Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СЕЛА ІСАСВЕ МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
joomla
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СЕЛА ІСАСВЕ МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Історія - Інтелігенція і влада

В. П. Ковальчук

Історія держави нерозривно пов’язана з історією місць — хуторів, сіл, селищ, містечок, великих міст, де живе, працює і творить історію народ України. За даними статистики, на почат­ку ХХІ ст. в Україні нараховувалося 30184 населених пункти, 907 селищ міського типу та 444 міста. Вченими-краєзнавцями проведена велика робота по висвітленню історичного минулого і сучасної діяльності та стану справ у містах і селах країни. Зо­крема, це багатотомне видання Інституту Історії Академії наук УРСР «Історія міст і сіл Української PCP» [1], дослідження з історії міста Одеси [2] і окремих населених пунктів області

[3] . Та цих видань недостатньо, про це свідчить підготовка на­уковцями України нового багатотомного видання з історії міст і сіл; нагальна необхідність вивчення історії населених пунктів держави продиктована незадовільним станом речей у їхньому існуванні сьогодні: за свідченням інформаційних агентств та преси, щорічно з карти України зникає до 50 сіл, а сільське населення скорочується на 150-160 тис. чол. [4, с. 4]. Тому збереження історичної пам’яті про минуле та сучасне міст і сіл держави є актуальним та невідкладним.

Надзвичайно багатою та цікавою є історія населених пунк­тів Одеської області. За даними обласного державного архіву, на березень 2008 року в області існували 26 адміністратив­них районів, 1019 населених пунктів, у тому числі 19 міст, сім з яких міста обласного підпорядкування (Одеса, Білгород - Дністровський, Ізмаїл, Іллічівськ, Котовськ, Теплодар і Южне), 33 селища міського типу, 1139 сільських поселень. Площа Одеської області 33300 кв. км, населення — 2448200 чол. [5]. У порівнянні з 1978 роком цифри дещо змінилися: населення складало на той час 2562000 чол.; 14 міст, 31 селище міського типу, 1187 сільських населених пунктів [1, с. 9]. Що стосуєть­ся відповідних змін у Миколаївському районі Одеської області, то вони мають такий вигляд. Створений як адміністративна одиниця у 1945 р., має площу 1,1 тис. кв. км; населення на 2008 р. — 19,8 тис. чол. (у 1978 р. проживало 25,7 тис.); се­лищній та дев’яти сільським радам підпорядковані 47 населе­них пунктів (у 1978 р. в районі проживали 25,7 тис. чол.; 11 сільських рад мали у своєму керуванні 57 сіл). Відсутня ін­формація на 2008 р. про існування сьогодні таких населених пунктів району, як Антонюки (в минулому — центр сільської ради), Рівнопіль, Траскевича, Далеке Кушнірово, Кичук, Тер- новате, Волкове, Каратаеве, Широке, Веніаминівка, Ольгієвка [1, с. 625, 641-644].

Історія села Ісаєве Миколаївського району Одеської області досить цікава і пізнавальна, але вона поки що не стала пред­метом комплексного наукового дослідження. Окремі сторінки з життя і діяльності цього населеного пункту знайшли відобра­ження у виданнях наукового-енциклопедичного та художньо - публіцистичного характеру [1, 6, 7, 10-13]. Зокрема, авторами творів відзначалися передові прогресивні методи господарю­вання, які застосовували власники села в роки становлення і розвитку ринкових відносин на півдні України в кінці XVIII — на початку XX століття. Завдяки здобуткам у культурній сфері воно було відомим далеко за межами країни.

Завдання даної праці полягає у відтворенні стислої і хроно­логічно-цілісної картини майже 220-річного строку існування даного населеного пункту, висвітленні невідомих сторінок істо­рії створення і розвитку Ісаєвого, внеску його господарів і меш­канців у формування добре розвиненої соціально-економічної інфраструктури для забезпечення якнайкращих умов для тру­дової діяльності, навчання та відпочинку.

