Головна Історія Інтелігенція і влада ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ В ДОРОБКУ ВЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
joomla
ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ В ДОРОБКУ ВЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
Історія - Інтелігенція і влада

І. Б. Кривдіна

Проблема формування української національної ідеї є од­нією з найактуальніших на сучасному етапі розвитку нашого суспільства. З огляду на це, постать відомого національного діяча, правозахисника, журналіста й політика Вячеслава Ма­ксимовича Чорновола привертає велику увагу науковців. Саме його активна громадська позиція, радикалізм, нелегкий життє­вий шлях підтверджують винятковість політичного мислення цієї людини та неабиякий вплив на пробудження національної свідомості українського народу.

Розгляд принципової позиції В. Чорновола стосовно шляхів формування української національної ідеї, та, зокрема, вирі­шення національного питання з метою можливого застосуван­ня політичною елітою основних його ідей на практиці є науко­вим завданням автора статті.

Стосовно останніх досліджень та публікацій за даною тема­тикою: існують два ґрунтовних збірника, які широко репре­зентують особу Вячеслава Чорновола — “Твори: у 10 томах” [1] та “Пульс української незалежності: Колонка редактора” (діяльність в газеті “ЧАС/Тіше”) [2]. Основні публікації про В. Чорновола містяться в монографіях із загальних питань по­літичного життя України (Гончарук Г. І. “Народний рух Укра­їни. Історія”, Касьянов Г. В. “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні”, Курносов Ю. О. “Ін­акомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.)) [3] та у публіцистичних статтях в різноманітних пері­одичних виданнях [4]. Таким чином, можна зробити висновок, що історіографічна база зазначеної проблеми ще недостатньо розроблена.

Шляхи вирішення національного питання як одна з основ­них проблем існування української нації завжди були в центрі уваги В. Чорновола, й численні матеріали підтверджують це. Тому саме зазначений аспект діяльності політичного лідера вважається за доцільне розглянути детальніше.

Витоки національного патріотизму Вячеслав Чорновіл вба­чав у подіях історичних: “Київська Русь — вияв державно­го чину саме українського народу. У Києві, Чернігові, Гали­чі жили і боролися з ворогами не якісь ефемерні “триліки” предки, а наші співвітчизники — українці, які дотримувалися тих же звичаїв, говорили тією ж мовою, як і ми сьогодні” [1]. “Теорію” про етнічну єдність Київської Русі, про “колиску”, спільну мову вважав псевдонауковою. Велике значення у про­будженні національної самосвідомості українського народу ві­діграв Тарас Шевченко, який, за словами В. Чорновола, зро­бив могутній поштовх до відродження цілого великого народу. Аналізуючи діяльність ОУН-УПА, В. Чорновіл вказував, що зазначений масовий народний рух був не соціальним, а перш за все національним, скерованим проти сталінської національної політики і терористичних методів її накидання.

Відомий правозахисник вважав, що права людини і нації — нерозривні, і протиставляти їх не можна. “Безсилою є і буде поліційна профілактика мізків, якщо й далі закривати очі на нерозв’язані проблеми, зокрема, національні. Знову і знову до­ведеться кидати за грати тих, хто вперто не бажає чорне назва­ти білим. Доведеться м’яти сумління людей замість того, щоб спиратися на людей з розвиненим почуттям честі і сумління... А потім все одно доведеться реабілітувати людей і визнати за ними ту правду, за яку вони жертвували молодість”, — таким вбачав він кінцевий результат цього протистояння [2].

Стосовно подій кінця 80-х — початку 90-х років, В. Чорновіл слушно зауважував, що на практиці на першому етапі перебу­дова у національному питанні обмежувалася розмовами діячів національних культур, перш за все письменників, про гнітюче становище національних мов і всієї культурної спадщини своїх народів. Як людина, що була вихована радянською системою, Вячеслав Максимович перегляд національної політики вбачав, перш за все, у поверненні її до ленінських норм. І таке повернен­ня повинно було, на його думку, починатися у вищих ешелонах партійної і радянської влади. У Відкритому листі до Генераль­ного секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова від 5 серпня 1987 р. вказувався комплекс найнеобхідніших заходів для повернення до ленінських норм національного життя Союзу:

- необхідно провести спеціальний пленум ЦК КПРС, де... сказати всю правду про дійсне становище неросійських націй і народностей в СРСР, про фіктивний характер їхньої держа­вності, про цілковиту невідповідність такого становища ленін­ським настановам;

- треба... вирішити справу з вилученням із партійної про­грами тези про очікуване десь у туманному майбутньому “злит­тя націй”...;

- справа не повинна обмежитися тільки анулюванням оді­озних пунктів хрущовського закону про школу... Національне питання повинне вирішуватися всебічно: і розширенням прав союзних республік в політичному, економічному, культурному житті, включаючи вирішення загальносоюзних і міжнародних справ і, звичайно ж, поверненням національним мовам у пов­ному обсязі державних і громадських функцій;

- у конституціях республік треба відновити проголошення національних мов державними і реалізувати це на практиці. Як це зробити,... допоможе досвід ленінської політики “корені - зації” 20-х років [3].

