігенція УРСР доби непу, а предметом — висвітлення життя та діяльності сільської інтелігенції УРСР доби непу в історіографічних працях радянсь­ких дослідників. Принагідно зазначимо, що досліджень, присвя­чених цій проблемі, в сучасній українській історіографії немає.

Отож, від радянської науки в спадщину залишилося декіль­ка праць, в яких у різній мірі робиться аналіз робіт радянських авторів-дослідників сільської інтелігенції України доби непу. Перші спроби такого аналізу фіксуємо у статті “Радянська іс­торична наука про створення інженерно-технічної інтелігенції в СРСР” В. В. Тимченка, В. І. Герасименка й М. М. Поліщука

[1] . Автори небезпідставно, на наш погляд, підкреслили, що за доби індустріалізації та колективізації більшість праць ра­дянських дослідників була присвячена вивченню проблеми тех­нічних кадрів [1, 124]. Сільській інтелігенції увага майже не приділялася. Це було характерно й для більш пізніх періодів. Дослідники, щоправда, виділяють окремий етап в радянській історіографії, який відрізнявся від інших. “Характерно, — пи­шуть вони, — що в період 1956-1965 рр. процес вивчення про­блеми інтелігенції йшов переважно у двох напрямах: радянські історики продовжували вивчати цю проблему як в загальнотео­ретичному плані, так і в плані аналізу створення в СРСР взага­лі і в союзних республіках зокрема, в тому числі і на Україні, окремих загонів інтелігенції — наукової, технічної, педагогіч­ної, сільської і т. д.” [1, 126]. Утім, конкретних праць, присвя­чених сільській інтелігенції доби непу в Україні, ці автори, на жаль, не аналізують.

Радянська дослідниця В. Г. Фокіна у статті “Сельская ин­теллигенция довоенного периода в советской исторической ли­тературе” намагалася з’ясувати ступінь розробленості таких важливих питань розвитку сільської інтелігенції як “її приро­да, сутність і склад, а також шляхи та джерела формування її окремих загонів” [2, 330]. В цілому вона права, коли стверджує, що в період другої половини 1960-х — першої половини 1970-х рр. в радянській науці “було визначено й науково обґрунтовано єдиний погляд на інтелігенцію як на особливу соціальну вер­ству, що змінила свою природу в зв’язку з перетвореннями в джерелах її формування, соціальній психології та свідомості” [2, 334]. Щодо другого узагальнення авторки (згідно з яким саме в цей період було започатковано активну розробку методо­логічних проблем формування та розвитку сільської інтеліген­ції в структурі села, а також — характерних рис цього процесу та його періодизації [2, 334-335]), то воно, на наш погляд, є надто категоричним. Надзвичайно важливим є інший висновок дослідниці. На її думку, радянські вчені у своїх роботах дійшли згоди стосовно того, що “головним при визначенні складу інте­лігенції як особливого соціального стану є все-таки не освітній рівень, а характер і зміст розумової праці” [2, 335-336]. Втім, далі дослідниця явно помиляється, коли стверджує, що “запро­понований критерій доцільний лише в дослідженнях структури інтелігенції періоду розвинутого соціалізму” [2, 336].

У цілому В. Г. Фокіна позитивно оцінила здобутки радян­ської історіографії післясталінського двадцятиліття в справі дослідження довоєнної сільської інтелігенції. Втім, вона від­значила також, що “незважаючи на помітні успіхи, потребують подальшої розробки питання методології й теорії проблеми, джерел формування та змін в складі як сільської інтелігенції в цілому, так і її окремих загонів” [2, 338].

Ю. О. Курносов в одній зі своїх статей (1976 р.) констатував, що “найбільша кількість праць, присвячених радянській інте­лігенції, стосується процесів і шляхів її формування в перші роки радянської влади та підготовки через вищі і середні спе­ціальні навчальні заклади у наступні періоди соціалістичного будівництва” [3, 43]. Однак, дослідник не аналізує цих праць, обмежуючись узагальнюючими монографіями 1960-х — почат­ку 1970-х рр. Тоді ж за основні напрями у вивченні динаміки соціальної структури інтелігенції Ю. О. Курносов визнав “змі­ни її кількісного складу та питомої ваги”, зокрема, “у про­фесійно-галузевій та професійно-кваліфікаційній структурі, за статтю, місцем проживання (у містах чи селах), партійністю тощо” [3, 46]. Тож, очевидно, що на той час історія сільської інтелігенції (в тому числі — Української PCP доби непу) ще не знайшла свого ґрунтовного і комплексного висвітлення.

Ймовірно, саме тому в 1980 р. знову з’являється спроба до­слідити джерела формування сільської інтелігенції періоду, що передував остаточному встановленню радянської влади. Так, В. Д. Бронніков у своїй історіографічній статті намагався з’ясувати ступінь розробки цієї проблеми. Він, зокрема відзна­чив, що “незважаючи на достатність літератури з історії гро­мадянської війни, багато питань потребують більш глибокого дослідження... це, в першу чергу, стосується вивчення історії створення сільської інтелігенції” [4, 89]. Дослідник, на наш погляд, слушно констатує, що до кінця 1950-х рр. у радянській історіографії на цей предмет практично не було солідних до­сліджень [4, 89]. Втім, він явно помиляється, ототожнюючи поняття “сільська інтелігенція” з поняттям “селянська інте­лігенція” (принаймні, такий висновок про погляди дослідни­ка напрошується з подальших напрямів дослідження, які він окреслює наприкінці своєї статті) [4, 93].

