Головна Історія Інтелігенція і влада КОНЦЕПЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ І ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРТІЇ НА ВТІЛЕННЯ ПРОГРАМОВИХ ЗАСАД: УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ
joomla
КОНЦЕПЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ І ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРТІЇ НА ВТІЛЕННЯ ПРОГРАМОВИХ ЗАСАД: УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ
Історія - Інтелігенція і влада

М. С. Кучерук, О. В. Мардаренко

Ключові слова: Народний Рух України, українсько-російські відносини, евразійство, СНД, ЄЕП, дипломатія, політика, еконо­міка, культура.

Ключевые слова: Народний Рух Украины, украинско-российские отношения, евразийство, СНГ, ЕЭП, дипломатия, политика, эко­номика, культура.

Key words: Narodny of Ukraine Rukh, the Ukrainian-Russian rela­tions, the CIS, UES, diplomacy, policy, economy, culture.

Для сучасної України, яка тільки нещодавно стала незалеж­ною і прагне віднайти власний шлях, налагодження товарись­ких відносин з Росією є актуальним і водночас дуже делікатним питанням. Мова йде не тільки про політичні і економічні від­носини (останні успадковані ще від Радянського Союзу). Най­головніший аспект українсько-російських відносин — цивілі - заційний, який має більше ніж 500-літню історію. Це означає:


Питання віри, менталітету, культури, тобто всього, що об’єднує український і російський народи і дає підстави віднести їх до однієї спільноти — слов’янської.

Проголошення незалежності України було тільки формаль­ним кроком. Наступним кроком, виходячи із логіки речей, по­винно було стати визначення пріоритетів внутрішньої і зовніш­ньої політики і завершення процесу самоідентифікації нації. Але ось тут і виникла проблема: пошуки національної ідеї три­вають і досі. Український народ дотепер не може визначити­ся, яка модель державного устрою нам підходить, яку модель економіки обрати, на кого орієнтуватися у зовнішній політиці.

Росія претендує на роль лідера не тільки у політичній і еко­номічній сферах, а у духовній та ідеологічній. Прагнення Росії до першості на всьому пострадянському просторі обґрунтова­не в ідеології євразійства. Як ідейно-філософська течія євра - зійство виникло в 20-ті роки XX сторіччя на ґрунті ідейного доробку слав’янофілів. Ідеологи євразійства протиставляють Росію та Захід, трактуючи Росію як Євразію, тобто середин­ний материк між Європою та Азією. Причому Євразія — це не тільки сама Росія, а й інші країни, які тим чи інакшим чином підпадали під її вплив (наприклад, Україна, Білорусія, країни Прибалтики). Ідея євразійства по суті своїй є ідеєю антизахід - ництва і «особливої місії» Росії. Цю ідею сповідує значна час­тина російської еліти. Так, наприклад, на сайті Міжнародного євразійського руху у статті під назвою «Нация одна — этносы различны» викладена концепція В. Путіна, який зазначає, зо­крема, що Євразійський союз — це «справжня політична стра­тегія», це «побудова багатополярного світу, де існують декіль­ка регіональних полюсів впливу, із балансу якого складається справедлива система розподілу сил і зон впливу» [6].

Проблема українсько-російських відносин є однією із найоб - говорюваних в українському суспільстві: вона турбує всіх, від перших осіб держави до простих українців.

Якщо виходити із пріоритетів зовнішньополітичної орієн­тації, українське суспільство поділяється на два великих та­бори: налаштованих проросійськи і прозахідницьки. Причому не варто абсолютизувати політичний чинник. Насправді, вибір союзників на зовнішньополітичній арені — це передусім ци - вілізаційний вибір. США і Європа, з одного боку, і Росія — з іншого — це передусім світогляд, цінності і життєвий вибір конкретної людини.

Цікава позиція Народного Руху України щодо цього пи­тання. НРУ вважає, що «зовнішня політика України має бути скерована на захист інтересів держави у світі, піднесення між­народного авторитету, інтеграції у світове товариство як неза­лежної, впливової держави з давньою історією, яскравим на­ціональним характером, розвиненою економікою, потужними сировинними ресурсами та кваліфікованими продуктивними силами» [20]. Тому для забезпечення національних інтересів, зокрема у російсько-українських відносинах, Рух вважає необ­хідним «домагатися припинення України в СНД та його струк­турах; натомість посилювати двосторонні відносини з країнами СНД; ... пропонувати і підтримувати ініціативи, спрямовані на поліпшення відносин між сусідніми державами: збереження стабільності, відмову від будь-яких територіальних претензій, розвиток взаємовигідного економічного, науково-технічного, культурного співробітництва» [20].

