Головна Історія Інтелігенція і влада ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЛЬВОВА В 1944-1953 РОКАХ: СТАТУСНА ТА ПРОФЕСІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА
joomla
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЛЬВОВА В 1944-1953 РОКАХ: СТАТУСНА ТА ПРОФЕСІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477.83-25)«1944/1953»058.237

Р. П. Попп

У статті з’ясовано особливості соціального статусу інтелігенції у західноукраїнському регіоні у перші повоєнні роки. Аналізують­ся проблеми формування окремих груп інтелігенції Львова, а та­кож фаховий рівень спеціалістів у цей період. Зміни у професійній структурі інтелігенції міста розглядаються у контексті політики форсованої радянізації краю.

Ключові слова: інтелігенція, професійна структура, кадри, но­менклатура.

Інтелігенція відіграє важливу роль у розвитку українського державотворення, генеруванні національних та загальнолюд­ських цінностей. У залежності від того, яке місце у суспіль­стві займе інтелігенція, залежить його сьогодення та майбутнє. Тому актуальним є звернення до досвіду взаємин інтелігенції і влади, особливо у складні і неоднозначні історичні періоди. Важливим є його конструктивний аналіз, врахування уроків, застосування на якісно новому рівні. Адже набутий інтелекту­альний потенціал використовується далеко не належним чи­ном. Одним із ключових моментів, який визначає сьогоднішній попит суспільства на засвоєння історичної спадщини, є також вивчення соціальних процесів не лише у загальноукраїнських масштабах, а й на місцевому рівні.

Суспільно-політичні процеси, які відбувалися на західно­українських землях у перші повоєнні роки, радянською істо­ріографією розглядались тенденційно, увага сконцентровувала - ся лише на позитивних змінах. Серед публікацій, які дають нову оцінку трансформаціям минулого, об’єктивно висвітлю­ють основні напрямки політики влади щодо інтелігенції регі­ону, хочемо виділити дослідження О. Рубльова і Ю. Черчен - ка [1], О. Луцького [2]. Праця С. Сворака присвячена окремій професійній групі інтелігенції — вчительству [3]. Виходячи з розуміння інтелігенції як особливої групи у соціальній струк­турі суспільства, Т. Марусик у своїй монографії «Західно­українська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40-50-ті рр. XX ст.)» виокремлює гуманітарну інтелігенцію, наводить окремі дані про діяльність літературно-мистецької, наукової і педагогічної інтелігенції Львова, про становище духовенства в 1944-1953 роках [4]. У наукових розвідках

В. Гулая висвітлюються етнонаціональні процеси, особливості соціально-професійної структури населення західноукраїнсько­го регіону у перше повоєнне десятиріччя, зокрема, місце в ній інтелігенції [5]. Питання про інтелігенцію Львова як історико - соціологічний феномен ще не повно висвітлені в сучасній іс­торіографії.

Метою цієї статті є визначити соціальний статус інтелігенції у період відновлення та утвердження сталінського тоталітар­ного режиму в західних областях України. Охарактеризувати професійну структуру інтелігенції Львова, а також проаналізу­вати фаховий рівень інтелігенції міста, її кількісні параметри.

Відновлюючи свою владу на західноукраїнських землях у повоєнний період, сталінський тоталітарний режим хотів як­найшвидше інтегрувати цей регіон до складу Союзу, уніфі­кувати усі боки життя відповідно до радянських взірців. Для цього протягом порівняно короткого періоду було змінено і соціальну-професійну структуру населення регіону, особливий акцент робився на інтелігенції. Інтенсивно утверджувалась ра­дянська соціально-класова модель суспільства, яка зводилася до формули «2+1»: два основних класи — робітники і селяни та соціальний прошарок — інтелігенція. Інтелігенція не вва­жалася окремим класом, оскільки не займала самостійного становища у суспільній організації праці, в жодній із систем суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ. Про­пагувалося, що лише в ході соціалістичного будівництва, змі­нивши «свою соціальну сутність», з «проміжного прошарку ін­телігенція могла перетворитися в однорідну соціальну верству, зайнявши рівноправне становище поміж робітників і колгосп­ників». Приналежність до даного «соціального прошарку» ви­значалася наявністю диплома про певну професійну кваліфіка­цію і зайнятістю у сфері розумової праці, а якісний, моральний бік цього явища до уваги не брався [6, с. 272].

