Головна Історія Інтелігенція і влада АРХЕТИПИ МИСЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА
joomla
АРХЕТИПИ МИСЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА
Історія - Інтелігенція і влада

Л. Якиминська

Риси національного характеру мають вплив і на його долю. Національний характер став предметом вивчення всіх культурних націй.

Ігор Сікорський [1]

Істинна сутність людини і суспільної групи в цілому визна­чається превалюючими інтересами та ціннісними орієнтаціями конкретної суспільної групи. Життя і функціонування етнічної чи то соціальної спільноти великою мірою залежить від того, які переконання та ідеали сповідують її члени, що вважається найвищою цінністю за ієрархічною шкалою всієї системи цін­нісних орієнтацій.

В ході дослідження менталітету українського народу автор вважає за доцільне виділяти козацько-лицарський та селянсь­кий типи мислення. Дана праця має на меті окреслити найбільш типові особливості власне селянського ментального типу, най­більш стійких його складових, а саме — архетипні утворення.

Виникнення архетипів Юнг пов’язує з прагненням первісної людини асимілювати весь зовнішній чуттєвий досвід з наді-


Ями духовного життя, синтезувати їх із собою. Дослідження сучасного життя вказує, що воно сповнене архетипних проявів історичного минулого людства. [2]

Предметом вивчення у даному дослідженні є особливості психоповедінкового типу українського селянства, а саме най­більш сталих його складових. Об’єктом дослідження є україн­ське селянство. Основними завданнями, вирішення яких було необхідним для досягнення поставленої мети, були: 1) дати ха­рактеристику основним психічним явищам, які, за Юнгом, є властивими будь-яким етнічним спільнотам у часі і просторі, є своєрідним показником “людськості” суспільної групи; 2) до­слідити актуалізацію загальнолюдських архетипних утворень у традиційному середовищі українського селянства.

Проблемам, пов’язаним із психоповедінковими особливос­тями українського селянства, приділяли увагу чимало дослі­дників. Серед них особливу увагу привертають дослідження, пов’язані із загальними проблемами вивчення ментальності українського народу (праці Андресюка Б., Бойка А., Булташе - ва Г., Гринева О., Данилюка І., Єфрименка О., Киричука О., Кульчицького О., Лозко Г., Мейса Дж., Мірчука І., Павлюка С., Полонської-Василенко Н., Старовойта І., Пушинського А., Риб­чина І., Рудакевича О., Рибчина І., Рудакевича О., Юрія М., Ярмуся С., та інших.), роботи, присвячені дослідженню мента­льних особливостей українського селянства (Гримич М., Лев - цуна О., Нечуя-Левицького І., Сенька І., Попова Ю., Чижевсь- кого Д. та інших), і, нарешті, власне дослідження актуалізації архетипних горизонтів мислення у середовищі українського селянства (Андрієвської В., Володарської Н., Лодзь Н, Сошні - кова А., Янева В.).

Незважаючи на те, що дана проблематика розробляється в науковій парадигмі досить широко, представлені на сьогодні дослідження є фрагментарними і недостатньо структурованими [3]. Дана робота є спробою дослідити найбільш яскраво вираже­ні архетипи української селянської верстви, які тісно пов’язані з умовами її життєдіяльності.

Життя і праця українського народу з давніх-давен перебува­ли у тісному взаємозв’язку з землею. На думку М. С. Грушевсь - кого, про це свідчать, окрім інших, лінгвістичні дані, зокрема праслов’янське слово “жито”, що означає поживу (від слова “жити”), що служить заразом і загальним означенням предме­та “поживи ” [4].

Українське село завжди жило своїм самодостатнім життям, і селяни виявляли активність тільки у зв’язку з землею. Коли траплялась нагода, вони ставали завзятими колоністами, з енер­гією зорювали степи і корчували ліси.

Дуже яскраво ця риса української ментальності — психо­логія працьовитого господаря — хлібороба з його одвічним по­тягом до землі, наближеним до міфічно-релігійного, простежу­ється на рівні міфологічного світовідчуття українців, і досить суттєво вплинула на життя українського суспільства.

Центральне місце серед архетипів нашого народу посідає ар­хетип доброї матері, яка виступає і як символ родючості, що пов’язано з хліборобським характером життя наших пращурів. Одним з різновидів вербалізації архетипу доброї матері є матір - природа, що переноситься на рідну землю.

