Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛЬСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ РУХ У РОСІЙСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (1905-1914 рр.)
joomla
ПОЛЬСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ РУХ У РОСІЙСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (1905-1914 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

М. В. Гаухман

Потреба в налагодженні толерантних відносин у сучасному українському суспільстві робить актуальним вивчення історич­ного досвіду співіснування різних етноконфесійних спільнот на українських землях. Правобережна Україна в складі Ро­сійської імперії являла собою поліетнічний і поліконфесійний регіон, одною з найбільших етнічних спільнот якого були по­ляки. Південно-Західний край, як офіційно називалося Пра­вобережжя, був політичною ареною українського, єврейського та польського національного питання. Перша російська рево­люція (1905-1907 рр.) призвела до загострення національного питання в Російській імперії, набуття національними рухами масового характеру. Наслідком Першої російської революції в царині польського національного питання була поява поль­ського культурницького руху, покликаного зробити польський національний рух масовим.

Польський культурницький рух на Правобережній Україні не виділяється в історіографії як окремий об’єкт досліджень, а розглядається як складова частина польського питання в регі­оні. Сучасну українську історіографію польського питання на Правобережжі початку XX ст. варто розподілити за об’єктом дослідження на дві групи. До першої групи віднесемо праці, присвячені російській національній політиці та національно­му питанню, — тобто в комплексі українському, єврейському і польському питанню, — на Правобережній Україні, а до другої групи — праці, які зосереджені саме на вивченні польського населення Правобережжя та польського питання в регіоні.

Перша група представлена працями В. Шандри та Н. Щер­бак. Державному управлінню на Правобережній Україні при­свячені праці В. Шандри [1]. Лейтмотивом урядування піс­ля Січневого повстання (1863-1864 рр.) була деполонізація Південно-Західного краю в спосіб усунення поляків від дер­жавного управління. Російська національна політика на Пра­вобережній Україні висвітлена в монографії Н. Щербак, у якій окремий розділ відведено польському питанню [2, с. 81-205]. Дана праця цінна насамперед значним обсягом фактичного ма­теріалу, що висвітлює способи формування урядової політики в царині національного питання та заходи проведення націо­нальної політики в Південно-Західному краї.

До другої групи належать праці О. Калакури, І. Лісевича,

Н. Черкаської та О. Буравського. У монографії О. Калакури окрему главу відведено для характеристики політико-правового становища польського населення українських земель Австро - Угорської та Російської імперій на рубежі ХІХ-ХХ ст. [3]. Пра­ці І. Лісевича присвячені соціальній і культурній історії поляків Наддніпрянщини в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. [4]. Польське питання на Правобережній Україні та політичні орієнтації польської шляхти регіону на початку ХХ ст. роз­глядаються в статті Н. Черкаської [5]. Соціально-економічній, політичній і культурній історії польського населення Волині в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. присвячена моно­графія О. Буравського [6].

Іноземна історіографія польського питання на Правобереж­ній Україні на початку ХХ ст. представлена працями французь­кого історика Д. Бовуа, японського історика К. Мацузато та американського історика М. Гемма. Відносини між російською владою та польським, українським і єврейським населенням Правобережної України в 1863-1914 рр. стали об’єктом дослі­дження в монографії французького історика Д. Бовуа [7]. У цій книзі польська шляхта Правобережжя розглядається як окрема етнополітична спільнота, а молода польська інтелігенція шля­хетського походження початку ХХ ст. — як верства, залежна від польської шляхти. Проблемі відносин у трикутнику укра­їнського, російського та польського національних проектів на Правобережній Україні присвячені праці японського історика К. Мацузато [8]. Етнокультурна історія Києва висвітлюється в монографії американського історика М. Гемма, окремий розділ якої присвячений полякам [9, р. 55-81].

Недостатньо висвітленим в історіографії польського питан­ня на Правобережній Україні початку XX ст. є російська на­ціональна політика щодо польського культурницького руху. Актуальність вивчення російської політики щодо польського культурницького руху полягає в тому, що польське культурни­цтво було єдиним напрямком легальної діяльності польського національного руху, спрямованої на «націоналізацію», поши­рення польської національної свідомості, польського населення Правобережної України. Новизна нашої праці полягає в роз­гляді російської національної політики з точки зору оцінок, що давалися російською бюрократією польському культурницько­му руху.