У «Зверненні до населення західних областей України» у 1944 р. влада наголошувала, що «наша (радянська) інтеліген­ція відрізняється від старої інтелігенції однією дуже істотною особливістю: стара інтелігенція замикалася в рамки свого фаху, працювала головним чином на поміщиків та капіталістів, наша радянська інтелігенція, плоть від плоті народу, працює для на­роду» [7]. Це звернення адресувалося насамперед місцевій інте­лігенції. Адже західноукраїнська інтелігенція мала відмінний від комуністичної ідеології світогляд і систему життєвих цін­ностей. Тому, щоб стати часткою тоталітарної системи, пред­ставники місцевої інтелігенції повинні були «ідейно роззбро­їтися і переродитися» або зникнути з суспільної арени ідейно та фізично, бо в цій системі індивідуальностям поза існуючою ідеологією місця не було.

Основоположним критерієм для радянського інтелігента була не його освіченість, а полична позиція, від неї вимагалося стати слухняним знаряддям втілення класових та ідеологічних догм комуністичної партії. Для «перевиховання» старої (до­воєнної) західноукраїнської інтелігенції була розроблена ціла система ідейно-політичних заходів. Це обов’язкове навчання в гуртках, відвідування лекцій і семінарів з актуальних політич­них питань, навчання у вечірньому університеті марксизму- ленінізму. Обов’язковим для усіх працюючих інтелігентів ста­ло вивчення праць класиків марксизму-ленінізму, И. Сталіна. Постійні ідеологічні «накачки» влаштовувалися на різного роду нарадах, зборах, конференціях інтелігенції. Вони органі­зовувалися як для всієї міської інтелігенції, так і для окремих її професійних груп. Проходили за заздалегідь розробленою те­матикою і сценарієм, часто перетворювалися у відкриті суди­лища над інтелігенцією [8].

Найбільш «небезпечних» представників інтелігенції режим ізолював, застосовуючи щодо них репресивні акції. Під гасла­ми боротьби з «українськими буржуазними націоналістами» (на місцеву інтелігенцію влада часто покладала провину за не­вдачі у боротьбі з визвольним рухом) їх залякували, звільняли з роботи, арештовували, позасудовими рішеннями адміністра­тивно переселяли в Сибір [9].

З іншого боку, плани якнайшвидшої інтеграції західно­українського регіону в загальнорадянську систему потребу­вали значну кількість фахівців різних галузей господарства та культури. За офіційними джерелами, у листопаді 1944 р.

В культурно-освітніх і медичних закладах Львова працювало

4 125 осіб інтелігенції. З них 960 учителів, 795 викладачів ін­ститутів і технікумів, 515 лікарів та середнього медперсоналу, 1 854 працівники мистецьких установ [10, арк. 24]. Потреба в цих кадрах була досить відчутною. У травні 1945 р. у медич­них установах Львова повинно було працювати 613 лікарів, а було лише 403, а середнього медичного персоналу — 1 282 особи, працювало тільки 654 [10, арк. 24]. У шести вищих на­вчальних закладах Львова у квітні 1945 р. працювало 819 осіб (при потребі 946) [10, арк. 82]. В театрах не був повністю сфор­мований творчий склад (не вистачало 181 особи) [11, арк. 105].

Така ситуація була пов’язана насамперед з демографічними втратами у роки війни, на зменшення інтелігенції міста впли­вали і тогочасні переселенсько-міграційні процеси та репресив­ні акції влади.

Кадрова проблема вирішувалася випробуваним у 1939-1941 роках методом. На початок 1945 р. до Львова прибуло зі сходу і демобілізувалося з армії 1 429 діячів науки, охорони здоров’я, культури, мистецтва [12, арк. 72]. Одночасно, незважаючи на недовіру, до господарського і культурного будівництва залуча­лася й частина місцевих спеціалістів. Більшість львівської ін­телігенції, яка залишилися у місті, мала надію, що влада змі­ниться на краще, і мала за обов’язок сумлінну фахову працю.

