Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ — 30-Х РОКІВ XX СТ.: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
joomla
УКРАЇНСЬКА СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ — 30-Х РОКІВ XX СТ.: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Я. Баран

Українська сільська інтелігенція Галичини відіграла у про­цесі культурно-освітнього і соціально-економічного піднесення провінції далеко не пропорційну своїй чисельності роль. Бу­дучи відносно невеликою соціальною верствою, вона протягом тривалого часу очолювала місцевий національний рух, слугува­ла посередником, через який у село потрапляли урбанізаційні впливи.

Статистичні показники української інтелігенції Галичини неодноразово аналізувалися такими істориками, як С. Мака - рчук, В. Чоповський [1]. Незважаючи на це, досі не створе­но окремого дослідження, присвяченого вивченню соціальної структури сільської інтелігенції кінця XIX — 30-х років XX ст. Для комплексного аналізу цієї теми, на наш погляд, необхідно з’ясувати кількість представників прошарку, дати детальну ха­рактеристику його внутрішньої структури, а також факторів, що визначали професійний склад інтелігенції.

Офіційні статистичні матеріали не дають точної інформації про кількість суто сільської інтелігенції. Зазвичай вони обмежуються загальною характеристикою чисельності освіченої верстви та її розподілу на основі віросповідання чи мовного критерію. Існують тільки поодинокі звіти, в яких у переліку осіб, приналежних до певної професійної групи, наводиться місце їхньої праці чи проживання. На основі цих відомостей можна робити висновки про представництво різних соціальних категорій у сільській місцевості.

За твердженнями вищезгаданого С. Макарчука, на початку 20-х років XX ст. лише 2,1 % українського населення краю було зайняте у суспільній діяльності, освіті та культурі [2]. Такі дані близькі із цифрами, які подавали стосовно укра­їнського населення польські дослідники. Зокрема, станом на 1919 р. частка греко-католицького населення, зайнятого у сфе­рах розумової праці, складала 2,5 % [3].

Відносно цілісну картину внутрішньої структури даної вер­стви можна скласти тільки на підставі вивчення кількісних показників, що стосуються окремих категорій інтелігенції. Наприклад, досить чисельну соціальну групу на селі складало вчительство. За перше десятиліття XX ст. педагогічний персо­нал народних шкіл Галичини зріс на 32 % і в 1910 р. становив понад 14 тис. осіб, близько 3 тис. з яких були українцями [4]. Характерно, що наприкінці XIX ст. на роботу до народних шкіл Галичини прибуло майже у чотири рази більше жінок, аніж чоловіків. Як результат, за 1900-1910 рр. число жінок серед загальної кількості вчителів у краї зросло з 49,25% до 61,73 % [5].

За темпами зростання жіноцтва у рядах представників цієї професії Галичина випереджала інші землі Австро-У горської монархії. Водночас чисельність українок серед учительського контингенту була незначною. У 1900 р. із 4010 жінок, які пра­цювали вчительками у Галичині, тільки 487 належали до укра­їнської національності [6].

На тлі постійного зростання чисельності педагогічного пе­рсоналу і частки у ньому жіноцтва існувала стійка тенденція до зменшення контингенту вчителів-українців. Чимало освітян загинуло під час національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр., адже вони взяли активну участь у Лис­топадовій революції 1918 року і розбудові Західно-Української Народної Республіки.

Польська влада застосовувала радикальні засоби, щоб на майбутнє унеможливити зростання української еліти. Особливо великих втрат у кількісному відношенні зазнали вчителі вна­слідок примусового переведення на роботу в етнічні польські землі. Учителів також усували від виконання обов’язків шля­хом відмови у наданні посад. Наприклад, починаючи з 1932 р. у Рогатинському повіті не прийнято на роботу жодного україн­ського педагога [7]. Шкільний інспектор у цьому повіті видав таємний циркуляр, яким зобов’язав вчителів-поляків стежити за співробітниками-українцями і вишукувати факти, які мог­ли б слугувати мотивами для їхнього звільнення [8].

До методів усунення національно свідомих учителів належа­ли і передчасні переведення на пенсію. Внаслідок дискриміна­ційної політики у 1938 р. із 2630 освітян греко-католицького віросповідання на селі працювали 2249, з яких тільки 2115 визнавали себе українцями [9].