Однак, в наступному 1988-му році погляди на шляхи розв’язання ситуації дещо змінилися. Зокрема, згадки про по­вернення до ленінських основ національної політики вже не було. На порядку денному було питання політв’язнів. Зазна­чалося, що невирішеність національної проблеми в такій ба­гатонаціональній країні як СРСР була причиною та постійним джерелом опозиційних настроїв і можливих репресій, оскільки природного прагнення кожної нації до широкого самовизначен­ня (в питаннях культури, економіки, зрештою, національної державності) задушити не можна.

Враховуючи безпосередній зв’язок між репресивною полі­тикою радянських властей і невирішеністю національних про­блем, Нарада представників Вірменії, Грузії та України підко­мітетів Міжнародного Комітету Захисту Політв’язнів (МКЗП) (у роботі якої брав активну участь В. Чорновіл) 12-14 січня 1988 р. у Єревані ставила перед Урядом СРСР такі мінімальні вимоги:

1. Впровадити до Конституції усіх союзних Республік поло­ження про корінну мову як державну мову Республіки й суворо додержуватися його на практиці, себто забезпечити повноцінне функціонування національних мов у всіх без винятку сферах державного й громадського життя Республік, лишивши за ро­сійською мовою за межами РРФСР лише функцію ланки для зв’язку між мешканцями та установами різних Республік.

2. Забезпечити національно-культурні потреби малих наро­дів без державності і представників інших союзних націй, які живуть компактно або в значній кількості в інонаціональному середовищі (зокрема, й російської меншості в неросійських ре­спубліках): дошкільну і шкільну освіту рідною мовою, націона­льну пресу, культурно-освітні заклади тощо.

3. Скасувати дискримінаційні пункти ще діючого в СРСР за­кону про школу і ввести обов’язкове вивчення всім населенням мови своєї Республіки в обсязі, який забезпечив би повноцінну участь усіх громадян, незалежно від національності, в роботі державних і громадських установ та в отриманні професійної і вищої освіти державною мовою Республіки.

4. Законодавчо і практично ліквідувати наслідки сталін­ського “вирішення” національно-територіальних питань — по­вернути на Батьківщину й відновити державність насильно вивезених народів, справедливо з національної точки зору уто­чнити кордони національних республік і областей.

5. Забезпечити права національних меншостей, основна маса населення яких мешкає за межами СРСР і має свою держав­ність, возз’єднатися зі своїми народами (незалежно від наявно­сті родинних зв’язків).

6. Не допускати подальшого будівництва (а окремих випа­дках ліквідувати вже збудовані) атомних електростанцій, хі­мічних комбінатів, великих гідротехнічних споруд у Респуб­ліках з малою територією або великою щільністю населення та промисловою перенасиченістю (Вірменія, Молдова, Естонія, Грузія, Україна та ін.) з метою відвернути екологічну кризу чи навіть геноцид цих народів.

7. У промисловому плануванні й будівництві суворо врахо­вувати місцеві трудові ресурси для запобігання умисної зміни етнічного складу населення неросійських Республік, а також вимушених міграцій великих груп населення корінної націо­нальності [4].

Взагалі, ідею соборності, єдності навколо Києва В. Чорновіл вважав однією з найсильніших в українському народі. І в не­легких економічних та політичних умовах “ідеї державності і соборності, плекані на Заході України і в столиці, розлилися по всій державі. На наших очах із різноликого населення Украї­ни народжується єдина соборна українська нація. Цей процес був би набагато активнішим, якби українська мрія стала мрією сьогоднішніх керівників держави. Якби велася розумна держа­вна політика на відродження української духовності, україн­ської мови, української культури”, — таке бачення тогочасної ситуації було притаманне Вячеславу Максимовичу тривалий час [5].

Ставши на шлях політичної діяльності, В. Чорновіл був іні­ціатором багатьох акцій та заходів. Починаючи від знамени­того ланцюга єднання в січневі дні 1990 року, Народний Рух України та інші демократичні сили вели активну “народну ди­пломатію”. Тисячі дітей з Півдня і Сходу України побували на Різдвяні та Великодні свята в українських родинах Галичини, а дітей із Заходу приймали влітку в Причорномор’ї. Концерти і підручники, шефство над українськими школами і кораблями ВМС України — все це, як правило, робилося на ентузіазмі, на скупі спонсорські пожертви, хіба що зрідка за сприяння місце­вої влади. З 1995 р. почала виходити газета “Час/Тіте”, голо­вним редактором якої був Вячеслав Максимович. Серед завдань газети були, зокрема й такі: докладати зусиль до відроджен­ня української духовності, до формування повноцінної укра­їнської нації як в етнічному, так і політичному розумінні. Протягом двох років, поки В. Чорновіл очолював Львівську обласну Раду, 22 січня — День Злуки українських земель було проголошено святковим вихідним днем.