У 1946 р. у Львові функціонувало 13 відділів академічних інститутів, у яких працювало 160 співробітників, серед них 11 академіків і член-кореспондентів АН УРСР, 28 докторів і кан­дидатів наук (тут не враховані вчені з іноземними науковими ступенями) [13, с. 34]. У 1950 р. проведено реорганізацію на­укових установ. Відкрито ще 4 інститути, бібліотеку АН УРСР, а також два музеї. Новоутворені установи не були результатом природного розвитку місцевих наукових колективів, тому, як правило, складалися з приїжджих учених. У 1952 р. у цих ін­ститутах працювало 174 наукових співробітники, у тому числі

5 академіків, 8 членів-кореспондентів АН УРСР, 72 кандидати наук [13, с. 35].

Відкриття нових дослідних установ збільшувало число наукової інтелігенції міста, справляло враження, що є всі умови «для розв’язання важливих питань гуманітарного й природничо-технічного значення». В той же час із політичних міркувань, щоб знищити Львів як центр гуманітарних дослі­джень, нейтралізувати національно свідому інтелігенцію, лік­відовувалися гуманітарні відділи, провідні співробітники пере­водилися до Києва [14, с. 345-347, 357]. З 1948 до середини 1950 р. з наукових установ міста було звільнено 50 співробіт­ників, у тому числі 37 представників галицької інтелігенції [14, с. 645].

Крім того, у місті діяли й інші науково-дослідні установи: інститути переливання крові, охорони материнства, бактеріо­логічний, венерологічний, туберкульозний. У 1945 р. в цих установах працювало 109 науковців, з-поміж яких 67 осіб були вихідцями зі східних областей України [11, арк. 147-148].

Значну групу інтелігенції Львова складали викладачі ви­щих і середніх спеціальних закладів. Зі збільшенням кількості інститутів і технікумів викладачів відчутно бракувало, хоча до роботи була залучена майже вся місцева інтелігенція. Ситуація ускладнювалася у зв’язку з виїздом професури польської наці­ональності. Тому з університетів, інститутів і технікумів схід­них областей України та всього Радянського Союзу до Львова скеровувалися викладацькі кадри. До кінця 1946 р. у вищі навчальні заклади Львова прибуло 885 викладачів, у техніку­ми — 139 [15, арк. 17].

Рівень кваліфікації значної частини викладачів був неви­соким. Більшість не мала наукових ступенів і вчених звань. У січні 1949 р. в доповідній міністрові вищої освіти УРСР

С. Кофтанову керівництво університету доповідало: «Універ­ситет потребує невідкладної допомоги в справі укріплення науково-педагогічними кадрами. На історичному, географіч­ному і хімічному факультетах немає ні одного професора чи доктора наук, кафедри історії СРСР, історії України, нової іс­торії очолюють старші викладачі, на відділеннях класичної і слов’янської філології і на трьох відділеннях іноземної мови є один професор і один доцент, на кафедрі основ марксизму - ленінізму один професор і немає жодного викладача з науко­вим ступенем, на кафедрі політекономії ні одного професора, доцента й кандидата наук» [16, арк. 13]. У 1950 р. у Львівсько­му інституті ужиткового та декоративного мистецтва лише 5 % викладачів мали наукові ступені, у фізкультурному — 14 %, педагогічному — 18 %, політехнічному — 28 %, медичному —

35 %, університеті — 41 %. Середній показник викладачів з ученими званнями складав 31 % [17, арк. 338]. Загалом, кіль­кість викладачів вищих навчальних закладів, які працювали у Львові, з кожним повоєнним роком зросла. Так, коли у 1946 р. їх нараховувалося 1032, то в 1952 р. стало 1 600 [18, арк. 255].

Для підготовки наукових і викладацьких кадрів у місті було відкрито аспірантуру, до якої в 1945 р. прийняли 20, а в 1952 р. вже 252 особи [19, арк. 367; 20, арк. 24]. Але за показ­никами кількісного росту молодих науковців крилося чимало тогочасних проблем. Так, план набору аспірантів на 1947/1948 н. р. був виконаний лише на 70 %. Наступного року теж був недобір, особливо в університеті. Причиною такого стану була слабка підготовка багатьох претендентів. І тому довелося за­нижувати прохідний бал [14, с. 114]. Крім того, кандидат в аспіранти повинен був мати відповідне соціальне походження, «незаплямовані» родинні зв’язки, «вірну» ідеологічну пози­цію. Особливо не довіряли місцевим. У 1950 р. із 122 аспіран­тів місцевих було лише 45 (37 %) [19, арк. 265].