Отже, репресивна політика польської влади стосовно патріо­тично налаштованих сил призводила до поступового зменшення чисельності українських вчителів. Якщо до початку 20-х років XX ст. спостерігалося зростання цієї категорії національної інте­лігенції, то у міжвоєнний період кількість українських освітян значно скоротилася. Заходи, які вживалися для нівелювання впливу педагогів-патріотів на суспільно-політичне і культурно- освітнє життя краю, позначилися безпосередньо на сільському вчительстві, адже воно складало основну масу представників цієї професії. Як результат, на кінець 30-х років XX ст. кіль­кість українського педагогічного персоналу, який був задіяний у сільській місцевості, ледве перевищувала 2 тис. осіб.

На другому місці за кількісними показниками перебувало греко-католицьке духовенство. Станом на 1914 р. у Львівській архієпархії, Перемишльській і Станіславській єпархіях зареє­стровано 2250 служителів культу, з яких близько 90 % (понад

2 тис.) працювали на провінції [10]. Православні священики складали мізерну групу серед усього духовенства, а тому не могли суттєво вплинути на ці показники.

Згідно зі статистикою абсолютна більшість душпастирів мали сім’ї. Дружина і дорослі діти священика також належа­ли до сільської інтелігенції. У 1900 р. лише 3,3 % служителів культу були неодруженими, тоді як 74,7 % — одруженими, 19,2 % — вдівцями, 2,8 % — монахами [11]. Тільки у середині 20-х років XX ст. у зв’язку із зусиллями Станіславського єпи­скопа Г. Хомишина, спрямованими на впровадження целібату, відбулося зростання кількості священнослужителів без сімей.

Щодо інших груп інтелігенції, які репрезентують так звані вільні професії, то вони були нечисельними. За даними польсь­кого дослідника М. Дроздовського, у міжвоєнній Польщі част­ка українців серед представників вільних фахів становила не більше 5 % [12]. Ці працівники мешкали у великих центрах чи повітових містечках і складали незначний прошарок на селі, що можна прослідкувати на прикладі медиків.

Як під час австро-угорського правління, так і в період поль­ського панування, сфера охорони здоров’я краю перебувала у віданні поляків і євреїв. Низьке представництво українців се­ред спеціалістів медичної галузі засвідчує звіт про санітарний стан у Львівському воєводстві за 1921-1922 рр. Згідно з ним, із загальної кількості лікарів (844), у Львові працювало 488, а поза його межами — 356 осіб [13]. Серед усіх медиків воєводст­ва частка українців складала тільки 5,3 % (45) [14]. За цим же документом, у Львівському воєводстві 88,87 % (750) становили чоловіки і 11,13 % (94) жінки, що свідчить про незначні обсяги зайнятості жіноцтва у сфері медицини [15]. До того ж і серед цього контингенту частка українок була мінімальною. Зокре­ма, у Львові із 72 жінок-лікарів лише одна задекларувала свою приналежність до української національності [16].

Кризу в системі забезпечення медичного обслуговування по­глиблювала нерівномірність кадрового розподілу між центром і провінцією. У міжвоєнний період на кожні 100 лікарів 60 проживало у великих містах Польщі і тільки 40 у містечках і селах [17]. Таку тенденцію частково підтверджує список членів Українського лікарського товариства у м. Станіслав від 15 лю­того 1936 р., у якому із 39 лікарів лише Д. Добротвір представ­ляв с. Липицю Рогатинського повіту [18].

Отже, медичні працівники через свою малочисельність, а також розміщення здебільшого у містах і містечках об’єктив­но не могли складати суттєвого відсотку серед сільської інте­лігенції.

Детальне дослідження соціального складу освіченої верстви Галичини неможливе без з’ясування місця в її структурі пред­ставників юридичного фаху. Юридична освіта була досить по­пулярною серед тогочасної молоді. За період з 1876 до 1911 рр. кількість слухачів права у Львівському університеті зросла у п’ять разів [19]. Особливо багато уваги, як правило, відводили адвокатурі. На думку дослідника Б. Янишина, більш незалеж­ний фінансовий і правовий статус адвоката підштовхував моло­де покоління до здобуття правничої освіти та заняття адвокат­ською практикою [20].

