Головна Історія Інтелігенція і влада ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
Історія - Інтелігенція і влада

I. Б. Кривдіна

Діяльність відомого правозахисника, політика і журналіста В’ячеслава Максимовича Чорновола справила великий вплив на розвиток журналістики та українського національно-демо­кратичного руху другої половини XX ст. Постать громадського діяча привертала та привертає увагу дослідників, але портрет так і залишається неповним без розгляду його світоглядних позицій та визначення основних життєвих приорітетів. Тому на дослідженні еволюційності світогляду Вячеслава Чорновола вважається за необхідне зупинитися детальніше.

Принциповість позицій В. Чорновола стосовно шляхів розв’язання найважливіших проблем суспільно-політичного життя України, дотримання та відстоювання власних погля­дів за будь-яких умов можуть бути практичним прикладом для нового покоління українських політиків, журналістів і право­захисників у справі побудови правової держави та громадянсь­кого супільства в нашій країні.

Стислий огляд останніх досліджень та публікацій за даною те­матикою має такий вигляд: існують два ґрунтовних збірника, які широко репрезентують особу В’ячеслава Чорновола — “Твори: у 1O томах” [1] та “Пульс української незалежності: Колонка редак­тора” (діяльність у газеті “ЧАС/Time”) [2]. Основні публікації про В. Чорновола містяться в монографіях з загальних питань полі­тичного життя України (Гончарук Г. I. “Народний рух України. Історія”, Касьянов Г. В. “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору WeO-SO^ років в Україні”, Курносов Ю. О. “Інакомислен­ня в Україні (eO-ті — перша половина SO-х років XX ст.) [3] та у публіцистичних статтях в різноманітних періодичних виданнях [4]. Таким чином, можна зробити висновок, що історіографічна база зазначеної проблеми перебуває в стадії розробки.

Основною метою дослідження є висвітлення еволюції погля­дів відомого представника української еліти у контексті його життєвого та творчого шляху.

Серед невирішених раніше частин загальної проблеми слід виділити такі: формування світогляду В. Чорновола у роки навчання, розгляд його світоглядних позицій у різні періоди життя, а також їхній зв’язок з професійною та громадсько-по­літичною діяльністю особи.

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 1 січня 1938 р. в с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у ро­дині сільських вчителів. Любов до слова, книги, української мови та літератури було закладено В’ячеславові ще з дитинст­ва. В. Чорновіл починав як філолог. Перший курс він закінчив на філологічному факультеті Київського університету, потім перейшов на факультет журналістики, який закінчив у 1960 р. з відзнакою. Попрацювавши понад п’ять років у журналістиці, вирішив вступити до аспірантури на філологічний факультет Київського педінституту, склав кандидатський іспит з марксиз - му-ленінізму.

Спогади про навчання залишилися у В’ячеслава такі: “Де­сять років мене вчила радянська школа. В останньому реченні шкільного твору я неодмінно намагався згадати партію і Ста­ліна, навіть якщо це був би твір про “Слово о полку Ігоревім”. П’ять років ретельно студіював марксизм-ленінізм в універси­теті”. В минулому він — секретар комсомольської організації, член райкому і міському комсомолу, учасник двох ударних комсомольських будов [5].

Фундаментально займаючись вивченням творчості Б. Грін - ченка, В. Чорновіл написав у 1963 р. статтю “Проти темряви”, знайшовши спільне зі своїми поглядами на питання російсько­мовної школи в Україні. Йому імпонував багатогранний талант Грінченка, його титанічна працездатність. В доробку Вячеслава Максимовича є також докладні, хоча й не завершені, бібліогра­фії творів А. Чайковського та історії української прози, статті про Т. Шевченка, біжучий літературний процес тощо.