Значну професійну групу інтелігенції становили вчителі. 1944 р. у місті провели реєстрацію педагогів. Було взято на об­лік 782 особи, що було недостатньо для заповнення вакантних посад [20, арк. 357]. Тому на роботу у школи залучалися й учи­телі, які працювали не за фахом [21, арк. 29]. Педагогічні ко­лективи щороку поповнювалися вчителями східних областей, демобілізованими з армії, випускниками університетів, педін­ститутів і педучилищ. Лише у 1945/46 н. р. до Львова прибуло понад 300 вчителів. Приїжджі вчителі мали бути у всіх школах Львова, не менше трьох у кожній [22, арк. 69]. Коли вияви­лося, що педагогів, які надсилалися до міста зі сходу, стало більш ніж достатньо, місцеві кадри скеровувались на роботу у сільську місцевість [23, арк. 126]. У 1948/49 н. р. всі школи Львова були загалом забезпечені учительськими кадрами. Тоді в школах працювало 1 436 осіб. З кожним роком відкривали­ся нові школи, зростала кількість учителів. У 1952/53 н. р. у Львові працював 1 761 учитель [24, арк. 352].

Ріст учительських кадрів супроводжувався великою плин­ністю, арештами, депортаціями місцевих учителів, звільнен­ням їх із роботи як таких, що не заслуговують на політичну довіру. Постійні підозри спричинили те, що у 1947/48 н. р. з 1 317 вчителів лише 198 були місцевими, а в 1952/53 н. р. з 1761 лише 284 були уродженцями Західної України [25, арк. 113]. Це незважаючи вже на повоєнні випуски педагогічних інститутів і училищ.

Значна частина вчителів не мала спеціальної педагогічної освіти, достатнього досвіду роботи. У 1948/49 н. р. 529 вчите­лів міста мали лише середню освіту [26, арк. 31]. У 1951/52 н. р. ця цифра сягала 639 [27, арк. 52]. З цього приводу завідувач Львівським міськвно Є. Березняк у доповідній записці на ім’я міністра освіти УРСР зазначав: «Думаю, що це сталося тому, що деякі обласні відділи освіти у 1944/45 роках відкоманди­ровували людей, які не потрібні були для них, а відділ кадрів міністерства освіти направляв їх до Львова» [28, арк. 263].

У перші повоєнні роки через вже згадувані причини гострою була і проблема з медичними кадрами. Вона вирішувалася так само, як із попередніми професійними групами інтелігенції. Протягом 1946 р. було демобілізовано з армії і скеровано до Львова 419 медичних працівників. З них — 136 лікарів і 273 особи середнього медперсоналу [29, арк. 158]. У 1947 р. в сис­темі міськздороввідділу, в обласних лікувальних закладах, військових госпіталях уже працювали 624 лікарі та 1 136 осіб середнього медперсоналу [30, арк. 108]. У 1951 р. у місті було більше 1,5 тис. лікарів і 2,5 тис. осіб середнього медперсоналу [31, арк. 140].

У повоєнні роки кількісно зростала творча інтелігенція. У Львівській обласній організації спілки радянських письмен­ників України у 1953 р. було 22 дійсних члени [32, арк. 13]. Спілка композиторів за 1944-1949 роки зросла з 7 до 20 членів [33, арк. 26]. У створеній в 1944 році спілці художників було 57 осіб, до 1951 року їх стало 104. І це при тому, що до Поль­щі виїхало 23 члени спілки, в інші міста СРСР — 4, помер­ло — 6, виключено (як правило, із політичних мотивів) —??? [34, арк. 2]. Спілки художників, письменників, композиторів формувалися виключно через призму ідеологічних чинників. До творчої інтелігенції належала також більшість працівників мистецтв, творчий склад театрів, філармонії. У повоєнні роки до Львова були переведені цілі театральні колективи, постійно скеровувалися на роботу випускники мистецьких навчальних закладів Києва, Харкова, Москви. У 1947 р. в установах мис­тецтв міста було 1 829 працівників, з-поміж яких 118 займали­ся власне творчою діяльністю [35, арк. 6].