Землеробські суспільства взагалі значно глибше відчувають генетичний зв’язок із землею, безпосередню від неї залежність. Саме тому слід відзначити деякі особливості саме українського землеробства, які відрізняють наших пращурів з-поміж інших землеробських культур. Праукраїнці з давніх-давен жили на надзвичайно родючій та благодатній землі. У них не було по­треби “приручати” землю, боротися з природою. Не було необ­хідності приборкувати бурхливі течії річок, що затоплювали б посіви (як в Месопотамії чи Китаї), ні боротися за врожай з палючим сонцем, будуючи зрошувальні канали (як в долині Нілу). Українська земля завжди вирізнялася родючими ґрун­тами, м’яким кліматом, повноводними річками. Хліборобству до того ж сприяли і ландшафтні умови. Земля завжди була щед­рою до українців, тому вони уособлювали її з матір’ю [6].

Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки перетворювалася на архетип колективного українського несвідомого і породи­ла наступний архетип мислення українців: обожнення “дарів” природи, якими земля-ненька щедро наділяє своїх дітей. Чер­воною ниткою проходить через українські казки усвідомлення того, що найбільші багатства — ті, які може дати Земля, а не штучні: золото, срібло, коштовне каміння; відчуття генетично­го зв’язку з землею, нерозривної цілісності з нею. Згадаймо: яйце-райце було наповнене не золотом, а худобою (“Яйце-рай - цє” [7]); батько ховає скарб в землі, що виросло золотою пше­ницею (“Закопане золото” [8]); хлібина, яку прийняли бідні люди до господи, принесла їм щастя, а золота грудка, що зако­тилася до двору багатія, не принесла нічого, крім низки невдач та розорення (“Хліб і золото” [9]) та ін.

Звідси слід виводити наступну особливість українського народу: надзвичайну повагу до праці. Саме вона, праця, вва­жається єдиним шляхом до пізнання найглибшої мудрості, найбільшого багатства, єднання людини з оточуючим світом. В українських казках ми не знайдемо “Івана-дурня” (так зва­ного національного героя, адже казки є відображенням мрії народу про ідеальне буття), Омелі, який лежить на печі і чекає, поки все за нього зробиться “по щучьему велению”.

Український народний фольклор сповнений глибокою пова­гою до праці, надто — до праці на землі. Нікому нічого не дістається “з неба”. Основна мораль: “хто не робить, той не їсть” [10]. Не можна сказати, що українська народна творчість зовсім позбавлена елементу везіння, удачі. Просто приходить вона не як подарунок долі, а у вигляді винагороди за чистоту душі, працелюбність. Знання, мудрість здобуваються перш за все в труді — так твердить український народ. Для нього праця споконвіку була головним критерієм людської вартості, моралі і краси. Вона завжди була і є головним чинником виховання. Саме працею можна заслужити повагу та любов:

А вже сусід жито сіє, /У сусіди зеленіє. / А у мене не ора - но,/Ще й не сіяно -/За сусідом молодиці,/ За сусідом і вдовиці, /І дівчата поглядають -/Хлібороба всі кохають. [11]

Праця допомогла згуртуватися звірятам у казці “Голе телят - ко”[12], за працелюбність дідова дочка, яка не цурається ніякої роботи, щедро нагороджується, а лінива бабина дочка “винаго­роду” отримує по заслузі (“Дідова дочка і бабина дочка” [13]); син аж тоді зрозумів ціну червінцю, коли сам заробив його важким трудом (“Ківш лиха” [14]) та ін.

Українці знали, що їхня праця завжди буде нагороджена щедрими “дарунками” матінки-землі, котра ніколи не шкоду­вала врожаю для тих, хто трудився.

Тому-то лінощі вважались однією з головних вад людини, гостро засуджувалися та висміювались. Так, зокрема, в пісен­ній творчості цілий цикл присвячений неробам:

Чи ж я мужу не жона, /Чи ж не господиня?/Сім день хату не мела,/

Сміття не носила... /Де я росла, де ти ріс -/До купи нас дідько зніс. /

Ані я, ані ти/Не хочемо робити [15].

Навіть святі у народній уяві не цуралися роботи: святий Петро з Господом орали ниву, святий Юрій допомагає в’язати снопи [16].

Однією з найхарактерніших прикмет українського фолькло­ру є оживотворення природи. Оточуючий світ українська фан­тазія наділяє людськими рисами: добрими чи злими якостя­ми характеру, вмінням мислити, говорити і т. д. “Це достаток анімістичного світогляду, — стверджує Ф. Колесса, — коли людина на давніших ступенях духовного розвитку, живучи в безпосередній стичності з природою, вважає себе її частиною, дивилася на своє оточення — звірів, птахів, дерева, рослини, ріки, скали — як на їства з людською душею, що приймають живу участь у людській долі, що спочувають людині в щастю й нещастю, допомагають або шкодять”[17]. Більше того, наші пращури ставилися до них з повагою, вважали тварин, рослин рівними собі. А чи ж можна інакше віднестись до дітей своєї матері, до дітей Природи? Людина запросто може перекину­тись деревом, твариною, скелею (до речі, ніколи — землею, що як раз підкреслює її обожнення) і навпаки; в українських казках лисичку називають сестричкою, вовка — братиком; в піснях, думах дівчину називають то вербою, то калиною, коза­ка — дубом, явором.