Л. Танюк, характеризуючи уподобання В. Чорновола на початку шістдесятих років XX ст., вказував на його всебічну обдарованість, бажання усього спробувати: “У майстерні За - рецького й Горської бавився пензлем. Якось приніс народну витинанку з паперу, власної роботи. Писав вірші. А в театрі при Клубі Творчої Молоді репетирував роль українського фу­туриста поета Ілька Юги з тоді ще забороненої “Патетичної сонати” Миколи Куліша. А ще починали робити телефільм про Софію Караффу-Корбут, і Чорновіл поводився як справдешній оператор. Він любив декламувати вірші. Знав їх безліч — Шев­ченка і Франка, Сосюру, Хікмета, Малишка, Маяковського, Ліну Костенко, В. Стуса, Вінграновського, Івана Драча, Бориса Нечерду, Мамайсура, Атенині поезії, Ірину Жиленко, Світли - чного, Каменця” [6]. Високо поціновував “суровое правдописа - ние” таких російських письменників, як Шукшин, Астаф’єв, Распутін.

Як критик Чорновіл розвивався в річищі типової для шістде­сятих років ХХ ст. соціальної критики з її критеріями правди­вості, історизму й психологічної переконливості, світоглядної перспективи й громадянського сумління, протестом проти іде­ологічного офіціозу, нав’язування ідей згори, чорно-білого по­ділу героїв на “позитивних” і “негативних”. Протестував проти вульгарного соціологізму, вважав неприпустимим перенесення однолінійності ідеологічного штампу на характеристику явищ мистецтва. Найяскравіше індивідуальність Вячеслава Чорново - ла реалізована в критиці публіцистичній як продовженні його діяльності. Основні його уподобання й інтереси сконцентрува­лися на межі журналістики й літературознавства — у жанрі рецензій, неабияким майстром якого був.

Досить вагомим у творчій спадщині Вячеслава Максимо­вича є так зване епістолярне літературознавство. У таборах, на засланні В. Чорновіл уважно стежив за рухом літератури. Дружина, сестра та друзі систематично інформували про нові твори, передавали йому видання, а він у листах ділився своїми міркуваннями, часом писав лист-рецензію, лист-статтю.

Але одним з найважливіших напрямків його діяльності, його професією була журналістика. У 1958 році працював у ви­їзній редакції газети “Київський комсомолець”. У студентські роки багато писав до газет. Жанрові зацікавлення студента Чор - новола були різноманітними: інформаційна замітка, кореспон­дентське повідомлення, нарис, критична й сатирична замітка, репортаж, стаття, рецензія, огляд — і в будь-якому жанрі про­глядалася тонка іронія та критичний погляд на факт. З липня 1960 до травня 1963 р. В’ячеслав Чорновіл працював на Львів­ський студії телебачення спочатку редактором, потім — стар­шим редактором передач для молоді. З травня 1963 р. до вере­сня 1965 р. завідував відділом у газеті “Молода гвардія”, там з його подачі звучало слово поетів-шістдесятників, друкувалися власне самвидавні твори І. Драча, В. Симоненка, Л. Костен­ко. Незабаром був звільнений за участь у правозахисному русі. Улаштувався працівником у газеті “Друг читача” й у квітні 1966 р. був знову звільнений за відмову давати свідчення про­ти братів Горинів на закритому політичному процесі у Львові. Відтоді позбавлений можливості працювати за фахом.

У травні 1966 р., зібравши інформацію про порушення прав людини й радянського законодавства судовими та слідчими органами, написав і розповсюдив публіцистичну збірку “Пра­восуддя чи рецидиви терору?” 1965 року у Львові він уклав документальну збірку “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)” — матеріали про репресованих шістдесятників, що вийшла друком у Парижі. У 1969 р., після звільнення з ув’язнення, розпочав працю над створенням самвидавного ча­сопису “Український Вісник”, перше число якого вийшло в січні 1970 р. До чергового арешту В. Чорновола у 1972 році вийшло п’ять номерів журналу.