Менш чисельною професійною групою були архітектори. Так, архітекторів у Львові в 1951 р. нараховувалося 78 осіб. Вони працювали в таких організаціях, як Облпроект — 14 осіб, у відділі в справах архітектури і в управлінні в справах архі­тектури — 7 осіб, в інших проектних організаціях [36, арк. 9]. Більшість були членами й кандидатами Спілки архітекторів.

Важлива роль у формуванні різних професійних груп ра­дянської інтелігенції західних областей України належала ви­щій та середній спеціальній школі. Вищі навчальні заклади Львова готували спеціалістів для багатьох галузей промисло­вості, сільського господарства, науки, культури. На початку 50-х років можна було здобути фах із 146 спеціальностей [37, 37]. Пріоритетним у політиці влади стала форсована підготовка інженерно-технічних працівників і службовців. В перші пово­єнні роки основним джерелом зростання цієї групи стало ске­рування до Львова випускників вищих навчальних закладів і технікумів східних областей УРСР та СРСР. У 1948 р. у Львові працювало майже 2 400 інженерів і техніків [38, арк. 39].

Зростання кількості інтелігенції (в 1946 р. у місті вже пра­цювало, за тодішніми офіційними даними, 6 234, а в 1947 р. — вже 12 тис. осіб розумової праці, засвідчували певне зростання інтелектуального потенціалу суспільства [18, арк. 33]. Разом із тим процвітали некомпетентність, адміністрування, підла­бузництво, що міцно ввійшли в тогочасне життя, невисокий рівень оплати дипломованих фахівців.

Особливе місце серед чиновників, представників владної верхівки зайняла номенклатура. Її окремий соціальний статус визначався належністю до певних керівних посад (номенкла­тури), персональний склад якої затверджувався партійними комітетами різних рівнів — від ЦК ВКП(б) до міських і район­них партійних комітетів [14, с. 139]. У 1946 р. номенклатура Львівського міськкому КП(б)У нараховувала 660 осіб [39, арк. 9]. За вказівками ЦК КП(б)У в 1948 р. було переглянуто склад номенклатурних посад, загальна численність їх була збільшена до 824 [39, арк. 568].

Партійно-адміністративний апарат Львова майже повністю було укомплектовано кадрами зі східного регіону. За кілька місяців після завершення боїв до міста прибули 15 тис. осіб, з них на партійну роботу — 103, в радянсько-адміністративні органи — 1 120, в органи НКВС, МДБ, суду і прокуратури —

1 840 осіб [40, 7]. Командно-адміністративна система потребу­вала стільки кадрів, що, незважаючи на всі зусилля і опера­тивність у переведенні спеціалістів зі сходу, номенклатурний апарат вимагав усе більше й більше функціонерів. Тому влада змушена була використовувати місцевих «висуванців». Місце­ві спеціалісти висувалися, як правило, на другорядні посади. В серпні 1946 р. з 576 номенклатурних працівників лише 124 були з західних областей [41, арк. 5]. Висування відбувалося за класовим принципом та політичною доцільністю, коли на пер­ше місце ставилося пролетарське походження та «політична благонадійність». Так, серед працівників міськкому й райко­мів партії Львова на початку 1948 р. українців було 30 %, але жодного місцевого. У 1952 р. серед секретарів обкому КП(б)У також не було жодного вихідця із західних областей України [26, арк. 206].

Серед номенклатурних працівників, які мали у своїх руках управлінські функції та важелі влади, було чимало некомпе­тентних осіб, загальна освіта яких не перевищувала рівня се­редньої школи. Так, у 1945 р., серед 3 746 осіб, які працювали на відповідальній радянській роботі у Львові, тільки 478 мали вищу освіту [42, арк. 47]. У 1948 р. серед працівників Львів­ського міськкому і райкомів партії вищу й незакінчену вищу освіту мали лише 40 % [41, арк. 5]. Утім брак освіти і освіче­ності керівники такого типу, як правило, компенсували непо­хитною твердістю у проведенні «генеральної лінії», величезною впевненістю (чи, скоріше, самовпевненістю) у своїй «історич­ній» правоті, непомильності.