Занепокоєння викликала у Вячеслава Максимовича думка, що в Україні досі не була опрацьована і не взята на озброєння вищим керівництвом державна ідеологія українського держа­вотворення, українська “національна ідея”: “Наша біда в тому, що з українського населення ми ще не стали українською наці­єю, згуртованою своєю національною ідеєю та єдиним творчим поривом. Треба захистити українське обличчя нашої держави, яке старанно нівелюється владою, байдужою (або ворожою) до української духовності, мови, культури, нашої історії та наших традицій ” [6].

Аналізуючи шлях, який пройдено за десятиліття, В. Чорно­віл констатував: “На жаль, цей прорив (до Волі, Незалежності, Демократії — І. К.) так і не став злетом. А якщо й став, то хіба — на одному крилі. Цим крилом для нас, учорашніх по­літв’язнів, були національна ідея, демократичні ідеали, духо­вна єдність. Зрештою, морально-етичні цінності... Наприкінці 80-х — на початку 90-х ми (більшість з нас) щиро сподівалися, що це — саме те крило, з допомогою якого Україна піднесеться до вершин загального добробуту і процвітання” [7]. Однак, при­родний оптимізм не давав Вячеславові Максимовичу бачити все у чорному світлі: “Хоч би хто там що казав, а ми таки дуже сильна нація!... Бо попри неминучий процес часткової асимі­ляції в чужому оточенні чи під чужою кормигою, почуття да­лекої чи близької Батьківщини протягом поколінь міцно живе

У мільйонах розкиданих по світах українців....... Аби тільки ми

Були єдині і сповнювало б нас почуття гордості за приналеж­ність до великої, талановитої, гречної світової спільноти, ім’я якій — українці” [8].

Таким чином, основою гідного існування української нації В. Чорновіл вважав єднання на основі національної ідеї, яка повинна згуртувати багатонаціональне суспільство. У його по­глядах на зазначене питання простежується певна еволюцій - ність: перехід від бачення вирішення національної проблеми на основі ленінських норм до розуміння розвитку незалежної української нації в самостійній державі. Вона пояснюється й змінами історичних обставин в Україні, й переходом Вячеслава Максимовича до активної політичної діяльності. В усіх випа­дках думки про український народ, його майбутнє були для відомого політика основними та першорядними.


І. Чорновіл В. Твори: у 10 т. — Т. 1. — К.: Смолоскип, 2002. — Т. 1. — 640 с.

2.Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора / Всеукр. істор.-культ. правозахисне тов-во; Вступн. ст. та післямова Леся Танюка. — К.: Либідь, 2000. — 624 с.

3. Гончарук Г. І. Народний рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 378 с.; Касьянов Г. В. Незгодні: українська ін­телігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні. — К.:Либідь,

1995. — 222 с.; Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К.:ІІУ, 1994. — 220 с.

4. Вячеслав Чорновіл // Крилаті. — 1979. — Ч. 10. — С. 7-8; Вячес­лав Чорновіл, член Великої Ради Руху // Вісник Руху. — 1990. —

Ч. 7. — С. 60; Меншун В. І. “Ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!” Штрихи до порт­рету народного депутата Верховної Ради України В. М. Чорновола // Трибуна. — 1991. — № 10. — С. 2-15.

5. Великий народний поет. (Доповідь на Шевченківських вечорах на будівництві Київської ГЕС — план-конспект) // В’ячеслав Чорно­віл. Твори у 10-ти томах. — Т. 1. — С. 49-52.

6. Я нічого у вас не прошу. Лист В. Чорновола до секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. — Торонто, 1968. — С. 104-105.

7. Відкритий лист В. Чорновола Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М. С. 5 серпня 1987 р. // Український Вісник. — Вип. 7. — Серпень 1987 р. — С. 19-23.

8.3вернення МКЗП до радянського уряду. 12 січня 1988 р., м. Єреван // Там само. — Вип. 11-12. — Січень-березень 1988 р. — С. 231­232.

9.22 Січня — велике свято України, ще не визнане державою // Пульс української незалежності. — С. 124.

10.Україна на порозі нового тисячоліття // Там само. — С. 572 — 573.

11.Про “романтиків”, “прагматиків” і два крила української держав­ності // Час. — 1998. — 15-25 лютого. — № 7 (189).

12.Українці всіх країн, єднаймося! // Там само. — 1997. — 21-27 сер­пня — № 33 (164).


13. Юхнёва Н. В. Этническая территория и некоторые особенности рас­селения евреев-ашкеназов России в конце XIX в. (Опыт картогра­фического анализа данных переписи 1897 г.) // Этноконтактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 56-69; Крупник И. И. Этноконтактные зоны в Европейской части СССР // Этнокон - тактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 3-6.

14. Дашкевич Я. Р. Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в Европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). — М.: МФ ГО СССР, 1989. — С. 7-20.