Ісаєве — село, центр сільської ради. Розміщується на лівому березі річки Тілігул, у 25 км від районного центру. Селом про­ходить автодорога Березівка — Ананьев.

Місцевість, на якій сьогодні розташоване Ісаєве, була за­селена багато тисячоліть тому, свідченням цього є чисельні археологічні знахідки. Так, восени 1901 р. селяни, мешканці Любо-Олександрівки, розкопали один із курганів скіфських ча­сів, який знаходився понад дорогою із Ісаєвого до села Олек - сіївки, знайшли предмети побуту прадавніх поселень. Серед визначних знахідок — масивний червономідний котел з дво­ма ручками і ніжкою. Було виявлено циліндричний точильний камінь, мідна лопатка та ґудзик. За розпорядженням місцевого земського начальника П. В. Новицького, власника сусіднього села Скосарівки, усі знайдені речі були передані до Херсон­ського археологічного музею. Біля сучасного Ісаєва і досі зна­ходяться кургани скіфського часу.

Одним з найяскравіших і найцікавіших періодів історії Сте­пової України є друга половина XVIII — перша чверть ХІХ століття. Це були часи справжнього історичного перелому, коли внаслідок трьох російсько-турецьких війн (1768-1774, 1787-1791 і 1806-1812 рр.) величезні простори від пониззя Дніпра до гирла Дунаю перейшли зі сфери впливу Туреччини до складу Російської імперії. Саме в ці роки відбувалося осво­єння і колонізація краю багатонаціональним населенням, що обумовило рух величезних людських мас до зони степів та за її межі — за Дунай, на Кубань. До початку означеного періоду відноситься постійна активність у цьому регіоні запорізького козацтва, яка значно посилилася після ліквідації Нової Січі на Дніпрі у 1775 р. Пізніше, в 1788-1792 рр. землі від пониззя Дніпра до Дністра контролювалися прямими наступниками за­порожців — чорноморськими козаками, які не тільки зробили неоціненний внесок у звільнення цієї території від турок і та­тар, а й у її економічне освоєння [6, с. 3-4].

Історія заснування села Ісаєве пов’язана з перебуванням у 1790-1793 рр. в степовому Причорномор’ї українських козаків, яким, за бойові заслуги під час війни з Туреччи­ною 1787-1791 років, в березні 1790 р. було виділено зем­лю для поселення. За даними спеціального 1792 р. перепису, загальна чисельність «Ее Императорского Величества вой­ска верных Черноморских казаков», що перебувало на усіх чорноморських землях на хуторах і в рибних господарствах, становила 25449 осіб. Крім козаків, число мешканців усієї Очаківської області разом з міщанами Очакова, Хаджібея, Ананьева, Дубоссар та інших у 1790 р. складала 50 тисяч осіб [6, с. 74-75]. Зараз же після прийняття нових земель до відання Війська, кошовий отаман Захарій Чепіга віддав усім полковникам, які стояли на чолі територіальних підроз­ділів «паланок», грізний припис «чтобы они каждый в своей дистанции строжайше смотрели за казаками и всякого рода людьми, дабы никто имеющихся на войсковой земле садов и лесов не опустошал, не истреблял и даже ни одной дубинки без позволения коша не рубил, и чтобы во всем соблюдался должный порядок» [6, с. 75].