Колишній полів'язень Михайло Хейфец, у книзі “Україн­ські силуети” згадував про випадок у 1977 році: “Гебісти по - всяк час до мене чіпляються: яку міністерську посаду я маю намір одержати в незалежній Україні! — скаржився Чорновіл. І не витримав: “Громадянине начальнику, у вільній Україні я буду займати тільки одну посаду — редактора опозиційної газети”. — “А-а-а, — вигукнув начальник зони, — ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!” То була характерна обмовка, яка видала його вроджену непідлегливість, інстинкт і феномен чесного пера [7].

Улітку 1987 р. В’ячеслав Чорновіл відновив видання “Укра­їнського Вісника”, редактором і автором якого був протягом наступних двох років. Після відновлення Української Гельсін­ської групи (УГГ) та перетворення її на Українську Гельсінську спілку (УГС), В. Чорновіл був її співголовою, співавтором низ­ки програмових документів, очолював пресову службу. У ч. 7 “Українського Вісника” опубліковано велику публіцистичну статтю В. Чорновола у формі відкритого листа до М. Горбачова про проблеми демократизації суспільства та права української нації (серпень 1988 р.).

Взагалі, витоки національного патріотизму В’ячеслав Чор­новіл вбачав у подіях історичних і Київську Русь вважав ви­явом державного чину саме українського народу. “Теорію” про етнічну єдність Київської Русі, про “колиску”, спільну мову вважав псевдонауковою. Велике значення у пробудженні на­ціональної самосвідомості українського народу відіграв Тарас Шевченко, який, за словами В. Чорновола, зробив могутній поштовх до відродження цілого великого народу. Аналізуючи діяльність ОУН-УПА, В. Чорновіл вказував, що зазначений масовий народний рух був не соціальним, а перш за все наці­ональним. Вячеслав Максимович вважав, що права людини і нації — нерозривні, і протиставляти їх не можна. “Безсилою є і буде поліційна профілактика мізків, якщо й далі закривати очі на нерозв’язані проблеми, зокрема, національні. Знову і знову доведеться кидати за грати тих, хто вперто не бажає чор­не назвати білим. Доведеться м’яти сумління людей замість того, щоб спиратися на людей з розвиненим почуттям честі і сумління... А потім все одно доведеться реабілітувати людей і визнати за ними ту правду, за яку вони жертвували моло­дість”, — таким вбачав він кінцевий результат цього проти­стояння [8].

Стосовно подій другої половини 80-х років, В. Чорновіл як людина, що була вихована радянською системою, перегляд на­ціональної політики вбачав, перш за все, у поверненні її до ленінських норм. І таке повернення повинно було, на його думку, починатися у вищих ешелонах партійної і радянської влади. Однак, в наступному, 1988-му році погляди на шля­хи розв’язання ситуації дещо змінилися. На порядку денно­му знову постало питання політв’язнів. Зазначалося, що не - вирішеність національної проблеми в СРСР було причиною та постійним джерелом опозиційних настроїв і можливих репре­сій, оскільки природного прагнення кожної нації до широкого самовизначення задушити не можна. Ідею соборності, єдності навколо Києва В. Чорновіл вважав однією з найсильніших в українському народі: “Цей процес (народження єдиної собор­ної української нації — І. К.) був би набагато активнішим, якби українська мрія стала мрією сьогоднішніх керівників дер­жави”, — таке бачення тогочасної ситуації було притаманне В’ячеславу Максимовичу тривалий час [9]. Занепокоєння ви­кликала у Вячеслава Максимовича думка, що в Україні досі не була опрацьована і не взята на озброєння вищим керівництвом державна ідеологія українського державотворення, українська “національна ідея”.

В. Чорновіл був також шеф-редактором незалежної громад­ської політичної газети “Час /Time” (з січня 1995 до травня

1998 р.) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999 р.), в якій систематично вів “колонку редактора”, друкував виступи, ко­ментарі. В’ячеслав Максимович намагався створити українсь­кий часопис сучасного стилю, де було б багато інформації і ще більше свіжого політичного, економічного, культурологічного аналізу. В. Чорновіл — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики та публіцистики, та­кож йому було присуджено Міжнародну журналістську премію ім. Ніколаса Томаліна (1975).

