Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНО-ГРОМАДСЬКИХ ТОВАРИСТВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ ст. ЯК ПРИКЛАД ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ (на матеріалах Миколаївського губернаторства)
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНО-ГРОМАДСЬКИХ ТОВАРИСТВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ ст. ЯК ПРИКЛАД ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ (на матеріалах Миколаївського губернаторства)
Історія - Інтелігенція і влада

Глобальні суспільні зміни у XX ст. на Україні спричинили еволюцію поглядів та моральних орієнтирів, стрімке зростан­ня національної самосвідомості українського народу. За таких кардинальних змін набуває актуальності досвід та практика формування громадського суспільства, яке наприкінці XIX — початку XX ст. здобуло можливість усвідомити себе консолі­дованою національною спільністю, здатною відстоювати свої культурні, економічні, мовні та політичні права. У процесі трансформації масової національної свідомості помітну роль ві­діграли громадські товариства, які засобами культурної роботи активізували духовну творчість народу і сприяли становленню української національно-культурної самобутності.

Сьогодні, у час державного становлення, коли відсутня ідео­логічна упередженість, ідея української національної самобут­ності стає провідною в наукових дослідженнях.

У загальній історіографії з даної проблеми певне місце за­ймають дисертаційні дослідження; у працях “Український культурно-освітній рух на Півдні України 1900 — 1914 рр.” кандидата історичних наук А. Мисечка [1], “Український куль­турно-національний рух у 90-х роках XIX ст. (на матеріалах Півдня України)” кандидата історичних наук В. Кузьменка [2], розглянуто зміст культурно-освітнього руху, висвітлено форми, методи та еволюцію. Однак при цьому сконцентровано увагу на громадах Одеси, Єлисаветграда та Xерсону. Миколаївське губе­рнаторство як одна з територіальних складових Півдня Украї­ни не увійшло в межі авторського аналізу. Пласт досліджень із даної проблематики розширили публікації, у яких було пере­осмислено заангажовану радянську літературу та подано істо­ричні факти з позиції нового сприйняття історико-культурних процесів краю. Зокрема Ю. Крючков у роботі “История Ни­колаева от основания и до наших дней” одним із перших до­слідив культуротворчу діяльність демократично налаштованих


Губернаторів Півдня України. І слід зазначити, що окремі іс­торики радянського часу сприймали їх лише за представників влади “ненависного суспільства” [3]. Досліднику все ж таки не вдалося передати загальну атмосферу культурного життя тому, що головним предметом вивчення стали соціально-політичні процеси. Чільне місце, на наш погляд, у історіографічній нау­ковій літературі належить монографії О. Ковальової та В. Чи­стова “Нариси культури Південного Прибужжя від витоків до початку XX століття” [4]. У праці, написаній на основі гли­боких архівних матеріалів, ретельно розкрито реальний стан культурних процесів, які мали місце в історії краю, однак, з позиції “общності”, історії і культури двох народів — російсь­кого і українського — і без визначення процесу національно­го українського самовизначення. Проблема становлення куль­турно-просвітницьких та благодійних товариств піднімалась у статтях науковців Д. Заковоротнього, Н. Колосовської [5]. Однак, автори аналізували роботу товариств у напрямках зага­льнокультурної діяльності, не приділяючи уваги формуванню національного світогляду.

Метою даної статті є вивчення змісту діяльності культурно - громадських товариств Півдня України кінця XIX — початку

XX ст. в руслі формування національного світогляду (на мате­ріалах Миколаївського губернаторства).

Відтак, постали наступні завдання: з’ясувати основні тенде­нції, специфіку та складові елементи діяльності культурно-гро­мадських товариств; встановити явища та процеси, що впли­вали на зміст їх діяльності; визначити їх роль у формуванні національної самосвідомості народу. Для розв’язування поста­влених завдань застосовувались такі наукові методи: історич­ний, системний, хронологічний, порівняльний.