Польське питання на Правобережній Україні в другій по­ловині XIX — на початку XX ст. визначалося тим, що після Січневого повстання (1863-1864 рр.) було введено обмежуваль­не законодавство проти поляків. Антипольскі закони Олексан­дра II зберігали чинність і на початку XX ст. Основою антиполь - ського законодавства були два закони. Першим із них, законом від 10 грудня 1865 р., були введені обмеження на польське землеволодіння. Відтоді польським поміщикам заборонялося продавати землю полякам. Отримувати землю від польських поміщиків мали право винятково їхні прямі спадкоємці [10, № 42759]. Станом на 1906 р. польські поміщики втратили близько половини своєї земельної власності та поступилися, за площею земельної власності, поміщикам-неполякам («особам російського походження православного, старообрядницького та лютеранського віросповідання» ) [11, арк. 183-183 зв.]. Другим обмежувальним заходом була заборона освіти польською мо­вою. Закон від 3 квітня 1892 р. про переслідування таємного навчання польській мові був чинним до 24 грудня 1906 р. (оста­точно скасований Державною Думою 21 травня 1907 р.) [12, № 8486; 13, стб. 898-922]. Метою виключного законодавства проти поляків було позбавлення польської шляхти та молодої польської інтелігенції, провідних верств польського націотво - рення, домінуючого становища в Південно-Західному краї.

Революційні події 1905 р. змусили владу піти на поступ­ки громадськості. Такою поступкою була поява «Тимчасових правил про товариства і спілки» від 4 березня 1906 р., за яки­ми дозволялася легальна діяльність громадських організацій [14, № 27479]. Скориставшись цим дозволом, представники польської інтелігенції Києва заснували товариства «Освята», що було зареєстроване київською губернською адміністраці­єю 14 липня 1906 р. Однак 6 грудня 1906 р. Київський, По­дільський і Волинський генерал-губернатор закрив «Освяту», пославшись на «Положення про надзвичайну охорону» [15, арк. 1]. Справжня причина закриття «Освяти» полягала в тому, що товариство загрожувало російській національній політиці в Південно-Західному краї, прагнучи, за висловом попечителя Київського навчального округу, «ополячити малоросійське на­селення» за допомогою польських шкіл [15, арк. 17-17 зв.]. Однак невдовзі, через відсутність формальних причин для за­криття, «Освята» відновила свою діяльність.

Після Першої російської революції (1905-1907 рр.) почався період урядової реакції: бюрократія спрямувала зусилля на ска­сування поступок громадськості. Політична поліція проводила перевірку наявності нелегальних осередків «Освяти» на Право­бережній Україні. Адже у Варшаві «Освята» діяла нелегально. Департамент поліції 25 березня 1908 р. звернувся до місцевої адміністрації — губернаторів, жандармських управлінь та охо­ронних відділень — із завданням перевірити наявність неле­гальних товариств «Освяти» на Правобережній Україні. Однак перевірка, проведена жандармерією в квітні-травні 1908 р., встановила відсутність нелегальної діяльності «Освяти» у Во­линській і Подільській губерніях [16, арк. 212-212 зв.; 17, арк. 192-193 зв., 205, 207].

Указом Сенату від 9 вересня 1909 р. було остаточне при­пинено існування мережі «Освяти» на Правобережній Україні. Польські товариства, за указом сенату, загрожували національ­ній політиці в Південно-Західному краї. Польський національ­ний рух як вияв польського націоналізму не був небезпечним для влади через малочисельність польського населення Право­бережжя. Поляки Південно-Західного краю являли собою, згід­но з указом, не націю, а партію («термін «поляк» [є. — М. Г.] не стільки терміном етнографічним, скільки політичним») [15, арк. 24-25 зв.]. Мету діяльності польських організацій вла­да вбачала в прагненні ополячити українське населення. Пер­винний текст указу стосувався винятково київської «Освяти». Водночас Сенат розглядав скарги від керівництва подільської та волинської «Освяти», яким було відмовлено в реєстрації від­повідно 23 серпня 1906 р. і 9 квітня 1907 р. [15, арк. 22-23]. Позаяк рішення Сенату щодо київської, волинської та поділь­ської «Освяти» були однотипними, указ щодо київської «Освя­ти» набув загального значення для польського руху на Право­бережній Україні.

