Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ІСТОРИКО - ЕТНОГРАФІЧНИХ РАЙОНІВ: СТЕПОВЕ ПОБУЖЖЯ
joomla
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ІСТОРИКО - ЕТНОГРАФІЧНИХ РАЙОНІВ: СТЕПОВЕ ПОБУЖЖЯ
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Марченко

Багатьма науками накопичено значний матеріал по дослід­женню різноманітних ареалів. Потреба у проведенні ареальних досліджень існує в рамках лінгвістики, етнографії, археології, антропології і, звичайно, історії. Однак робота з визначення іс - торико-етнографічних районів України не може вважатися за­кінченою. На це вказували вітчизняні науковці, які займалися проблемами історичної регіоналістики [1; 7].

Під етнографічною ареалістикою ми розуміємо визначення на терені розселення українців територіальних (географічних) кордонів поширення певних комплексів традиційно-побуто­вої культури, а також їх варіативної виразності (варіантів, підваріантів, локальних різновидів і т. п.) у відповідно кон­кретних хронологічних межах [7, 60].

Історична етнографія ставить за мету вивчення походжен­ня і формування етнічних культур, а також тих чи інших культурних явищ у рамках етносу. Однак складність етнічних процесів потребує як складову подібних досліджень включити розвиток варіантів етнічних культур на окремих територіях. Такі варіанти виникають унаслідок адаптації носіїв певного ет­нічного досвіду до природних та соціальних умов, в яких вони опинилися, а також іновацій, що виникають в результаті ди - фузій — впливу культур інших етносів. При цьому одна части­на новацій через більший чи менший проміжок часу відмирає, а інша — органічно входить в культуру. Ареальні дослідження історико-етнографічних (історико-культурних) регіонів дозво­ляють виявити схожі культурно-побутові особливості у народів, які входять у ці регіони.

В українській історіографії, попри вкрай упереджене став­лення до них з боку держав-метрополій, до складу яких входи­ли українські землі, відбувалося проблемне вивчення окремих регіонів, міст, сіл; на цьому фундаменті в радянські часи було створено масштабну “Історію міст і сіл Української PCP”. Про­те теоретико-методологічне осмислення проблем регіоналізації, регіоналізму, специфіки територіального устрою значно відста­вало від нагромадження емпіричного матеріалу. Відстає і по­нині, хоча у незалежній Україні потреба в осмисленні регіональ - ності в історичному контексті набуває особливого значення.

Виділення певної теріторії як ареалу поширення комплексів традиційно-побутової культури населення у визначені періоди потребує обрання чітких критеріїв районування: фізико-гео­графічних, адміністративних, історико-політичних та інших. При цьому виявляється сукупність ознак, притаманних саме досліджуваному регіону.

Розглядаючи питання районування України, ряд дослідників пропонує виділити одинадцять територіальних регіонів — Во­линь, Східну Галичину, Закарпаття, Донбас, Крим, Лівобереж­ну Україну, Південну Україну, Поділля, Північну Буковину, Правобережну Україну, Слобідську Україну, куди входять по декілька найбільших територіально-адміністративних одини­ць — областей. Тому для комплексного розв’язання багатьох проблем історії України пропонується здійснити поділ її те­риторії (причому не адміністративний) таким чином, щоб він дав можливість комплексного наукового дослідження окремих територій [1, 18]. Запропонована схема історичного району­вання України передбачає шестиступінчасту структуру: тери­торіально-національний край, область, обласний край, район, районний край, населений пункт. В поняття “край” включаєть­ся сукупність фізико-географічних, економічних, політичних, етнографічних ознак певної території, яка підлягає вивченню [1, 19-27].

За іншими варіантами районування пропонується поділяти територію України на три великі регіони: Центрально-східний (Південно-східний), Північний і Західний (Південно-захід­ний). До першого з названих регіонів дослідники відносять і південний (причорноморський) історико-етнографічний район. Локалізація місцевих особливостей традиційно-побутової куль­тури дає підставу, на їх думку, виділити тут п’ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію [12, 57-60]. Іс­нує великий перелік інших концепцій історико-етнографічного районування.