Дата заснування села Ісаєве припадає на кінець XVIII ст. У складеній за 1792 рік «Ведомости четырех уездов о численнос­ти Черноморского войска и жителей, проживающих на его тер­ритории» «в уезде № 1» під № 53 згадується «деревня Исаевка полковника Исаева», якому належало 7500 десятин землі (одна господарська десятина дорівнювалася 1,45 га). Налічувалося на той час в селі 52 особи, 40 із яких були жіночої статі. 22 верес­ня 1792 р. із Дубоссар Катеринославський губернатор В. В. Ка­ховський звертався в листі до таємного радника В. С. Попова (для доповіді князю П. А. Зубову), у якому той викладав про­хання генерала-майора Івана Івановича Ісаєва, «отъезжающего отсюда», та який «просил... употребить моего представительства к Вам о милостивом принятии его просьбы и о удовлетворении его желания. Он, взяв землю в здешней области, хочет остаться тут командиром над козаками, здесь служащими.» [7, с. 5]. Клопотання було задоволено. 26 червня 1796 р., вже як влас­ник маєтку, поміщик І. І. Ісаєв звернувся з проханням до «Ми­лостивого Архимандрита Херсонской духовной Консистории о строительстве на берегу Тилигула церкви Казания Богоматери и освящении места под ее строительство» [7, с. 6].

Спадкоємці І. І. Ісаєва в середині ХІХ ст. розпродали зем­лю окремими частками. 7 жовтня 1866 року Херсонська палата громадянського суду видала купчу, за якою новим власником нерухомого маєтку при селі Ісаєве став Іван Гижицький. Довід­ник губернського статистичного комітету 1896 р. розмістив ін­формаційну справку про «малороссийское село Исаево Херсон­ской губернии». У ній, зокрема, сповіщалось: «Старинное село. Основано оно еще в конце XVIII века беглыми крестьянами и казаками и лежит на левом берегу реки Тилигул (по-татарски Дели-гель, то есть «бешенная река»). Тогда, в конце прошлого века, в Исаево (и называлось оно иначе: то Павловск, то Пав­ловка) и всего-то дворов было 86 с 677 жителями, но в селе — и волостное правление, и православная церковь, и министерская школа, хоть и с десятью учащимися, и земская почтовая стан­ция, и корчма, и квартальный пристав, зорко следящий за по­рядком. Если ехать по почтовой дороге, то от Одессы верст 130 будет. До уездного города Ананьева верст 45. Правда, до бли­жайшей железнодорожной станции Любашевка (Єлизаветград - ской ветви Юго-Западной железной дороги) ближе — верст 36» [8, с. 131-132]. Добрий господар Іван Гижицький, після 27-річ - ного володіння Ісаєвим, 21 грудня 1893 р. «завещал то имение в собственность внуку своему Александру Ивановичу Курису и в пожизненное владение матери последнего и своей дочери Лю­бови Ивановне Курис...»; 25 серпня 1894 р. Одеський окружний суд затвердив духовний заповіт спадкодавця [9, арк. 13].

У 1895 році землемір К. О. Чайковський склав план Ісаєв - ського маєтку Херсонської губернії Ананьївського повіту — володіння «потомственного дворянина» О. І. Куріса. Терито­рія між річками Тілігул та Чечеклія нараховувала загальну кількість «полевой экономической земли 6895 десятин, 1846 квадратных саженей». Більше ніж 6436 дес. обіймали орні, сі­нокісні угіддя та випаси; 148 дес. нараховували земельні площі хуторів «Широкий», «Молочний», «Бобинець», «Титаренко», «Кошари», «Добровольського», «Три хатки»; 96 дес. — полога над р. Чечеклією; 16 дес. 400 кв. саж. були відведені під пан­ський сад за селом. Згадуються землі панської та «Грецької» левад, території під вербовим та дубовим лісом, під каменолом­нями; 27 дес. було відведено під кладовище, 67 дес. займали дороги, якими користувалися жителі Ісаєва. Біля самого ма­єтку розмістилися селянський наділ та церковна земля. План надає змогу з’ясувати імена сусідів О. І. Куріса — починаю­чи з північної сторони села (зліва направо) розташовувалися землі поручика Степана Олександровича Гижицького, земля поміщицького маєтку Є. Щербинського, землі нащадків помі­щика Миколи Гижицького, селянський наділ села Василівки, земля м. Софієвка спадкоємців генерала Васютинського, земля спадкоємців поміщика Дмитра Степановича Щербиновського, міщанина Албула, міщанина Бланковського, Станилевича, се­лянський наділ села Катеринівки, землі поміщика Ковицького, земля заповідного володіння Мартоса-Куликовопольського [9, арк.15]. Загальну картину змін у селі і позитивну оцінку майже 17-річної діяльності його власника нам залишили сучасники, вчені-географи — автори книги «Новороссия и Крым»: «...всю­ду глубокие и ветвистые балки, овраги, промоины, косогоры, долины и речушки, ручьи и желтый песок. И вот оно, Исае - во... со своей главной достопримечательностью: богатым име­нием помещика А. И. Куриса, охватившим около семи тысяч десятин. Шесть хуторов, из которых два сдавалось в аренду, а на трех велось испольное хозяйство десятинщиков. Всюду молодые лесопосадки. Фруктовые сады. И мельница о двух по­ставах» [10, с. 523].