Складовою частиною польського культурницького руху був «сокольський», молодіжно-спортивний, рух. 19 квітня 1906 р. в Києві було зареєстровано «Київське польське гімнастичне то­вариство» («Роїзке towarzystwo gymnastychne w Кцо'те») [18, арк. 48]. Товариство було осередком «сокольського руху», не­офіційно називалося «Київським клубом «соколів»». Станом на 1914 р. до гімнастичного товариства належало 646 чоловік, представників різних прошарків польського населення Киє­ва. Керівники «Гімнастичного товариства» були багаторічни­ми активістами польського руху. Серед 13 членів правління «Київського польського гімнастичного товариства», за даними київської жандармерії, 5 чоловік знаходилися під наглядом по­літичної поліції до 1914 р. за участь у студентських страйках і польських товариствах [18, арк. 41-41 зв.].

«Гімнастичне товариство» було організацією польських ска­утів. Польський скаутський рух, т. зв. «гарцарство», на по­чатку XX ст. поширився серед польського населення Росії та Австро-Угорщини. «Гарцарство» являло собою, з точки зору політичної поліції, воєнізований молодіжний рух, члени якого вважали себе за солдатів, які готувалися до визволення Поль­щі. Лави польських скаутів у Києві складалися з учнів серед­ніх навчальних закладів («seredniouczniakow»). Скаути займа­лися військовою й фізичною підготовкою в клубі «Сокіл» і за містом, куди виїжджали раз на тиждень. Скаути, за даними жандармів, займалися шпигунством, слідкуючи за дислокаці­єю російських військ [18, арк. 8-9].

Одною з віх «столипінської реакції» в царині національної політики була поява циркуляру Департаменту загальних справ МВС щодо «інородчеських товариств» від 20 січня 1910 р. У циркулярі констатувалося поширення національних товариств («які мали на меті об’єднання інородчеських елементів на під­ґрунті їхніх виключно національних інтересів»). Циркуляром встановлювався посилений нагляд за діяльністю національних товариств, посилаючись на «Тимчасові правила про товариства і спілки» від 4 березня 1906 р., за якими заборонялися това­риства, «що... загрожують суспільному спокою й безпеці» [14, № 27479]. Циркуляром посилювалися вимоги до реєстрації на­ціональних товариств місцевими губернськими в справах про товариства присутствіями. Останні повинні були детально роз­глянути статутні цілі товариства, що проходило реєстрацію, на предмет наявності «виключно національних» цілей. Вже зареєстровані національні товариства підлягали перевірці [19, арк. 22-23].

Після появи циркуляру від 20 січня 1910 р. місцева адмі­ністрація повинна була віднаходити ознаки загрози «суспіль­ному спокою й безпеці» в діяльності національних товариств. Наслідком появи «столипінського циркуляру» були перевірки законності реєстрації польських культурницьких товариств, — «Польського союзу» та «Київського польського жіночого гурт­ка», — які розглядалися київською губернською адміністра­цією як шкідливі для російської національної політики [20, арк. 1-4]. Однак через відсутність ознак протиправності в ста­тутах і діяльності цих товариств місцева влада не мала права їх закрити.