Можна констатувати, що не існує узгодженності у вико­ристанні ключових понять. Це відображення загального ста­ну розробки історико-етнографічного районування. Нестача чітко районованих етнографічних відомостей та даних інших українознавчих дисциплін (лінгвістики, історії, антропології, археології, географії) не дозволяє остаточно вирішити питан­ня районування. За різноманітності застосування, складності визначення співвідношення термінів “регіон”, “район”, “аре­ал”, потрібно домовитися про їх застосування. У даному дослід­женні під терміном “ареал” розуміється територія поширення явища, будь воно предметом матеріальної культури, мовного факту, ідеї тощо. У контексті виявлення ареалів побутування етнокультурних явищ формується поняття району Степового Побужжя. Під регіоном пропонується розуміти такі значні те­риторії, як Південь України, Слобожанщину, Поділля, Західну Україну, Полісся, Волинь.

Проводячи роботу з історико-етнографічного районування, слід використовувати методологічні підходи відомих дослідни­ків, наприклад О. І. Дружиніної. Визначаючи регіон Півдня України, вона відзначала, що ця територія являє собою певну єдність з географічної та історичної точки зору. Історично це були нові для Росії землі, буферні або бар’єрні між Росією й Туреччиною. Дослідниця підкреслює прикордонний характер місцевості малозаселеної і слабо освоєної у господарчому відно­шенні [5, 48]. В. М. Кабузан, досліджуючи територію Півдня України, відзначав, що внаслідок численних адміністратив­них перетворень у кінці XVIII — на початку ХІХ ст. в регіоні неможливо вивчати питання заселення й освоєння цих тери­торій за великий відтинок часу на дійсно науковому рівні в адміністративних кордонах певних утворень. Інакше неминуче дослідник буде порівнювати несумірні, різновеликі або в кра­щому випадку лише досить приблизно сумірні величини. На думку вченого, виходом із становища є аналіз процесу руху населення в якихось умовних, штучних кордонах [6, 70].

Ці методологічні підходи можуть бути використані для ви­значення району, що досліджується. Вивчення історико-куль- турного розвитку у історичній ретроспективі вимагає, на наш погляд, більш точної локалізації.

Виділення району, який розглядається в даній статті, у су­часних регіональних дослідженнях є досить розповсюдженим. Однак термінологія в них відрізняється: Середнє Побужжя [13, 130-131], Центральний край Миколаївської обл. [2, 23], По­бужжя [4, 55-63], Степове Побужжя [3, 18-21; 10; 11] тощо. Останній варіант, на нашу думку, найкраще відображає спе­цифіку району. Незважаючи на те, що питання історико-етног- рафічного районування і досі є дискусійними, слід погодитися, що північно-західна частина Миколаївської області відносить­ся до Південного Поділля, і, таким чином, розгляд етнокуль­турної специфіки її сільського населення в єдиному комплексі з населенням району Степового Побужжя є недоцільним. Так само як і крайня північ Первомайського району може, на дум­ку автора, бути віднесена до області Середньої Наддніпрянщи­ни. Потрібно звернути увагу, що Катеринківське лісництво, яке існує на території Первомайщини, є пам’яткою степового лісорозведення. Підтвердженням того, що дані території відно­сяться до зони степів, є існування на них заповідника Граніт­но-степове Побужжя.

Досить вдалим визначенням географічних кордонів Степо­вого Побужжя є варіант, запропонований миколаївською до­слідницею Л. В. Матвієнко. Пропонується відносити до даного району території, які прилягають до нижньої течії р. Півден­ний Буг, обмежені на заході Тилігульським лиманом, на сході — р. Інгулець, на півдні — Дніпровським лиманом, а на півночі — зоною лісостепу [12, 92].

Додатковим аргументом на користь виділення району Степо­вого Побужжя слугує і те, що кордонний характер робить його прикладом маргінально-контактного ареалу. Відзначається міс­цезнаходження району на стику між двома історично створе­ними напрямками розвитку господарства із землеробським та скотарським характером від бронзової доби Євразії [10, 92]. В політико-адміністративному відношенні кордонність Степово­го Побужжя також не викликає сумніву. Сучасна Миколаївщи - на до воєн 1768-1774 та 1789-1791 рр. та поділу Польщі кінця XVIII ст. знаходилася у складі різних державних утворень.

Поліетнічний характер населення району становить значний науковий інтерес у дослідженні історико-культурного розвит­ку, проблеми з’ясування форм і механізмів міжетнічного кон­тактування у різних умовах, трансформації культури тощо.

На основі проведених досліджень автором з’ясовано низку специфічних рис у розвитку району, які дозволяють говорити про його етнокультурну своєрідність, що відображено у ряді праць [8], викладено основні типологічні риси культури та по­буту Степового Побужжя.