В 1903 р. поміщиця Єлизавета-Наталія Владиславівна Куріс народила п’яту дитину — сина Сергія. Дружина О. І. Куріса, за характеристикою жителів Ісаєва, «добрейшая и отзывчивая женщина. В селе её величали не иначе как «Куриска», с ударе­нием на втором слоге. Заведенным правилом у неё была разда­ча небольших подарков в дни рождения своих работников и в дни святых праздников. Своей заботой Елизавета Владиславов­на окружила и сельских ребятишек, обучавшихся в Исаевском одноклассном училище, за что, как почетная блюстительница училища, была награждена в 1905 г. нагрудной медалью «За усердие» на Аннинской ленте» [7, с. 9]. З народженням сина Сергія О. І. Куріс одразу ж розпочав будівництво нового велико­го палацу, який було зведено у 1905 р. Гармонійно пов’язаний з ландшафтом, він одразу ж привернув увагу художників, дія­чів мистецтва (за радянських часів був визнаний пам’яткою ар­хітектури; рішенням виконкому Одеської обласної ради від 27 грудня 1991 р. палац Куріса в Ісаєвому був взятий під охорону держави як пам’ятник містобудівництва й архітектури місце­вого значення, але зберегти його від варварського відношення нащадків не вдалося — у вересні 2009 р. обласне телебачення провело репортаж з палацу: дах відсутній, стоять голі стіни з проваллями замість вікон, місцеві жителі розбирають цеглу для приватного будівництва). На початку XX ст. до маєтку, на запрошення господаря, прибув відомий французький худож­ник Люсьєн Монод, який на прохання О. І. Куріса малював портрети членів сім’ї. Вражений навколишньою красою митець залишався в Ісаєвому довгі місяці. Пізніше, у 1926 р., коли Ку - ріси опинилися у важкому становищі, Люсьєн Монод прийшов на допомогу: він запропонував їм для проживання свій дім у Франції в Каннах. Тут, в еміграції, народився онук останнього ісаєвського поміщика — Олександр Олександрович Куріс.

Революційні події в 1905 р. спричинили хвилю селянських виступів. Збунтувалися робітники-будівельники поміщицького палацу під впливом пропаганди членів РСДРП О. Є. Макарова та Ф. І. Гнутова. Для придушення повстання прибули війська. Бунтівників О. Макарова, Ф. Гнутова, Кузьму Ісаєнко, Сільве - стра Степовцова, Зіновія Несгодіна, І. Музику, П. Лексеєнко,

1. Шевцова та К. Топорську було кинуто до «холодної» — по­греба у жандармському посту; пізніше їх засудили і вислали до Сибіру [1, с. 642].

На час заворушень сім’я Курісів у 1905 р. залишила в селі управителем Спельмана та покинула рідний край — виїхала до Швейцарії; власник маєтку більше ніколи вже не повернеться додому: 14 серпня 1914 року О. І. Куріс помер. Безпосеред­ній зв’язок його рідних із Ісаєвим теж був втрачений, члени сім’ї — спадкоємці маєтку — повернулися до Росії у 1914 р., проживали у Москві (Знаменівський провулок, будинок № 8) і здійснювали керівництво селом після отримання права на влас­ність опосередковано через повноважних осіб [7, с. 10].