Заборона діяльності «Освяти» в Південно-Західному краї не поставила крапку в історії польського руху на Правобережжі. На зміну «Освяті» прийшли неформальні товариства, клуби та гуртки, до яких належали клуби «Огниво» і «Огнисько» та мережа осередків і гуртків «Полонії». Польські культурно - просвітницькі товариства поширювали свою діяльність пере­важно на студентську молодь. Масовий характер товариства «Полонія» виявлявся в її багаторівневій структурі. Ядро «По­лонії», «коло сеньйорів», утворювали багаторічні активісти польського руху. Другий рівень структури «Полонії» складався із студентських товариств — власне «Полонії», «Корпорації» та «Лехії». Третій рівень «Полонії» утворювався шкільними й робітничими гуртками. Місцева адміністрація не наважува­лася закрити польські неформальні товариства. Адже тоді б польський рух перейшов у підпілля, а відтак — не підлягав би поліційному контролю [21, арк. 6-10]. Посилення поліцій - ного контролю за польськими товариствами відбулося в 1912­1913 рр., до п’ятидесятих роковин Січневого повстання (1863­1864 рр.) та напередодні Першої світової війни (1914-1918 рр.) [21, арк. 2]. Російська влада вбачала в поляках потенційних ворогів, які перейдуть на бік Австро-Угорщини в разі початку війни.

Висновки місцевої адміністрації про політичний характер польського культурницького руху на Правобережній Україні підтвердилися в першій половині 1914 р., в останні місяці пе­ред Першою світовою війною. У 1913 р. в Києві було створено «Польський політичний клуб», відомий серед польських по­літиків під назвою «Центральний союз незалежності», що був відділенням проавстрійської польської організації «Комісія спо­лучених партій незалежності», розташованої у Львові. Активіс­тами «Політичного клубу» були переважно члени «Огнива» та «Гуртка польських літераторів». До керівництва «Політичного клубу» входили члени правління «Полонії» та «Філареції», то­вариства київських студентів-поляків. «Центральний союз не­залежності» створив мережу місцевих відділів, відряджаючи своїх активістів до міст Південно-Західного краю, та мав сво­го представника в «Комісії сполучених партій незалежності». При «Політичному клубі» діяло представництво «Польського військового фонду», підпорядкованого «Комісії сполучених партій незалежності». Активісти цього фонду збирали кошти на підтримку польських організацій в Австро-Угорщини [18, арк. 6-7, 15-15 зв.].

Таким чином, позиції російської влади стосовно польсько­го національного питання випливали з того, що, з точки зору уряду, польський культурницький рух, як єдиний легальний напрямок польського національного руху, становив загро­зу Російській імперії. У період Першої російської революції (1905-1907 рр.) та «столипінської реакції» (1907-1911 рр.) за­гроза польського руху визначалася не стільки тим, що він був спрямований на посилення солідарності серед польської нації, скільки тим, що, за оцінкою російської бюрократії, прагнув спольщити «малоросів», українське населення Правобережжя. Адже російський національний проект, що проводився в дій­сність російською бюрократією, виборював у польського націо­нального проекту право залучити українців Правобережжя до «великої російської нації». Напередодні Першої світової війни польський культурницький рух знаходився під наглядом по­літичної поліції як нелегальне прикриття польського політич­ного руху, що мав проавстрійську орієнтацію. Однак місцева адміністрація не була здатна протидіяти польському культур­ницькому руху як через неможливість його викорінити, так і через необхідність контролювати конспіративні зв’язки між польськими організаціями в Росії та Австро-Угорщині.

Подальшими напрямками дослідження російської націо­нальної політики на Правобережній Україні на початку XX ст. є, по-перше, висвітлення національної політики стосовно поль­ського національного питання загалом, по-друге, порівняння національної політики стосовно українського, єврейського та польського питання.

Джерела та література

1. Шандра В. Адміністративні установи Правобережної України кін­ця XVIII — початку XX ст. в російському законодавстві: джере­лознавчий аналітичний огляд / Валентина Шандра. — К.: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушев - ського, 1998. — 75 с. — (Студії: Випуск 2); Шандра В. С. Ки­ївське генерал-губернаторство (1832-1914 рр.): історія створення та діяльність, архівний комплекс і його інформативний потенціал / Валентина Степанівна Шандра. — К.: Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 1999. — 144 с.

2. Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Право­бережній Україні (кінець XVIII — початок XX століття) / Надія Олександрівна Щербак. — К.: ПЦ «Ризографіка», 2005. — 616 с.

3. Калакура О. Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у XX столітті / Олег Ярославович Калакура. — К.: Знан­ня України, 2007. — С. 99-113.