Відзначимо, що значну роль в утворенні етнокультурного обличчя району відігравали об’єктивні обставини — природ­но-географічні, історичний розвиток, геополітичне положення територій. Зокрема, щодо “Дикого поля” в умовах прикордон­ня виявляється, що найбільш ефективним був сезонно-кочовий характер населення з міцними опорними пунктами-фортецями. Це і знайшло своє вираження у скотарському господарсько - культурному типі, носіями якого виступали ногайці, запоріж­ці, волохи. Після приєднання цих територій до складу Російсь­кої імперії (1791 р.) та пільгової політики щодо їх залюднення сформувалися важливі передумови для стабілізації населення та переходу до більш осілого типу господарства — землеробс­тва. Цей “переворот” здійснювався у Степовому Побужжі про­тягом кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Урядова колонізація, яка активно проводилася з приєднан­ням регіону до складу Російської імперії, суттєвим чином впли­нула на національний та соціальний склад населення Степово­го Побужжя. Адміністративні заходи уряду було спрямовано на те, щоб змінити норми життя козацького населення з метою посилення контролю за ним. Однак досвід господарювання, розміщення та планування населених пунктів тощо не тіль­ки зберігся в численних поселеннях, які виникли з козацьких зимівників, але й активно використовувався колоністами. Та­ким чином, однією з особливостей Степового Побужжя можна вважати наявність спадкоємності в культурно-побутових тра­диціях населення навіть за умови суттєвих адміністративно - політичних зрушень.

В основі соціокультурного різноманіття Степового Побужжя лежать шляхи колонізації, а саме — урядова (регламентова­на) та народна (стихійна). Намагаючись закріпити мешканців Степу, російський уряд був змушений зважати на ці форми і, як наслідок, створювати гнучку адміністративно-правову сис­тему. Згідно з нею у Побужжі протягом тривалого часу (з кінця

XVIII ст. до 1861 р.) існували різні верстви сільського населен­ня: козаки, воєнізовані поселенці, іноземні колоністи, держав­ні та поміщицькі селяни, орендарі-десятинщики тощо. Прове­дені студіювання їхнього становища та культурно-побутового розвитку показують, що соціальні кордони існували і після їх скасування та на рівні залишкових визначали традиційну культуру населення окремих поселень до початку XX ст.

Місцева культура багато в чому є результатом взаємовпли­ву, своєрідного синтезу багатьох етнічних культур: українців і росіян, що прибували сюди з різних регіонів, німців, молдаван, болгар та представників інших національностей, які прожива­ли на теренах Степового Побужжя як компактно, так і дисперс­но. Різнорідність всередині даного ареального типу української культури може бути пояснен, з одного боку, різним етнічним складом населених пунктів, з іншого — різноманітними со­ціально-економічними типами розвитку (державні і військові поселення, поміщицькі села, хутори мілких землевласників і орендарів).

Розгляд процесів трансформації у господарстві Степового Побужжя вказує на провідну роль українців у формуванні аре­ального варіанту господарювання, а також у розвитку різних галузей економіки, представників молдавського, болгарського, німецького етносів. В результаті інтеграційних процесів протя­гом XIX ст. відбувалося формування спільного типу господарю­вання, найкраще пристосованого до природно-географічних та соціально-економічних умов району.

Активна міжетнічна інтеграція та акультурація, яка прохо­дила на початкових етапах освоєння району, разом зі сталістю окремих етноспецифічних елементів привели до формування його самобутніх рис матеріальної культури й побуту сільсько­го населення Степового Побужжя. Значна роль у становлен­ні ареальних варіантів житла, одягу належить представникам молдавського етносу. Впродовж XIX ст. відбувається взаємо­збагачення традицій різних груп за рахунок запозичень. Ба - гатоваріантність обрядовості регіону, в першу чергу, є резуль­татом заселення даної місцевості вихідцями з ряду регіонів, передусім України, представниками різних етносів. Основні свята календарного та родинного циклів в українців, росіян, болгар, молдован, німців, євреїв виявляли всі рівні етнічної виразності: загальноетнічні, регіональні та локальні [9].

Таким чином, можна стверджувати, що історико-етно - графічне поняття “Степове Побужжя” можна визначити як специфічний район, що є складовою частиною регіону Півдня України. Дослідження форм, факторів та механізмів етнокуль­турного розвитку населення Степового Побужжя є надзвичайно перспективним з наукової точки зору.