В радянській науці знаходимо також історіографічні дослі­дження, які повністю ігнорували роль інтелігенції (сільської інтелігенції) у т. зв. “радянському будівництві”. Типовою є, на­приклад, стаття викладача Харківського державного інституту культури Є. Тамма за 1968 р. під назвою “Культурно-освітня робота на Україні в радянській історіографії 20-х — початку 30-х років”. Автор свідомо звів зміст статті до висвітлення ді­яльності органів радянської влади, особливо — в політосвітній сфері, тоді як інтелігенція неначе не мала жодного стосунку ні до культурно-освітньої, ні до політосвітньої роботи, а над її роллю ніби й не замислювалися дослідники 1920-30-х рр. [5]. Зазначимо, що це була загальна тенденція розвитку радянської науки, яка зазнавала змін поступово, упродовж другої поло­вини 1950-х — першої половини 1970-х рр., і набула якісно відмінних форм лише в 1970-х рр.

Без перебільшень можна стверджувати, що в період з 1933 й до 1953 р. досліджень сільської інтелігенції в Україні, та й української інтелігенції в цілому, у радянській історіографії не було. У науці продовжував побутувати вислів Сталіна про несамостійність та безкласовість “прошарку” інтелігенції. За доби Хрущова вийшло декілька праць, які торкалися проблем інтелігенції України доби непу [6-8], утім, сам термін “інтелі­генція” вживався дуже рідко.

Деякі зміни в методології дослідження сільської інтеліген­ції відбулися впродовж 1960-1980-х рр. Точніше буде сказати, що подібно до того, як змінювався загальнополітичний клімат у СРСР, дещо еволюціонувала й марксистська методологія. У ставленні до інтелігенції з’явилися нові віяння. Оскільки за доби Брежнєва вважалося, що соціалізм уже побудовано, то те­оретично зникала й гостра суперечність між різними класами (у тому числі й з “безкласовою” інтелігенцією). Інтелектуальна праця перестала братися до уваги як ознака критики, звинува­чень у буржуазній орієнтації, “дармоїдстві” та т. ін. Зрештою, самі партійні діячі та вчені, що були їм підлеглі, не могли не помітити, що їхня діяльність є насамперед “інтелігентною”. У зв’язку з усіма вище переліченими чинниками радянська істо­ріографія інтелігенції (сільської інтелігенції) у 1960-1980-х рр. значно зросла як у кількісних, так і в якісних відношеннях.

Власне, починаючи з 1960-х рр., вже йшлося про т. зв. “ра­дянську інтелігенцію”, адже вважалося, що від старої нічого не залишилося, а на зміну їй прийшло покоління нової інтелі­генції, пов’язаної з комунізмом безпосередньо (представники останньої здобували освіту і виховувалися за часів панування комуністичної доктрини у школі, вузах, громадській думці). Це, до речі, послугувало ще одною причиною більш шанобли­вого ставлення до людей розумової праці в СРСР.

Типовою для цього періоду була теоретична стаття В. Андру - шка “Сільська інтелігенція в соціальній структурі радянського суспільства” [9]. Наведемо деякі характерні, на наш погляд, уривки з неї. “Сільській інтелігенції, — писав дослідник, — властиві якісно нові риси інтелігенції як соціального прошар­ку. Вона чисельно більша за сільську інтелігенцію буржуазного суспільства і принципово відрізняється від неї за соціальною спрямованістю здійснюваних нею функцій, за складом і ста­новищем. Соціалістична сільська інтелігенція справді народ­на, тісно зв’язана з робітничим класом і селянством спільністю інтересів і мети, спільними зусиллями в їх досягненні, фор­мується вона з представників трудящих — селян, робітників і службовців... професійне заняття розумовою працею істотно відрізняє інтелігенцію від інших соціальних груп суспільства... інтелігенція стала важливою політичною силою, яка активно проводить у життя політику партії і уряду... Вона виступає як з’єднуюча ланка між містом і селом у галузі культурних зв’язків... Сільська інтелігенція є складовою частиною всієї ра­дянської інтелігенції... Особливий загін сільської інтелігенції становлять партійні, радянські, комсомольські і профспілкові кадри” [9, 88-89, 91].