З від’їздом родини Курісів за кордон майже 120-річний ста­більний та прогресивний розвиток поміщицького господарства фермерського типу фактично припинився. Подальші соціальні катаклізми світового порядку — Перша світова війна, Друга лютнева та Третя жовтнева революції 1917 рр., громадянське збройне протистояння 1918-1920 рр., розруха, злидні і голод кардинально змінили внутрішній світ та зовнішній вигляд села, надовго паралізували природній поступовий його розвиток. На­передодні вищезазначених глобальних потрясінь, протягом до­вгих 1914-1917 років відбувалася юридична тяганина, пов’язана зі зміною власника маєтку. Так сталося, що О. І. Куріс, відчува­ючи погіршення свого здоров’я, завчасно, 22 березня (4 квітня) 1911 р. «духовньїм завещанием, совершенньїм в Императорском Российском Генеральном Консульстве в Женеве», заповідав: «1, свое недвижимое имение состоящее Херсонской губернии Ана­ньевского уезда, при с. Исаево в полном его составе, в пожиз­ненное владение жене своей Елизавете-Наталии Владиславовне Курис и в собственность своим наследникам в законних долях и

2, все свое движимое имущество жене своей.» У 1914 р. Курі - си повертаються з-за кордону до Російської імперії та обирають місцем свого проживання її столицю. Тут у Москві спадкодавець О. І. Куріс і помер, а члени родини — дворянка Є. В. Куріс та діти — неповнолітні Іван, Любов, Вадим і малолітні Олександр та Сергій — отримали право володіння на село Ісаєве (воно ж Павловське) за постановою Одеського окружного суду від 1 груд­ня 1914 р. 16 березня 1915 р. удова Єлизавета Куріс як попечи - телька над неповнолітніми дворянами Іваном, Любов’ю та Вади­мом Олександровичами Курісами та опікунша над малолітніми дворянами Олександром та Сергієм (на підставі «указов Ана­ньевской Дворянской Опеки от 18 ноября 1914 г. за №№ 238, 239 и 16 января 1915 г. за №№ 5, 11») доручила І. М. Клівену представляти її інтереси для отримання необхідних документів про право на володіння маєтком, що було нотаріально засвідчено В. В. Дяченком, в. о. московського нотаріуса В. О. Спєшнєва, у конторі його на Театральній площі, будинок № 3, за реєстром № 1811; вдруге, «Доверенность на имя Одесского мещанина Ио­ахима Мордковича Кливена с правом уполномоченного ходатай­ствовать о вводе во владение вдовы» була затверджена 1 травня 1917 р. за № 1498 одеським нотаріусом Зігмундом Гуровичем.

Невдовзі дворяни Куріси, на підставі «Исполнительного листа № 650 мирового судьи 9-го участка Ананьевского окру­га от 1915 года Июля 16 дня» були «введены во владение». Вони стали повноправними власниками нерухомості — «шести тысяч девятисот сорока восьми десятин и восьмисот девяносто восьми квадратных саженей земли при селе Исаево (оно же Павловское) и деревни Васильевки (она же Кацапка) Ананьев­ского уезда Херсонской губернии», господарями батьківського маєтку — «ценность имения Исаево составляет по залоговой оценке Дворянского банка 897283 руб.»; та крім того отримали «движимое имущество», яке було «оценено в сумме 92535 руб. 26 коп.» [9, арк. 46-49,51-53, 65-67].