В’ячеслав Чорновіл був також одним з організаторів та ак­тивістів дисидентського руху, активно виступав на захист прав людини, за відродження України, її мови, культури, духовнос­ті, державного суверенітету. 4 вересня 1965 року на прем’єрно - му показі фільму “Тіні забутих предків” в київському кінотеат­рі “Україна” він підтримав виступ проти незаконних арештів шістдесятників. Спроба створити першу несанкціоновану лега­льну правозахисну організацію “Громадський комітет захисту Ніни Строкатої”, головою якої став В. Чорновіл, була здійснена 21 грудня 1971 р. У 1977 році пропонував (разом з іншими політичними ув’язненими) створити в СРСР Товариство коли­шніх політв’язнів з метою надавати матеріальну допомогу та моральну підтримку політв’язням і їхнім родинам.

Стосовно першої хвилі арештів шістдесятників писав: “Мар - ксизм-ленінізм, без сумніву, сильніший за буржуазні ідеології. Невже ж немарксисти краще за наших керівників засвоїли ма­рксистсько-ленінську тезу, що забороняти поширення ідей — значить додавати їм сили і принади? Судять молодь, яка виро­сла при радянській владі. Судять як буржуазних націоналістів людей, які не пам’ятають буржуазного ладу. Кому потрібне, товариші, все це “буржуазне”, як не вам самим для стандартної формули, яка має замінити чесне мислення і мужнє шукання шляхів до справедливості?” [10].

На випадок свого можливого арешту В. Чорновіл вказував, що ніколи не визнає себе винним і не буде розкаюватися, не братиме участі в слідстві, а якщо обставини змусять до цього, не даватиме жодних показів про інших осіб; закритий суд бой­котуватиме; вимагатиме відбування покарання в межах Укра­їни. Нарешті писав, що після арешту відмовиться від радянсь­кого громадянства і вимагатиме зміни підданства на підданство іншої країни. Додержуючись саме проголошеної лінії поведін­ки, В. Чорновіл так поводив себе після арешту, доводячи прин­циповість своїх позицій.

Розмірковуючи над тогочасною міжнародною ситуацією, в листі до американського Президента Форда від 1 серпня 1975 р. В. Чорновіл наголошував: “коли критично мислячій частині радянських громадян забезпечиться альтернатива до мордовсь­ких та пермських таборів і “психушок”, а саме — можливість виїхати за межі країни, то це, не міняючи докорінним чином існуючого в СРСР режиму, все ж може привести до деякої його гуманізації. А це в свою чергу може стати передвісником дійс­ного, а не паперового послаблення напруження в міжнародних відносинах ” [11].

Його талант як публіциста шліфувався у мордовських табо­рах. Там він став філософом й стратегом. Найбільш детальну характеристику Чорновола-політв’язня надав М. Хейфець, який вказував на “те ж що й у Стуса: безрозсудна, самовіддана до са­могубства сміливість. Я назвав її “тарасовим комплексом”. Мої невпевнені спроби пояснити Чорноволу, що перед нами не су­противник, а смертельний ворог, який тільки радіє, читаючи заяви, сповнені описами наших страждань. — натикались на непорозуміння. Якщо не писати заяв протесту — навіщо голоду­вати? А якщо не голодувати, не протестувати сьогодні й щоден­но — навіщо сидіти на зоні, який сенс у цих роках життя? — ось логіка Чорновола. За складом душі В’ячеслав благородна людина. Спостерігаючи за ним, я співставляв його з Ганді, Неру, Кеніатою, Нкрумою; це саме подібний ним тип національного вожака. Західна людина за своєю внутрішньою суттю, Чорновіл створений для західної філософії та методів” [12].