З деякими застереженнями можна стверджувати, що до кі­нця 1980-х рр. дослідження сільської інтелігенції (інтелігенції в цілому, національної інтелігенції) так і не вийшли за рамки марксистської методології. Істотні зміни відбулися лише з роз­падом СРСР. Цей загальнотеоретичний фон мав безпосередній вплив на ті дослідження радянських учених, які тією чи іншою мірою стосувалися сільської інтелігенції України доби непу.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що поняття “сільська інтелігенція” в радянській історіографії вживалося з огляду на два основні підходи: 1) суто географічний, коли йшлося про розумових працівників сільської місцевості, та 2) ідеологічний, коли інтелігенція розглядалася з класових позицій як верства, що повинна формуватися насамперед із представників селянства (щоб бути ближчою до народу), а та­кож — як соціальна група, котра повинна здійснювати обробку населення насамперед сільської місцевості в дусі комуністичної догматики. Другий підхід вважався пріоритетним упродовж усієї доби тоталітаризму.

У цілому висновки з дослідження базуються на декількох положеннях. По-перше, слід відмітити, що праці радянських історіографів (як і праці радянських істориків) стосуються зде­більшого сільської інтелігенції СРСР, і дуже рідко — сільської інтелігенції Української РСР. По-друге, радянські дослідники оминають у своєму аналізі діаспорну історіографію цієї пробле­ми. По-третє, в радянський період історична та історіографічна науки мало уваги приділяли сільській інтелігенції доби непу — тобто її життю та діяльності в 1921-1928 рр. По-четверте, оче­видним недоліком радянських історико-історіографічних дослі­джень цієї проблеми було панування в них класового підходу.

Щодо періодизації радянської історіографії сільської інте­лігенції України доби непу, то її можна розділити на декілька періодів. У першому — 1920-ті — початок 1930-х рр. — виді­ляються тенденції вкрай негативного ставлення до людей інте­лігентних професій, а також — спроба подати виключно фун­кціональну сторону їхньої діяльності в контексті керівної ролі компартії на селі (вважалося, що остання залучала нові кадри, перевиховувала старі, влаштовувала практично все публічне життя сільської інтелігенції). Упродовж другого періоду — у 1933-1953 рр. — панівною була сталінська репліка-заборона на дослідження інтелігенції в цілому. Формулювалася вона доста­тньо просто: “Інтелігенція, як позакласовий прошарок, рано чи пізно зникне”. Тож робіт, присвячених конкретно інтелігент­ській верстві, у цей період практично не було. Дослідження третього періоду — “відлиги” 1953-1964 рр. — мало чим відрі­знялися від попередніх двадцяти років. Утім, дослідники від­чули пом’якшення суспільно-політичного клімату в СРСР, що дало їм можливість вже в наступний, четвертий, період історіо­графії сільської інтелігенції (1965 — кінець 1980-х рр.) вийти на більш предметний рівень досліджень. Змінилося й офіцій­не ставлення до сільської інтелігенції та інтелігенції взагалі. Партія, нарешті, визнала, що професійне заняття розумовою працею істотно вирізняє інтелігенцію з-поміж інших соціаль­них груп суспільства. Ідеологічним нововведенням цієї епохи було твердження про існування т. зв. “радянської інтелігенції”, складовою частиною якої і була сільська інтелігенція.

Підсумовуючи вищесказане, варто зауважити, що здобутки радянської історіографії в сфері дослідження сільської інтеліген­ції Української PCP доби непу є неоднозначними. З одного боку, їй належить солідний науково-теоретичний та фактографічний доробок на цю тему, а з іншого, — притаманні методологічна однобокість, актуалізація одних аспектів із життя та діяльності сільської інтелігенції Української PCP доби непу й приховуван­ня інших. У подальшому дослідникам слід враховувати ці особ­ливості радянських історіографічних та історичних досліджень.

Джерела та література

1. Тимченко В. В., Герасименко В. І., Поліщук М. М. Радянська іс­торична наука про створення інженерно-технічної інтелігенції в CPCP // Український історичний журнал. — 1974. — № 3. — C. 123-130.

2. Фокина В. Г. Сельская интеллигенция довоенного периода в со­ветской исторической литературе // Проблемы истории СССР. — 1974. — Вып. 4. — С. 330-341.

3. Курносов Ю. О. Стан і перспективи дослідження ролі інтелігенції в радянському суспільстві // Український історичний журнал. — 1976. — № 5. — С. 40-49.

4. Бронников В. Д. Формирование сельской интеллигенции в годы гражданской войны (1918-1920) (К историографии вопроса) // Ак­туальные проблемы аграрной истории Украины: Сб. науч. трудов / Редкол.: Д. П. Пойда (отв. ред.) и др. — Днепропетровск: ДГУ, 1980. — С. 88-95.

5. Тамм Є. Культурно-освітня робота на Україні в радянській істо­ріографії 20-х — початку 30-х років // Культурно-освітня робо­та. — Харків, 1968. — Вип. 5. — С. 119-135.

6. Слуцький О. Радянське і культурне будівництво на Україні в пер­ші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926­1929 рр.). — К., 1957.

7. Гутянський С. Здійснення ленінських принципів в народній освіті на Україні. — К., 1963.

8. Ясницький Г. Розвиток народної освіти на Україні (1921­1932 рр.). — К., 1965.

9. Андрушко В. Сільська інтелігенція в соціальній структурі радян­ського суспільства // Вісник Львівського університету. Суспільні науки. — 1978. — Вип. 14. — С. 88-92.