В роки Першої світової війни село Ісаєве було окуповане ні­мецькими та австро-угорськими військами. Після встановлення влади більшовиків в січні 1918 р. тут діяв партизанський загін під керівництвом С. М. Недолужко, який допоміг встановити радянську владу в Ісаєвому. У 1920 р. населення Ісаєвської во­лості Ананьївського повіту складало 16912 чоловік. На цей час чисельність жителів волосного «местечка» нараховувала при­близно (за даними адміністративної мапи «Херсонская губер­ния») від 500 до 1000 жителів; загалом в межах Ананьївського повіту проживало 304700 чоловік. За влади Рад землю поміщи­ків поділили між селянами, а невдовзі, після проведення ко­лективізації, на території села Ісаєве була створена центральна садиба колгоспу «Розквіт». Протидію новому колгоспному ру­хові намагалася чинити дочка церковного старости. «Органи - зация куркулек», за спогадами місцевих жителів, проводила агітацію проти хлібозаготівель, закликала селян виходити з колгоспу; попівна зібрала близько тисячі підписів жителів під заявою про відкриття «Казанской церкви в селе».

Життя вносило свої корективи, про що свідчать архівні но­татки. 16 травня 1920 р. «на сходке села высказана просьба» створити середній навчальний заклад. 10 червня того ж року на засіданні колегії Губнаросвіти (голова Ряппо) було прийняте рішення відкрити в приміщенні «бывшей усадьбы помещика Куриса» зразкову трудову школу, заняття в якій рекоменду­валося «начать с 1 августа». 3 листопада 1924 р. перший по­верх поміщицького палацу був відданий під семирічну трудо­ву «Профшколу» з контингентом учнів 70 чоловік. В 1927 р. у Ісаєвому створено машино-тракторну станцію. Цей рік став знаменним для сільської партійної організації: у члени більшо­вицької РКП(б) прийняли жінок 3. К. Ітонову, О. Ісаєнко та Є. Куліш. 13 березня 1930 р. вийшла постанова президії Одесь­кого окружного виховного навчального комітету про вилучен­ня з користування віруючих Казанської церкви в селі Ісаєве з передачею приміщення під клуб. У 1930 р. в палаці Куріса відкрито агрономічний технікум, з 1934 по 1941 роки — зо­отехнічний [9, арк. 76-79, 81-83, 85-97].

Важким випробуванням для жителів Ісаєвого стали роки ні­мецької окупації під час Другої світової війни. 9 серпня 1941 р.

О восьмій годині ранку в село увійшли гітлерівські війська. Німцями були розстріляні семеро жителів, у селян відібрали 156 корів, 370 овець, 60 коней, знищено 6 хат. Просуваючись на схід, фашисти передали владу румунським військовим під­розділам. У палаці Курісів протягом усіх років окупації пере­бувала румунська комендатура. Румунами була розстріляна на очах жителів села сім’я єврея — шевця Гутермахера.

Ісаєве було звільнене від загарбників 30 березня 1944 р. о першій годині ночі. Визволяли село війська 23-го танкового корпусу О. О. Ахманова та воїни кінно-механізованої групи генерал-лейтенанта І. О. Плієва, які діяли у складі 37-ї ар­мії (командувач генерал-лейтенант М. Н. Шарохін) 3-го Укра­їнського фронту (командувач генерал армії Р. Я. Малинов- ський). Пораненим бійцям надавали допомогу місцеві жителі О. Ю. Горка, І. Ф. Ісаєнко, М. В. Тищенко. 359 жителів села воювали проти фашистів в Збройних Силах СРСР, 220 із них загинули на фронтах Великої Вітчизняної та Другої світової воєн [1, с. 642; 11, с. 7-8; 12, с. 19].

В кінці 80-х років XX сторіччя у Ісаєвому нараховувалось дворів — 531, населення — 1662 чол. Сільській раді були підпо­рядковані села Волкове (за даними на 2008 р. його вже не існує) та Новотроїцьке. На території Ісаєвого розміщувалася централь­на садиба колгоспу «Розквіт», за яким було закріплено 6857 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 4920 га орної землі. Спеціалізувалося господарство на вирощуванні нетелів.