Громадсько-культурний період кінця XIX — початку XX ст. став якісно новою фазою у формуванні національного світогля­ду українців. На Півдні України з другої половини XIX ст. цей період, на наш погляд, у своєму розвитку пройшов декіль­ка етапів: “становлення” (І половина XIX ст.), “стабільності” (II половина XIX ст.), “активної діяльності” (1905-1907 рр.), та період “еволюції до політично-революційних форм” (1907­1917 рр.). Цьому сприяв ряд вагомих явищ та процесів: 1) кон­солідація українського етносу, який ідентифікував себе україн­ською нацією; 2) проникнення загальноєвропейських реформ та філософії романтизму, яка стимулювала інтерес до своєї етніч­ної спільноти: до народної культури, фольклору, історії, мови;

3) концентрація науково-технічної інтелігенції, що пов’язана з перетворенням Півдня України кінця XIX ст. на центр важкої індустрії Російської імперії; 4) піднесення загальноосвітнього рівня населення: виникнення народних училищ, гімназій, уні­верситетів, які стали осередками активного культурного, нау­кового та політичного життя.

Основною рушійною силою громадсько-культурного руху була науково-мистецька еліта регіону, однак її активність була блокована вимогами Валуєвського циркуляру (1863 р.), Емсь - кого наказу (1976 р.) та Статутними правилами товариств, які затверджувались Міністерством Внутрішніх Справ, канцелярією губернаторства та градоначальства. Під впливом асиміляторської політики Російської імперії інтелігенція не мала одностайного погляду на ідейний зміст процесу. Частина спільноти розгля­дала Україну як органічну частину простору Російської імперії і тому вважала, що “окультурювання” народних мас потрібно проводити на основі російського менталітету (наприклад, секре­тар міської Миколаївської Думи М. Ге); інша частина вважала Україну державою, що втратила свою незалежність і тимчасово перебуває у складі Російської імперії і має право на розвиток національної культури (наприклад, етнограф, історик, компози­тор, мешканець м. Миколаєва М. Аркас). Перша ідеологічна пла­тформа розглядала діяльність громадсько-культурних товариств у ракурсі ознайомлення з художніми досягненнями російської та світової культури, інша формувала власний і неповторний образ української культури, спонукала розвиток національних почуттів, стійкий інтерес до минулого України, закладала осно­ви української історичної та етнографічної науки.

Громадські об’єднання Миколаєва кінця XIX — початку ст. можна згрупувати за основними характерними ознака­ми їх діяльності: благодійні, культурно-просвітницькі та мис­тецькі.

За даними звіту канцелярії Миколаївського градоначальства у циркулярі від 27 липня 1902 р. за № 18113 [6] у місті існува­ло 16 благодійних товариств [7]. Така багаточисельна палітра свідчить про лояльний характер самодержавства до їх роботи.

На наш погляд, це було викликано роллю товариств як по­середника та амортизатора між державою і народом, який би пом’якшував загострені соціальні настрої на фоні зростаючої русифікації та відсутності політичних прав і свобод. За таких обставин цілком зрозуміло, чому діяльність благодійних това­риств було призвано лише для демонстрації суспільству при­четності народу до культурних благ. Так, Товариство взаємної допомоги прикажчиків християн влаштовувало танцювальні вечори [8]; Товариство взаємної допомоги міщанам проводило літературно-музичні вечори [9]; Товариство допомоги дітям ро­бітників щочетверга організовувало на міському бульварі пла­тні хорові виступи [10]. Всі заходи благодійних товариств було спрямовано на підготовку світоглядної бази до сприйняття національних ідей; мистецько-просвітницький зміст змінював конотацію заходу із розважального на освітньо-виховний, спро­можного розвивати загальнокультурний рівень глядачів, їхній світогляд, морально-етичні засади.

Мистецькі товариства (Товариство хорового співу, Артис­тичний гурток, Літературний гурток, Товариство ім. В. В. Ве - рещагіна) були далекі від ідеї національного виховання і спрямовували свою діяльність цілком на активізацію суспіль­но-культурного середовища міста шляхом створення мистець­ких шкіл, влаштуванням виставок, концертів, тощо. Однак, застосування членами товариств у своїй творчості нових ми­стецьких стилів (реалізму, критичного реалізму, модернізму, тощо), об’єктивного втілення вагомих соціально-суспільних само по собі сприяло не тільки зростанню духовності населен­ня, а й спонукало до соціально-філософських міркувань з при­воду націогенези українців.