Також у Чорновола було відзначено наступні “дирижерські” риси характеру: “харизматичне право вирішувати за інших, як саме вони повинні діяти, відсутність порожньої пихатості, “гонористики” (“командує, вимагає, але при цьому не вважає себе “головним, розумним, кращим”. Справа ж вимагає, а не Чорновіл!) Взагалі, положення Чорновола в русі українських націонал-демократів нагадує положення лідера в російських революційних орагнізаціях до-плеханівсько-ленінського типу. Керівником в них ставав той, хто сам робів найбільш небезпеч­ну и практичну справу. Від підлеглих лідер вимагав не “роби те й те”, а “роби, як я” [13].

Вячеслав Чорновіл був також відомим політичним діячем України. Ставши на шлях політичної діяльності, він був ініці­атором багатьох акцій та заходів. Починаючи від знаменитого ланцюга єднання в січневі дні 1990 року, Народний Рух Укра­їни та інші демократичні сили вели активну “народну дипло­матію”. Тисячі дітей з Півдня і Сходу України побували на Різдвяні та Великодні свята в українських родинах Галичини, а дітей із Заходу приймали влітку в Причорномор’ї. Концерти і підручники, шефство над українськими школами і кораблями ВМС України — все це, як правило, робилося на ентузіазмі, на скупі спонсорські пожертви, хіба що зрідка за сприяння міс­цевої влади. Протягом двох років, поки В. Чорновіл очолював Львівську обласну Раду, 22 січня — День Злуки українських земель — було проголошено святковим вихідним днем. Як ке­рівник однієї з найбільших на той час партій Народний Рух України та народний депутат Верховної Ради України, брав активну участь в прийнятті Конституції України 1996 р., був висунутий в кандидати на президентську посаду. На створення суспільства матеріально незалежних і тому політично вільних громадян спрямовував свою діяльність В. М. Чорновіл. Але, за словами Л. Танюка, як і Андрій Сахаров, Чорновіл був дуже довірливий і часто помилявся в людях: “Від бажання бачити їх кращими. Помилявся, вірячи, що висока ідея — ушляхетнює. Як і Андрій Сахаров, Чорновіл намагався нести в політику мо­раль” [14].

Аналізуючи шлях, який пройдено за десятиліття, В. Чорновіл констатував: “На жаль, цей прорив (до Волі, Незалежності, Демо­кратії — І. К.) так і не став злетом. А якщо й став, то хіба — на одному крилі. Цим крилом для нас, учорашніх політв’язнів, були національна ідея, демократичні ідеали, духовна єдність. Зреш­тою, морально-етичні цінності... Наприкінці 80-х — на початку 90-х ми (більшість з нас) щиро сподівалися, що це — саме те кри­ло, з допомогою якого Україна піднесеться до вершин загального добробуту і процвітання” [15].

Підсумовуючи викладений матеріал, слід зазначити, що у поглядах В’ячеслава Чорновола простежується наступна ево - люційність: перехід від бачення вирішення супільно-політич - них та національних проблем на основі ленінських норм до розуміння всебічного розвитку незалежної української нації в самостійній державі. Вона пояснюється отриманою в радянсь­кій державі освітою, багатогранною професійною та громадсь­кою діяльністю В’ячеслава Максимовича, змінами історичних обставин в Україні, й згодом, його переходом до активної полі­тичної діяльності.

Літературознавча діяльність справила неабиякий вплив на формування світогляду Вячеслава Чорновола. Як людина всебі­чно розвинута й талановита, він завжди відчував органічну по­требу працювати на літературній ниві, причому не тільки тому, щоб не дискваліфікуватися фахово, а й для того, щоб знайти нову поживу для ідей, для знайдення відповідей на важливіші запитання як особистого, так і громадського життя. Правоза - хисна діяльність ще раз довела Чорноволу необхідність висту­пати з протестом проти порушень прав людини й української нації, за будь-яких умов твердо відстоювати свої світоглядні позиції та ідеали. Табори дали життєвий досвід боротьби, який Вячеслав Максимович використовував в подальшому у суспіль­ній та громадській діяльності.