Метою дослідження є аналіз ролі Народного Руху України у вирішенні найактуальніших завдань, а також вивчення, яким чином і якими методами Народний Рух відстоював свою по­зицію і інтереси тієї частини населення, яка складає його со­ціальну базу — тобто впевнених прозахідників.

Тема українсько-російських відносин, як вже було сказано, є однією із найактуальніших у наші дні, тому вона часто обго­ворюється в засобах масової інформації, які й використовувала авторка у своєму дослідженні.

Розмаїтість проблем двосторонніх українсько-російських відносин, їхня суперечливість забезпечують постійний інте­рес до цієї теми. Однак оскільки «вік» українсько-російських відносин на міждержавному рівні тільки сягнув третього де­сятиліття, остільки історіографія цього процесу не може бути устояною та значною за кількістю. Історіографія українсько - російських відносин у пострадянський період досить повно представлена вченим Російської академії наук В. І. Миронен - ко [17], а монографія В. В. Петровського [18] дає комплек­сний аналіз сучасної західної наукової літератури українсько - російських відносин. Інтерес до історіографії діяльності НРУ виявляє ряд істориків, таких як К. Дикань [5], В. Г. Кремінь та Є. Г. Базовкін [15], Г. Гончарук [4], Ю. Бадзьо [1], А. О. Бі­лоус [2], С. Кульчицький [16], а всі солідні підручники з но­вітньої історії України відмічають значний внесок НРУ в за­воювання і становлення незалежності України та торкаються позицій Руху щодо українсько-російських відносин.

І звісно ж, якщо поставлене питання про позицію Народного Руху України щодо європейської і євроатлантичної інтеграції, то використання джерел партійного походження — Програма, ухвали, заяви, звернення — є доречним.

Після 1991 року українсько-російські відносини будувалися дуже складно і були дуже суперечливими. Для Росії, яка тра­диційно відігравала дуже важливу роль на пострадянському просторі, надзвичайно важливим було втримати Україну у зоні свого контролю. Україна ж, навпаки, поставила перед собою мету утвердитися на світовій арені як незалежна держава. Об­разно кажучи, росіяни, які звикли грати роль «старшого бра­та», всіма правими і неправими методами намагалися зберегти її за собою. Українці, навпаки, понад усе прагнули вийти з ролі «молодшого брата». Інша річ, що за всі 20 років незалежності ці намагання з боку українців були такими нерішучими, супе­речливими і боязкими, що, правду кажучи, досягли вони в цій справі небагато.

На наш погляд, дуже виваженою і мудрою є виважена по­зиція голови Народного Руху України Бориса Тарасюка. (яка позиція?) Приблизно у цьому ж ключі розмірковує і колишній радник Президента Л. Кучми академік А. Гальчинський, який говорить, що росіяни зрозуміли, що Україна — конкурент, а в Україні це розуміли не всі [13]. Тому для Росії завданням но­мер один було не випускати Україну із зони свого впливу, а для цього потрібно було втягувати її в ті чи інші проекти, вигідні передусім Росії. На пострадянському просторі втрата України означала б для Росії втрату свого авторитету, чого вона намага­лася не допустити ні за яку ціну.

Для України великим недоліком у цій конкурентній бороть­бі було те, що вона a priori є стороною слабшою. Росія, безпере­чно, має більше переваг: вона економічно міцніша, володіє ве­личезними сировинними і енергетичними ресурсами, ядерною зброєю, має авторитет культури світового рівня. Україна, за оцінкою Г. Касьянова, яка значно поступалася Росії в еконо­мічному відношенні, перебувала у прямій енергетичній залеж­ності від Росії і майже невідома світові, не могла змагатися з Росією на рівних [14, с. 432].

На цьому тлі занадто різкі і пафосні заяви Народного Руху України, спрямовані на вирішення найгостріших конфліктів у російсько-українських відносинах, виглядають, по меншій мірі, непродуманими. Так, досить виважена і раціональна стра­тегія відносин, викладена в Програмі і висловлена в численних інтерв’ю голови НРУ, супроводжується непродуманою і нео­бережною тактикою. У своїх заявах і відозвах Народний Рух переоцінював свої сили і можливості, та й сили і можливості держави.