Курс на національне виховання та боротьбу з традиційно са­модержавними поглядами на процес русифікації населення обра­ли культурно-просвітні товариства міста — “Просвіта”, Комітет народних читань, Комітет піклування про народну тверезість.

Збережені щорічні звіти, протоколи засідань, листування надають можливість зробити висновки про роботу Комітету народних читань, починаючи з 1890 р. За статистичними да­ними пріоритетною формою роботи товариства стало запрова­дження циклу публічних читань у вигляді лекцій української релігійної, історичної, географічної, науково-технічної, літе­ратурної та політико-самодержавної спрямованості, із демон­страцією тіньових малюнків. Широка тематична амплітуда читань завуальовувала дійсну мету діяльності, яка, на наш погляд, базувалась на принципах згуртування українського етносу.

Українська проблематика була сконцентрована у темах: “Хрещення киян”; “Апостол Андрій на горах Київських”; “Лик Володимира святого”; “Ярослав Мудрий”; “Роман Галицький”; “Татари під Києвом”; “Богдан Хмельницький”; “Старовинне місто Холм та Львів”; “Розвалини замка князів Острозьких” [11]. Окремою популярністю користувався твір М. В. Гоголя “Тарас Бульба”, композиційно представлений 18 тіньовими ка­ртинками, у яких “оспівувалася” козацька визвольна боротьба та відданість козацтва своїй Батьківщині [12]. У 1893 р. було проведено 22 українсько орієнтованих заходи [13]. На перший погляд дивує ліберальна позиція царизму при наростаючій русифікації та переслідуванні будь-якого вільнодумства. При­чина, на наш погляд, полягає у пожвавленні революційного руху на Західній Україні і поширенні пошуків польськими бу­ржуазно-ліберальними колами шляхів до консолідації з украї­нськими патріотичними силами. Російському самодержавству вигідно було сколихнути національні почуття українців проти поляків, нагадуючи той факт, що саме вони спровокували на Українських землях загострення релігійних, соціальних та ет­нічних відносин.

Патріотично орієнтована тематика читань перепліталась із вихвалянням та підтримкою державної політики Російської імперії, що реалізувалася у лекціях: “15-річчя падіння Пле­ври”, “50-річчя з дня смерті народного поета Л. В. Кольцова” (1892 р.), “В пам’ять дивного позбавлення загрози царської ро­дини під час аварії Чорноморського потягу”, “На честь 50-річ - чя байкаря І. Крилова”, “На пам’ять роковини смерті П. Гав­рилова” (1894 — 1895 рр.), “Про Севастопольців”, “Полтава”, “100-річчя з дня смерті імператриці Катерини ІІ (1896 — 1898 рр.) [14].

Подібна політика цілком виправдана тим жорстким кон­тролем, якому підлягала робота товариства з боку Одеського навчального округа, (який призначив місцевим спостеріга­чем народного радника Мальцева), дирекції народних училищ

Херсонської губернії, Миколаївської міської управи. На кож­ному читанні чергував наряд поліції, за що комітет сплачував 1 крб. 50 коп. [15]. Жорстокі цензурні переслідування зму­шували товариство все частіше змінювати акценти з демокра­тично-конструктивних форм роботи, які гуртувались на ідеях національно-культурного становлення, у бік легальної публіци­стичної тематики, і після 1907 р. майже зовсім звернути наці­ональну спрямованість.