Журналістська діяльність дала можливість В. Чорноволу про­явити у повній мірі талант професійного незалежного журналіста, миттєво реагувати на зміни в суспільно-політичному житті дер­жави, висловлюючи погляди на різноманітні тогочасні проблеми та визначаючи шляхи вирішення багатьох з них. Політична дія­льність стала для Вячеслава Максимовича однією зі спроб втілити світоглядні ідеали у життя держави. Основою гідного існування української нації вважав єднання на основі національної ідеї, яка повинна згуртувати багатонаціональне суспільство, побудувати дійсно національну, правову українську державу.

Важко не погодитися зі словами Л. Танюка: “Він не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. Насправ­ді від нас пішов стратегічний геній українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисиде - нтства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX ст., український демократичний “фундаменталіст” [16].

Стосовно перспектив подальших розвідок із зазначеної те­матики, слід зазначити можливість вивчення в майбутньому участі В. Чорновола в українському конституційному процесі, зокрема його особистого внеску у створення та прийняття Кон­ституції України 1996 р.

Джерела та література:

І. Чорновіл В. Твори: у 10 т. — Т. 1. — К.: Смолоскип, 2002. — Т. 1. — 640 с.

2.Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редакто­ра. — К.: Либідь, 2000. — 624 с.

3. Гончарук Г. І. Народний рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 378 с.; Касьянов Г. В. Незгодні: українська ін­телігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні. — К.:Либідь, 1995. — 222 с.; Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К.:ІІУ, 1994. — 220 с.

4. Вячеслав Чорновіл // Крилаті. — 1979. — Ч. 10. — С. 7-8; Вячес­лав Чорновіл, член Великої Ради Руху // Вісник Руху. — 1990. —

Ч. 7. — С. 60.

5. Я нічого у вас не прошу. Лист В. Чорновола до секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. — Торонто, 1968. — С. 4.

6. Слово забирає Вячеслав Чорновіл (Передмова Л. Танюка) // Чорно­віл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора. — К.: Либідь, 2000. — С. 13.

7. Там само. — С. 14.

8. Я нічого у вас не прошу. Лист В. Чорновола до секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. — Торонто, 1968. — С. 105.

9. Великий народний поет. (Доповідь на Шевченківських вечорах на будівництві Київської ГЕС — план-конспект) // Вячеслав Чорно­віл. Твори у 10-ти томах. — Т. 1. — С. 49-52.

10. Я нічого у вас не прошу. Лист В. Чорновола до секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. — Торонто, 1968. — С. 49-50, 104.

11. Лист Вячеслава Чорновола до Президента Форда від 1 серпня 1975 р. // В. Чорновіл, Б. Пенсон. Хроніка таборових буднів. — Мюнхен: Сучасність, 1976. — С. 64.

12. Там само. — С. 132-134.

13. Там само. — С. 138-141.

14. Слово забирає Вячеслав Чорновіл (Передмова Л. Танюка) // Там само. — С. 10.

ІБ. Відкритий лист В. Чорновола Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М. С. від 5 серпня 1987 р. // Український Вісник. — Вип. 7. — Серпень 1987 р. — С. 19-23.

16.Слово забирає Вячеслав Чорновіл (Передмова Л. Танюка) // Там само. — С. 7.

Анотації

Кривдина И. Б. Эволюция мировоззренческих позиций Вячес­лава Черновола.

Стаття посвящена известному украинскому политику, журна­листу и правозащитнику В. Черноволу. Прослеживается эволюция мировоззренческих позиций активного участника национально-де­мократического движения в Украине во второй половине XX в. в контексте его общественно-политической деятельности.

Krivdina I. B. The evolution of Vyacheslav Chernovol’s world - conception.

The article is devoted to V. Chernovol — the famous Ukrainian politician, journalist and law-defender. The world-conception evolu­tion of the active participant of national-democratic movement in Ukraine in the second half of the 20th century in the context of his socio-politic activities is traced.

Похожие статьи