У цей час «у розстановці кадрів» траплялися просто абсурдні випадки. Міністерство легкої промисловості надіслало до Льво­ва на посаду директора трикотажної фабрики Подчасова, який у текстильній промисловості не мав жодного поняття. Респу­бліканський комітет фізичної культури й спорту скерував до міста на посаду директора спортивної школи будівельника за фахом [39, арк. 181].

Панівне становище працівників номенклатури визначалося кращими можливостями кар’єрного зростання, доступу до мате­ріальних ресурсів. Це створювало сприятливі умови для коруп­ції, користолюбства, злодійства на всіх рівнях влади. До при­кладу, тільки за січень-червень 1948 р. з посад було звільнено 26 номенклатурних працівників міста, частину з яких звільни­ли за зловживання службовим становищем [43, арк. 12].

Греко-католицьке духовенство за свою національно - політичну позицію не «вписувалися» у соціальну структуру радянського суспільства, тому позбавлялося тоталітарною сис­темою суспільного впливу, зазнавало репресій. Як зазначає

С. Гуркіна, точну кількість репресованих служителів культу, які відмовилися перейти в лоно офіційно підтримуваної Росій­ської православної церкви, на Львівщині визначити важко. За офіційними даними, за 1945-1950 рр. із 590 священиків, що «не підписали православ’я», у Західній Україні було засуджено 344 греко-католицьких душпастирів, серед них сім єпископів [44, с. 622].

Отже, відновлення радянської влади в західних областях України у перші повоєнні роки супроводжувалося зміною тра­диційної соціально-класової структури суспільства краю, уяв­лень про неї та місце у цій структурі інтелігенції. Для здійснен­ня радянізації західноукраїнських земель влада потребувала значної кількості спеціалістів різних галузей економіки, куль­тури, охорони здоров’я тощо, це зумовило кількісне зростання соціального прошарку інтелігенції. Однак, інтелігенція мала змінити свою сутність та призначення, стати носієм більшо­вицької ідеології в «зараженому буржуазним націоналізмом» регіоні, політико-ідеологічні критерії переважали над фахови­ми. Саме під таким кутом зору формується інтелігентське се­редовище Львова, його професійна структура.

Перспективним для подальшого дослідження теми є вивчен­ня окремих професійних груп інтелігенції Львова у перші по­воєнні роки.

Література та джерела

1. Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки XX ст./ О. С. Рубльов, Ю. А. Чеченко. — К. : Наук. думка, 1997. — 349 с.

2. Приборкання інтелігенції (1939-1953) / О. Луцький // Реабіліто­вані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша. — Львів : Астролябія, 2009. — С. 581-596.

3. Сворак С. Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: істо­рія та етнополітика (1944-1964 рр.) / С. Д. Дворак. — К.: Правда Ярославичів, 1998. — 235 с.

4. Марусик Т. В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40-50-ті рр.) / Т. В. Марусин. — Чер­нівці: Вид-во ЧНУ імені Ю. Федьковича, 2002. — 461 с.

5. Гулай В. Формування соціально-професійної структури населення Львівської області (друга половина 40-х — 50-ті роки XX ст.) /

В. Гулай // Наукові зошити історичного факультету Львівсько­го національного університету імені І. Франка. Збірник наукових праць. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2002. — Вип. 4. — С. 384­389.

6. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Укра­їні XX ст. / Б. Кравченко. — К. : Основи, 1997. — 423 с.

7. Звернення до населення західних областей України // Вільна Україна. — 1 грудня. — 1944.

8. Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його школою у Львів­ському університеті за радянських часів / Я. Дашкевич // Ма­теріали конференції «Михайло Грушевський і Львівська історич­на школа», Львів, 24-25 жовтня 1994 р. — Нью-Иорк — Львів, 1995. — С. 32-94.