Особливий комітет піклування про народну тверезість був створений з метою боротьби з алкоголізмом, для цього влаш­товувались театральні вистави, народні свята та гуляння, літе­ратурні вечори, лекції, бесіди, організовувались чайні-їдальні, читальні-бібліотеки, недільні школи. Однак, опрацьовані архі­вні документи показують, що насправді мета діяльності була ширшою та вагомішою і базувалась на збереженні духовних здобутків українського народу [16]. Про це свідчить органі­зація літературних вечорів, присвячених творчості М. Гоголя (1902 р.), І. Котляревського (1905 р.), Т. Шевченка (1907 р.), влаштовування поряд із російськомовними україномовних ви­став: “Мартин Боруля”, “Майська ніч”, “По ревізії” та інші [17], проведення народних гулянь та свят, серед яких “Чума­цькі розваги”, “Український ярмарок”, “Миколаївський ярма­рок” та інші [18]. За 1909 рік у саду № 1 відбулось 26 народ­но-обрядових масових заходів, які відвідали 22 426 чоловік, в саду № 2 — 29 заходів, що охопили 49 847 осіб [19].

Створена бібліотечна система (5 бібліотек-читалень) із зна­чним літературним фондом, до якого входили твори світових, російських та українських літераторів, часописи “Український вісник”, “Український журнал” та інші видання [20], недільні початкові школи при очисному складі № 3 та при Народному Домі на хуторі Водопій в складних умовах русифікації напов­нювали дозвіллеві заходи національними елементами у вигляді народних пісень, ігор, обрядових дій, тощо.

Розпочинаючи з 1917 р., з боку Раднаркому йде активна цілеспрямована політика на пригнічення діяльності комітету піклування про народну тверезість, мотивована “недоцільніс­тю, неактуальністю та невідповідністю часу”. Комітет майже рік після цього намагався шляхом компромісів та домовленос­тей відстоювати своє право на існування, але внаслідок склад­ної політичної та економічної ситуації в місті 27 січня 1918 р. зафіксовано його самоліквідацію [21].

Соціально вагомим фактором для формування національної свідомості стало заснування товариства “Просвіта” 25 люто­го 1907 р. за ініціативою історика, етнографа та композитора М. Аркаса. Газета “Ранковий кур’єр” відмітила появу нового товариства такими рядками: “В місті народилося нове об’єд­нання, воно іменується на своїм діалекті — Миколаївське укра­їнське товариство “Просвіта”. Маємо надію, якщо товариство буде натхненно працювати, і на долю України випаде щасли­вий вибір влаштовувати та розвивати свій храм науки” [22].

Вшанування видатних українських митців, розвиток осві­ти на національній основі, створення національного театру як форми освіти і виховання засобами театралізації, збереження національних традицій і свят як головного елемента у вихован­ні національної гідності, розширення світогляду та вивчення української історичної спадщини — ці засади стали головними напрямками діяльності “Просвіти” [23].

У 1907 р. М. Аркас прочитав цикл рефератів з історії Укра­їни: “Де живе наш народ?”, “Аскольд”, “Ярополк”, “Вели­кі Київські князі”, “Литовський період у житті українців”, “Козацькі отамани”; “Україна напередодні возз’єднання” [24]. З тематичними доповідями виступили члени товарист­ва: П. Андрієнко “Хто ми, що ми і чого нам треба?”, “Наша мова”, І. Воля “Індивідуальні риси української культури”, О. Петушенко “Життя і творчість першого українського пись­менника Івана Петровича Котляревського з приводу 138-ї ро­ковини з дня його народження”.

Із метою ініціювання розвитку україномовного процесу в су­спільстві, “Просвіта” влаштувала курси української мови для солдат казарми важкого артилерійського дивізіону, школу по­чаткової освіти (на власні кошти М. Аркаса з 1907 р. в селі Бог - данівка протягом двох років існувала початкова україномовна школа, одна з небагатьох на Півдні України [25]), сплачувались стипендії збіднілим учням, у 1909 р. було 10 стипендіатів [26].