На наш погляд, популярності цій професії надавали і суто ма­теріальні чинники. Юридичний факультет належав до вигідних насамперед з економічної точки зору, оскільки його студенти мо­гли навчатися вдома, а в університеті тільки складати іспити.

Станом на 1914 р. у Галичині практикувало 70 адвокатів, з яких 10 проводили свою діяльність у Львові, а решта — в більшості випадків у повітових центрах чи містечках. Із усього переліку адвокатів у селі працював тільки Кирило Трильовсь - кий [21]. Аналогічна ситуація склалася з нотаріусами, яких у краї налічувалося лише 16 (з них два мешкали у Львові) [22]. Такі дані свідчать про те, що українські правники не ста­новили чисельної групи серед сільської інтелігенції. Це було закономірним явищем, адже основний обсяг роботи фахівців у галузі юриспруденції концентрувався саме у містах.

Складним було становище з технічною інтелігенцією. Це значною мірою визначалося психологічними стереотипами, що склалися у свідомості більшості представників галицької гро­мадськості. Зокрема, наприкінці XIX — початку XX ст. кожна родина мріяла послати сина у гімназію, щоб той невдовзі став урядовцем або священиком. Технічна освіта не забезпечува­ла високого становища на державній службі, тому інженерів вважали за інтелігентів нижчого сорту. За ними закріпилася зневажлива назва “скачибрузда”, що з польської мови перекла­далася як “той, що скаче через борозди” — межі між сільсько­господарськими угіддями [23]. До того ж Галичина довгий час залишалася аграрним краєм, що об’єктивно спричиняло відсу­тність потреби у фахівцях із технічною освітою.

Крім названих факторів, на характер переважно гуманітар­ного складу української інтелігенції вплинуло і те, що вищі технічні студії спершу були доступні тільки випускникам реа­льних шкіл, а число українців у цих навчальних закладах було мізерним (в 1877 р. у Станіславській реальній школі навчалося не більше десяти учнів-українців) [24]. Згодом на технічні від­діли почали брати випускників гімназії після складання всту­пного іспиту з геометрії і креслення, а також дозволили кан­дидатам, яких не прийняли до цього закладу, вдруге здавати іспити до реальної школи [25].

Поступово кількість представників української національно­сті у реальних школах збільшилася: станом на 1897-1898 рр. у школах Кракова, Львова, Станіслава і Тернополя навчалося вже 136 українців, що складало 7,1 % від загальної кількості учнів цих закладів [26]. Характерно, що якщо за попередні десять років серед поляків приріст у школах даного типу ста­новив 1073 особи, то серед українців — тільки 95 [27].

Ці та інші обставини об’єктивно призводили до існування незначного прошарку спеціалістів технічної галузі. У 1880 р. серед фахівців інженерної справи було лише три українці:

І. Левинський, Г. Пежанський і В. Нагірний [28]. З часом кіль­кість технічних працівників зросла, але цей процес відбувався повільно. У 1911 р. налічувалося вже 67 інженерів української національності [29]. Слабко розвиненою була і фахова диферен­ціація всередині цієї групи, що на початкових етапах виявля­лося у виключному переважанні будівельників і землемірів.

Не кращою була ситуація на селі зі спеціалістами інших галузей, зокрема агрономами. Як і в попередньому випадку, однією з причин браку кваліфікованих кадрів у сільськогос­подарській галузі стало те, що при вступі на навчання молодь надавала перевагу теоретичним, а не практичним наукам.

Отже, політика влади, спрямована на обмеження приросту представників інтелігетного прошарку серед українців, а та­кож особливості ставлення тогочасної громадськості до окре­мих фахів зумовили відносну малочисельність і недорозвине­ність внутрішньої структури освіченої верстви, що виявлялося у майже повній відсутності працівників медичної, технічної чи юридичної сфери на селі. Аналіз отриманої у процесі дослі­дження інформації дає підстави твердити, що загальна чисель­ність української сільської інтелігенції Галичини у 30-х роках ХХ ст. (без членів сімей) не перевищувала 5-6 тис. осіб, з яких понад 4 тис. складали вчителі і священики, решта припадала на представників різних професійних груп.

Джерела та література:

1. Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма. — Львов: Вища школа, 1983. — 255 с.; Чоповський В. Українська інтеліге­нція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918­1941 рр.). — Львів: Край, 1993. — 164 с.