4. Лісевич I. Т. У затінку двоглавого орла (польська національна мен­шина на Наддніпрянській Україні в другій половині XIX — на по­чатку XX ст.) / !ван Тимофійович Лісевич. — К.: !нститут історії НАН України, 1993. — 87 с. — ^сторичні зошити); Лісевич I. Т. Родом з України... (Польська національна меншина і культурне життя на Наддніпрянській Україні в другій половині XIX — на початку XX ст.) / !ван Тимофійович Лісевич. — К.: !нститут істо­рії НАН України, 1995. — 102 с. — ^сторичні зошити).

5. Черкаська Н. Польська шляхта на Правобережній Україні почат­ку XX століття: національна ідея чи крайова ідеологія? / Наталя Черкаська // Український археографічний щорічник: збірник на­укових праць. — К., 2007. — Випуск 12. — С. 186-206.

6. Бypaвcький О. A. Поляки Волині y другій половині XIX — на по­чатку XX ст. I Олександр Aнтонович Бypaвcький. — Житомир: Вид-во ЖДУ, 2004. — 16s с.

7. Бовya Д. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціо - етнічних конфліктах I Даніель Бовya; [пер. на укр. З. Борисюк; за ред. Н. Яковенко]. — K.: Kpитикa, 1998. — 336 с.

S. Maцyзaто K. Польский фактор в Правобережной Украине с XIX по начало XX века I Kимитaкa Maцyзaто II Ab Imperio. — 2000. — № 1. — С. 81-99; Maцyзaто K. Генерал-губернаторства в Россий­ской империи: от этнического к пространственному подходу I Kимитaкa Maцyзaто II Новая имперская история постсоветского пространства I ред. и сост. И. Герасимов, С. Глебов, A. ^плунов - ский, M. Mогильнep, A. Семенов. — ^зань: Центр исследования национализма и империи, 2004. — С. 427-45S.

9. Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917 I Michael F. Hamm. — Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1993. — 304 p.

10. Полное собрание законов Российской империи. Собрание вто­рое. — СПб.: Б. и., 1867. — T. XL: 1865. Отделение второе.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Kиïв (TWAK України). — Ф. 442. — Оп. 656. — Спр. 132. — Ч. I.

12. Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб.: Б. и., 1895. — T. XII: 1892.

13. Государственная Дума. Второй созыв. Стенографические отчеты. 1907 год. Сессия 2-я. T. 2. Заседание 31-53 (с 1 мая по 2 июня). — СПб.: Б. и., 1907.

14. Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб: Б. и., 1909. — T. XXVI: 1906. Отделение первое.

15. TWAK України. — Ф. 442. — Оп. 636. — Спр. 679.

16. TWAK України. — Ф. 1335. — Оп. 1. — Спр. 974.

17. TWAK України. — Ф. 301. — Оп. 1. — Спр. 1237.

18. Державний архів Російської Федерації. — Ф. 102. — Оп. 244. — Спр. 149, ч. 32, арк. Б.

19. TWAK України. — Ф. 442. — Оп. 860. — Спр. 256.

20. TWAK України. — Ф. 442. — Оп. 639. — Спр. 797.

21. TWAK України. — Ф. 442. — Оп. 643. — Спр. 346.

Анотації

Гаухман М. В. Польское культурное движение в российской на­циональной политике на Правобережной Украине (1905—1914 гг.)

Рассмотрена деятельность российских властей по отношению к польскому культурному движению на Правобережной Украине. Сделан вывод, что угроза польского национального движения, с точки зрения властей, заключалась в стремлении ополячить укра­инцев, а накануне Первой мировой войны — в поддержке Aвcтpо - Венгерской империи.

Gaukhman M. V. Polish cultural movement in Russian national politics in Right-bank Ukraine (1905—1914)

The actions of Russian authorities toward Polish cultural move­ment in Right-bank Ukraine are investigated. It is concluded, that ac­cording to Russian authority the threat of Polish national movement consisted in the intention of Ukrainians’ polonization and before the First World War — in the support of Austrian-Hungarian Empire.

Похожие статьи