Майже з перших кроків роботи товариства було створено аматорський театральний колектив, репертуар якого в основ­ному складала українська класика: “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка” М. Лисенка, “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка, “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Розумний і дурень” І. Карпе - нка-Карого, “Зимовий вечір” М. Старицького, опера М. Аркаса на сюжет Т. Шевченка “Катерина” [27]. Через театралізацію проблем тогочасного життя піднімались суспільно-вагомі мора­льно-гуманістичні питання, стверджувалась національна ідея та формувалась чітка система національних цінностей. 6 ли­стопада 1908 р. вперше був організований театралізований концерт. Він складався з двох частин: з вистави “По ревізії” М. Кропивницького та концертного відділення, де декламува­лись вірші Т. Шевченка, показувались фрагменти з “Енеїди” І. Котляревського, лунали дуети з опери “Запорожець за Ду­наєм” та низка народних пісень [28]. Особливо урочисто про­ходили вечори пам’яті Т. Шевченка: так, 27 березня 1911 р. захід композиційно був представлений бесідою про творчий шлях митця, виставою “Назар Стодоля”, фрагментами з опери М. Аркаса “Катерина”, музичних творів М. Лисенка на слова Т. Шевченка. Заключною частиною стало виконання “Апофео­зу” музично-хоровим колективом товариства в об’єднанні з ін­шими колективами міста [29].

Невід’ємним напрямком діяльності товариства було влашту­вання народних свят у вигляді театралізованої літературно-му­зичної вистави з показом сцен українського побутового життя та декоративно-ужитковими виробами майстрів, фрагментів з драматичних творів, які супроводжувались народними піснями та танцями, обрядами. У 1909 р. на території саду тверезості № 2 відбулося свято “Липневий вечір на Україні” у постановці артиста О. Микитенка, 19 серпня цього ж року було влашто­вано гуляння на честь народження М. Гоголя “Сорочинський ярмарок” [30].

Миколаївська “Просвіта” своєю діяльністю вийшла за ре­гіональні межі: велося листування з редакціями відомих лі­тературних часописів та товариств “Просвіти” в інших містах України. Так, річний звіт за 1907 р. було надіслано Київській, Катеринославській, Чернігівській, Кам’янець-Подільській, Житомирській “Просвітам”, редакціям часописів “Рада”, “Рі­дний край”, “Світова зірниця”, “Слово”, “Громадський голос”, “Свобода” [31]. Було налагоджено стосунки з відомими демок­ратично налаштованими діячами культури: Лесею Українкою,

Іваном Франком, Борисом Грінченком та іншими представни­ками демократичної української еліти, — що в умовах динамі­чного зростання національної свідомості суспільства виступало засобом соціальної згуртованості української нації.

Отже, дослідивши діяльність культурно-громадських това­риств Півдня України кінця ХІХ — початку XX ст. (на матері­алах Миколаївського губернаторства) та їх вплив на формуван­ня національної самосвідомості, ми дійшли таких висновків: 1) існуючи в умовах русифікації, жорсткого контролю та пе­реслідувань, культурно-громадські товариства виконували про­відну роль у формуванні національної самосвідомості україн­ців; 2) вони сприяли збереженню культурно-духовних надбань;

3) підготували теоретичне осмислення й узагальнення історич­ного розвитку нації, в ході якого з’ясувалось, що український народ має свої власні історичні форми державності, чим обґру­нтовувалось його право на подальшу свободу та незалежність;

4) головними складовими частинами культурно-громадського руху були: дослідження та систематизація традицій, звичаїв, обрядів, меценатська діяльність, організація недільних шкіл, співпраця з місцевими часописами, підтримка періодичних та художніх видань, організація лекцій, бесід, культурно-освітніх закладів, влаштування форм дозвілля за народними взірцями, сприяння розвитку народного хорового та театрального мистец­тва; 5) характерні риси, що впливали на зміст, форми та напря­ми руху: домінування російської культури, поширення русифі­кації, цензурні переслідування, моральний та політичний тиск на творчу інтелігенцію, недостатність коштів та матеріально- технічної бази, регламентованість діяльності статутними про­грамами; 6) особливими явищами, які впливали на громадсь­ко-культурний рух Миколаївщини, були: спеціалізація регіону на суднобудівництві, слабка соціокультурна інфраструктура, уповільнені темпи культурного розвитку.