Всі проблеми у російсько-українських відносинах зводяться до того, що Україна не змогла за роки незалежності витворити адекватної лінії політики щодо Росії: україно-російський діа­лог проводився або в занадто агресивних і самонадійних тонах, або зводився до лебезіння перед росіянами. Все було б нічого, але в часи найгостріших проявів перманентних і прихованих конфліктів українська сторона завжди програвала.

Як засіб збереження свого політичного впливу на пострадян­ському просторі і навіть як засіб відновлення Радянського Сою­зу вище керівництво Росії розглядало СНД, який виник одразу ж після розпаду СРСР. Протягом 1990-х років Росія неоднора­зово вдавалася до намагань перетворити СНД у транснаціональ­ну структуру із функціями міждержавного управління. Укра­їна ж послідовно відкидала ці претензії, і фактично перемогла лінія України. На початку 2000-х років СНД втратив будь-які важелі впливу, перетворившись на суто формальне об’єднання.

Г. Касьянов стверджує, що фактично перемогла точка зору України — роль СНД у відносинах між колишніми республі­ками СРСР поступово зменшувалася, збільшувалося значення двосторонніх і багатосторонніх договорів і зв’язків [14, с. 117].

Нагадаємо, що Народний Рух України виступав за вихід України із СНД і налагодження двосторонніх відносин з ін­шими республіками. Вийшло так, як, в принципі, і прагнув НРУ. Але питання полягає в тому, в якій мірі Народний Рух посприяв такому розвиткові подій.

На користь Народного Руху говорить те, що обидва голови НРУ — Г. Удовенко і Б. Тарасюк — були міністрами закордон­них справ. Але в нас немає можливості простежити, в якій мірі вони, так само як і інші дипломати, відстоюючи інтереси Укра­їни на міжнародній арені, керувались саме рухівськими прин­ципами. Це питання є відкритим. В подальшому дослідження персональних зв’язків українських дипломатів, якої ідеології вони дотримувалися і до яких партій входили або просто спів­чували, було б надзвичайно цікавим.

Росія, незважаючи на те, що місія СНД (принаймні, в ба­ченні російської сторони) провалилася, не полишила своїх намагань створити наднаціональну структуру, щоб відіграва­ти в ній роль першої скрипки. Своєрідним замінником СНД мав стати Єдиний Економічний Простір, створення якого по­чали активно обговорювати з 2003 року, тобто напередодні нових президентських виборів. У вересні в Ялті було під­писано Угоду про створення ЄЕП між Росією, Білоруссю та Казахстаном.

НРУ одразу ж рішуче виступив проти створення ЄЕП. Не жаліючи похмурих фарб, Народний Рух в заяві від 9 верес­ня детально розписав всі недоліки цього кроку («влада посту­пилася національними інтересами і частиною суверенітету», «буде поставлено під сумнів державний суверенітет України та її економічну самостійність», «угода може стати реальним ін­струментом підпорядкування української економіки інтересам Росії та заблокувати інтеграцію України в європейські, євроат­лантичні та світові структури», «уніфікація економік призведе до втрати Україною її національно-економічної ідентичності, об’єктивно вигідної господарської спеціалізації, зупинить про­цес позитивних структурних змін» [8]).

У квітні 2004 року Верховна Рада першою з країн-учасниць ратифікувала угоду про створення ЄЕП. Правда, з одним заува­женням — Угода не повинна суперечити Конституції України. Це створило широке поле для маневру, адже українська влада не поспішала приставати на пропозицію Росії щодо створення наднаціонального утворення, справедливо вбачаючи в ньому загрозу національним інтересам.

21 квітня 2004 року НРУ оприлюднив чергову заяву, яка стосувалася ЄЕП. У своїй заяві від 21 квітня 2004 року Рух в черговий раз попереджував громадськість, що Угода блокує задекларований курс на інтеграцію України в європейські, єв­роатлантичні та світові структури як держави, де формується ринкова економіка і розбудовується громадянське суспільство. Підпорядкованість економіки України нормам, правилам і по­рядкам «єдиного економічного простору» не тільки зупинить рух України до Європейського Союзу, НАТО і Світової органі­зації торгівлі, а й зруйнує ті невеликі здобутки на шляху ци - вілізаційного розвитку, досягнуті нашою державою. Фактично буде поставлено під загрозу незалежність і суверенітет [9].