9. Попп Р. Репресії сталінського тоталітарного режиму проти за­хідноукраїнської інтелігенції у 1944-1953 роках (на матеріалах Львова) / Р. Попп // Український націоналізм: історія та ідеї. — Дрогобич — Рожнятів: Посвіт, 2012. — С. 128-139.

10. ДАЛО, ф. П-3 (Львівський обласний комітет Комуністичної партії України), оп. 1, спр.116.

11. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 311.

12. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 76.

13. Галайчак Т. Інститут суспільних наук: Сторінки історії / Т. Га - лайчак, О. Луцький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник на пошану проф. Ю. Ю. Слив­ки. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Укра­їни, 2000. — С. 16-56.

14. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріа­ли. — Том I. — 1939-1953. — К.: Наук. думка, 1995. — 750 с.

15. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 469.

16. ДАЛО, ф. П-3, оп. 3, спр. 117.

17. ДАЛО, ф. П-3, оп. 3, спр. 663.

18. ДАЛО, ф. П-3, оп. 3, спр. 528.

19. ДАЛО, ф. П-4 (Львівський міський комітет Комуністичної партії України), оп. 3, спр. 464.

20. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 514.

21. ДАЛО, ф. Р-402 (Відділ народної освіти Львівської міської Ради депутатів трудящих), Оп. 2, спр. 469.

22. ДАЛО, ф. Р-6. (Виконавчий комітет Львівської міської Ради депу­татів трудящих), оп. 1, спр. 4.

23. ДАЛО, ф. Р-402, оп. 3, спр. 19.

24. ДАЛО, ф. Р-402, оп. 3, спр. 8.

25. ДАЛО, ф. Р-402, оп. 3, спр. 40.

26. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 313.

27. ДАЛО, ф. Р-402, оп. 3, спр. 81.

28. ДАЛО, ф. П-3, оп. 3, спр. 250.

29. .ДАЛО, ф. Р-406 (Львівський міський відділ охорони здоров’я), оп. 2, спр. 66.

30. ДАЛО, ф. Р-312 (Львівський обласний відділ охорони здоров’я), оп. 2, спр. 12.

31. ДАЛО, ф. Р-406, оп. 2, спр. 140.

32. ДАЛО, ф. Р-2009 (Львівська організація Спілки письменників України), оп. 1, спр. 3.

33. ДАЛО, ф. Р-1864 (Львівська організація Спілки композиторів України), оп. 1, спр. 19.

34. ДАЛО, ф. Р-1694 (Спілка радянських художників України у Льво­ві), оп. 1, спр. 20.

35. ДАЛО, ф. Р-1341 (Львівський обласний відділ у справах мистецтв, оп. 1, спр. 3.

36. ДАЛО, ф. Р-1657 (Львівське відділення Спілки радянських архі­текторів УРСР), оп. 1, спр. 25.

37. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 489.

38. ДАЛО, ф. П-3, оп. 3, спр. 528.

39. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 251.

40. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 62.

41. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 101.

42. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 112.

43. ДАЛО, ф. П-4, оп. 1, спр. 104.

44. Гуркіна С. Репресоване духовенство Львівщини (1939-1989) / С. Гуркіна // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша. — Львів: Астролябія, 2009. —

С. 610-626.

Анотації

Попп Р. П. Интеллигенция Львова в 1944—1953 годах: статус­ная и профессиональная характеристика.

В статье выяснены особенности социального статуса интел­лигенции в западноукраинском регионе в первые послевоенные годы. Анализируются проблемы формирования отдельных групп интеллигенции Львова, а также профессиональный уровень спе­циалистов в этот период. Изменения в профессиональной структуре интеллигенции города рассматриваются в контексте политики фор­сированной советизации края.

Ключевые слова: интеллигенция, профессиональная структу­ра, кадры, номенклатура.

Popp R. P. Lviv intelligentsia in 1944—1953: status and profes­sional description.

The article features social status of intelligentsia in Ukrainian West region during the first post-war years. The problems of forming of separate groups of intelligentsia of Lviv, and also professional level of specialists in this period are analyzed. Changes in the professional structure of intelligentsia of the city are examined in the context of forced Soviet policy of the region.

Key words: intelligentsia, professional structure, staff, nomencla­ture.

Надійшла до редакції 2 січня 2014 року