Напевно, найбільш багатим матеріалом для дослідження да­ного феномену українського характеру є пісенна творчість. Її варто досліджувати передусім як поетичні твори. Ф. Колесса доходить висновку, що в традиційних піснях часто вдаються до певного паралелізму, коли образи природи чи взагалі — із зовнішнього світу порівнюються з проявами життя людини

[18] . Між обома паралельними картинками з’являється зв’язок асоціації, близької до аналогії, що дуже часто скидається на порівняння: в природі діється щось подібне, як у душі або вза­галі житті людини: “Зашуміла ліщинонька — заплакала дівчи­нонька” [19], “Ой, за гаєм, гаєм, трава зеленіє — за хорошим чоловіком жона молодіє”[20].

Глибока повага до правди, чесність завжди були однією із висхідних українського світогляду. “Неправдою світ обійдеш, а назад не вернешся ” [21], “ Землю не обдуриш” [22], — го­ворять в народі. Саме тому крізь народну творчість так чітко простежується мотив Правди і Кривди. Хоча Кривда і виколює Правді очі, але та, змастивши їх чудодійною росою, зостаєть­ся жити, а Кривда гине (“Правда і Кривда” [23]); брехливу і нахабну Козу-дерезу все-таки виганяють з зайчикової хатки (“Коза-дереза” [24]), лиска, яка підступно вкрала півника, була справедливо покарана (“Котик і півник” [25]) та ін. Любов до правди підноситься як одна з головних чеснот, а хитрість за­суджують. Дійсно, а чи можливо обманути землю? Українці завжди знали, що земля відповідає людям тим же, з чим вони прийшли до неї. Недарма поцілувати землю з давніх-давен на Україні вважалося найсерйознішою обітницею. Ще однією ри­сою української ментальності є утвердження типу українця - інтроверта, людини, заглибленої в себе, чому власне сприяла специфіка землеробства на теренах України. Вона породила індивідуалізм, естетизм та філософічність (коли саме життя і є філософією), притаманні інтровертивному психоповедінково - му типу, які визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямків. “Моя хата зкраю — нічого не знаю” [26] — говорять українці.

Крім усього іншого, становленню інтровертного психопове - дінкового типу мислення сприяли й геополітичні та історичні умови існування етносу, коли для того, щоб вижити в умовах постійної небезпеки із-зовні потрібно було сховатися. Саме тому нашому народові властиво зволікати із прийняттям важливих рішень, а також потяг до самозаглиблення, відгородження від світу. В свою чергу, дані психоповедінкові особливості україн­ців і породили надзвичайний ліризм, тонке відчуття оточуючо­го світу, філософічність і ніжність.

Отже, можна виділити декілька особливостей світосприй­мання українців, які випливають з утвердження в їх свідомос­ті архетипу “доброї матері”, зокрема його вербалізації в образі “матінки — землі”:

1. Утвердження в свідомості української нації наступного архетипу: обожнення “дарів” землі, протиставлення їх штуч­ним матеріальним багатствам.

2. Особлива пошана до праці, яка є єдиним (на думку україн­ців) шляхом до пізнання найвищої мудрості, єднання людини з оточуючим світом.

3. Поклоніння усьому живому, одухотворення оточуючої природи як дітища землі, “землі-матері”.

4. Надзвичайна повага до правди, яку, на думку українців, несе в собі земля.

5. Утвердження типу українця-інтроверта, заглибленого в себе, у своє внутрішнє єство, що в свою чергу породило особли­ву чуттєвість, глибокий ліризм.

Архетип “доброї матері” червоною ниткою пронизує всі сто­рони життя українців, саме тому його вербалізація у вигляді “матінки-землі” не є єдиною.

Апогеєм вербалізації даного архетипу є Божа Матір, Бого­родиця, яка в українській свідомості дещо трансформується і набуває спільних рис із язичницькою богинею родючості.

Вираженням обожнення українцями жіночого начала є ви­ведення в християнській релігії на перше місце образу Божої Матері. В піснях і колядках народ прославляє Божого Сина, що “народився з Діви Марії, непорочної Лелії на спасіння нам” [27]. В органічному зв’язку життя українців з Божою Матір’ю пере­конує колядка, в якій Богородиця носить їсти плугарям [28]. Мабуть, тому Матір Божа так поважається українцями, виво­диться на одне із ключових місць в релігії як жіноче начало.