Але тут Народний Рух злукавив: якраз розпочиналася пе­редвиборна кампанія і, по суті, всі заяви і публічні виступи зводилися до агітації за свого кандидата. У заяві жодного слова не було сказано про вище зазначене зауваження — перед ви­борами блок «Наша Україна» (до якого ввійшов Народний Рух України) повинен був постати перед виборцями в ролі спасите­ля нації.

Після виборів 2004 року тема ЄЕП періодично підіймалася в засобах масової інформації, але особливо не обговорювалася. Росія настійливо намагалася втягнути Україну до зони своїх інтересів, але Україна ввічливо, але твердо відмовлялася.

На жаль, ідеєю ЄЕП тиск Росії на Україну не обмежував­ся. Російсько-українські відносини — це цілий пласт проблем. Окрім ідеї створення транснаціонального об’єднання у тій чи іншій формі, Україна отримала ще одну проблему — Чорно­морський флот Російської Федерації в Криму.

Флот, який складається з 440 кораблів, 18 підводних чов­нів, близько 200 допоміжних суден, 300 літаків і 70 000 пер­соналу, у свій час був покликаний задекларувати стратегічну присутність СРСР у середземноморському регіоні [14, с. 117]. Переговори про статус ЧФ РФ в Криму продовжувалися шість років, до 28 травня 1997 року, коли в Києві були підписані три договори про статус і перебування Чорноморського Флоту РФ на території України, про параметри розділу флоту і про взаєморозрахунки, дружбу, партнерство і співробітництво між Україною і Росією. Флот було розподілено між двома країна­ми (в пропорції 56 % Росії, 44 % Україні). Була досягнута домовленість, що Севастополь залишається базою тимчасового розміщення Чорноморського флоту (до 2017 року) на правах аренди — 97 млн. доларів США в рік. Росія отримала 90 % берегової інфраструктури в Севастополі [14, с. 120].

Окрім досить специфічної економічної діяльності, закон­ність якої ставиться під сумнів, керівництво Чорноморського флоту проводило політичну і культурну діяльність, яка де­стабілізувала ситуацію не тільки на півострові, а й в країні в цілому.

Але, незважаючи на низку тривожних симптомів і неприєм­них інцидентів, пов’язаних із розташуванням Чорноморського флоту в Криму, українське керівництво полишало цю проблему без належної уваги. Зміст неодноразових зустрічей між пред­ставниками українського та російського урядів, на яких обго­ворювалися аспекти перебування ЧФ РФ в Криму, залишався невідомим широкому загалу. Народний Рух України неоднора­зово вимагав оприлюднити повний звіт про перебування ЧФ на території України, про досягнуті домовленості і угоди [10]. Ці вимоги залишилися без відповіді.

Так кримська проблема залишалася законсервованою, поки не загострилися українсько-російські відносини після «пома­ранчевої» революції. На початку 2006 року з ініціативи укра­їнської сторони відбулася інвентаризація земель і об’єктів на півострові, яка викрила факти жахливого самоуправства і сумнівних домовленостей з боку керівництва ЧФ РФ, коруп­ції і нехтування національними інтересами з боку української влади [14, с. 435]. В пресі почала з’являтися інформація про продаж за безцінь і навіть роздаровування берегових земель і курортно-санітарних зон російським структурам.

28 травня 2007 року Народний Рух України ухвалив відозву до 10-ї річниці підписання базових угод про статус та умови тимчасового перебування ЧФ РФ на території України. В цій відозві вказувалося на численні факти порушень законів Укра­їни з боку російської влади. У відозві НРУ вимагав від Прези­дента, Ради національної безпеки і оборони та Уряду України конкретних дій, які б стабілізували ситуацію на півострові та усунули загрози національній безпеці, серед дій: приведення ді­яльності сил ЧФ РФ у сувору відповідальність до вимог законо­давства України, проведення інвентаризації фондів, земельних ділянок та акваторій, ініціювання переговорів по узгодженню графіка поетапного виведення ЧФ РФ з території України з терміном його завершення до травня 2017 року [3].

Цю відозву керівництво України проігнорувало.