Молодь села навчалася у школі-восьмирічці (17 вчителів, 167 учнів); діяв зооветеринарний технікум (23 педагоги, 360 учнів). За кошти колгоспу та сільської ради були побудова­ні і успішно працювали Будинок культури та літній кіноте­атр на 400 місць, дві бібліотеки з фондом 71,7 тис. книжок, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, пункт по­бутового обслуговування зі швейною і шевською майстернями, три магазини, кафе, відділок зв’язку, ощадна каса. Село те­лефонізоване. У центрі Ісаєвого збудований пам’ятник воїнам - визволителям села від фашистських окупантів та знак вша­нування пам’яті полеглих жителів села — учасників Великої Вітчизняної війни; встановлені пам’ятники В. І. Леніну (тра­диційного для тих часів в усіх селах колишнього СРСР) та Т. Г. Шевченко [1, с. 641-642].

У 2000 р. із Парижу приїздив онук останнього ісаєвського поміщика — Олександр Олександрович Куріс разом зі своєю жінкою Анною-Марією та племінником Марком Костянтино­вичем Андронніковим. Вони побували у напіврозваленому ро­динному палаці. Місцевій владі не під силу відновити красоту одного із найкращих свідоцтв майстерності українських митців та будівельників, любові людей до свого краю. До речі, у Іс - аєвому народився відомий співак, виконавець популярних ро­мансів та шлягерів Петро Костянтинович Лещенко (3 липня 1898 — 16 липня 1954) [7, с. 2; 13].

Отже, ми можемо констатувати наявність надзвичайно ба­гатого за соціально-економічним і культурним змістом досвід лише одного із чисельних населених пунктів Одещини. Село Ісаєве ровесник обласного центру. Назване ім’ям свого першого власника, воно за довгі роки існування при його наступниках перетворилося на багате та заможне господарство ринкового типу. Світові та внутрішньодержавні катаклізми негативно по­значилися на долі багатьох жителів села, але всі негаразди і труднощі долалися спільною працею. Сьогодні Ісаєве має істо­ричний шанс зайняти достойне місце серед передових населе­них пунктів Одеської області.

Історія створення і розвитку села Ісаєва є наочним підтвер­дженням істини: головна дійова особа усіх справ на Землі є Лю­дина. Створені її руками цінності, якщо вони зроблені від душі та чистого серця на благо рідного краю, Батьківщини не мають права бути втраченими, знехтуваними і, не дай Боже, забутими нащадками. У народі кажуть з цього приводу — «Дерево не може рости без коріння; людина, яка забуває своє минуле — не має майбутнього». У 1991 році українці вибороли право на відновлення своєї державності, намагаються зайняти сьогодні достойне місце серед сотень країн — рівноправних членів між­народного співтовариства. Залишається правомірним питання: чи можемо ми розраховувати на повагу жителів інших держав, якщо в своїй державі з кожним роком нас, громадян України, стає все менше і менше за кількісним складом (за статистични­ми даними на грудень 2009 р. населення скоротилося до 45 млн 889 тис.), безповоротно зникають з мапи країни осередки жит­тя і опора держави — малі населені пункти, хутори та села. Ба­гато з них так і не залишили по собі писемної історії, відійшли у минуле без докори і проклять тим, хто так безжально і жор­стоко віднісся до своєї рідної домівки, до материнського тепла і ласки. Необхідно збирати, вивчати, зберігати і пропагувати історичний досвід минулого, знайомити сучасників із умовами життя та діяльністю їхніх попередників, щоб на позитивних прикладах і врахуванням помилок минулих поколінь будувати у незалежній державі гідні умови для існування її громадян. Historia est magistra уіїае!

Джерела та література

1. История городов и сел Украинской ССР в 26 томах. Одесская область / Ред. кол. тома: А. П. Чередниченко (пред. редкол.), А. Д. Бачинский, С. Я. Боровой, В. П. Ващенко и др. — К.: Глав. ред. УСЭ, 1978. — 868 с.