2. Макарчук С. Зазнач. праця. — С. 152.

3. Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника (від­діл рукописів) ф. 9, спр. 52, арк. 16.

4. Баран С. Галицьке шкільництво в цифровім осьвітленю (звіт Ради шк. кр. за рік 1910) // Діло. — 1912. — Ч. 62. — С. 2.

5. Там само. — С. 2.

6.З шкільної статистики // Учитель. — 1904. — Ч. 20. — С. 315.

7. Рогатинська земля: Збірник історично-мемуарних, етнографічних і побутових матеріалів. — Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торон­то, 1996. — Т. II. — С. 517.

8. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 6, оп. 1, спр. 31, арк. 228.

9. Великанович Д. Українське вчительство у Польщі у світлі статис­тики // Рідна школа. — 1938. — Ч. 19. — С. 194.

10. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католиць - ка церква в суспільному житті України XX ст. / Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. — Івано-Франківськ: Плай, 2004. — С. 146.

11. Шематисмъ всего клира греко-католического єпархій соединеныхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рфкъ отъ Рожд. Хр. 1900. — Перемышль, 1900. — С. 411; Шематизмъ всего клира гре - ко-католическои єпархіи Станиславфвской на рфкъ божій 1900. — Станиславфвъ, 1900. — С. 191; Шематизмъ всечестного клира гр. кат. митрополитальнои архидієцезіи Львовскои на рфкъ 1900. — Львфвъ, 1900. — С. 249.

12. Drozdowski M. Spoleczenstwo, panstwo, politycy II Rzeczypospoli - tej. — Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1972. — S. 24.

13. Державний архів Львівської області, ф. 1, оп. 9, спр. 68, арк. 43, 49.

14. Там само. — Арк. 51.

15. Там само. — Арк. 51.

16. Там само. — Арк. 43-44.

17. Степанів О. Кооперативи здоровля: їх завдання, орґанізація, істо­рія. — Львів, 1937. — С. 11.

18. Державний архів Іван-Франківської області, ф. 6, оп. 1, спр. 229, арк. 12-12 зв.

19. Zylski K. Stosunki materyalne i intellektualne wsrod mlodziezy praw - niczej uniwersytetu Lwowskiego na podstawie badan z roku 1910. — Lwow: Nakladem autora, 1912. — S. 11.

20. Янишин Б. Галицькі народовці 70-80-х років XIX ст.: соціальна

Характеристика // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 8. — К.: Інститут історії України НАН України, 2003. — С. 475.

21. Адвокати Українцї в Галичині й Буковинї // Ілюстрований народ­ний Календар товариства “Просьвіта” на звичайний рік 1914. — Річник XXXVII. — Львів, 1914. — С. 33.

22. Там само. — С. 33.

23. Ліщинський Л., Пінковський Н. Рід Ліщинських. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1973. — С. 45.

24. 25 літ діяльности Українського Технічного Товариства 1909­1934. — Накладом Українського Технічного Товариства у Львові, 1934. — С. 6.

25. Там само. — С. 5-6.

26. Podrecznik statystyki Galicyi. — T. VI. — Cz. 1. — Lwow, 1900. —

S. 93.

27. Там само. — S. 95.

28. Перший конгрес українських інжинірів у Львові // Нова Зоря. — 1932. — Ч. 37. — С. 4.

29. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 років // Україна модерна. — Львів, 2000. — Ч. 4-5. — С. 207.

Анотації

Баран О. Я. Украинская сельская интеллигенция Галиции кон­ца XIX — 30-х годов XX в.: социологический аспект.

Автор анализирует социальную структуру украинской сельской интеллигенции Галиции конца XIX — 30-х годов XX в. Исследо­ваны также влияние разных факторов на процесс формирования сельской интеллигенции, особенности ее профессионального соста­ва и количество.

Baran O. Y. Ukrainian village intelligentsia of Galicia from the end of the 19th c. till the 30-ies of the 20th c.: sociological aspect.

The author analyzes the social structure of the Ukrainian rural intelligentsia of Galicia at from end of 19th century till the 30tles of the 20th century. The influence of various factors on the process of formation of intelligentsia and the peculiarities of its professional structure as well as of its amount, which equaled about 5-6 thousand, are also analyzed.


Похожие статьи