Наступним документом, який ми проаналізуємо, є Звернен­ня до Президента України та Уряду України щодо загроз націо­нальній безпеці в Криму від 5 вересня 2008 року. В цьому Звер­ненні вказуються причини загроз національній безпеці, якими Народний Рух вважав відсутність обґрунтованої, логічної і по­слідовної державної політики не лише на рівні випередження, але й навіть реагування на дії антиукраїнських сил [12]. НРУ вказував на можливе вирішення кримської проблеми. Так, Президент і Уряд повинні докласти всіх зусиль для укомплек­тування керівництва державних органів в АР Крим патріотами України, посилити там правоохоронні органи, ефективно за­хищати українських громадян від загроз фізичного насильства з боку проросійських організацій, ліквідувати в Криму козачі формування, покінчити із рекрутуванням в російське грома­дянство тамтешнього населення, зупинити антиукраїнську агі­тацію у кримських засобах масової інформації. В системі дер­жавних органів Народний Рух вважав за необхідне утворити орган з моніторингу тимчасового перебування Чорноморського флоту на українській території.

Але нічого подібного з боку української влади зроблено не було, і кримська проблема не вирішена й досі. Діяльність Чор­номорського флоту і проросійських шовіністичних організацій в Криму є одними з тих негативних процесів у суспільстві, що погрожують звести нанівець прагнення українського народу бути хазяїном на своїй землі [10].

НРУ завжди виступав за добросусідські відносини з Росій­ською Федерацією, побудовані на паритетності, відмові від будь-яких територіальних претензій, розвитку взаємовигід­ної економічної співпраці та визнанні державного суверені­тету у наших двосторонніх стосунках [11]. Але Росія відмов­ляється встановлювати стосунки з Україною на паритетних основах. їй заважає у цьому імперська самосвідомість, кон­цепція Москви як «третього Риму». Адже в самій Росії про­блем не менше, ніж в Україні: демографічна криза, занепад військової промисловості, зростання державного боргу плюс тотальна корупція. Прекрасно розуміючи це, російське керів­ництво намагається відвернути його за рахунок поширення свого впливу на пострадянському просторі, в тому числі і в Україні.

Й досі залишається відкритим питання демаркації і делі­мітації українсько-російських кордонів. З цією проблемою зі­штовхувалися всі міністри зовнішніх справ [7], в тому числі і Б. Тарасюк. Та вирішити це питання йому завадила скандаль­на відставка у 2005 році.

Російсько-українські відносини не обмежуються лише полі­тичними і економічними зв’язками. Росія проводить також по­літику культурної експансії. В тій чи іншій мірі це проявляєть­ся в усіх регіонах України, але найбільш виразним є в Криму.

Візьмемо уривок з тієї ж відозви від 28 травня 2007 року: «ЧФ РФ, користуючись бездіяльністю місцевої і центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх, здійснював в Україні діяльність, непритаманну військовим структурам, над­звичайно активну, ворожу українській державності, пропаган­дистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на громадян України в Криму і в Севастополі, пря­мо дестабілізує там ситуацію. Через цілу низку сателітних від­верто політичних культурницьких, просвітянських, мистець­ких, наукових, релігійних, жіночих, дитячих, молодіжних, пенсіонерських, навіть оборонно-масових громадських органі­зацій, легалізованих у правовому полі України, здійснюється проникнення в усі соціально-ментальні тканини українського суспільства півдня держави, формуються і підживлюються ан­тидержавні, сепаратистські сили» [3].

Таким чином, ми бачимо, що Росія вмішується у внутрішню політику України за допомогою різноманітних культурних ор­ганізацій, а українська влада їй в цьому не заважає.

З вище викладеного ми можемо зробити такі висновки. Українсько-російські відносини є складними і неоднозначни­ми. Причина в тому, що росіяни хочуть залишити за собою домінуючу роль і відмовляються розглядати Україну як рів­ноправного партнера. Українці ж, навпаки, прагнуть паритет­ності у відносинах, і, хоча не виказують це прямо, але м’яко віддаляються від росіян, коли претензії останніх починають переходити межі.

По-перше, росіяни проводять свою політику дуже актив­но і агресивно, українці схильні до компромісів і нерішучі, втрачаючи таким чином можливість не те, щоб випереджувати росіян, але й адекватно реагувати. Хоча Народний Рух спону­кає українські уряди національні інтереси відстоювати більш рішуче.