2. Одеса на зламі століть (кінець ХІХ — початок XX ст.) : Історико - краєзнавчий нарис / Ф. О. Самойлов, М. О. Скрипник, О. Т. Яре - щенко. — О. : Маяк, 199S. — 2З2 с.; Історія Одеси : (історико- краєзнавчі нариси) I Голов. ред. В. Н. Оганко; В. П. Ващенко,

О. В. Гонтар, М. О. ^рипник та ін. — О.: Друк, 2002. — 559 с.

3. Cyшинcький Б. І. Балта: місто, освячене вічністю I Б. I. Cyшин - ський. — О.: Друк, 2005. — ЗЗб с.; Пеливан K. K. Kpaткaя исто­рия села Главаны I K. K. Пеливан. — Apциз: Диамант, 2007. — 227 с.; Kapayлaн Дмитрий. Ceлo Kyлeвчa. Прошлое и настоящее

I Д. И. Kapayлaн. — О.: Печатный дом, 2009. — 192 с.; CmL ка О. П. Baлeгoцyлoвe — Долинське I О. П. Итка. — Aнaньïв: Aнaньïвcькa друкарня, 2009. — 1S7 с. та ін.

4. Ш^овцов И. Ceльcкaя школа подает сигналы «SOS», или Декларации о справедливости и равном доступе к качественному образованию I Илья Ш^овцов II ^ммунист. — 2005. — 21 дека­бря. — № 102 (S34), среда.

5. Гocapxив Одесской области. Населенные пункты Одесской обла­сти: (file : II E : \ Odessa. htm — данные на 25 марта 200S) II http: //www. oda. odessa. gov. ua / ukr /DergArhiv. htm.

6. Caпoжникoв І. В. ^м’яні xpec™ Cтeпoвoï Украши (XVm — перша половина XLX ст.) I Ін-т apxeoлoгiï HAH Украши; Буго - Дністровська експедиція. — О. : TПKП «Юг», 1997. — 1б5 с.

7. Ммальченко В. A., Cвиpин О. Г. Да будет правда I В. A. Ми - xaльчeнкo, О. Г. Cвиpин. — О. : Эвен, 2005. — 125 с.

S. ^исок нaceлeнныx мест Xepcoнcкoй губернии и статистические данные о каждом поселении. — Xepco^ Изд. губернск. статисти - ческ. комитета, 1S96. — 375 с.

9. Одеський державний обласний apxlß. — Ф. 312. — Оп. 1. — Од.

Зб. 371494.

10. Россия: Полное географическое описание нашего Отечества. На­стольная и дорожная книга. Т.14. Новороссия и ^ым I Под ред. П. П. Ceмeнoвa-Tян-Шaнcкoгo. — CTO.: [Б. и.], 1910. — 1147 с.

11. Они сражались за Одессу: сборник воспоминаний I Под общ. ред. Я. И. Ременного, В. E. Уколова. — О. : Маяк, 199s. — 197 с.

12. Фуртатов В. М. Мы вернулись, Одесса! I В. М. Фуртатов. — О. : Маяк, 199S. — 117 с.

13. Бардым Виталий. ^т самый Лещенко. Главы из документальной повести I В. Бардым II Kyбaнь. — 1990. — № 10. — C. 25-3б;

1991. — № 11. — C. 27-35; № 12. — C. 29-32.

Анотації

Ковальчук В. П. История создания и развития села Исаево Ни­колаевского района Одесской области.

На примере с. Исаево Одесской области, основанного в годы ко­лонизации украинского Юга, показано, как и в кaкиx ycлoвияx пpoиcxoдилo становление и развитие нaceлeнныx пунктов региона в конце XVm-XX ст.

Kovalchuk V. P. The history of formation and development of the village Isaevo of Nikolaevskij district in Odessa region.

On the example of the village Isaevo in Odessa region, which was founded in the years of colonization of the Ukrainian South, is shown how and under what conditions the formation and develop­ment of human settlements in the region in 18-20th centuries was happening.

Похожие статьи