Переважання в українській ментальності суто хліборобсько­го типу світосприймання, а також утвердження в національних традиціях усталеного типу обрядовості суттєвим чином впли­нуло на особливості християнства, яке на українському ґрунті набуло суто національного відтінку. “Особливо чітко це вира­жається в українській легендарній літературі. В усіх загалом легендах яскраво відбиваються риси, що характеризують укра­їнця таким, яким він постає перед нами і тепер. Найважливіші з цих рис такі: розвинене почуття особистості, яке протестує проти релігійного фаталізму; прагнення до громадської справе­дливості, яка спричиняється до ненастанних пошуків правди на землі, незважаючи на всілякі тривоги й розчарування, завжди зв’язані з такими пошуками; особиста ініціатива у порушенні й розв’язанні питань як моральних, так і громадських” [29].

Архетипні горизонти мислення етносу містять у собі інфор­мацію про основні психоповедінкові горизонти нації, саме тому

Їх дослідження є надзичайно важливим у поступі ментальних

Досліджень.

Джерела та література

1. Буряк В. Д. Архетипне мислення як базова домінанта свідомості історії українського етносу // Буковинський історично-етнографіч­ний вісник. — Чернівці, 2000. — №3. — С. 10-14.

2. Українське народознавство / С. П. Павлюк, Г. И. Горинь, Р. Ф. Ки - рчів. — Львів, 1994. — С. І12.

3. Старовойт І. С. Збіг і своєрідності західноєвропейської і українсь­кої ментальності. — К. — Тернопіль, 1997. — С. 151.

4.0снови етнодержавознавства / Під ред. Римаренка Ю. — К. — 1997. — С. 324.

5. Українське народознавство / С. П. Павлюк, Г. И. Горинь, Р. Ф. Ки - рчів. — Львів, 1994. — С. 115.

6. Українські народні казки/ Упорядкування Дунаєвської. — К., 1988. — С. 76.

7. Там само — С. 69.

8. Там само — С. 96.

9. Українські народні прислів’я та приказки / Упорядкув. Єсипенко - К. — 1992. — С. 179.

10. Народні пісні в записах С. Руданського. — К., 1972. — С. 154.

11. Українські народні казки/ Упорядкування Дунаєвської. — К., 1988. — С. 76.

12. Українське народознавство / С. П. Павлюк, Г. И. Горинь, Р. Ф. Ки - рчів. — Львів, 1994. — С. 56-59.

13. Там само — С. 58.

14. Українські народні казки про тварин / Упорядкування Дунаєвсь - кої. — К. — 1987. — С. 85.

15. Скуратівський В. Дідух. Свята українського народу. — К. —

1995. — С. 21.

16. Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К. — 1970.

17. Там само — С. 58.

18.Із джерел української пісні. — К., 1969. — С. 96.

19. Народні пісні в записах С. Руданського. — К., 1972. — С. 134.

20. Українські народні прислів’я та приказки. / Упорядкув. Єсипен - ко. — К. — 1992. — С. 21.

21. Там само — С. 32.

22. Українські народні казки/ Упорядкування Дунаєвської. — К., 1988.

23. Там само — С. 63-64.

24. Українські народні казки про тварин / Упорядкування Дунаєвсь - кої. — К. — 1987. — С. 22-24.

25. Українські народні прислів’я та приказки / Упорядкув. Єсипен - ко. — К.,1992. — С. 114.

26. Булташев Г. Український народ у міфах, легендах — К. — 1993. —

С. 40-41.

27. Таємниці віків. Українські легенди, народні думи, перекази, пісні, казки... /Упорядкув. О. Мукамела. — К.,1969. — С. 60.

28. Шербій Н. Т. Етногенез та менталітет українського народу // Полі­тологія, соціологія, етнологія. Частина II: тези та повідомлення II Міжнародного конгресу україністів. — Харків. — 1996. — С. 70.

Анотації

Якиминская Л. В. Архетипы мышления украинского крес­тьянства.

Данная работа представляет собой исследование основных ар­хетипов мышления украинского крестьянства, которые тесно свя­заны с особенностями его жизнедеятельности и способов их ак­туализации. Исследование базируется на материалах украинской фольклорной традиции.

Jakiminskaya L. V. The archetypes of thinking of the Ukrainian peasantry.

The present paper is a research of the main archetypes of think­ing of the Ukrainian peasantry, which are closely connected with the particularities of its way of life and ways of their actualizations. The study is based on the materials of the Ukrainian folklore traditions.


Похожие статьи