По-друге, позиція Народного Руху України є яскраво ви­раженою прозахідною. Проте ми не можемо характеризувати НРУ як відверто антиросійську політичну силу. Народний Рух прагне паритетності у відносинах із Росією.

Джерела та література

1. Бадзьо Ю. Влада — Опозиція — Держава в Україні сьогодні. — К.: Смолоскип, 1994. — 28 с.

2. Білоус А. О. Чи виведуть партії на Український шлях? // Політи­ка і час. — 1995. — № 7.

3. Відозва НРУ до 10-ї річниці підписання базових угод про ста­тус та умови тимчасового перебування Чорноморського флоту Ро­сійської Федерації на території України // Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. — К.: Інститут історії Украї­ни НАН України, 2009. — С. 396-398.

4. Гончарук Г. І. Народний Рух України. Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — 397с.

5. Дикань К. Десять років по тому: від УГС до. Історія новітньо­го партійного будівництва. — К., 1999.

6. Дугин А. Нация одна — этносы различны // Http://www. evrazia. info

7. Зам’ятін В. Київ показав Москві характер. Чи надовго? // День. — 2002. — № 79. — С. 3.

8. Заява Народного Руху України щодо угоди про створення єди­ного економічного простору // Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення На­родного Руху України. — К.: Інститут історії України НАН Укра­їни, 2009. — С. 358-360.

9. Заява Політичної Ради Народного Руху України «Щодо рати­фікації про створення так званого «єдиного економічного простору // Рішення керівних органів Народного Руху України (ухвали, заяви, звернення): квітень 2004 — січень 2006 р. — К.: МАУП, 2005. — 112 с. — С. 13-14.

10. Заява Центрального Проводу НРУ щодо забезпечення інтересів на­ціональної безпеки України у відносинах з Російською Федераці­єю // Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 341-343.

11. Заява ХІ Всеукраїнських Зборів (З’їзду) Народного Руху України «З приводу українсько-російських відносин // ХІ Всеукраїнські Збори (З’їзд) Народного Руху України. — С. 42-44.

12. Звернення Народного Руху України до Президента України та Уряду України щодо загроз національної безпеки в Криму // Про­вісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. — К.: Інсти­тут історії України НАН України, 2009. — С. 404-405.

13. Івшина Л., Іванов О., Княжанський В., Іжик П. Анатолій Галь­чинський: Єдиний економічний простір — суто російський полі­тичний проект // День. — 2003. — № 98. — С. 5.

14. Касьянов Г. В. Україна 1991-2007. Нариси новітньої історії — К.: Наш час, 2008. — 480 с.

15. Кремінь В. Г., Базовкін Є. Г. Політичні партії України: порівняль­ний аналіз програмних документів. — К.: НІСІ, 1993.

16. Кульчицький С. Вибір України: Північно-Атлантичний альянс чи Слов’янський союз? // Політика і час. — 1999. — № 3.

17. Мироненко В. И. Российско-украинские отношения в 1991­2002 гг. Историографический очерк. — М., 2004. — 139 с.

18. Петровський В. В. Українсько-російські взаємини в сучасній захід­ній науковій літературі (1991-2001 рр.). — X.: Майдан. — 490 с.

19. Посольства колишнього Радянського Союзу фактично захоплені Росією. Інтерв’ю голови НРУ Бориса Тарасюка телеканалу СТБ // Український південь. — 2008. — № 2. — С. 3.

20. Програма Народного Руху України — Режим доступу: http:// Www. nru. org. ua/print/?id=10&t=program.

Аннотацїі

Кучерук М. С. Мардаренко О. В. Концепция внешней поли­тики Украины Народного Руха Украины и деятельность партии, направленная на воплощение в жизнь программных положений: украинско-российские отношения.

В статье рассматриваются украинско-российские отношения в период 1991-2009 годов, показана динамика российско-украинских отношений и позиция Народного Руха Украины.

Kucheruk M. S., Mardarenko O. V. The concept of foreign policy of Ukraine from the point of view of National Rukh of Ukraine and the activity of this party directed on the implementation of its pro­gram positions.

In article the Ukrainian-Russian relations in 1991-2009 are con­sidered. Their dynamics is shown, the position of National Rukh of Ukraine is considered.