Очевидно, що поза нашою увагою залишилась чимала низ­ка проблем, які мають певну пізнавальну цінність. Так, автор свідомо не торкається визначення змісту самого поняття “куль­турно-громадські товариства”, не роздивляється їх функції, не дає класифікацію за їх структурною організацією, тощо, але це вже є перспективи подальших наукових розвідок у даному напрямі.


1. Мисечко А. І. Український культурно-освітній рух на Півдні Укра­їни 1900-1917 рр. / Дисертаційна робота на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Одеський державний уні­верситет ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — 173 с.

2. Кузьменко В. Б. Український культурно-національний рух в 90-х роках ХІХ ст. (На матеріалах Півдня України) / Дисертаційна ро­бота на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — 177 с.

3. Крючков Ю. С. История Николаева от основания до наших дней. — Николаев.: Возможности Киммерии, 2000. — 689 с.

4. Ковальова В. Ф., Чистов В. П. Нариси історії культури Південного Прибужжя від витоків до поч. ХХ ст.: В 3 Кн. — Миколаїв.: Тетра, 2000-2001.

Б. Заковоротний Д. І. Миколаївський особливий комітет піклуван­ня про народну тверезість. // Наукові праці науково-методичної конференції, Могилянські читання. — Миколаїв, 1999. — Т. 4. — С. 23; Колосовська Н. Д. Миколаївське товариство аматорів приро­ди: організація та напрямки діяльності (1908 — 1917) // Наукові праці науково-методичної конференції, Могилянські читання, — Миколаїв, 1999. — Т. 4. — С. 35.

6. Звіт канцелярії градоначальства за 1902 р. — Миколаїв, 1903.

7. Миколаївський облдержархів. — Ф. 229. — Оп. 1. — Спр. 327. — Арк. 10.

8.Звіт товариства бідних євреїв за 1903 р. — Миколаїв, 1904. — С. 4.

9.Звіт про діяльність Миколаївського товариства взаємної допомоги міщанам за 1896 р. — Миколаїв, 1897. — С. 1.

10.Звіт про діяльність Миколаївського товариства допомоги дітям ро­бітників за 1900 р. — Миколаїв, 1901. — С. 2-3.

11.Миколаївський облдержархів. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 6.

12.Краткий отчет о деятельности комитета по устройству народных чтений. — Николаев, 1893. — С. 1-10.

13.Миколаївський облдержархів. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 10-15.

14.Там само. — Арк. 15. — Миколаївський облдержархів. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 36. — Арк. 10.

15.Миколаївський облдержархів. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — Арк. 5.

16.Миколаївський облдержархів. — Ф. 230. — Оп. 1. — Спр. 13057. — Арк. 2.


17. Миколаївський облдержархів. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 48. — Арк. 18. (26).

18. Заковоротній Д. І. Миколаївський особливий комітет піклування про народну тверезість // Науково-методична конференція. Моги - лянські читання — 99. — Миколаїв, 1999. — Т. 4. — С. 132.

19. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 23.

20. Миколаївський облдержархів. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 51. — Арк. 39.

21. Миколаївська газета. — Миколаїв, 1907. — № 340. — С. 3-4.

22. Ранковий кур’єр. — Миколаїв, 1907. — № 340. — С. 4.

23. Статут Українського товариства “Просвіта”. — Миколаїв, 1907.

— С. 3.

24. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 54-56.

25. Шкварець В. П. Микола Миколайович Аркас. — Миколаїв — Оде­са, 2002. — С. 159.

26. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 9.

27. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 33.

28. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 2. — Спр. 7. — Арк. 31-35.

29. Миколаївський облдержархів. — Ф. 206. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 12.

30. Миколаївська пошта. — Миколаїв, 1909. — № 30. — С. 4.

31. Цимбал Л. М. Віхи діяльності Просвіти (1907-1924) // Матеріа­ли ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія, Етнографія. Культура. Нові дослідження”. — Миколаїв, 1997. — Т. 2. — С. 188-192.