Джерела та література

1. Верменич Я. В. Історична регіоналістика в Україні // Українсь­кий історичний журнал. — 2001. — № 6. — С. 3-21.

2. Горик В. О., Скрипник П. І. До питання про районування України // Український історичний журнал. — 1995. — № 2. — С. 17-27.

3. Гребенніков Ю. Деякі основні аспекти історичного розвитку Сте­пового Побужжя в кінці доби бронзи — ранньому залізному віці (XII—III ст. до н. е.) // Південна Україна: проблеми історичних досліджень: 36. наук. праць. — Ч. 1. — Миколаїв, 1998. — С. 18­

21.

4. Добровольський О. Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в то­понімах. — Миколаїв: Можливості Кіммерії, 1998. — 144 с.

5. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800-1825 гг. — М.: Наука, 1970. — 383 с.

6. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Хер­сонской губерний) в XVIII — первой половине ХІХ века (1719­1858 гг.). — М.: Наука, 1976. — 307 с.

7. Космина Т. До проблеми виділення етнографічних ареалів тради­ційно-побутової культури українців // Етнологія. Тези та пові­домлення ІІІ Міжнародного конгресу україністів. — Харків: Око,

1996. — С. 60-62.

8. Марченко О. М. Виникнення сільських поселень Степового По­бужжя // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Селянс­тво Півдня України: історія і сучасність”. — Миколаїв, 2003. — С. 33-38; Марченко О. М. Традиційні етапи соціалізації українців, їх обрядовий та матеріальний супровід (на матеріалах Степового Побужжя) // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. — Донецьк, 2004. — С. 118-121; Марченко О. М. Бугогардівське козацтво: особливості господарської діяльності // Р. Ф. Кайндль. Вікно в європейську науку. Матеріали ІІ Міжна­родного наукового семінару “Кайндлівські читання”, 28-29 трав­ня 2005 р. — Чернівці: “Прут”, 2005. — С. 95-99; Марченко О. М. Трансформація обрядів аграрно-магічного характеру населення Степового Побужжя // На перехрестях світової науки. Матеріа­ли ІІІ Міжнародної наукової конференції “Вікно у європейську науку”. — Чернівці, 2006. — С. 109-111.; Марченко О. М. Спад­коємність господарчих традицій населення Степового Побужжя у XVm ст. // Человек в истории и культуре: Сборник научных работ. // Одеса-Терновка: Друк, 2007. — С. 265-272; Марченко

О. М. Традиційна селянська сім’я етнічних груп Степового По­бужжя // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 145. —

С. 76-79.

9. Марченко Олена Миколаївна. Сільське населення Степового По­бужжя кінця XVm — початку XX ст. Дис. ... канд. іст. наук. — Чернівці, 2005. — 206 с.

10. Матвієнко Л. В. Степове Побужжя на зламі ІІ—І тис. до н. е.: іс­торія дослідження проблеми //Наукові праці: Науково-методичний журнал. — Т. 83. Вип. 70. — Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Мо­гили, 2008. — С. 92-96.

11. Пригарин А. А. Развитие и типология народного жилища Степно­го Побужья XVIII — первой половины XX ст. // Тези доповідей першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етног­рафія. Культура. Нові дослідження”. — Миколаїв, 1995. — С. 64­67; Прігарін О. А., Марченко О. М. Сільські поселення і житло Степового Побужжя. — Первомайськ, 2003. — 56 с.

12. Українське народознавство / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. — Львів: Фенікс, 1994. — 608 с.

13. Шевчук О. Освоєння земель Миколаївщини в кінці XVII-XVIII ст. // Південна Україна: проблеми історичних досліджень: Зб. наук. праць. — Ч. 1. — Миколаїв, 2003. — С. 130-131.

Анотації

Марченко О. Н. К проблеме определения историко-этнографи­ческих районов: Степное Побужье.

На основе анализа историографии комплексно изучен вопрос специфики района Степного Побужья. Выяснено, что значитель­ную роль в формировании хозяйственного и этнокультурного об­лика района сыграли объективные факторы — природно-географи­ческий, историческое развитие, геополитическое положение.

Marchenko O. N. By the problem of peculiarities of the Steppe Bug River region.

The problem of peculiarities of the Steppe Bug River region has been investigated on the basis of historiography experience. It has become clear that objective circumstances played a significant role in the creation of economic and ethno-cultural features of the region.

Похожие статьи